Затишшя на фронті, яке протривало сливе півроку і до якого вже всі звикли, несподівано закінчилося, і до столиці Діямантової імперії Седіолана знову стали надходити повідомлення про тяжкі бої з королівськими військами у північно-східних провінціях Брай і Мальва́нія. Наступ армії короля Рафанаїла розпочався вісімнадцятого січня, якраз саме в дні жалоби, коли тисячі седіоланців в соборі Святої Єлизавети прощалися з трагічно померлою принцесою Ніобою. Небіжчиця, вбрана у білу шовкову сукню, обсипана білими трояндами, з мініятюрною золотою короною в узголівї, три дні лежала посередині собору у лискучій малахітовій труні, оба́поли якої горіли десятки свічок із пахучої міра́ндової цафе́тики.
Безщасна смерть Ніоби потягла за собою (у цьому були переконані чи не всі мешканці столиці) цілу низку воєнних поразок імперської армії. Адже вже через пять днів по похороні принцеси королівські війська прорвали фронт у районі села Фе́рес і просунулися по Се́рмській рівнині на південь майже на сто кілометрів, захопивши чималий відтинок залізниці, яка з’єднувала місто Удіна́р з центром Мальванійської провінції містом Пури́кісом. При цьому було знищено понад половину двадцять третього і цілих чотири чоти двадцять сьомого леґіонів. Особливо багато леґіонерів загинуло під час шквальних нічних нальотів королівської авіяції генерала Леона, прозваного Кульгавим.
Наступ королівської армії не припинявся ні на мить. Запеклі бої точилися практично по всій довжині фронту, починаючи від Червоної затоки і закінчуючи неосяжними дикими рівнинами Мальванії. І якщо траплялося, що атаки ворожих військ на якихось ділянках слабли, то це лише означало, що вони посиляться на инших ділянках. Така тактика неодмінно приносила ворогові успіх. І в цьому не було нічого дивного, якщо згадати дванадцяту сентенцію «Сяючого еспадо́на», трактату про війну, написаного чотириста років тому знаменитим стратегом Борока́сою Сі́йським: «Той, хто нападає, завжди має перевагу над тим, хто обороняється».
Отож уже восьмого лютого дивізія королівських драґунів під командуванням підполковника Віфса́ї навальною атакою розбила другий і третій імперські леґіони, які захищали підступи до Брайбінара, і наблизилася до цього найбільшого північного порту імперії на шістдесят кілометрів. А двадцять пятого лютого ворожі війська здійснили черговий небезпечний прорив фронту. Три панцерні полки із кількома десятками танків і два свіжоприбулі з півострова Митридата ескадрони кірасирів після запеклого двогодинного бою вибили десятий леґіон з лінії бетонованих редут, яку всі вважали неприступною, і, просунувшись майже на сто двадцять пять кілометрів, перетяли залізничне сполучення між містами Дізн та Удінар. Унаслідок цього над шістнадцятьма леґіонами Шостої імперської армії зависла реальна загроза оточення. І якщо би не четвертий та шостий резервні леґіони, які вчасно підоспіли з Геле́па і масованим артилерійським вогнем із фальконів, нотшлянґ, мортир та инших важких гармат, не зупинили просування ворожого війська, ця загроза неминуче стала би реальністю.
Коли командувач армії генерал Байзель одержав телефонограму, що редути впали і через день-два більша половина його леґіонів може опинитися в залізному зашморзі, то від люти аж утратив дар мови і продовж кількох годин змушений був спілкуватися зі штабовими офіцерами або на миґах, або за допомогою ґрифеля й таблички. І перше, що він зробив, коли вуста його знову заговорили, це наказав арештувати командира десятого леґіону майора Ю́ла і негайно припровадити до себе. Майора взяли під варту і ввечері того ж дня привезли до штабу. Генерал, як тільки побачив його на порозі, миттю вихопив з кобури свого «дорста», невеликого револьвера з заса́дистою нікельованою люфою, і з вигуком «Ось тобі за редути!» тричі шмальнув йому в груди. Бідака-майор повалився на підлогу, наче сніп. Він умер від першої ж кулі, бо вона влучила йому в самісіньке серце. А наступного дня генерал Байзель видав наказ, в якому говорилося: «Усім леґіонам стояти проти ворога на смерть. Самовільний відступ розцінюватиметься відтепер як зрада, і кожного боягуза буде страчено на місці незалежно від ранґи та колишніх заслуг». Одночасно генерал вислав секретне донесення головнокомандувачу імперських військ маршалові Хризостому, де серед иншого повідомлялося: «Командира десятого леґіону майора Юла згідно з вироком військового трибуналу розстріляно за злочинні зносини з ворожим командуванням».
Проте це анітрохи не виправило скрутної ситуації на фронті. Двадцять девятого лютого королівські війська оточили Пурикіс і за десять днів узяли його штурмом, знищивши понад шістсот і полонивши близько трьохсот (здебільшого поранених) леґіонерів тридцятого леґіону, який боронив місто. Фактично зі всього тридцятого леґіону вирватися з оточення вдалося лише двом роям ґранатометальників. А сімнадцятого березня ворог штурмував Удінар, намагаючись так само як і Пурикіс, узяти місто в кільце. Після жорстоких боїв сімнадцятий і вісімнадцятий леґіони, які чотири дні героїчно захищали Удінар і навіть кілька разів контратакували супротивника кіннотою, з величезними втратами у живій силі та озброєнні (на побойовиську було залишено тридцять дві шротівниці, дванадцять гавбиць, девять мортир і чотири катапульти) відступили і здали місто ворогові. Наказ про відступ з Удінара дав генерал Байзель, побачивши, що леґіонам грозить неминуча загибель, якщо вони й далі чинитимуть опір. Таким чином залізничне сполучення між леґіонами Шостої армії на центральній і східній частинах фронту було втрачено, і всі військові перевезення тепер доводилося здійснювати польовими дорогами, що надзвичайно утруднювало ведення воєнних дій.
Не менш загрозливою була ситуація і на західному відтинку фронту. За наказом головнокомандувача королівських військ фельдмаршала О́роса в пустинних околицях села Ворголе́па за одну ніч було сформовано величезне ударне з’єднання із кавалерії, механізованих кулеметних атедронів, танкових бриґад і летунських когорт, яке двадцять першого березня всією потугою ринулося в наступ і майже дві доби безперервно атакувало оборону пятого, сьомого, восьмого та девятого леґіонів, змусивши їх врешті залишити позиції й відступити далеко на захід. Унаслідок цього лінія фронту присунулася майже на пятнадцять-двадцять кілометрів до стратегічно важливих міст Дізн та Олвар.
Особливо велике воєнно-стратегічне значення мав Дізн, бо через нього проходила єдина залізнична нитка, по якій з північно-західних провінцій Шоста імперська армія одержувала військову підмогу. Від Дізна залізниця бігла на північ через Олвар до Брайбінара, а на схід — до Бра́йської, Мальвані́йської і Джута́тської провінцій. Ясна річ, що захоплення Дізна ворогами неминуче би привело до втрати головних шляхів сполучень, а відповідно і до ізоляції західної лінії оборони разом з Брайбінаром і повного паралічу постачання зброї та боєприпасів на центральну та східну лінії. А це фактично означало би крах Шостої імперської армії та окупацію ворожими військами всіх трьох північно-східних провінцій Діямантової імперії.
Саме в такий трагічний для імперських військ час і прибув до Дізна імператор Балтазар Другий. Імператорський поїзд, який складався із приземкуватого чорного паротяга та чотирьох панцерованих ваґонів, прикрашених державними гербами, вїхав на Дізнський вокзал на самому світанку. Вилицюватий комендант міста сотник Омелян тут же на пероні доповів імператорові, що залізничне сполучення з Коре́сом, де був штаб командувача Шостої армії генерала Байзeля, перервано і їхати далі на схід можна не більше ніж сто кілометрів до містечка Геле́па. Але Балтазар Другий на превелике здивування сотника Омеляна та инших присутніх, зокрема, намісника північно-східних провінцій мегапентарха Зефіра, його дружини Бенефіні́кії, командирів восьмого і девятого леґіонів підполковників Імперфу́ма та Антипа, не виявив бажання залишатися в Дізні.
-Я приїхав для того, щоб дізнатися, що відбувається на фронті, а не відсиджуватися в запіллі, — мовив імператор, дивлячись кудись понад головами виструнчених ґвардійців, червоні квадратні шапки яких завжди викликали в його серці якісь неясні дражливі почуття. — Чи не так, маршале? — він повернувся до головнокомандувача військ марашала Хризостома, який супроводжував його від самого Седіолана.
-М-м-м…так…— закліпав очима Хризостом.
-Але ж, ваша величносте, — пробелькотів весь пополотнілий сотник Омелян, — там зараз украй небезпечна ситуація.
-Справді небезпечна, ваша величносте, — підтакнув намісник Зефір, труснувши обвислими щоками, які затремтіли, наче драглі.
Його дружина Бенефінікія благально дивилася на імператора і, тримаючись за плече чоловіка, щось беззвучно шамотіла своїми вузенькими безкровними губами. Підполковники Імперфум, Антип й инші офіцери, які були на пероні, стояли окамянілі, і в їхніх безумно вирячених очах нічого, крім жаху, не можна було прочитати.
-От у цій ситуації я й бажаю пересвідчитися, — процідив крізь зуби Балтазар Другий і дав знак почтові сідати до поїзда.
Коли імператор піднімався східцями ваґона, на його вказівному пальці сяйнув жовтавим блиском коштовний камінь. Сотникові Омеляну аж запаморочилося в голові - таким затаєно-тривожним був його полиск. Це був леґендарний діямант «Око безодні», той самий, про якого ходили чутки, нібито він своїм блиском може застерігати від біди.
До Гелепа імператорський поїзд прибув десь уполудне. Тут Балтазара Другого зустрів генерал Байзель, який коротко доповів про становище на фронті, охарактеризувавши його як надзвичайно важке, і теж став наполегливо просити імператора повернутися до Дізна. Але імператор був невблаганний.
-Я хочу на власні очі побачити, як воюють мої леґіони,-- твердо заявив він генералові.
На лінію фронту Балтазар Другий виїхав важкою, оббитою крицевими латами каретою, яку так старанно замаскували весняним гіллям, що навіть з віддали пятдесяти метрів її неможливо було відріжнити від тамариксового чи ясминового куща.
Те, що імператор побачив на фронті, просто приголомшило його. Всюди на узбіччях доріг манячили покорчені гармати, спалені панцерники, розтрощені вантажівки й фури, то тут, то там валялися зламані шаблі, келепи, списи, фузеї з понівеченими замками, пробиті шишаки, порвані ладівниці, темніли ледь присипані землею трупи коней і поміж цього всього аж рябіло від кілків з блакитними биндочками — могилами полеглих імперських вояків. А вцілілі леґіонери, які сиділи по шанцях, нагадували більше привидів, ніж живих людей. Брудні, в подертих одностроях, обліплені вошами, багато хто із недолікованими гнійними ранами, вони понуро позирали на Балтазара Другого, який виходив з карети, щоб виголосити перед ними вітальне слово. І щоразу, коли він закінчував говорити, в повітрі на кілька секунд зависала гнітюча тиша, після чого над шанцями здіймалося хирляве «Слава імператорові», яке тут же западало назад у розриту вибухами землю. А в одному місці (це було на позиціях десятого леґіону) Балтазар Другий навіть відчув, що вояки дивляться на нього з відвертою ворожістю. Його аж кинуло в жар, коли в нього стилетами впялися сотні злих очей. Не зважившись виходити з карети, він мучено помахав леґіонерам рукою з віконця і наказав машталірові щодуху їхати геть.
Але це було ще не найгірше порівняно з тим, що чекало імператора попереду. Приїхавши до Кореса в штаб Шостої армії і провівши там коротку нараду з марашалом Хризостомом та генералом Байзелем, Балтазар Другий увечері відбув поїздом до Удінара, який уже четвертий день безперервно штурмували королівські війська. Сімнадцятий і вісімнадцятий леґіони, на яких було покладено оборону міста, відбивалися з останніх сил і буквально стікали кровю. Від розривних куль кулеметів-мар’яжів і особливо від бомб королівської авіяції один за одним гинули цілі рої вояків. Порятунку не було ніде, навіть у хитромудрих земляних укріпленнях із прямовисним бетонним панцеро́ванням, не кажучи вже про звичайні деревяні бліндажі. Смерть знаходила леґіонерів скрізь.
Щоб зручніше було спостерігати за ходом бойових дій, Балтазар Другий під охороною чоти ґвардійців видерся на здоровенний пагорб, який височів з південного заходу на віддалі кількох кілометрів від Удінара. Там на скелі, схованій зі всіх боків густими модринами, імператор умостився на левячій шкурі з далекогля́дом у руках.
Світало. Вся долина, через яку пролягав фронт, була ще огорнена туманом. Але як тільки туман розвіявся, перед імператором постала жахлива картина. Він навіть спершу не повірив своїм очам. Його звитяжні леґіони безладно відступали перед ворогом по всій довжині оборони. Гордість імперії блакитні улани в паніці давили кіньми піших вояків. Багато хто з леґіонерів кидав на землю рушницю і, ошалілий від страху, метався в ріжні боки, не знаючи куди бігти, і врешті падав, прошитий ворожими кулями й затоптаний своїми ж кіннотниками. То тут, то там над юрбами леґіонерів, які ганебно умикали з побойовиська, конвульсійно здриґалися і щезали імперські бойові знамена. Ще трохи і їх зовсім не стало. Леґіони перетворилися в сіру людську масу, яка, опанована єдиним почуттям — жахом смерти, безумно мчала на південь. Ворожого війська видно ще не було. Лише поодинокі бриґади королівської кавалерії хмарками проносилися полем, добиваючи шаблями поранених леґіонерів, які не встигли втекти разом зі всіма.
Це страхітливе видовище переслідувало Балтазара Другого вже четвертий день. Воно не покидало його ні у солдатській колясі, якою він тікав з-під Удінара, ні у ваґоні поїзда, яким він дістався знову до Дізна. Імператор ніде не міг сховатися від нього. Жахіття, яке він побачив під Удінаром, не давало йому спокою ні вдень, ні вночі. І зараз, стоячи на березі Брайби й дивлячись на покорчені сталеві прогони сплюндрованого бомбами залізничного моста, він нічого не бачив, крім кошмарної картини божевільної втечі своїх леґіонів.
-Що з Шостою армією? Де генерал Байзель? — уривцем запитав Балтазар Другий. Його очі все ще дивилися на зруйнований міст, над яким поволі сідало сонце.
-Ваша величносте, ситуація на фронті важка, але аж ніяк не безнадійна, — відказав маршал Хризостом, по-військовому карбуючи кожне слово. Він стояв ліворуч від імператора і раз за разом з тривогою поглядав на годинник. — Ворог захопив Удінар, але Корес та Гелеп усе ще в наших руках. Генерал Байзель зараз готує великий контрнаступ. Завтра до Гелепа буде стягнуто найсильніші бойові частини Шостої армії.
-Боже, але ж вони тікають! — розпачливо вереснув імператор і затулив обличчя долонями.
-Я певен, що контрнаступ буде успішним. Треба лише визначити правильний напрям головного удару, — із утомою в голосі відповів Хризостом. Він почув плюскіт весел і, повернувши голову праворуч, побачив, як з-за порослого чагарником мису випливає величезний чорний баркас. — Нарешті,-- прошепотів Хризостом, полегшено зідхнувши.
-Мої леґіони відступають, кидають зброю, знамена!-- знову вереснув імператор і, наче божевільний, унурив очі в Хризостома.
-Ваша величносте, — Хризостом шанобливо опустив голову,-- ми мусимо якомога швидше переправитися на той бік.
-Чому? Чому вони тікають? Чому, маршале? — заволав Балтазар Другий, хапаючи Хризостома за золоті еполети.
-Не знаю, не знаю, ваша величносте, — перелякано залепетав Хризостом.
Цієї мити з фронту долинув гул гарматних ви́палів і сухе гупання авіяційних бомб. Почалася пята за сьогоднішній день атака королівських військ на позиції восьмого та девятого леґіонів, які урочисто поклялися, що радше загинуть, ніж хоч на міліметeр підпустять ворога до Дізна.
-Що це? — імператор зблід і відпустив Хризостома.
-Чергова ворожа атака, ваша величносте, — промимрив Хризостом, поправляючи пошматовані еполети.
-Мої леґіони, мої леґіони, — голосно заскімлив Балтазар Другий, і з його очей покотилися сльози.
Тим часом баркас причалив до берега, і з нього вистрибнув присадкуватий поручник з довжелезними, закрученими догори вусами. Він підбіг до імператора і, хвацько вдаривши підборами заляпаних грязюкою чобіт, відрапортував:
-Судно для переправи вашої величности прибуло! Командир мостової залоги поручник Харитін!
Проте імператор був настільки поглинутий своїми візіями про страхітливий Удінарський відступ, що не помічав ні поручника, ні баркаса. Він стояв і порожніми очима дивився на ріку. Сльози одна за одною стікали по його лиці і падали на малиновий шаль, яким була закутана його шия.
-Ваша величносте, — спантеличено пробурмотів поручник Харитін, який тільки тепер побачив сльози на імператоровому обличчі. — Ваша велич…— повторив він і затнувся на півслові.
-Він не чує, — сердито буркнув маршал Хризостом. — Скільки триватиме переправа?
-Півгодини, пане маршале, — поручник весь почервонів від напруження. Було видно, що імператорові сльози його дуже налякали.
-Посадіть його величність до баркаса, — Хризостом повернув голову до ґвардійців, які великим півколом стояли позаду з рушницями через плече.
Проте ніхто не рушився з місця. Ґвардійці з окамянілими обличчями дивилися на маршала.
-Ви що, поглухли?! — в його очах спалахнули злі вогники.
-Пане маршале, ми не можемо це зробити без волі його величности — зробивши два кроки вперед, знічено мовив командир ґвардійців, який мав ранґу підполковника.
-За життя імператора тут відповідаю я, — гаркнув Хризостом і вихопив з кобури револьвера. — Наказую посадити його величність до баркаса.
-Виконуйте наказ, — скреготнув зубами підполковник.
Двоє здорованів-ґвардійців умах підскочили до Балтазара Другого, взяли його попід пахви і обережно, наче дорогоцінну вазу, понесли до баркаса. За мить він уже сидів на застеленій левячою шкурою лаві і бездумно глядів у воду. Імператор продовжував перебувати у полоні своїх марень.
-Ну, от і все, — пробуркотів маршал Хризостом і, сховавши револьвера, стрибнув до баркаса.
Веслярі дружно налягли на весла і баркас, набираючи щораз більшу швидкість, поплив до протилежного берега, який вузькою зеленою смужкою бовванів удалині. Незабаром баркас був уже на середині ріки, перетворившись на чорну цятку, довкола якої на збурених веслами хвилях виблискували червонясті промені призахіднього сонця.
Те, що сталося наступної мити, було таким несподіваним, що маршал Хризостом і всі инші, хто був у баркасі, спершу навіть нічого не зрозуміли. Імператор, який весь час нерухомо сидів на лаві, раптом зірвався на ноги і замахав руками, наче відганяючи осу. Тоді голосно зойкнув і з криком «Ось вона, моя смерть!» бебехнувся долілиць на мішки із сухарями. Упавши, він так і залишився лежати без жодних ознак життя.
Першим отямився маршал Хризостом. Він кинувся до Балтазара Другого і, перевернувши його на спину, приклав вухо до грудей.
-Живий! — крикнув він. — Мерщій давайте бинти.
З лівої імператорової руки трохи вище ліктя цебеніла кров. Виявилося, що імператора поранила сліпа куля. Вона влучила йому в руку, але кістку, здається, не зачепила і тому кров швидко вдалося затамувати. Балтазар Другий від самого моменту поранення втратив притомність і не приходив до памяти доти, поки баркас не пристав до лівого берега.
-Я живий, чи це мені тільки сниться? — кволим голосом запитав імператор двох ґвардійців, які на руках винесли його з баркаса і поклали на ноші, нашвидкоруч зроблені із вітрила.
-Живий-живісінький, ваша величносте, — відказав ґвардієць, який ішов попереду.
-Вас лише злегка поранило, ваша величносте, — додав ґвардієць, який ішов позаду.
-Дивно, а я був певен, що мене вже немає, — прошепотів Балтазар Другий і, заплющивши очі, додав:
-А втім, чи існує взагалі чітка межа між життям і смертю?!
-Ви щось сказали, ваша величносте? — повернув до імператора голову ґвардієць, який ішов попереду.
-Не звертай уваги, його величність просто марить,-- гукнув ґвардієць, який ішов позаду.
-Але ж, клянуся, він щось запитав, — не вгавав перший.
-Це тобі просто приверзлося, бовдуре! — сердито відказав другий.
Ґвардійці з імператором на ношах піднімалися похилим берегом все вище й вище. За ними важко ступав величезний, наче гора, маршал Хризостом. Незабаром всі вони вибралися на мощену каменем дорогу, де була карета і стояв загін вершників. Поволі сутеніло.
Немає коментарів:
Дописати коментар