Мені не хотілося жити. Я нерухомо лежав горілиць
перед входом до своєї мазанки на купі сухих та́рових прутів і
байдужими очима дивився на два золотисті зубці вершини Чіріорґо, яку осявало
сліпуче полудневе сонце. Шлунок злегка судомило. Треба було закипятити воду,
щоб зварити хоч сяку-таку пісну бовтанку з кінви (я відучора і ріски в роті не
мав), але не міг змусити себе ні встати, ні взагалі хоч щось робити – така опанувала мене нехіть до всього. Продовж
останніх днів мені було вкрай погано, я почувався спустошеним і все глибше
западав у мертвущу апатію. Безнадія, скорбота і розпач душили моє серце. Те,
ради чого я усамітнився в цих диких перуанських горах, так і залишилося
недосяжним. Майже два роки виснажливих зусиль вирватися з марив думок виявилися
даремними. Благословенне «тепер», до якого поривалася і за яким так тужила моя
душа, ні на дрібку не стало ближчим. Здавалося,
я залишився на тому ж самому місці, що і був, і так само далеко від омріяної ціли, що й до приїзду сюди, наче й не було цих
важких, повних злигоднів та небезпек двох років життя в Андах.
Пять-шість місяців тому в сезон дощів, я через ці
марива думок заледве не загинув, зірвавшись з обледенілого о́блазу. Це сталося високо
в горах на підступах до вічних льодовиків, де майже
нічого не росте, і лише купчаться холодні понурі бескети. Навіть не знаю, чого я
тоді аж так далеко забрів від своєї хатини. Памятаю лише, що на далекому обрії мене
нестримно манило до себе величне, вкрите снігами й льодом громаддя гір довкола
вулкану Коропуна, незвично чітке й виразне. То ж я з самого раннього ранку йшов і йшов
туди, наче якась нездоланна сила штовхала мене, видирався на скелі, стрімкі,
порослі полілепісом щовби, минав вузькі боро́ла з червоного і чорного базальту,
перебирався через огорнені туманом каньйони й западини, ступав стежками полохливих
ґванако на ґрунях камянистих кряжів, аж поки ті стежки не обривалися на якійсь солончаковій
галяві або вузенькій при́скалці перед проваллям. Так, я знав, що ніколи не доберуся
до Коропуни, бо вона була надто далеко, пять, шість, а, може, й більше днів
переходу пішки, та вперто продовжував йти до цієї гори-уака, себто, священної
для індіянців і таємничої для мене гори.
Нещастя трапилося, коли я поклав перебратися через
доволі широку куга́ву, урвисті й сховані від сонця краї якої були вкриті
памороззю, а подекуди й льодом. Я стояв і ніяк не зважувався на спуск. Шукав
очима ви́ріжків, де би стати ногами і шкалубин, за які міг би вчепитися руками. Щось весь час
відволікало мене. В голові копишилися думки про марнотність існування, про мою
непоясниму рокованість на невдачі, иноді
раптово зринали якісь хаотичні образи минулого. Я то втрачав, то поновлював
звязок з дійсністю, то бачив, то не бачив майже прямовисного камяного схилу
перед собою, який був тут, зараз, і вимагав негайної відповіди, дії. Але я не
міг зосередитися і лише безпорадно глядів
униз. І не рухався.
Перед тим, як камінець під моєю ногою поїхав і я з
криком полетів униз, мені, згадалася Дарка, моя колишня дружина, особливо її бридка
з прихованою зловтіхою посмішка, коли ми в Києві у нотаря підписували документи
про передачу мого майна й банківських активів у її власність.
-Красно дякую, пане Вощенко, за оперативність. Ви
найліпший нота́р у столиці. Зізнаюся, не думала, що вдасться так хутко все
залагодити,- казала Дарка, беручи свій примірник угоди. Вона, безсоромно
шмилячи губки до старого канцелярського прохіри, який сидів з камяним лицем і
ні на що не звертав уваги, водночас свінула і до мене очима. Мене всього аж
пересмикнуло від її посмішки. І я ледве стримався, щоб не дати їй ляпаса. Забрав свій примірник і вийшов геть,
не попрощавшись.
-Не беріть до голови, пане Вощенко, мій муж давно
хибнувся розумом. Та й ніколи не відзначався добрими манерами,- вдавано
безтурботним тоном заторохтіла Дарка.
Це я почув, будучи вже в дверях.
-Те-те-те,- басом проказав нотар у відповідь, що
явно нічого не означало і було сказане лише, аби щось відповісти.
Втім, його голос ледь долинув до мене, бо я був уже в коридорі.
Урятував мене від вірної смерти Чу́кру, старий індіянець,
який жив недалеко від села Тулеа, куди я иноді ходив купувати кінвові коржі, бульбини
о́ки і солодкий напій чичамора́ду. Чукру всі вважали чарівником і вельми непевним
чоловіком, позаяк він не тільки лікував недужих, а й міг ні сіло ні впало загавкати
по-собачому, пуститися в танок перед домом небіжчика, не відповісти на
привітання, несподівано щезнути посеред людного місця, а ще подовгу, деколи й по
два-три дні пропадав у горах, збираючи,
як усім пояснював, усяке помічне зілля. Йому, правда, не дуже йняли віри,
вважаючи, що він просто тягається там з духами скель, ущелин та падин. Тож селяни
побоювалися Чукру й уникали випадкової
зустрічи з ним, бо мали це за погану прикмету. А ще деякі люди твердили, що
Чукру раз на рік, в останній місяць сезону дощів, себто, у березні
літає на білому як сніг кондорі на Коропуну і там зустрічається з Інті, богом сонця,
який відкриває йому таємниці цілющих рослин. Старий і справді щоразу в березні
на тиждень-два кудись зникав. Про це мені говорили всі в Тулеа від малого до
великого. Та й сам я, коли, бувало,
ходив до села дещо купити й минав його облуплену хижу у кавахуковаму
гайку, пересвідчився, що як торік, так і цьогоріч у березні Чукру щонайменше днів
десять не було удома.
І от якогось дня я запитав його, чи справді він щороку
буває на Коропуні?
-Так, буваю. Але не на самій Коропуні, а лише на її
відрогах… Збираю там цвіт фу́ю. Настоянка з цього моху робить людину щасливою,-
буркнув він.
-А чому саме в березні?
-Фую цвіте в березні… і то лише три-чотири дні,-
мовив Чукру і зміряв мене поглядом. Йому явно не подобалося моє питання.
Для мене й досі залишається загадкою, як цей худющий
індіянець з підсліпуватими і потьмянілими від старости очима зміг укмітити мене
на дні кугави та ще й здолав витягти мене наверх. Звалившись із краю за́рви, я добряче потовкся об камянисті виріжки і
врешті бебехнувся на во́рох принесених талою водою сухих каперсових кущів,
усуціль білих від паморози, як і все навколо. Певно, завдяки цим кущам я і не
забився на смерть. Утім, довго лежав непритомний і рано чи пізно замерз би, не
приходячи до тями, якби не нагодився Чукру.
-Тобі легко обійшлося. Навіть руки́ не зламав. А
всі ці забиття і садна пусте. За тиждень будеш як новенький!- гугняво говорив він,
сидячи біля багаття і примочуючи мої рани травяним виваром, який мав такий
відворотній запах, що я заледве стримувався, щоб не зблювати.
-Як же ти мене витяг?- питав я щоразу, коли нудота
відступала.
Чукру лише кривився у відповідь. При тому його очі раптом хижо зблискували
і тут же гасли, стаючи темними безживними цятками. І це лякало мене, я ніяк не
міг уторопати, що він за один. «Може, справді чарівник?»- шпигала мене думка.
Зараз, лежачи на купі паліччя, я безрадно
споглядав, як розпач паралізує усе моє єство, руйнує мене зсередини. Я настільки
збайдужів до всього, що готовий був покірно віддатися смерті, якби вона
з’явилася. Уривки минулого, всякі витворені уявою о́брази, нескінченні, часто
неповязані між собою думки, пропливали в моїй голові як хмарини в небі. Я почував
глибоку відстороненість і повну байдужість до них, і вони щезали, тоді з’являлися нові, і знову
вмирали, зупинялися, тремтіли, розчинялися, не встигши виникнути, спалахували й
гасли… Але я лише дивився на них, не йшов за ними, але й не намагався прогнати,
не виявляв жодних емоцій, не бачив у них ні добре, ні погане, позаяк за майже
два роки виснажливих змагань з власною тінню відкрив ще одну істину – подолати
марива думок жодними зусиллями, жодними медитаціями чи молитвами, жодними вигадливими
застосунками і вправами, жодним контролем за свідомістю неможливо, бо будь-яке зусилля є думка і може
породити лише нову думку, нову ілюзію, а, отже, благословенне «тепер» недосяжне за самою своєю природою. А раз так, то виходить,
що все знецінюється, втрачає вагу, сенс, в тому числі і власне буття. «Усе
пусте, ніщо не має значення, ні де бути, ні куди йти, ні віра, ні зневіра, ні
радість, ні печаль, ні життя, ні смерть!»,- шепотіли мої вуста. Тим часом мій
розум уперто ставив питання, на які не було відповіди: «Якщо те, за чим тужить
моя душа, недосяжне, якщо воно само вирішує, приходити чи ні, і якщо за майже
два роки марних зусиль тут у цих горах я так нічого і не здобув, то навіщо я
сюди взагалі приїхав? І що я тут зараз роблю? Бо ж хіба має значення, де
безцільно збавляти час, у горах Перу чи
в Києві? Тоді, що мені робити, коли все пусте і ніщо не має значення?»
Саме ці питання і паралізували мою волю до життя,
вбивали в мені останні крихти життєвих сил. Минала година за годиною, а я все
продовжував лежати без руху, знесилений, розчавлений, нецілісний, складений з численних
взаємозаперечних частинок, западаючи в щораз глибше оціпеніння й поволі уподібнюючись
на нечутенну колоду, з живого перетворюючись на мертвого.
Так, я не хотів жити, не міг, бо не було нічого,
на що можна було опертися, нічого, що вселяло би наснагу, додавало би сил. І я чекав
смерти. І так минав один, другий день… Геть охлялий, я врешті сяк-так вставав,
щось їв, а потім знову надовго западав у мертвущий спокій.
А потім щось сталося. Щось поза моєю волею і поза
моїм розумінням. Так, наче моє тіло відділилося від мене, від мого «я», від
моєї памяти, моїх думок, моєї уяви, моїх почуттів, моїх оцінок, мого розуміння
добра і зла, мого розпачу, моєї зневіри, моєї невимовної скорботи, від того
всього, що складало мою суть, мою неповторну
особистість. Тож тіло відділилося від мене і зажило власним життям -
струснулося, піднялося з ложа, де мало померти разом зі мною, відчуло голод і
спрагу, попоїло маїсових коржів, попило води, поступово сяк-так набрало сил… і
через кілька тижнів я, не тямлячи що і навіщо роблю, залишив свою хатину, автобусом
прибув до Мольєндо, а звідти невдовзі літаком
вилетів з Перу. І все це відбувалося наче в тумані. Я не знав, навіщо покидаю
гори, де прожив два роки, не знав, але покинув їх.
-----------
Ка́перс
- Capparis scabrida, кущі, ростуть в сьєрі Перу.
О́ка - Oxalis tuberosa, квасениця бульбоносна (uqa – мовою кечва ), рослина подібна на картоплю, вирощується в центральній і південній
частинах Анд, будьбини можна їсти сирими .
Уа́ка – huaca, від huacan (мов кечва) - вити, стогнати. Все, що священне або має божественне
походження.
Фу́ю - Phúyu («хмара» з мови кечва), блакитний мох, який росте високо в горах на скелях, де вже нема ніякої
рослинности і починаються обледенілі гірські кряжі вулкану Коропуна з вічними
льодовиками.
Чичамора́да - солодкий неферментований
напій, виготовляється з червоної кукурудзи, садовини та прянощів.
Чу́кру – сh'ukru (з мови кечва), твердий.
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
70. Що мені до того всього?!
https://ua-human.blogspot.com/2021/09/70.html
Читати далі...
