3. ДЕЩО ПРО МОЮ УЧАСТЬ У ПОЛІТИЦІ (Мої спогади)

       

       Політика «перебудови», розпочата Ґорбачовом, збурила багатьох. У Росії, особливо в Москві, республіках Прибалтики, Закавказзя, инших реґіонах СРСР почалися активні виступи громадян, мітинґи, страйки, подекуди навіть сутички з міліцією. Люди вимагали свободи, демократії, національного суверенітету. Радянський Союз що далі, то більше уподібнювався на киплячий казан із герметично закритою кришкою. 

       Утім, на цьому тлі Україна бачилася оазою спокою. Тут нічого особливого не відбувалося. Все йшло своїм звичаєм. В.Щербицький чітко проводив лінію ЦК КПРС. КҐБ переслідував дисидентів. Газети публікували викривальні статті проти українських «буржуазних націоналістів». Навіть вибух на Чорнобильській АЕС не викликав масових протестів. Українці слухали «ворожі» радіоголоси, виливали своє обурення на кухнях і мовчали. Україна спала. 

       Я відчував, що треба щось робити, треба будити народ, не можна залишатися бездіяльним, коли довкола все шумує, вимагає змін. І якогось дня сказав собі: все, досить чекати, що хтось прийде й поведе. Мушу сам братися й вести. Якщо нема нікого, то це маю бути я. 

       І от у 1987 році я, і ще двоє моїх приятелів, Ігор Копестинський та Сергій Жижко вирішили створити організацію. Ми стали зустрічатися і обговорювати всякі актуальні питання політичного життя України. Невдовзі наша група вийшла на контакт з львівськими дисидентами Вячеславом Чорноволом, Михайлом та Богданом Горинями, Михайлом Осадчим, Іриною та Ігорем Калинцями та иншими. Так почалася моя участь в русі за незалежність, яка на кілька років устіль витіснила літературну діяльність, захоплення релігійними вченнями, не кажучи вже про гіпі-рух, від якого я давно відійшов. 

       Невзабарі, у 1988 році Львів схитнули перші масові виступи з політичними вимогами. Потім численні мітинґи, демонстрації та страйки лише наростали. Народ поволі прокидався. Масові протести щораз більше ширилися й по всій Україні. 

       У цей час Чорновіл й инші дисиденти створили Українську гельсінську спілку, членом якої став і я. На установчих зборах (вони відбулися у Львові в приватному помешканні) виникла гостра дискусія щодо кінцевої ціли УГС. Суперечка полягала в тому, що́ записати в Деклярації принципів: незалежність України чи конфедеративний союз України з иншими республіками СРСР? Себто незалежність чи конфедерація? Переважна більшість дисидентів (В.Чорновіл, Л.Лукяненко, Михайло і Богдан Горині й инші) виступали за конфедерацію, мотивуючи свою позицію тим, що, мовляв, українці, особливо на Сході та Півдні ще не готові прийняти ідею незалежности. «Не можна відриватися від народної маси, люди нас не зрозуміють і ми втратимо підтримку знизу. Треба до незалежности йти поступово, в міру того, як свідомість народу визріватиме. Не припустимо занадто гнати коней, бо віз може відірватися!»-- так, наприклад, говорив Михайло Горинь. Різко виступив проти конфедерації Зіновій Красівський й деякі инші дисиденти. «Як? Ми, найрадикальніша українська організація, керівництво якої складається всуціль з політвязнів, і боїмося озвучити нашу істинну мету – незалежність України? Якщо УГС про це відкрито не заявить, тоді хто? Таж народ наш ніколи не дозріє до незалежности, коли ніхто не пропаґуватиме й не поширюватиме ідеї незалежности!»-- говорив він. Половинчасту позицію зайняв Степан Хмара. Обурювався, засуджував конфедерацію, але, здається, задля єдности шерег, таки згодився. І деклярацію УГС, де конфедерація виставлялася як головна мета, було ухвалено.

       Я теж голосував за конфедерацію. Хоча відчував фальшивість арґументів. Проте підтримав. Чому? Бо сліпо вірив у мудрість більшости. Тепер-то я знаю, що більшість помиляється. І, здається, помиляється завжди. Громада має капустяну голову. Вона не мудра. Не здатна діяти по-новому. Всі її рішення базовані на традиції, на тому, що було. І тільки особистість може спалити всі старі, зужиті уявлення і прорватися до майбутнього, себто на нові виклики зреаґувати новими відповідями. 

       Помилковість рішення про конфедерацію стала очевидною через кілька років, коли постало питання незалежности України. Виявилося, що ідея української незалежности як самоцінність для переважної більшісти українців незрозуміла. Незрозуміла тому, що Українська гельсінська спілка, а пізніше і Народний рух України цієї ідеї у свій час відверто не проголосили, потім не пропаґували і не пояснювали її головної сути – захисту і утвердження української ідентичности. Страх, що люди не зрозуміють, боязнь говорити правду, бо вона може викликати конфлікт, привів до того, що народ у своїй масі виявився у слушний час неготовим до незалежности. 

       У цьому велика біда чи не всіх наших політиків: колишніх і теперішніх, які ніяк не можуть узяти до голови, що єдиними воротами до змін є конфлікт. Хочеш нового, мусиш руйнувати старе. Як можна змінити суспільну свідомість, не пропонуючи їй нових ідей, а, отже, не ламаючи старих уявлень й відповідно не створюючи конфлікту? Все нове засвоюється через конфлікт. І що раніше нову ідею буде запропоновано, то швидше вона засвоїться суспільством.

       Отож коли перед Україною реально виникло питання проголосити державний суверенітет, націонал-демократичні політики, добре усвідомлюючи, що українці у своїй масі не розуміють в чому полягає самоцінность незалежности, не придумали нічого мудрішого, ніж обіцяти нечувані матеріяльні блага у майбутній українській державі. Фактично вдалися до обману, привязавши незалежність до добробуту. Чому? Пояснення знову ж були ті самі. Українці ще не готові підтримати незалежність як таку. А те, що саме вони, націонал-демократи винні у тому, що українці не готові, стидливо випускалося з-під уваги. Адже було згаяно кілька вирішальних перебудовних років, коли можна було радикально змінити свідомість народу. І якщо би націонал-демократи в ті часи виявили належну мужність, то в 1991 році український народ був би вже инакшим, принаймні більшість українців розуміла би, що мета незалежности – це насамперед захист і утвердження самобутности української нації, її ідентичности, а вже потім все инше, добробут, демократія тощо. Завданням націонал-демократів в часи «перебудови» було одне – домогтися, щоб українська ідентичність як цінність була якнайширше засвоєна масами. Вони з цим завданням не впоралися. З банального страху, що народ їх не зрозуміє. А страх, як відомо, найгірший порадник. 

       Чи розумів я все це тоді, в далеких переломних роках кінця вісімдесятих та початку девяностих? Розумів, але здебільшого інтуїтивно. Памятаю, що особливо дратували мене в поведінці багатьох наших партійних лідерів такі риси як страх говорити правду, неготовість іти на конфлікти, відстоюючи свої переконання, постійне уникання відкритих протистоянь, при чому будь-якою ціною і огидна схильність до хитрувань та обманів як засобу досягнення мети. Будучи членом Української гельсінської спілки, а потім Української республіканської партії, яка виникла на базі УГС, працюючи в інформаційній службі (видавав щотижневий інформаційний бюлетень «Інформатор»), я мав можливість зсередини оцінювати людські якості багатьох політичних активістів, як рядових, так і керівних. Зізнаюся, що тих, до яких можна було ставитися з повагою, було не так багато. 

       І тут мушу дещо сказати про Вячеслава Чорновола. В часи УГС я бачився з ним чи не щодня. Це була надзвичайно життєрадісна та енерґійна людина. Я ніколи не бачив, щоб він упадав у відчай. Навіть у найкритичніших ситуаціях він не тратив духу. Часто, коли ставалося щось погане і всі впадали в депресію, починали панікувати, сама поява Чорновола з його усмішкою і жвавими очима, знімала всі проблеми. Він мав рідкісну властивість надихати, вселяти людям віру в успіх. Саме за це я й багато инших його поважали й просто по-людськи любили. Проте Чорновіл мав і вади. Насамперед схильність захоплюватися. Це приводило до того, що він міг не помічати явних підступів проти себе. Я знаю щонайменше два випадки, коли йому в довіру втиралися відверті негідники. А він цього впритул не бачив. А потім мав чималі неприємності. І все-таки, таких людей як він явно було замало у нашому русі. 

       У 1990 році, коли УГС перетворилася на Українську республіканську партію, я вже рідко бачився з Чорноволом. Моя діяльність зосередилася у Львівській організації УРП. Будучи членом обласного проводу, я здебільшого контактував з головою обласної УРП Богданом Горинем. Займався як і раніше роботою в інформаційній службі. І мені щораз дошкульніше допікала «беззубість» нашої діяльности, наша нездатність адекватно реаґувати на політичні реалії. Поміркованість, млявість реакцій, часто навіть безпринципність у багатьох питаннях, які демонстрували як обласний, так і центральний провід УРП, змушували мене все частіше виступати з критикою партії в цілому. Я твердив, що ми своєю пасивною поведінкою, своїм постійним намаганням уникати конфліктів і ухилянням від протистянь підриваємо до нас довіру народу. «Люди йдуть за сильними, послідовними, принциповими, тими, хто демонструє сильні вчинки, показує здатність досягати успіхи всупереч несприятливим обставинам. Слабкість, втеча від боротьби невідхильно підриває авторитет»,-- переконував я. Проте розуміння не знаходив. Врешті це закінчилося тим, що якогось дня на зборах обласної організації УРП замісць змінити стиль політичної діяльности, було підтверджено її правильність і вирішено позбутися мене. Питання поставили на голосування, і мене виключили з партії. Проти мене проголосували всі. На мою підтримку не виступив ніхто. 

       Це, і особливо та обставина, що не знайшлося нікого, хто б визнав за мною рацію, стало для мене дуже важливим досвідом і фактично переломним моментом у моєму ставленні до своєї політичної кар’єри. Я дійшов висновку, що українці дуже важкий матеріял для праці, і щоб організувати їх до якоїсь конструктивної справи, треба мати неабиякий талант. Також я зрозумів, що зовсім позбавлений дару переконувати. Адже мало того, щоб розуміти, як має бути, треба мати ще хист донести це розуміння до свідомости инших людей. «Отже, публічного політика з мене не вийде»,-- поклав я собі і, полишивши активну політичну діяльність, зосередився на писанні статей на політичні й культурні теми, публікуючи їх в численних газетах та журналах, зосібна в журналі «Напрям» (1991-1992), який як орган Спілки незалежної української молоди (СНУМ) сам же і видавав. У 1992 році опублікував брошуру «Відлуння Великої України. Сучасна концепція українського націоналізму», в якій у сконцентрованій формі виклав свої політичні переконання і пропозиції щодо засад розвитку новоствореної Української держави, акцентуючи серед иншого увагу на важливості феномену сили й боротьби: «…Для українського народу, який глибоко уражений страхом, боротьба є конче потрібна. Ми взагалі маємо розглядати боротьбу як щось для нас винятково позитивне. Адже всяке змагання, всяка спроба опору надзвичайно корисно впливає на масову свідомість, розвіюючи в людях страх і зміцнюючи їхню віру в свої сили. Тому, коли ми хочемо вивести народ зі стану страху, зробити його сильним, мусимо сміливо вести його від одного бою до другого. Участь у змаганнях робить народ міцним. І це незалежно від того чи ці змагання принесли перемогу чи поразку, бо боротьба, завершившись перемогою, зміцнює віру людей в себе, а, завершившись поразкою, розвиває в них почуття помсти і прагнення до нової боротьби. Тільки покора паралізує духові сили народу. Немає нічого страшнішого, як самому перед собою визнати своє безсилля. І ті, хто це зробив, приречені на вічне рабство, і вороття їм вже не буде».*

              ~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
       *Опубліковано в альманасі «Хіппі у Львові», випуск 2, «Тріада плюс», Львів, 2012

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

4. Ніколи я не розумів його

http://ua-human.blogspot.com/2017/04/23.html

 

Читати далі...

4. ПРО ОДИН МІФ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ (Статті)

       «Те, що українська мова перебуває на узбіччі, викликане насамперед неконкурентною продукцією, яку виробляє українськомовна художня література, телебачення, кіно. Людям просто не цікаво споживати цю продукцію і тому вони відвертаються від неї, а, отже, і від  української мови. І для того, аби привернути наших громадян до української мови, треба всього-навсього, щоб ті, хто творить українською мовою, підвищили якісний рівень своєї продукції і народ неодмінно зацікавиться нею, а, відповідно, і потягнеться до української мови»,-- такого міфу з приводу української мови притримується багато хто. 

Проте це є типовим спрощенням і, як усяке спрощення, воно шкідливе, бо своєю позірною логічністю веде не до вирішення проблеми, а до її поглиблення.

Звичайно, певна відповідальність лежить і на тих, хто творить українською мовою, і я аж ніяк не закликаю наших літераторів, діячів телебачення та кіно розслаблятися. Від них, безумовно, багато що залежить. Але разом з тим не можна на них покладати головну вину за становище української мови, а тим більше вважати, що саме вони є вирішальним чинником, який спроможен це становище змінити.  Не перебільшуймо значення і можливості людей, для яких українська мова є матеріялом для творчости. Їхня творчість – це  наслідок становища української мови, а не його причина. Культурні шедеври не можуть з’являтися в пустелі. Вони народжуються, коли є відповідна основа, ґрунт – високий рівень загальної (в тому числі мовної) культури суспільства.  І якщо певна мова (у нашому випадку українська) не посідає у цьому суспільстві належного місця, себто є мовою з обмеженою сферою вживання, в певному сенсі напівживою мовою, то якщо і можна цією мовою створити якийсь шедевр, то для цього треба докласти воістину титанічних зусиль.

  Таким чином беру на себе сміливість стверджувати, що українська мова є досить-таки важким матеріялом для творчости і, використовуючи її, дуже нелегко (хоч теоретично і можливо),  створити щось шедевральне.

Чому? 

Та тому, що українська мова в нашому суспільстві не є мовою загальнонародного спілкування, вона в багатьох сферах життя не функціонує зовсім або функціонує частково. Не маючи належної живомовної практики (наприклад, у міському й багатьох инших середовищах), українська мова не може повноцінно розвиватися, позаяк не годна належним чином реаґувати на суспільні запити, себто створювати на основі власної граматичної системи семантико-лексичні відповіді на появу нових предметів, явищ і звязків між ними. Суспільство постійно змінюється, і мова, якою воно послуговується, також мусить змінюватися відповідно до цих змін. Цей процес безперервний. Люди, послуговоючись мовою, тим самим  розвивають її. В цьому і полягає закон розвитку мови.  Але якщо люди певною мовою не користуються або користуються нею лише частково, себто якщо якась мова має в суспільстві обмежені сфери вживання, то така мова не може бути повноцінним засобом вираження. Це і є причина, що українська мова важкий матеріял для творчости.  В ній бракує дуже багатьох елементів, особливо тих, які стосуються сучасного  життя.

Важко, наприклад, відобразити українською мовою сучасне місто, взаємини між людьми в науковому, виробничому, спортивному середовищах тощо Важко тому, що українська мова не виробила семантико-лексичних відповідей на реалії згаданих середовищ, а не виробила тому, що українська мова у цих середовищах попросту відсутня. Особливо виразно це помітно, коли дивимося, скажімо, якийсь художній фільм на сучасну тему, створений або дубльований українською мовою. Всім одразу впадає ввічі якась штучність, неприродність мови персонажів. І ми тут же обурюємся, ганимо творців фільму або дубляжу за халтуру. Але чи так вже винні ці бідолахи, які взяли на себе невдячну справу творити мовою, яка з нашої вини залишається малорозвинутою, бо викинута нами ж на узбіччя суспільного життя? Чому, гадаєте, Микола Гоголь (та й багато инших наших давніх та й теперішніх відомих літераторів) писав російською? Хіба він не знав української? Та тому, що він здавав собі справу, що  українська мова -- це матеріял, який надається для опрацювання надто вузького кола тем.  Сумніваюся, чи став би він звіздою світової літератури першого ряду (далеко опередивши А.Пушкіна, якого в світі практично ніхто не читає), якщо би він писав українською.

Приблизно та ж сама проблема стоїть сьогодні  і перед сучасними українськомовними письменниками, кіно- і телережисерами,  хоча українська мова з часів Гоголя зробила за двісті років все-таки великий поступ, втім, недостатній, щоб бути поноцінним засобом вираження, здатним опанувати будь-яку тему. Як тоді, так і тепер перед кожним стоїть питання вибору, якою мовою писати. Для одних він легкий, для инших ні. Але він є.

Отож шановні, не ганіть так запекло тих, хто вибрав українську мову матеріялом своєї творчости. Їм і так нелегко, бо добровільно прирекли себе на труд, який ніким поцінований радше за все не буде. Їхні ж невдачі часто-густо не їхня вина, а наша, що мову свого народу й досі не спромоглися підняти з колін. Я ж особисто схиляю голову перед усіма, хто живе, творить і навіть просто розмовляє українською, бо це велика мова, у ній закладений гігантський потенціял, який криє в собі воістину дивовижне  розмаїття барв та відтінків, і  втрата цього розмаїття буде відчутною втратою всієї світової культури.

Тож даймо шанс українській мові, вона відплатить нам сторицею. Для цього треба тільки одне - зробити її мовою загальнонародного спілкування, що без повного витіснення російської на марґінес неможливе. Тоді й появляться в нас культурні шедеври, і то багато.

2011, 26 лютого

5. Жорстокість людська. Чому? 
http://ua-human.blogspot.com/2015/05/blog-post_72.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

Читати далі...

3. ПРО "ПЕРЕВАГИ" ДВОМОВНОСТИ В УКРАЇНІ (Статті)

      

Дмитро Табачник,  коли був міністром освіти, висунув як арґумент на «захист»  російської мови давнє, заяложене ще за радянської доби твердження, що завдяки «русскому языку» українці мають можливість прилучатися до багатств світової культури, і тому, мовляв, російську мову належить розглядати як «велике наше надбання, а українсько-російську двомовність як цінну перевагу України».

І справді (подумає собі пересічний українець) уявіть собі, що би було, коли б «націоналістам» удалося витіснити російську мову з України! Всі ми негайно б опинилися в повній ізоляції, позбавили би себе доступу до  всіх світових досягнень! Бо що таке українська мова?! Її ж, сердешну, ніхто не знає за межами України! Навіть в Україні далеко не всі нею послуговуються!

Отож  дійсно, зробить висновок він, українсько-російська двомовність є нашим надбанням і перевагою, а тому російську мову треба всіляко підтримувати.  Які ж то бідолашні (зі співчуттям подумає  також пересічний українець) чехи, поляки, серби, болгари, угорці і т.п. зі своєю одномовністю, не кажучи вже про гебраїв, які з дурної голови воскресили свій мертвий іврит, і з його допомогою щораз більше ізольовують себе від світу. 

Цікаво, чи розумів сам міністер абсурдність висунутого ним арґументу? Гадаю, що розумів. І попросту свідомо маніпулював зовні правдоподібними тезами, розраховуючи обманути простих людей, які не в змозі глибше розібратися в проблемі. А це з його боку було вкрай непорядно, та й могло мати успіх лише тимчасовий, позаяк брехня має короткі ноги.   

А втім, розгляньмо це питання докладніше.

Якось у шістдесятих роках у школі (я вчився тоді  у пятому класі)  на уроці історії   виникла спонтанна дискусія з приводу засилля російської мови. Учитель, що був завучем школи, так пояснив вагу російської мови: «Російська мова, діти – це наше вікно у широкий світ. Ось подивіться, іспанська книга «Дон Кіхот». Саме завдяки російській мові ми маємо можливість її прочитати і взнати про далеку Іспанію нашою рідною українською мовою». Книжка, ясна річ, була перекладом з російської. Тоді мені здавалося, що це дуже переконливе пояснення, хоча внутрішньо я так ніколи з ним і не згодився і довго мучився, намагаючись обґрунтувати свою незгоду, поки не зрозумів, що обурювала мене навязувана Україні роля вторинности.

Як бачимо, арґумент завуча півстоліття тому і арґумент міністра Табачника тотожні за своєю суттю. І перший, і другий важливість  російської мови обґрунтовували тим, що вона, мовляв, служить посередником між Україною і світом.  Але зразу виникає низка питань: чому саме російська мова? і   наскільки вона спроможна виконувати  ролю такого посередника?  і чи так вже конче потрібно його мати? і чи не можна спілкуватися зі світом без посередників? І чим у цьому сенсі українці зі своєю українською відріжняються, скажімо, від поляків з їхньою польською?

Якщо спробувати відповідати на ці питання, то хутко з’ясується, що російська мова не дуже-то й «тягне» на посередника, бо, порівнюючи з англійською, її мало хто в світі знає, та й сума світової інформації, яку вона покриває, складає якісь мізерні соті процента (згідно з даними М.Стріхи).  Що ж до того, чи потрібна мова-посередник узагалі, то, ясна річ, що потрібна, але аж ніяк не у такій тотальній формі, як воно є в Україні. Приклад багатьох народів, які з успіхом контактують зі світом, залишаючись одномовними, вищою мірою показовий.  

Тоді в чому перевага нашої хваленої двомовности?

Щоб  відповісти на це питання, мусимо розглянути, що таке сьогоднішня двомовність українців і що таке одномовність инших народів, наприклад, поляків.

Наша українсько-російська двомовність означає, що російська мова в Україні домінує і фактично є мовою загальнонароднього спілкування, а українська мова відтіснена на узбіччя і є мовою з обмеженою сферою вживання, байдуже, що де юре проголошена державною. Як бачимо, російська мова в Україні виступає не тільки як засіб комунікації    з  «рускоязичною» частиною світу, а відіграє неприпустимо ширшу ролю – є мовою загальнонароднього спілкування. Тим часом в одномовній Польщі домінуючою, себто мовою загальнонароднього спілкування є польська, а сфери вживання всіх инших мов (англійської, російської тощо), вивчення яких всіляко заохочує держава, є льокалізовані функціями контактування зі світом.

Отже, ріжниця між Україною і Польщею полягає в тому, що в нас одна з комунікативно-світових мов (російська) наділена невластивою функцією, себто служить засобом загальнонароднього повсякденного спілкування, а в поляків жодна з комунікативно-світових мов не виходить за рамки свого властивого призначення. Так в чому тоді перевага України над Польщею? Одномовні поляки вивчають і знають иноземні мови, успішно спілкуються зі світом, мають вагомі досягнення в економіці й культурі. Чим ми кращі за них із своєю двомовністю? Що вона нам дала, крім внутрінаціонального розбрату?          

Таким чином бачимо, що наша хвалена двомовність не тільки ніяких особливих переваг над одномовними  поляками, чехами, болгарами тощо нам, українцям, не створює, а навпаки, послаблює нас, духово робить несамостійними, психологічно припинає «до руского міра», змушуючи спілкуватися зі світом не безпосередньо, як инші народи, а через російські окуляри, що є виразною ознакою вторинности.

Варто також детальніше зупинитися ще на одному важливому аспекті двомовности, про  який «захисники» російської мови воліють не говорити. Мається на увазі асиміляційна роля російської мови, себто її руйнівний уплив на українську мову. Посідаючи в Україні домінантне становище, російська мова виступає головним гальмом поступу української мови на всіх рівнях, позаяк повноцінний розвиток будь-якої мови (це лінґвістична аксіома!) можливий лише тоді, коли вона є мовою загальнонародного спілкування. А позаяк українська і російська мови є мовами конкурентами, які претендують посідати одне і те ж місце (себто бути мовою загальнонародного спілкування в Україні), то ніяке взаємовигідне існування між ними неможливе. Невідхильно якась із мов буде вгорі, а якась нидітиме внизу. Тому теперішня українсько-російська двомовність – це не рівноцінне процвітання двох «братніх словянських мов», як дехто намагається подавати,  а нещадна боротьба на знищення.

Тим часом в Україні місце домінантної мови посідає саме російська. І прихильники двомовности домагаються, щоб таке становище залишалося й надалі, себто роблять усе, аби не допустити посилення позицій української мови, що, цілком зрозуміло, рівнозначне послабленню позицій російськї, облудно твердячи, що витіснення  російської мови приведе до погіршення комунікативних звязків зі світом.

Але ж, панове, ніхто не заперечує, що для спілкування зі світом справді потрібне знання чужих мов, особливо найпоширеніших (англійської насамперед, і звичайно ж, російської), але хіба з цього випливає, що треба марґіналізувати нашу національну мову і замісць неї й далі утверджувати як мову загальнонародного спілкування російську? Адже саме у цьому і тільки у цьому полягає наша мовна проблема. Не в тому, що «націоналісти» буцімто патологічно ненавидять російську мову і прагнуть до такої міри українізувати українців, щоб  ті не знали жодної иншої мови, крім української. Це, прошу вас, свідоме намагання виставити прихильників української мови в карикатурно-абсурдному світлі.  Насправді йдеться про елементарні речі. Чесні, зрозумілі і ясні. Розширити сфери вживання української мови до тої міри, щоб вона стала мовою загальнонародного повсякденного спілкування в Україні. Всі инші мови (в тому числі і російську) зробити предметом ретельного вивчення, щоб вони виконували свою головну функцію – служили засобом комунікації зі світом, і не більше.

Здавало би ся, чим тут можуть бути незадоволені «захисники» російської мови? Адже ніхто не заперечує, щоб російська мова служила «вікном у світ»? І справді чим?

Відповідь тут проста. Їм цього замало. Вони не хочуть, щоб російську мову, яка фактично зараз виконує функції мови загальнонародного спілкування, було замінено українською. Ось про що їм йдеться, а  не про якусь там міфічну втрату українцями комунікативних звязків зі світом, про що вони на людях лицемірно просторікують. Для них важливе одне -- збереження  панівного становища російської мови. 

Якщо так, то чого про це відверто не заявити? Навіщо це крутійство? Адже питання цілком ясне: яка з мов має бути головною в Україні? Українська чи російська? І тут треба визначатися з цінностями. Якщо  збереження української ідентичности  важливе для нас, тоді мусимо вибирати українську мову, якщо ж ні, то російську. Фактично це питання набагато  ширше, це питання вибору за що ми? «За» чи «проти» України, бо захист і утвердження української ідентичности (самобутности) є єдиною причиною виникнення та єдиним раціональним виправданням самого існування української держави. І якщо комусь  не дорога українська мова,   яка є важливою складовою української ідентичности, то це означає, що йому не дорога і незалежність України, а, отже, й чужа українська національна ідея -- піднесення України до найвищих світових вершин політично, економічно і культурно. 

             2011, 02 лютого

4. Про один міф щодо української мови

http://ua-human.blogspot.com/2016/04/12.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

Читати далі...

2. ДЕЩО ПРО РУХ ГІПІ, ПРО СКОВОРОДУ І ПРО СЕБЕ (Мої спогади)

   
        Про існування руху гіпі на Заході я чув ще з кінця шістдесятих років. Але особливо жваво став цікавився цим явищем десь у 1970-71 роках, навчаючись у старших клясах Львівської середньої школи №55. Щось уже дуже суголосне з власною душею вчував я у кожному скупому рядку, у кожному ефемерному радіо-чи телеповідомленню, у кожній випадковій світлині з газети чи журналу, які доносили (здебільша непрямо або як приклад «буржуазного звиродніння») що-небудь про «дітей-квітів». Інформація із закордоння просочувалася до СРСР дуже важко, але й те, що вдавалося отримати, справляло глибоке враження. 

       Памятаю, в якомусь журналі натрапив на світлину, на якій було зафіксовано групу гіпі в Амстердамі. Людна вулиця. Перехожі спішать туди-сюди. А на хіднику – шестеро-семеро гіпі, довговолосі, в чудернацькому лахмітті. Стоять, сидять, а одна дівчина лежить горілиць. І підписано: «Неприкаяні. І нікому до них нема діла». Оце «нікому до них нема діла» мене вразило чи не найбільше. Адже у «радянській країні» щось подібне було немислиме. Там, в Амстердамі ці хлопці та дівчата були вільні, їх ніхто не карав за те, що вони є такі, які є. 

       Тривалий час я не розумів, що так симпатичне мені в поведінці й зовнішньому виглядові цих загадкових гіпі, інформація про яких (хай і дуже просіяна) прослизала до нас з-за «сталевої куртини», і був чомусь певен, що у цілому Львові не знайти нікого, хто, як і я, захоплювався би ними. Отож ховав свої почуття у своєму серці, вважаючи себе у певному розумінні унікумом і тим самим протиставлячи себе ровесникам, яких, зізнаюся, в душі зневажав за їхню стадну готовість іти второваним шляхом. 

       Згодом в університеті ( восени 1971 року мене зарахували на українську філологію Львівського університету) я зі здивуванням довідався, що рухом гіпі цікавлюся не лише я, а й деякі инші студенти. Вже на другому курсі (1972 р.) на факультеті навіть сформувалася невеличка група, яка ототожнювала себе з гіпі. Крім мене, до неї належали ще Малахов (жив навпроти тюрми Бриґідки), Силянко з Донецька і ще одна дівчина (прізвища не памятаю). Потім на площі Ринок я познайомився з Володимиром Пержинським (працював електриком в театрі імени М.Заньковецької). Він і кілька його друзів примкнули до нашої групи, яку з моєї ініціятиви стали називати БТ («блакитні троянди»). 

       Головним нашим заняттям було байдикування. Ми збиралися в ріжних місцях, шокуючи містян своїм чудернацьким виглядом -- обдерті, в дірках та латках, розкуйовджене довге волосся, екзотичні намиста, безглузді прикраси, медальйони. Я, наприклад, ходив у брунатному френчі з прикрученим зліва на грудях мідним круглячком, на якому було вибито FJI (Франц Йосиф Перший). Якогось особливого сенсу в цих літерах не було. Достатньо, що це привертало увагу. 

       Проте, ясна річ, насолоджуватися тим, як люди на нас реаґують, не можна було надто довго, та й не зовсім було безпечно, бо міг з‘явитися наряд міліції, який, не панькаючись, забирав «порушників громадського спокою» у міліційні відділення, а там уже як карта ляже, або випустять, або… 

       Восени 1973 року (я тоді вже був відрахований з університету за невідвідування) зі мною, власне, і стався подібний випадок. Ми з Пержинським мирно проходили вулицею неподалік тодішнього музею Лєніна, як на нас раптом накинулася зграя так званих «юних дзержинівців», скрутила руки і доправила до найближчого «опорного пункту міліції». Там обох «злочинців» допитали, склали протоколи і відправили в суд Лєнінського району. Суддя, старий пердун зі злобним лицем (не розумію, чому всі наші судді і тоді й тепер мають такі неінтеліґентні хамські пики) засудив нас до десяти діб арешту. Підставою стало те, що «дзержинівці» засвідчили, що буцімто ми на вулиці лаялися нецензурними словами. Наші заперечення до уваги ніхто не брав.

       «Десять діб. Кара невелика, але треба відсидіти!»-- такими були останні слова старого пердуна. І ось за півгодини я і Пержинський уже лежали на деревяних нарах у Бриґідках. «Може, якби мій товариш не так запекло доказував в «опорному пункті», що нас затримали незаконно, то ми не опинилися б у цюпі,-- з гіркотою думав я тоді, лежачи на нарах. «А втім, хто знає!»-- думаю я сьогодні вже без гіркоти. 

       Отже, наші розваги шокувати зовнішнім виглядом публіку були недовготривалими й спорадичними, тому решту часу ми вбивали в безпечних місцях, цмулячи вино, так зване «чорнило», дехто причащався наркотиками, здебільшого анашею, хоча були й любителі «ханки» (витяжка снодійного маку). Крім того, всі без винятку слухали музику західних рок-груп. Переважно маґнітофонні низькоякісні записи. 

       «Блакитні троянди» не були єдиною гіпівською групою у Львові. Подібних груп було більше. Ми чули про инших гіпі. Хтось десь бачив одного чи двох. Хтось чув, що десь є місце збору гіпі. Тому я й инші з БТ шукали контактів з «людьми», як ми називали наших однодумців. Ці пошуки були сліпма і тому не дуже вдалими. А в листопаді 1973 року мене забрали до війська (стройбат у місті Раменскоє під Москвою) і я на довгі два роки був ізольований від усього. 

       Повернувся до Львова в грудні 1975 року і вже навесні наступного року швидко вийшов на львівських гіпі. На той час цей рух був уже достатньо масштабний. Звязки між «людьми» були міцні. Всі один одного знали. Відбувалися часті зустрічі. Місцями збору були переважно занедбаний сад за костелом на початку вулиці Лисенка, площа Ринок, Головпоштамт, а ще кавярні «На вірменській» та «Нектар». Дуже активною на той час була близька до гіпі рок-ґрупа «Вуйки». Її кумедне гасло «Срав пес» (латинкою «Srav pes») можна було прочитати чи не на кожному львівському мурові чи паркані. Иноді до Львова (переважно влітку) приїждали так званим «автостопом» гіпі з инших міст: з Києва, з Білорусі, Прибалтики, Москви, Ленінграда тощо. І тоді влаштовувалися дивовижні зборища, «сейшини», які міліція наполегливо розганяла.

       У той час я познайомився з багатьма відомими львівськими і не тільки львівськими гіпі. Це, зокрема, Олісевич, Рубчик, Пензель, Лобач, Вишня, Фред, Елла Резнікова, Ґреґ, Лєра Славнікова, Дзенка, Леон, Дем, Бест, Єва Чорна й инші. 

       Треба зазначити, що дуже важливим елементом гіпівського життя були подорожі. Їздити по Союзі автостопом – до цього прагнув чи не кожен, хто вважав себе справжнім гіпі. Я теж кілька років подорожував. Проїхав Україну, Молдову, був у Кримі, в Білорусі, Прибалтиці, Санкт-Петербузі. Спогади про автостоп – це взагалі незабутні враження, сповнені цікавих та небезпечних пригод.

Проте розгляньмо рух гіпі як явище. Що крилося в його основі, чому виникло, і що взагалі лучило «людей» одне до одного?  

Насамперед  мусимо зазначити, що гіпі-рух у Львові та й у цілому Союзі не мав виразних організаційних форм і аж ніяк не був кимось керований. Це було суто стихійне явище. І саме з цієї причини комуністичній владі, яка прагла контролювати й керувати всіма суспільними процесами в державі, було так важко з ним боротися. Крім того, середовище гіпі було дуже строкате, неоднорідне, мінливе  й украй непостійне. Тут могли бути цілком випадкові люди, яких вабила винятково зовнішня атрибутика, або ті, що тікали від конфліктів з батьком-матір’ю, школою, колективом, або ті, що задихалися від самотности й особистісних невдач, або зневажувані ровесниками, душені комплексами неповноцінности, а то й просто божевільні. Так званих «переконаних» гіпі, тих, для яких гіпі-життя становило єдину  форму існування, було не так багато. Та й перебувати довго в статусі гіпі далеко не всі могли. Люди внутрішньо мінялися, знаходили инші вартості й утрачали інтерес до цього руху.

Та все ж існував певний стрижень, який у тій чи иншій мірі єднав гіпі в єдине ціле й служив критерієм, за допомогою якого вони впізнавали одне одного. Це був внутрішній бунт, виразне неприйняття, навіть заперечення тих стандартних шляхів життя, які пропонували батько-матір, старше покоління і взагалі суспільство. І то суттєвим моментом було те, що, заперечуючи пропоновані старшими напрями, гіпі нічого не пропонували як альтернативу. Не пропонували тому, що не бачили й не уявляли нічого иншого і не могли нічого запропонувати. Проте вся потуга й краса цього руху полягала в тому, що гіпі відчували фальшивість суспільних засад і безоглядно віддавалися цьому почуттю, не дбаючи про наслідки. Саме звідси ці несамовиті гіпівські пориви до свободи, до природнього, ці їхні нескінченні й безцільні  мандри автостопом, ця нездатність на тривалий час запрягатися в роботу, ця виклична поведінка, ця демонстративно-дивачна зовнішність, як також і ця їхня характерна повільність у всьому,  пасивність, культивування слабкости, підкреслена замріяність, непрактичність і… чисто дитяча  сентиментальність.   

Звичайно, що мало хто з гіпі міг тоді (в тому числі і я)  сформулювати виразно, що ж нас усіх обєднує і чого, властиво, ми хочемо. Ми просто добре розуміли, що те життя, яке пропонують нам старші, нам не підходить,  воно ненависне для нас. І цього для більшости було достатньо, принаймні поперва́х.   Звичайно, що згаданим розумінням були наділені гіпі ріжною міроюі, у когось воно було глибоке, а в когось плитке, поверхневе. Але якщо цього розуміння (звичайно на інтуїтивному рівні)  не було взагалі, то така людина не могла бути гіпі, вона була чужа для нас і піддавалася остракізмові.

Цікаво також, що рух гіпі, який загалом був явищем космополітичним, мав проте певну національну специфіку, відповідно до середовищ свого виникнення (у Львові, та й в Україні, Білорусі, і особливо в Прибалтиці). Насамперед це стосувалося мови й деяких инших аспектів національного і, ясна річ, залежало  насамперед від конкретних репрезентатів. У всякому разі беруся стверджувати, що серед більшості гіпі панувала симпатія до національної проблематики або принаймні толерантне до неї ставлення. І причиною цього було, гадаю, не тільки   вплив національних середовищ, а ще більшою мірою протестний характер самого національного світогляду, який відверто конфронтував із офіційною радянською ідеологією з її прагненням асимілювати нації і на «рускій» мовно-культурній базі створити «новую общность – советский народ». Памятаю, як в Могильові місцеві гіпі (Сорокін на прозвисько Плейшнер й ин.) намагалися, розмовляючи зі мною, вживати деякі специфічні білоруські слова або схвально відгукувалися про УПА тощо, щоб підкреслити свою прихильність до національної ідеї. Не можу не згадати також прикрого випадку, який стався якось у Львові з Пензлем (Ігор Венцлавський), який зазвичай вільно послуговувався як українською, так і російською мовами залежно від того, хто був його співрозмовником. На початку Личаківської до нього причепився якийсь офіцер, лаючи за неохайний (антиобщественний) зовнішній вигляд. Пензель у відповідь кинув йому: «Я вас не розумію» (мовляв, не розумію російської). Це так розлютило служаку, що той викликав міліцію, і Пензля забрали до міліційного відділення. Закінчилося тим, що його покарали (я вже не памятаю) чи то штрафом чи то адміністративним арештом.

Рух гіпі в другій половині сімдесятих років мав дві більш-менш виразні течії. Перша виражалася просто в бунті, запереченні усталених норм, назвемо її атрибутивною (сюди належали також любителі наркотиків), а друга течія була релігійна. Вона обєднувала усіх, хто наполегливо намагався знайти хоч якусь альтернативу тому, проти чого всі гіпі бунтували. Саме до цієї релігійної течії у 1977 році примкнув і я.

Мене, як і инших, привів до руху гіпі, як вже говорилося, бунт душі. Мій бунт, однак, мав достатньо глибоке самоусвідомлення. Це була пекуча (вона ніколи не зникала)  незгода з фатальною приреченістю людської долі повторювати одні й ті самі кроки, якими рухалася людина продовж тисячоліть. «Як,-- думав я,-- народитися, вирости,  закінчити школу, університет, ходити на роботу, одружитися, мати дітей, здобути статки, пошану і врешті померти?! І це є життя?! І таке чекає і мене? Ні!—вигукував я,-- Ради чого тоді всі ці зусилля, ради чого страждати продовж виділених долею років? Я не хочу. Має бути якийсь инший шлях! Я мушу знайти його! І я знайду його!»  

Ось такі міркування, які зародилися ще в старших клясах школи, врешті-решт змусили мене в пошуках відповіди на питання «ради чого?» опинитися  серед тої частини гіпі, які шукали Бога. Задовільнятися просто протестним  байдикуванням, розчиненням у природі, екстазами на рок-концертах, вільним коханням (не кажучи вже про наркотичне одурманення) я не міг. Біблія, вчення Ісуса Христа, християнські містики, індуські релігійні трактати, Веди, Упанішади, Бгагавадґіта, Будда, майстри Дзен, даоси Лао-цзи й Чжуан-чжоу, мусульманські дервіші, і пізніші Рама-Крішна, і майже сучасники Крішнамурті, Раджніш й десятки инших стали предметом мого ненаситного зацікавлення. Тексти всяких релігійних учень (зазвичай машинописні передруки) ходили по руках і я поглинав їх з воістину непогамовною жадобою.  

Мої релігійні пошуки (на самому їхньому початку, коли я цікавився вченням Ісуса Христа) привели мене і до Григорія Сковороди.

Що зацікавило мене в ньому? 

Те, що Сковорода не пояснював дійсність, не придумував чергової концепції світу, як робили всі філософи, а давав відповідь  на головну людську проблему  – людина в житті приречена страждати чи  може бути щасливою?

У всіх його трактатах так чи инакше йдеться про те, що Бог є єдиною живою реальністю, яка криється за видимістю світу, в тому числі і за видимістю людини. Покликання людини полягає в самопізнанні, в проникненні за таємну запону власного «я», відкритті Бога в собі. Той, хто пізнає себе, досягає щастя і позбувається страждань.   

Сковорода це стверджував не тому, що  покладався  на мудровані умовиводи свого витонченого розуму, а тому, що здійснив  проповідуване на практиці. І саме з цієї причини його належить вважати не так філософом, як християнським містиком.  Згідно з його власним свідченням Бог відкрився йому у 1770 році у віці 48 років. «Маючи розпалені благоговінням і вдячністю Богові думки й почуття душі моєї, ранком устав я й вийшов прогулятися в сад. Перше відчуття, яке я осяг серцем моїм, були певна звільненість від припонів, якась свобода, переповненість надією.   Спрямувавши в цей стан духу всю волю і всю жагу мою, відчув я внутрі себе незвичайний рух, який сповнив мене незвіданою силою. Вмить влилося в душу мою щось дивовижно солодке, від чого все в мені спалахнуло вогнем, і, здавалося, що в моїх жилах струменить вогненна течія. Я став не ходити, а бігати, наче мене щось підхопило, і не відчував ні рук, ні ніг, немовби весь складався з вогняного єства, що носиться у просторах коловороту буття. Весь світ щез переді мною. Лише почуття любови, благонадійности, спокою, вічности оживляло існування моє. Сльози потоками ринули з очей моїх і розлили особливу розчулено-милу гармонію у весь склад мій. Проникши в себе, я відчув наче синівське запевнення в любові і з того часу посвятив себе синівському служінню Духу Божому». (Гр. Сковорода Повне зібрання творів у двох томах, К., 1973, т.2, стор. 463, переклад з давньої книжної української мови мій).  

Захоплення Сковородою й иншими релігійними вченнями, потреба практичної реалізації того, що проповідували великі вчителі людства, поступово змусили мене охолоти до гіпі-руху і я відійшов від нього.

З того часу минуло понад тридцять років. Я багато що робив, багато що бачив, зазнавав піднесень і розчарувань, марно шукаючи свій спасенний шлях, але сьогодні в 57 років  уже з зовсім сивою головою, мучений болячками та хворобами  мушу з гіркотою визнати, що ні на пілочку не просунувся до тої мети, до якої прагнув, будучи гіпі, там, у далекому, тепер уже як мариво  Львові. Все  сьогодні, як і тоді, залишається під питанням.  Таємна запона і далі закрита для мене. Навіть маю враження, що зараз я ще менше щось розумію, ніж раніше. Я нічого не знаю і нічого не досяг. Щодня виходжу з хати, стою, дивлюся на холодну гладінь ставка, в який вітер шпурляє зівяле вязове листя, запитую одне і те ж і не одержую відповіди. Ставок, здається, знає цю відповідь, я ж і далі перебуваю в невіданні.*

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

*Текст опубліковано в альманасі «Хіппі у Львові», вип.1, «Тріада плюс», 2011, Львів 

3. Дещо про мою участь у політиці 
http://ua-human.blogspot.com/2016/04/16.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

2. ПРО МОВУ. ВКОТРЕ! (Статті)

      

Нелегко побачити правду, та  ще важче визнати її публічно. Важко, бо більшість людей потьмарена своїми уявленнями про дійсність і нездатна бачити її  такою, якою вона є.   

Отож спробуймо поговорити про українську мову, мужньо відкинувши всю каламуть принципів і політичних  доктрин, подивімося на ситуацію свіжим, неупередженим оком.   

Якщо ми здатні на такий погляд, то мусимо визнати, що за роки незалежности становище української мови поліпшилося. Я не беруся стверджувати, що вдалося кардинально переломити ситуацію. Я не кажу, що тенденції витіснення  української мови, які  активно розгорталися в радянські часи, повністю  зупинено. Я лише констатую, що ці тенденції  пригальмовано і є реальна надія колись зупинити їх цілком.

Які є підстави для такого оптимістичного висновку?  

Перше. В суспільній свідомості змінився погляд на перспективи української мови. Якщо раніше переважала думка, що українська мова не має ніякого майбутнього, то тепер  більшість людей вірить, що українська мова має чималі  шанси утвердитися. Саме така загальносуспільна переоцінка можливих перспектив української мови і  викликає занепокоєння та протести певної частини наших російськомовних громадян.

Друге. До української мови змінилося психоемоційне ставлення. Її більше не розглядають, як те, чого треба соромитися. Навпаки, володіння українською мовою оцінюється як позитивне надбання.

Третє. Люди, які розмовляють літературною українською мовою, сьогодні вже  перестали бути білими воронами.  На них вже здивовано не обертаються. Вони вже не викликають шоку в обивателя. Беру на себе сміливість заявляти, що прошарок українськомовних українців у великих промислових містах повільно, але зростає. Особливо це помітно у столиці. 

Четверте. Розширилася сфера вживання української мови.  Насамперед на державно-офіційному рівні, у суспільно-політичному житті,  у всяких  формах ділового спілкування, в освіті, а також на телебаченні (синхронний переклад  зарубіжних документальних та художніх фільмів, усяких телешоу, спортивних змагань тощо). Відбулися суттєві зміни і в книговиданні. Українською мовою видано (і далі видається) чимало фундаментальних книг світової ваги з економіки, історії, політики, філософії, реліґії і науки, що було просто немислиме раніше.  

Пяте. Створено умови для вільної пропаґанди ідеї утвердження української мови. Якщо в радянські часи ставити питання про українську мову було заборонено, то зараз це питання безперешкодно дискутується у суспільстві. 

Безумовно, всі ці чинники є сприятливим ґрунтом для україноцентричної мовної політики уряду, що не може не вселяти оптимізму. 

Разом з тим становище української мови загалом залишається важким. Неґативні тенденції щодо української мови (як уже зазначалося)  не зупинено.

Перше. Абсолютна більшість міських громадян  (крім Західної України)  у побуті і на роботі як і раніше  спілкуються російською мовою.  Широкого суспільного руху за зміну мови спілкування не спостерігається. Переважна більшість російськомовних українців пасивно ставиться до закликів утвердження української мови. Бачиться, що вони не проти української мови, але й робити якісь практичні кроки на зміцнення її позицій не квапляться.

Друге. Українська мова і далі має доволі обмежену сферу вживання. В багатьох важливих ділянках  вона практично відсутня.  Її нема (або майже нема) у міському побуті,  фундаментальній науці, важкій і легкій промисловості, машинобудуванні, бізнесі, війську, спорті і т.п. У сфері культури українська мова присутня, але частка цієї присутности незначна. Основна маса  культурної продукції, яку споживають українці, російськомовна. Можна навіть говорити про  засилля російськомовних книг, газет і журналів, кіно-, теле- і  відеофільмів,  музики, естради, театру.

 Чому ж справа утвердження української мови йде так важко? Чому переважна більшість українців залишається глухою до того, щоб українська мова стала панівною в Україні, себто стала мовою загальнонароднього спілкування?  На це є всякі причини, але головна, гадаю, у тому, що люди попросту не розуміють, навіщо це потрібно.

І справді, навіщо? Російську мову всі знають, всі нею послуговуються, всі один одного розуміють. То навіщо її витісняти українською? Навіщо створювати зайві проблеми? Стільки часу обходилися без української мови, і все було добре, то чому й далі не можна обходитися? І що, власне, дасть така заміна мов?

Всі ці питання зводяться до одного – до заперечення цінности української мови. І українці, які запитують, навіщо потрібна українська мова, тим самим засвідчують, що українська мова не становить для них цінности. Але у такому разі вони мають    усвідомити, що фактично виступають ворогами  української мови, а  тому несуть відповідальність за її долю, за те: буде вона розвиватися  чи занепадати. Вірю, що вже навіть саме  таке  усвідомлення  може змусити багато кого змінити своє ставлення до української мови.    

 Розгляньмо ж питання, має чи не має українська мова цінність.

Що таке українська мова? Звідки вона взялася?  Її, так само, як і всі инші мови світу, створив (приймімо це на віру!)  Бог. Вона, отже, є  даром Божим. І її цінність складається з багатьох аспектів. Найголовніші  з них, на мою думку, такі:

1. Комунікативний (засіб спілкування між людьми).

2. Консолідаційний (засіб політичного згуртування суспільства).

3. Культурний (засіб духового самовираження людей).

4. Науковий (засіб пізнання дійсности, особливо це стосується проблем  світової лінґвістики).

Отже, як бачимо, українська мова становить собою цінність хоча б у цих чотирьох аспектах.

Що ж ми втрачаємо, коли одна мова витісняє иншу? Комунікативний аспект залишається, його функції перебирає на себе мова-переможець. Але решта три аспекти: консолідаційний, культурний і науковий  щезають разом з витісненою мовою. Особливо болісно це позначається на культурному аспекті.

Таким чином, можемо ствердити, що занепад  української мови невідхильно приведе  до втрати трьох ціннісніх аспектів.  З них  культурний аспект охоплює собою унікальне явище світової культури – великий масив людської творчости, засобом вираження якого є українська мова (наука, література, театр, кіно тощо).  Чи ж варто пояснювати, що занепад цього явища означає збіднення світової культури?

Гадаю, що у світлі сказаного вище питання цінности української мови не може бути предметом дискусії. Заперечувати її цінність можуть лише рафіновані   культурофоби.

І все-таки, чому так багато українців не горить бажанням повертатися до рідної мови? Вони що, всі до щеме́рця культурофоби? Ні, звичайно. Войовничих ненависників української мови порівняно небагато. Це переважно особи, які взагалі заперечують Україну як самобутню політичну, економічну й культурну одиницю. Більшість же людей просто не відають, що чинять. І до їхніх сердець можна і треба достукатися.

Гадаю, що в основі пасивности багатьох громадян щодо української мови лежать ріжноманітні хибні погляди й висновки. Головними з них, на мою думку,  є такі: 

а) Українська мова немає жодної цінности. Помилковість такого погляду вже доведено вище.

б) Панівне становище російської мови нічим не заваджає розвиткові української. Хай обидві мови вільно співіснують. Це тільки на користь обом мовам.

Ця друга теза на позір бачиться  і правильною, і справедливою. Але насправді вона  так само хибна, як   і несправедлива.     

Мови можуть повноцінно співіснувати і навіть позитивно взаємовпливати одна на одну тільки тоді,  коли кожна з мов є повновладним господарем ареалу  свого поширення. Так повновладними господарями своїх мовних ареалів є, наприклад, Польща чи Росія. Тому взаємини між польською та російською мовами безумовно мають позитивний характер. Але з українською мовою ситуація зовсім инакша. На своїй питомій території українська мова не є господарем. В Україні вона навіть не є домінантною мовою, не кажучи вже, щоб бути мовою загальнонародного спілкування. Навпаки мовою загальнонародного спілкування у нас є  російська, себто чужа мова, яка має свій власний ареал поширення – Росію.

Ну і що? - апитають скептики.- Хай в Україні переважає російська. Але чим це заваджає розвиткові української?

Поки в ареалі поширення української мови пануватиме чужа мова, доти повноцінний розвиток української мови неможливий. Мова є живий організм. І як всякий організм вона може розвиватися доти, поки живе. Українська мова жива, але розвиток її гальмується, здійснюється неповнокровно. Адже вона весь час змушена боротися з недугою, імя якій російщення. Беззаперечним для будь-якого мовознавця симптомом цієї недуги є суржик, себто особливий  перехідний етап між життям і небуттям мови.

І все-таки не зрозуміло, чому українська мова не може розвиватися поряд з російською?- запитають непохитні скептики.

Що діється з мовою, яка є господарем свого ареалу? В ній відбуваються численні мовотворчі процеси. У всіх сферах життя виникають ріжноманітні явища і звязки, які потребують мовного вираження. Живе людське спілкування матеріялізує цю потребу. Так виникають у мові наукові терміни, нові слова, вирази, відтінки значень тощо. Жива мова дуже тонко і стотно реаґує на живу суспільну потребу. В цьому і полягає розвиток мови.

А чи можуть такі мовотворчі процеси відбуватися з мовою, яка не є господарем свого ареалу? Очевидно, що ні. Як, наприклад,  можуть згадані мовотворчі  процеси відбуватися в українській мові, коли в багатьох сферах життя вона не має живого функціонування?   Там, де мова не присутня фізично, неможливий і її розвиток. Ось звідки численні труднощі, коли хочемо послуговуватися українською мовою.

Для виразнішого розуміння проблеми наведу такий приклад. Напевне, багато-хто звертав увагу  на деяку неприродність, штучність української мови  акторів (у тому числі і мови синхронного перекладу) у художніх фільмах, особливо про сучасне життя. Поширена думка, що це актори погано грають або неякісно зроблено синхронний переклад. Проте це далеко не так. Мовою, яка не виробляє живих лексичних звязків у тій чи иншій сфері життя, неможливо повноцінно висловити це життя. Не можна, отже,  створити повноцінний художній фільм про життя сучасного українського міста, коли українська мова у цьому місті відсутня.  Адже все, що говоритимуть актори у такому фільмі, буде мертве. І ця прикра закономірність стосується  далеко не тільки кіна. 

Ось чому теза про вільне взаємовигідне співіснування української та російської мов є фальшива. А якщо згадаємо, що російській мові на відміну від української анітрохи не загрожує витіснення з власного ареалу, то стане ясним, що ця теза ще й украй несправедлива.

Зі всього сказаного вище  випливає такий логічний висновок:  повноцінний розвиток української мови, коли в ареалі її поширення панує чужа мова, неможливий, тому утвердження української мови невідхильно вимагає  витіснення російської. І в дійсності таке витіснення (на жаль, поки що незначне) відбувається. Адже фактично між українською та російською мовами вже кілька століть триває запекла війна. І то поразка в цій війні  для російської мови означає лише втрату окупованої території, а для української мови поразка означає  смерть.  І це правда, яку  мають глибоко усвідомити як прихильники української, так і прихильники російської мов.

 Які ж реальні перспективи української мови? І що треба робити, щоб процес утвердження української мови став потужнішим?

Я вірю, що українська мова рано чи пізно витіснить російську і повністю опанує свій ареал поширення. Підставою для цієї віри є два чинники:

а) здоровий первень української нації залишився неушкодженим і цілком здатний до самовідтворення;

б) наявні надзвичайно сприятливі політичні обставини (Україна є незалежна держава і вільна вирішувати свої внутрішні справи самостійно).

Щодо того, що робити, то завдання полягає в одному: збільшити кількість прихильників української мови до такого числа, коли процес витіснення російської  мови стане незворотнім. А для цього конче треба розгорнути максимально динамічну пропаґанду з роз’ясненням російськомовним українцям, для чого потрібно утверджувати українську мову. Адже саме від того, чи вдасться переконати наших російськомовних одноплемінців змінити своє ставлення до української мови, повністю залежить і її доля. Не сумніваюся, що переважна більшість російськомовних українців, одержавши достатню кількість інформації, сприйме позитивно заклик повернення до рідної мови. Адже їхня російськомовна привязаність не має  глибоких коренів, вона зовнішня, і почуття рідного неминуче візьме верх, коли вони усвідомлять суть справи. Але для того, щоб вони дійшли до такого усвідомлення, необхідно, повторюю, проробити колосальну роз’яснювальну роботу, а це вже цілковито залежить від активности прихильників української мови.

Отож, закликаю всіх братися до роботи. Мета варта зусиль.

  

2005, 25 квітня

3. Про «переваги» двомовности в Україні 

http://ua-human.blogspot.com/2016/04/9.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ 
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

Читати далі...