Ще не закінчився жовтень, а всі вулиці й площі Рафаґедона засипало снігом. Зима почалася доволі рано, як і прогнозував придворний астролог Зоровавель у звіті за третій квартал 7251 року. Звіт було опубліковано у газеті «Королівський кур’єр» з великим запізненням (аж 27 жовтня), що викликало чимале занепокоєння серед рафаґедонців, які вже багато років звикли всі свої дії узгоджувати з астрологічними прогнозами Зоровавеля. Поширилися навіть чутки, що астролог тяжко занедужав і вже не складатиме прогнози. Проте справжньою причиною запізненого оприлюднення звіту було инше. Король Рафанаїл наказав ученому відтермінувати публікацію, бо там містилося передбачення про якесь нещастя, що в самому кінці жовтня мало скоїтися з королевою Зісіґарою. На світанку того дня, коли звіт був уже готовий до друку, він раптом викликав астролога до себе і з понурою меланхолією в голосі мовив:
-Не розумно передчасно ворохобити наших громадян, чи не так?!»
-Так, ваша величносте,-- покірно схилив голову астролог.
-Опублікуєш звіт двадцять сьомого.
-Як накажете, ваша величносте.
Король підвівся з фотеля, на якому си
дів, і підійшов до величезного овальної форми акварію з ріжнокольоровими медузами. Узявши в руку сачка з фарбованим начервоно бамбуковим держаком, він спритним рухом виловив з води одну зовсім крихітну жовту медузу і став уважно розглядати її в люпу, геть-чисто забувши про Зоровавеля.
-Що, знову хворіють, ваша величносте?!
До покою ввійшов принц Осіян, жонґлюючи стилетом в інкрустованих перлами піхвах. «От би зараз дати старому копняка в седно́, щоб шубовснув до своїх гидких медуз»,-- подумав принц і мало не розреготався, уявивши собі цю кумедну картину. Його довге біляве волосся впало йому на очі. Він відкинув його назад.
-Ваша величносте! До біса! Та відпустіть урешті-решт свого бідолашного звіздаря!— крикнув Осіян.
Король здриґнувся і з переляку впустив сачок з медузою до акварію, бо був певен, що на нього саме в цю мить учиняють замах.
-Що ви собі дозволяєте, принце!—визвірився він на сина, побачивши, що його королівському життю нічого не загрожує.
Осіян задерикувато поглядав на батька, не перестаючи жонґлювати стилетом.
Король повернув голову до Зоровавеля:
-Іди геть.—Тоді, не дивлячись на Осіяна, мовив крижаним голосом:
-І ти теж.
Коли обоє вийшли, Рафанаїл знову сів на фотель. Його аж розпирало від люти. «Викохав синочка! Снує вже інтриґи, підступи проти мене. На мій трон цілиться, покруч. Нікому не можна довіряти в палаці, нікому.»
З цього часу минуло майже три тижні. Звіт урешті було опубліковано. І буквально через кілька днів по його появі у «Королівському кур’єрі» з’ясувалося нарешті, що́ за нещастя скоїлося з королевою Зісіґарою.
Королівський кат Еліюд був чи не єдиною людиною в Рафаґедоні, яка не цікавилася прогнозами Зоровавеля і взагалі зневажливо ставилася до вчених людей, уважаючи всіх їх несповна розуму. «Навіщо ворожити про майбутнє, коли воно неминуче»?!—казав він собі і щоразу при цьому щипав себе за вухо. А щипав тому, що усвідомлював, наскільки небезпечними для нього є такі погляди. Адже король Рафанаїл (як і всі піддані Північно-Земельного королівства) надзвичайно цінував учених і нікому не подарував би зневаги до них.
Зараз Еліюд скрадався коридором Крицевого палацу з невеликим конопляним мішком під пахвою. Була пята година ранку. Смолоскипи, які горіли на стінах, давали тьмяне світло і тіні від них стрибали. Біля дверей спальні королеви Зісіґари Еліюд став навколішки і почав легенько пошкрябувати спижовим виде́льцем по дубовому порозі. Незабаром з невеличкого віконця в дверях майже над самою долівкою висунулася біла пухнаста котяча голова з блакитною стрічкою на шиї. Еліюд вийняв з кишені невеличку хатню мишу на тонкій чорній поворозці і шпурнув її на підлогу. Миша побігла по полірованих ґранітних плитах й, намагаючись утекти, стала кидатися увсібіч.
Кіт ще на кілька сантиметрів висунувся з віконця, показавши білі пещені лапи. Його очі недовірливо зиркали то на мишу, то на Еліюда.
-Бери, тварюко, це ж жива миша, щоб ти здох!-- сичав кат, смикаючи поворозку до себе.
Миша відчайдушно заметалася й стала жалібно попискувати. Кіт, не витримавши, врешті зістрибнув на ґранітну підлогу і лінькувато побіг до миші. Але він був такий розкормлений, що ніяк не міг спіймати її. Тим часом Еліюд ближче і ближче підтягував поворозку до себе. А кіт марно продовжував ганятися за мишою, раз у раз ляпаючись усім тілом по підлозі й кумедно дриґаючи лапами з розчепіреними кігтями. Врешті, коли він уже був достатньо близько, Еліюд схопив його за шкірку і вкинув до мішка.
На сходах, коли Еліюд збігав з другого поверху, його перестрів вартовий.
-Що це вам не спиться, пане Еліюде?— запитав він, позіхаючи.
-Для відданого слуги короля нема спочинку ні вдень, ні вночі, братику,-- буркнув Еліюд.
І тут кіт в його мішку запручався і несамовито завищав.
-А це ще що таке?—здивувався вартовий.
-От ішов і тхора спіймав,-- бовкнув Еліюд, який весь аж похолов з жаху. Адже жодна жива душа не мала дізнатися, що король наказав йому злапати й отруїти кота королеви Зісіґари.
-Тхір!? Та звідки в палаці тхори?!— витріщив очі вартовий, спершись на свою важку рушницю, яка аж сяяла, так була начищена.
-Менше ставитимеш питань, довше житимеш,-- відказав Еліюд сердито і побіг униз, перестрибуючи через одну, а то й дві сходинки.
Спустившись у підземелля, де була катівня, він добув свого бранця з мішка. Тоді за допомогою спеціяльних щипців для тортур розтулив котові пащу і влив йому до горла отруту рівно до четвертої поділки на пляшечці, щоб смертоносна рідина подіяла не зразу, а поступово, як і напоумив його напередодні король. На пручання і жахливий вереск нещасної тваринки він анітрохи не зважав.
-Тут можеш репетувати, скільки хочеш, тебе ніхто і так не почує,- зловтішно кривив губи Еліюд, міцно притискаючи кота лівою рукою до лавки з гамівними отворами, а правою зачісуючи своє чорне із сивиною волосся яшмовим гребінцем, якого йому в квітні подарувала дружина Астарта на пятдесятиріччя.
Потім він запхав кота назад до мішка і, піднявшись з підземелля на перший поверх палацу, викинув його посеред коридору.
-Іди назад до своєї господині. Я тільки виконав вирок нашого короля,-- мовив кат, душачись зі сміху.
А кіт, опинившись на волі, прожогом кинувся на другий поверх і незабаром уже був у спальні королеви. Проте даремно він жалібно нявчав, намагаючись розбудити свою повелительку. Вона спала і нічого не чула. А коли отрута стала діяти, кіт скрутився на оксамитному килимку біля каміна і, голосно хриплячи й здриґаючись у конвульсіях, сконав, заляпавши підлогу обабіч себе блювотинням.
Королева Зісіґара прокинулася, коли у вікна пробивалося перше сонячне проміння. Її страшенно боліла голова, а продовж усієї ночи мучили кошмарні сни. «Що за гидотний запах?!»-- пробелькотіла вона, сідаючи в ліжку. Тоді повернула голову до каміна і від того, що побачила, в неї трохи не розірвалося серце. Її коханий білий котик лежав на килимку мертвий.
Розпачливий йойкіт з покоїв Зісіґари, який прокотився палацом, неабияк налякав усіх придворних, і особливо найвідданіших королевиних фрейлін И́зу та И́цу, негарних і худих як тріски старих дів. До смерти перепуджені жінки влетіли до спальні королеви, будучи певні, що з нею сталося щось жахливе.
А коли побачили її, то довго не могли нічого зрозуміти. Зісіґара жива-живісінька сиділа на ліжку, й рвучи на собі оздоблену розкішними мереживами нічну сорочку, несамовито верещала. Зісіґарине коротке фарбоване басмою волосся було збите й стирчало віхтями вусібіч, а з-під порваної сорочки було видно її великі зівялі груди. І хоча на них уже повиступали жовтаво-сині плями й навіть подекуди сочилася кров, королева не переставала роздирати свої бідолашні перса нігтями, наче прагла пошматувати їх разом із мережаним білим батистом, який їх ще зовсім недавно прикривав.
Побачивши фрейлін, Зісіґара вказала пальцем на бездиханного кота біля каміна.
-Сатана сьогодні вночі відібрав у мого бідного котика життя,-- прохрипіла вона.— На королівство гряде велике лихо.
З цими словами королева впала горілиць і замовкла. Фрейліни кинулися до неї.
-Господи, що з вами?!— заверещала Иза.
-Не вмирайте!— зарюмсала Ица.
-Негайно треба лікаря!—Иза взяла безвладну королевину руку й стала мацати бю́чку.
-Я зараз покличу лікаря,-- Ица вибігла із спальні і в коридорі мало не зіткнулася з королем Рафанаїлом.
-Що там з королевою?—запитав він удавано стурбованим голосом.
-Її величності недобре. Вночі помер її котик,-- відказала Ица й побігла вниз сходами до помешкання придворного лікаря Савадока.
-А, тільки й усього?! Спустив дух той пухнастий сюрприз, яким мене тиждень тому порадувала Зісіґара?!—кинув їй услід король і на його лиці, вкритому бридкими бузковими ямками й борозденками, майнула його знаменита сповнена прихованої їди усмішка, від якої деякі люди із слабкими нервами помирали на місці.
Рафанаїл пройшов повз відчинені двері Зісіґариної спальні, навіть не повернувши в той бік голови. Легенько свиснувши, він помахав долонею біля голови і за мить десь з протилежного кінця коридору, шумно розтинаючи крильми повітря, прилетіла зелена з жовтими цятками папуга, яка всілася йому на ліве плече.
-Ну, ходімо, пограємо трохи на клявесині. Ти не проти?— мовив він і дав папузі пряника у формі півмісяця.
-Не проти, не проти, не проти— заторохтіла скрипучим голосом папуга, схопивши пряника. За мить пряник щез у її дзьобі.
Увечері король спустився в катівню. В його голові макітрилося від темного пива, якого він видудлив майже півцебра, цілий день граючи на клявесині жалобні марші у своїй спальні.
-Ти виконав мій наказ?-- запитав король.
-Так, ваша величносте,-- кат стояв під стіною, не сміючи звести очей.
-Брешеш, кате,-- заревів Рафанаїл,-- тебе бачив вартовий, коли ти ніс кота в мішку.
-Він нічого не знає, ваша величносте! Змилуйтеся!-- Еліюд упав на коліна.
-Твоє щастя, що у мене сьогодні добрий настрій,-- мовив король і вийняв з кишені обшитий срібними та золотими нитками капшук з грошима.— Отримаєш не двадцять, як я обіцяв, а девятнадцять золотих рафенів. І памятай моє великодушне серце до самого свого скону.
З цими словами Рафанаїл відлічив девятнадцять золотих рафенів і пожбурив їх катові під ноги.
Коли король пішов, Еліюд ще довго боявся навіть поворухнутися, не те щоб зважитися збирати з долівки золоті рафени. «Адже я був на волосинку від смерти,-- думав він з жахом.—А все через того нікчемного кота, будь він проклятий.»
Немає коментарів:
Дописати коментар