Тія́р був розташований майже за пятсот кілометрів на північ від Седіолана на ріці Паво́рі, витоки якої губилися десь далеко у вологих листяних лісах Седійської пло́сіни. Це невелике місто з переважно одноповерховими, вкритими ґонтою домами славилося меблями. У ньому день і ніч пронизливо джерґотіли, вищали або глухо сокотали численні тартаки, куди з найвіддаленіших лісистих місцевостей Се́дії, Ка́ди і навіть Ери́ти та Лю́нци звозили дерево – переважно плятан, явір, геба́н, магаґо́н, званий ще червоним деревом, та евкаліпт. З цієї деревини на місцевій фабриці (вона належала графині Делюстраті) виробляли, крім найріжноманітніших меблів, ще й усякі скриньки, пу́дла, футляри, валізи, штудерні каркаси на всякі мудровані речі, станини на верстати та механізми, баґети всіх можливих конфіґурацій, оправи, мисливі руківя до ножів, фіґурні клямки, пра́ники, стільниці, черпаки, колотівки, ложки, видельці тощо, а також дивоглядні дитячі іграшки, як от фу́ркала, ґадже́ла, дзиґи й инші такого шибу забавки з рухомими елементами, розмальовані фіґурки птахів, риб, диких звірят і, ясна річ, тисячі всіляких мацюпусіньких ґондзо́льок, фра́шок та цяцьок. Якість тіярських меблів, особливо магаґонових столів, гма́таних стільців та інкрустованих коралем евкаліптових шаф, була настільки високою і до такої міри вражала уяву красою барв, ліній та форм, що замовлення на них приходили зі всіх куточків Діямантової імперії, включаючи найдальші північно-східні провінції Брай, Джут́ат і Мальва́нію, а від імператора Балтазара Другого на фабрику навіть було приставлено постійного речника, який стежив, щоб найкращі меблеві новинки потрапляли спочатку до імператорського двору, а вже потім розходилися де-инде.
Проте Тіяр був відомий не тільки меблями, а ще й тим, що в ньому містилася головна імперська лічни́ця для психічнохворих, «прибитих у цвіту», як зазвичай висловлювалися тіярці з притаманною їм їдкістю. Вона була побудована в північно-східному передмісті в мальовничій місцевості на березі Павору серед непроглядних цу́ґових гаїв, які надійно ховали її від міського шуму. Саме тут зараз і перебував леґіонер Вузципілон.
По інциденті з фельдшером Діогеном у столичному військовому шпиталі понад пів року тому паралізованого Вузципілона, який не годен був і слова мовити на свій захист, перевезли до тіярської лічниці із страшною діягнозою – «залізна пропасниця з потьмаренням свідомости». Фактично його доправили сюди вмирати. Цілих чотири місяці він, привязаний спеціяльними рубковими простиралами до ліжка, пролежав у палаті для буйних пацієнтів під цілодобовим наглядом санітарів, здоровенних ґе́валів, які за першої-ліпшої нагоди з насолодою лупцювали своїх бідолашних підопічних скрученими й намоченими у резедовій олії льняними рушниками. На щастя Вузципілонові, завдяки тому, що тіло його було розбите паралічем, не довелося скуштувати санітарських рушників, і це, без сумніву, порятувало його від вірної смерти.
Потрохи, хоч і дуже повільно, Вузципілон став оклигувати. Спочатку усталився нормальний ритм серця, він більше не тратив притомности, до нього повернулася мова, потім відновилася здатність ворушити пальцями, ще через деякий час він міг рухати руками й ногами, а згодом навіть вигинати тулуб. Лікарі, певні, що Вузципілонові дні полічено, були вкрай здивовані, коли побачили, що цьому сухореброму, повністю знерухомленому і виснаженому тяжким пораненням отруйною кулею воякові раптом полегшало. З цієї причини поглянути на диво-хворого сьогодні прийшов і сам завідувач лічниці професор психіятрії доктор Ми́на, дивакуватий старигань, який народився в Тіярі і, якщо не рахувати семи років навчання у седіоланському університеті і чотирирічної практики в кількох столичних клініках, ніде більше, крім рідного міста, не бував.
-Чим ви його лікували? – завідувач спрямував свої каламутні очі на двох молодих лікарчуків у коротеньких білих халатах, які з нахабними пиками злодюжок, спійманих на гарячому, стояли побіч ліжка.—У вас явно якийсь секрет, чи не так? – Він почухав сиву борідку і взяв Вузципілона за руку, промацуючи удари бю́чки.
-Нічого особливого, професоре,-- прошварґотів один з лікарчуків.—Все згідно з вашими приписами.
-Есенсію з ягід жосто́ру, бузиновий кисіль, розтирання меленим коренем имбиру… -- додав другий і затнувся, кліпаючи очима.
-Бючка майже в нормі, але… чому така погана це́ра?—замислено проказав доктор Мина і, заплющивши очі, поринув у лябіринти свого лікарського досвіду.
На деякий час у палаті запала тиша.
-За́штрики з екстрактом евгенолу перестали давати рівно десять днів тому,-- перервав мовчанку перший лікарчук і запопадливо глипнув на Мину.
-Ти ба, виходить, наше лікування йому таки помогло,-- доктор зморщив чоло і розплющив очі.—Як ви себе почуваєте?
-Мені легше,-- простогнав Вузципілон, у очах якого прозирав такий розпач, який, здавалося, міг би розчулити і люципера. —Чи не могли б ви розпорядитися, щоб мене більше не привязували.
-Добре,-- ватяним голосом відказав доктор Мина і відпустив Вузципілонову руку.-- Переведіть його в иншу палату, здається, його мозок уже прояснився.— Він повернувся до лікарчуків.-- Тим паче, що позавчора надійшло клопотання від командувача Шостої армії генерала Байзеля.—З цими словами доктор Мина встав і зги́нці, бо йому дошкуляв біль у попереку, рушив до дверей.
Увечері Вузципілона перевели в одномісну палату з індивідуальною лазни́чкою та вбиральнею. Це був доволі затишний покоїк для привілейованих пацієнтів, розташований на другому поверсі якраз над палатою для буйних. Тепер з вікна він міг бачити не просто глухий мур, як було раніше, а сливе половину двору жіночого відділення, де росли здоровенні кущі ясми́ну. Вони саме цвіли і крізь кватирку до приміщення проникав паморочливий пахіт.
Вузципілон сів на підвіконня і став дивитися у вікно. У дворі гуляло з десяток жінок. Усі у квітчастих шляфро́ках і таких же хустках. Здебільшого старі або середнього віку. Кожна ходила сама, окремо від инших, мовчки, понуривши голову. І лише одна з них, здається, розмовляла чи то зі собою, чи то з якимсь уявним співрозмовником. Коли жінка підійшла ближче, Вузципілон побачив, що це зовсім молоденька дівчина. Вона притискала до грудей шматяну, з облізлим волоссям ляльку, до якої, як бачилося, і була звернена її мова. Очі й весь її вид світилися якимсь нездоровим умиротворенням, а бліді безкровні вуста раз у раз повторювали одну й ту ж дитячу примовлянку: «Зайчику, зайчику, де ти був? У млині, у млині. Що видав? Сім міхів горіхів. Чом не взяв? Били мене кравчики, перебили пальчики, біг через тік, ніжки попік – скугу-у-у, скугу-у-у!» Це «скугу» вона вимовляла так жалісно, що деякі жінки, які були в дворі, на мить зупинялися і кидали в її бік пусті, погаслі погляди.
Вузципілон весь прикипів очима до дівчини. І навіть тоді, коли вона зникла за ясминовим кущем, він не переставав дивитися у двір, де і далі повільно, наче сновиди, пропливали жіночі постаті у квітчастих шляфроках. «Навіщо? -- прошепотів він.— Ради чого всі ці мої зусилля, всі ці мої перемоги й поразки? Що я шукав, чого праг досягти і чого так і не досяг за всі оці роки? До якої осяйної мети я поривався продовж усього свого життя? Ради імператора, ради величи його імперії? Але що таке імператор, і що таке імперія? І чи не є все це ілюзією, пустим образом, створеним моєю уявою? Адже скільки витрачено сил, скільки змарновано часу, скільки бачено смертей, і все намарно. Мети так і не досягнуто. Я, як був так і зараз є на тому самому розпутті, що й колись».
Вузципілон устав з підвіконня і підійшов до дверей. Погладив пальцями лискучу мідну клямку, тоді злегка натис на неї. Двері було замкнено на ключ. Він повернувся до вікна. На фіґуристі ґрати, прикрашені кованими виноградними ґронами, сів зяблик з напрочуд гарним синявим забарвленням голівки. Побачивши Вузципілона, зяблик тут же щез.
-Не тікай,-- тільки й устиг мовити леґіонер і гірко зідхнув: —Ну, звичайно, що робити вільній пташці у домі оглаше́нних.
Вузципілон окинув поглядом ліжко, вкрите пря́нистим коцом з грубого та́мету, ковзнув очима по підвіконні, по шафі з тріснутим дзеркалом, потім перевів погляд на дубове бю́рко з письмовими причандаллями і побачив там газету. Спроквола узяв її в руки. Це була «Звізда імперії» за вчорашнє число. На першій сторінці великими літерами виднівся заголовок: «Острови Святого Йова, Дикий та Злий окупувано військами короля Рафанаїла».
-Нездари! -- вилаявся Вузципілон.-- Не змогли відстояти! За що ми тільки проливали свою кров на цих островах!—Він шпурнув газету на підлогу.— Все, з мене досить цих воєн! Подаю на демі́сію!
Через три місяці Вузципілона виписали з лічниці. Проте, повернувшись до Седіолана й опинившись серед бойових побратимів, він зовсім забув про своє бажання покинути армію. Наприкінці листопада, щасливий, що наперекір усьому повернувся до життя, і тому сповнений наснаги до нових бойових звитяг, він прибув поїздом до Брайбінара, де доукомплектовувався двадцять сьомий леґіон Шостої імперської армії, майже повністю знищений на Трансальгарських болотах чотири роки тому. Його було призначено ройови́м третьої чоти і доручено провести піврічний вишкіл пятнадцятьох молодих леґіонерів, щойнонабраних у далекій гірській провінції Сі́я, жителі якої відзначалися вкрай похмурим характером і тупістю. З цих сійських новобранців (усі вони виявилися уродженцями одного і того ж села, розташованого на березі бурхливої ріки Віхілі́ї) Вузципілон згодом вишколив відмінних вояків, справжніх рубак-відчайдухів, на яких міг покластися в будь-якій скрутній ситуації і які його, свого зверхника, мало що не обожнювали. За девять років вишколений Вузципілоном рій пройшов через десятки великих битв і не менше сотні льокальних боїв та збройних сутичок, фактично побувавши у горнилах усіх воєнних кампаній, які провадив імператор Балтазар Другий з 7263 по 7272 рік, аж поки на подив усього двадцять сьомого леґіону, несподівано не подав на демісію.
Офіційно в реляції до генерала Байзеля Вузципілон, який на той час уже мав ранґу чотаря, поклика́вся на погіршення здоровя, але справжньою причиною його рішення залишити армію було инше -- повна зневіра в ідеали, яким він прослужив усе своє життя. «Всередині я повністю погаслий. Мене ніщо не надихає. Ті, хто захоплюються моєю відвагою, витривалістю, позірною відданістю солдатській честі та бойовому побратимству, не розуміють, що все це попросту вояцьке ремесло, доведене до автоматизму, яке нічого для мене не значить, і то «далеко не найкраще ремесло», як колись говорив покійний капрал Фіран. Тільки тепер я розумію, що так мучило Фірана тоді, бо сьогодні і я сам став таким, як він. Але піти з цього світу за Фірановим прикладом я не хочу. Пошукаю иншого шляху. Мусить же він бути»,-- так думав Вузципілон, чекаючи наказу про звільнення з військової служби.
А коли наказ прийшов, Вузципілон у каса́рні прикликав до себе молодого, ще зовсім необстріляного леґіонера на імя Мо́кій, який нещодавно прибув із тої ж таки Сійської провінції на заміну вбитого вояка, і мовив до нього:
-Я сьогодні покидаю армію. Бути леґіонером не означає бути чимось кращим за инших. Запамятай це. Дарую тобі на память мій «маґно́н». Цей револьвер свого часу подарував мені мій друг капрал Фіран, який загинув в одному з боїв.
-Дякую, пане чота́р,-- пролепетав Мокій, весь зіпрівши від хвилювання.—Я ніколи вас не забуду.
Вузципілон кивнув головою чи то схвально, чи то глузливо, і мовчки вийшов з касарні.
Немає коментарів:
Дописати коментар