Цієї весни, сухої, майже без
дощів, зі скаженими вітрами та нічними заморозками нерідко до восьми градусів
до підїзду нашої облупленої понурої
багатоповерхівки, яких у Києві в епоху Брежнєва натицяли чимало, прибився безпритульний собака. Він зробив собі
кубельце надворі під сходами, де двірник Вітько́, вовкуватий дідок з більмом на
оці навіщось понапихав усякого ганчірʼя і картону з коробок. Худа-худюща консьєржка
Маня й дехто з мешканців підгодовували приблуду, і він, як бачилося, добрав до вподоби новий
прихисток і не збирався нікуди звідси йти.
Собака був уже зовсім старий
та немічний. Він рідко коли відходив далеко від свого місця, зазвичай лежав
десь субіч сходів і незворушно дивився на той бік асфальтованої доріжки, де палахкотіли
сліпучим жовтим цвітом форзиції і стояли контейнери зі сміттям, над якими раз за разом здіймалася в повітря сполохана зграйка голубів. Хай
хто з людей проходив повз, підіймався чи спускався сходами, приблуда ніколи не
гавкав, лише коли-не-коли зводив голову і довго, якимсь апатичним поглядом
проводжав кожного. Жителі дому дуже хутко звикли до чотирилапого співмешканця і
не звертали на нього жодної уваги.
Я не памятаю, але хтось
казав мені, що це саме Вітько дав псові це доволі екзотичне ймення Шавку́н*, і
так його згодом стали називати всі. Тож якогось дня, вийшовши з дому поблукати вулицями (ця моя багаторічна звичка
перетворилася в мало що не на насущну потребу), я побачив двірника, який змітав
до шуфе́льки собачий послід і закопував його під трояндовими кущиками, на яких уже
зеленіли перші листочки.
-Ві́тьку, а з якого дива ви
назвали цього миршавого собаку Шавкуном? Що в нього спільного з мускусною качкою?-
запитав я, розглядаючи згорблену спину у новій синій куфайці, роздертій і
залатаній на рукаві.
Двірник кинув шуфельку і
випрямився.
-Його гімно мускусом пахне!-
він зиркнув на мене і захихотів зловтішно-їдким сміхом, нервово подриґуючи невидющим
оком.
Гадаю, саме за цю бридку
манеру поведінки, а ще за непривітність та упереджене ставлення до незнайомих
людей його недолюблювали, чей, усі мешканці нашого будинку.
Я нічого не відповів і хотів
був уже спускатися сходами, коли почув дивні звуки, які нагадували чи то клекіт
простуджених грудей, чи то якесь харамаркання умирущого, що силкується щось
сказати. Я повернув голову і побачив, що Шавкун звівся на ноги і якось з-під
лоба чи то вороже, чи то застережливо, а чи то запитливо глядить на мене. При тому його паща з
вишкіреними зубами то розтуляється, то затуляється, і з неї вилітає ледь чутне
гарчання. Я застигаю вражений і не можу зрушитися з місця. Собака робить крок
до мене, похитується і гавкає. Втім, цей гавк такий нездолящий і хи́рявий, що зовсім
не подібний на звичну звягу собачого племени, а більше схожий на якусь особливу
псячу мову.
-Що він хоче? Чого гавкає на
мене?- знічено мовив я.
-А Шавкун завше на вас
гавкає. Ні на кого більше, лишень на вас. Мабуть, хоче вам щось важливе
сказати,- Вітько знову захихотів своїм гидким смішком.
-Каверзякаєш таке, що й купи
не тримається,- кинув я через верхню губу і зійшов униз.
Йдучи вулицею вздовж
трамвайних колій, я довго не міг заспокоїтися, все думав про дивну поведінку
Шавкуна. Намагався згадати чи не кожну здибанку з ним і мусив сам собі зізнатися,
що пес справді щоразу, коли я появлявся, раптом збуджувався, ставав
неспокійним, зводився на ноги і, пересилюючи неміч, починав гарчати чи навіть гавкати.
І ні на кого більше, крім як на мене, так не реаґував.
«Чому? Що́ це може
означати?»- мучило мене питання. «І як цей старий собака, якому вже не довго
лишилося жити, виділив саме мене серед безлічи мешканців будинку? Що́ такого
він побачив у мені?»
Якось кілька тижнів по тому
я вертався з поліклініки. Хотів зʼясувати, що в мене з серцем. Лікарка-кардіолог,
висока й худа, як жердина, білявка під пятдесят років з величезними (конячими,
як ще кажуть) зубами довго невдоволено морщилася, розглядаючи мою кардіограму,
а потім стала шпетити мене на чім світ стоїть, що я, мовляв, у свої шістдесят
пять зовсім не дбаю про здоровя. З
роздратованого патякання лікарки виходило, що я своєю легковажністю заледве не
скривдив її особисто.
-Ось ці піґулки маєте заживати
щоденно,- вона щось швидкома написала на синюватому папірчику, поставила
печатку й подала мені.
-Що там написано? Я нічого
не можу розібрати,- пробурмотів я, бо без окулярів нічого не бачив.
-Це ліки для вашого серця. В
аптеці все знають,- вона вийняла з шуфляди якісь документи і стала їх переглядати,
даючи зрозуміти, що консультацію закінчено.
-А вони не пошкодять? Ви
певні, що мені їх можна заживати,- я продовжував стояти.
-Якщо не хочете, пишіть
відмову!- лікарка, відсунувши документи, скорчила ображену ґримасу. Її губи,
фарбовані огидною лільово-рожевою помадою, нервово стислися у вузьку смужку, а з
її очей кольнуло на мене наче голками.
-Та чим у бісової матери я
вам не вгодив?- розсердився я.
Лікарка дивилася на мене і демонстративно
мовчала. Вона тої мити мені нагадува велику висохлу (і тому вже неотруйну)
тара́нтлю, яку я колись малим бачив за шклом у київському природничому музеї.
На кілька секунд у кабінеті запала
гнітюча тиша.
-А щоб ти на осиці
повісилася!- врешті не витримав я і, швиргонувши папірчика лікарці
на стіл, вийшов геть.
Отож після інциденту в
поліклініці в мене був препаскудний настрій. Візит до кардіолога, як виявилося,
нічого не дав. Тим часом серце дошкуляло
мені давно. А останніми роками особливо. Бувало, що я почувався і зовсім
кепсько. Иноді я просто задихався, годинами лежав на своєму твердому залізному
ліжку і марно намагався заспокоїтися, розглядаючи світлину з двома балеринами, багато
років тому пришпилену на стіні. Певна річ, що у такі дні
мені доводилося сидіти вдома, обмеживши себе в прогулянках, які я так любив, і
це було найприкріше. І от тепер ще ця лікарка, ця пихата дурепа, яка не
викликала в мене найменшої довіри… Зі всього цього виходило, що мені нема на
кого й на що́ сподіватися, хіба тільки на Бога.
«Ось це і є плата за мій високодумний
вибір, за мій шлях самоти, за пошук того, про що не знаєш, є воно чи нема. Так
і настигне мене колись та година
неспогадано, і буду я неготовий, як і зараз неготовий - з нічим, з порожніми
руками, без відповіди, без цілей, на
роздоріжжі, сліпма, гнаний суперечливими поривами, сахаючись то в той, то в инший
бік… Прийде і без жодних пояснень сховає мене за тою таємною завісою»,- з сумом
розмірковував я, підходячи до свого будинку
Мої невеселі роздуми
перервало глухе скимління, яке нема, нема та й переходило в придушене виття. Воно
було майже як людське ридання, розпачливе, невтішне, безнадійне… Це вив Шавкун.
Він стояв перед сходами, дивився на мене
і вив. Мертвотно-брунатні віхті шерсти, яка облізала з нього, валялися то тут,
то там мішма з послідом.
-Що, братчику, і тобі
непереливки в цьому незатишному світі?- я
зупинився.
Собака заскавулів голосніше,
подекуди його скавуління переходило в уривчастий гавкіт.
-Ти розповідаєш, що
тобі погано, чи не так?- запитав я, підійшовши до пса так близько, що міг
торкнути його рукою.
Шавкун замовк. Блиснув до
мене тьмяними очима і опустив голову. Його задні лапи дрижали.
-Знаю, знаю, ти зовсім не
гавкав на мене… ти просто хотів щось розповісти. Вибач, що я був такою нечутенною колодою,- прошепотів я і сів на сходах, бо ноги наче підкошувалися піді мною. На мить
мені потемніло в очах і я нічого не бачив.
Коли прийшов до тями, то
уздрів, що собака лежить коло моїх ніг, притуливши морду до носака мого правого
мешта. Він похрипував, важко дихаючи.
-Ну що, братчику, бачиш, я почув тебе. Ти всього-на-всього хотів мені сповістити, що внезабарі відійдеш у
засвіти, еге ж?!- я легенько торкнувся пальцем його вуха.
Пес ледь звів голову і тихенько
загарчав дивною мішаниною шиплячих і свистячих звуків.
-Що? Не тільки це?- я
здуміло зморщив лоба.- А що?
Спираючись на руки, я з
чималим зусиллям устав на ноги. Треба було йти додому. В горлі все пересохло,
страшенно хотілося пити. «Зараз прийду, запарю зеленого чаю і завалюся на
ліжко, і хай там що»,- майнула думка. Втім, нікуди не йшов. Собака і далі лежав
на тому самому місці.
-О, я зрозумів нарешті, що́
ти мені ще хотів сказати!- вигукнув я.- Що я такий же, як і ти. Ми на одній дорозі.
І крім тебе і мене, на цій дорозі нема більше нікого.
При цих словах собака раптом
стрепенувся і став на всі чотири лапи.
Його хитало. Мені здалося, що він знову заскімлив. Я нахилився, прислухався і не
міг зрозуміти, чого було більше у дивному джерґотанні, яке виривалося з його горла -
радости чи суму? А чи, може, там були радість
і сум водночас?
-Ну то що ж?! До зустрічі на
тій дорозі, братчику,- я погладив Шавкуна по голові і рушив угору до дверей підїзду.
Поки я йшов, він не
переставав тихцем гавкавти, наче дякував за щось і разом з тим наче тужив за чимось.
І замовк лише тоді, коли я щез за дверима.
Наступного дня ранком я
вийшов з дому по хліб і побачив, що біля сходів нікого нема – все чисто
виметено, навіть змочено водою.
-А де Шавкун?- запитав я
Вітька, який стояв поблизу й поливав зі шланґа клюмби.
-Здох.- буркнув двірник, не
повертаючи голови.- Сьогодні вночі.
-І де його поховали?- мовив
я просто, щоб щось сказати.
-Де, де? Закопав і все.
Утім, я вже не чув, що там
каже Вітько. Мої очі прикипіли до білої хмаринки там далеко за дитячим
майданчиком, де виднівся цегляний будиночок охоронців автостоянки. Це розцвіла старезна дуплава
вишня. Вона вся сяяла густою білою зличнотою цвіту, була вся така свіжа, пишна,
така жива… наче для неї не існує часу.
=====
* Шавку́н – Cairina moschata, мускусна качка, велика качка, яка походить з Південної Америки. Замісць
крякання шавкає, себто, видає уривчасте шарудливо-шелестяво-шипляче плямкання,
схоже на звуки собаки, який їсть. Шавкун
полюбляє ковтати усе, що блищить, навіть друзки шкла, має вгорі на дзьобі
бородавчасті нарости, з яких у старих самців виділяється жир із запахом
мускусу, оперення в нього розмаїтого забарвлення. В Україні був, вочевидь, свій
підвид мускусних качок, свідчення про що маємо у словнику Бориса Грінченка:
«Нечипоре, дивись лишень – що там ніби мріє? Чи то шавкун, чи то баклан далеко
чорніє» (Морд.К.32).
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
61. Смерть сама усе розставить на свої місця
