суботу, 30 грудня 2023 р.

78. ЦЯ ПРЕКРАСНА І ТАКА КРИХКА ДІЙСНІСТЬ (Нотатки мого друга Т.Р.)

  У лютому, коли я востаннє приїжджав у село до Гордія Сташівського чи то пак Серена, як шанобливо йменував свого тепер уже покійного друга, мене мучило одне питання, яке до того ж ніяк не вдавалося чітко сформулювати. Тоді протягом кількох місяців я жив пригнічений смертю Матея Бурдюґа, перекладача з санскриту й поета, з яким, випадково познайомившись на набережній коло моста Патона, неабияк здружився і часто бачився продовж півтора року і який у сімдесятисемирічному віці неспогадано без усякої видимої причини наклав на себе руки. Ґвалтовний відхід Матея у засвіти став для мене болісною загадкою, яку я не годен був розгадати. Водночас його смерть (так принаймні мені здавалося) ще й уперто вказувала на марність моїх сподівань віднайти спокій своїй бентежній душі, а відповідно й на даремність моїх поривань осягти те, що я називав таїною життя. Я десь глибоко в нутрі відчував, що Матей (хоч він ніколи не відкривав повною мірою свого серця, говорив здебільша туманними натяками, непрямо, всякими алегоріями тощо, наче боявся, що його не зрозуміють) так само був спраглий тих дивних "поривань". Пізніше Матеєві, як мені бачилося, одного дня відкрилася правда, яка цілковито паралізувала його волю жити. І відтоді я зі страхом очікував, що й мені колись відкриється ця правда, яка позбавить і мене будь-яких шансів. Утім, я намагався відганяти всі страхи́ і наполегливо продовжував шукати таємниче пристановисько, за яким так тужила моя душа. Це пристановисько ("благословенне тепер", як я казав) уперше явилося мені ще багато років тому у горах Перу. Проте дошкульні сумніви, що і тоді, і пізніше, і зараз - усе це попросту черговий самообман, якийсь хитромудрий виверт мого розуму, не полишали мене ні на мить і з дня на день сповнювали гіркотою моє життя.

  Саме для того, щоб поділитися пекучими душевними переживаннями, знайти відповідь на те, що згнічувало моє серце, я й поїхав до Серена, свого найближчого і, мушу сказати, єдиного друга. На жаль, він усі пять днів, коли я гостював у нього, наче навмисно уникав щирої розмови, щоразу переводячи спілкування на инші, зчаста абсолютно другорядні теми, а то й відбувався жартиками, смішками й банальностями. Це, ясна річ, сердило мене, хоча я зі всіх сил старався приховати свої почуття.

  Памятаю, як десь уполудне, коли хмари розвіялися, виглянуло сонце і з засніженого даху дзюрком побігла тала вода, я відсьорбнув з червоної піяли (я завсіди використовував саме її, коли приїжджав) густого солодкого узвару з груш і, дивлячись у вікно на розлогу зелену тую, запитав:

  -Як гадаєш, Серене, чи справді зовнішні обставини не мають жодного значення, коли поклав собі розібратися, чого прагне душа, за чим вона тужить і чому нічим, що трапляється їй у цьому світі, не може насититися?

  Перед тим я довго подумки відшліфовував це питання, намагаючись сформулювати його максимально стотно. Та ба, відчував, що мені так і не вдалося достатньо ясно виразити те, що хотів.

  Але Серен, сидячи поруч мене за столом, наче не чув мене. Він неквапливо короткими ковтками пив узвар із білої піяли і також дивився у вікно, але, здається, не на тую, а кудись вище, де на далекому обрії темніла смуга вільх. Це була його звична манера довго не відповідати на мої питання, особливо тоді, коли я вельми чекав відповіди. Мене це, зізнаюся, дратувало, але чомусь ніколи по-справжньому не ображало. Врешті-решт мій друг відповідав, утім рідко коли його відповіді мене задовільняли. Здебільша мені здавалося, що він або не розуміє, про що я кажу, або навмисне вдає, що не розуміє. Так було і цього разу.

  -А ти певен, що та твоя душа справді за чимось там тужить? І чи взагалі в неї може бути якась ціль?- Серен повернув до мене голову і насмішкувато зміряв мене поглядом.

  -Певен, бо щеміт у моїх грудях не потребує ніяких доказів.

  -Так, Тихоне, щеміт не потребує доказів,- Серен якось силувано посміхнувся, допив узвар і поклав піялу на стіл.- Але чи не важливіше з'ясувати, що́ є цей щеміт, яка його природа і чому він виник?

  Я не міг зрозуміти, говорить мій друг наповажне чи жартує. Якась показна грайливість його тону викликала підозру, що він просто ради забави жонґлює словами, але доволі чітка й логічна думка, закладена в його питанні, вказувала, що за Сереновими фразами ховається глибший смисл. Утім, мені не подобалося, що Серен змістив акценти на дещо инше, і я мовив:

  -Чому ти ухиляєшся від відповіди? Я ж зовсім не про це запитав?

  Серен повернув голову до вікна і знову довго мовчав, пощипуючи свою коротку сиву борідку. На якісь один, два змиги мені здалося, що його взагалі в хаті нема. Відчуття пекучої самоти огорнуло мене. Я вже став був навіть жалкувати, що розпочав цю розмову. "Якщо він не хоче слухати, то навіщо я висилююся?"- шпигонуло в моїм серці.

  -Тихоне, ти говориш про якусь загадкову мету твоєї душі. Якщо йдеться тільки про це, то відповідь вельми проста - всяка мета безумовно залежить від зовнішніх обставин. Але невже мета, яка є завжди всього-на-всього часткою чогось більшого, важливіша за цілість?

  -Серене, моя душа страждає не через цілість, а тому, що не може знайти те, за чим тужить. Ось чому те, що мене болить, є справді важливішим для мене за будь-що инше.

  -Тоді я не можу тобі нічим зарадити, Тихоне,- холодно відказав він. По тих словах устав з-за столу і, підійшовши до вікна, торкнувся рукою шиби.

  З даху вже ледве крапало. Але кожна краплина спадала на землю так гучно, що в моїй голові відлунювало наче удари молота - раз, два, три... Я рахував і дивився на спину друга. "На що́ він там глядить, про що́ думає?"- раз за разом пробігало в моїй голові.

  -Ти просто не розумієш мене, Серене,- зідхнув я з гіркотою і знову відсьорбнув узвару.

  -Ні, розумію, але...- Серен затнувся на півслові і повернувся до мене. Його очі жваво зблиснули. В них водночас відображалося і щось задерикувате, і щось болісне.

  -Що́ але?- буркнув я майже зі злістю.

  -...але почуваюся безсилим тобі пояснити.

  -Що саме?

  -Пошуки мети - це омана,- коротко кинув Серен і знову повернув голову до вікна.

  -Чому?- я різко звівся на ноги і раптом відчув наче піді мною захиталася підлога. У голові все збурилося, думки хаотично заметлялися, вони виникали й зникали з шаленою швидкістю, так що неможливо було виокремити жодну з них. Здавалося, я перестав будь-що тямити і ніколи більше не тямитиму.

  -Бо я це побачив,- Серен і далі дивився у вікно.

  -Я тебе не розумію. Поясни, чому так вважаєш,- я стояв нерухомий і чекав. У горлі в мене пересохло.

  -Я не можу цього пояснити. Слова безсилі там, де треба бачити.

  -Що таке бачиш ти, чого не бачу я?- запитав я, переборюючи тремтіння в голосі. Тоді також звівся на ноги й підійшов до вікна.

  -Ось що я бачу!- Серен указав рукою на чорні безлисті силюети вільх на далекому небокраї. Вони наче світилися, радісні, щасливі під променями сонця, яке стояло в зеніті.

  -Я теж їх бачу,- тихо відказав я.- Ну і що?!

  -Хіба вони мають якусь мету?- Серен весь ніби прикипів очима до вільх. У його голосі вчувалися якісь дивні тріюмфуючі нотки.

  -Звідки мені це знати, я ж не вільха?- промимрив я.

  -Так, Тихоне, але те що ти бачиш просто є, і воно не може бути метою.

  -Чому не може?

  -Бо мета є те, чого нема,- Серен зиркнув на мене і на його лиці з'явилася та його особливо прониклива чуйна посмішка, якої мені ніколи не доводилося бачити на обличчі жодної иншої людини, чи то чоловіка, чи то жінки.

  -Здається, я тебе зовсім не розумію, друже,- знічено мовив я і знову сів за стіл.

  -Не переймайся, я також багато чого не розумію. Цей світ як був, так усе ще залишається для мене таємницею.

  Ця коротка бесіда була єдиною хоч трохи серйозною розмовою з моїм другом за весь час гостювання у нього. Втім, як не дивно, Серенові слова, що "пошуки мети є омана", глибоко вкарбувалися в мою память. І відтоді мене не полишають гризькі сумніви щодо всього мого розуміння життя, і насамперед чи справді те, за чим тужить моя душа, не існує, що це просто мана, а, отже, те, що існує, це "благословенне тепер" не є і не може бути метою.

  Від тієї розмови минуло понад десять років. Серена вже давно нема в живих. А я живу в селі в його старій хаті із дубовими сволоками, які зчаста поскрипують ночами, в його обійсті з просторим подвір'ям, великим садом, де ростуть дуплаві яблуні, сливи і вишні. Зовсім сам. Таким собі дивакуватим відлюдником. Стотно так, як жив і він, мій єдиний друг, якого я так ніколи до кінця не розумів і якого (тепер у цьому не сумніваюся) безмірно любив. Я, як і він, часто блукаю сільськими околицями, иноді знічевя забредаю на місцевий цвинтар, де на високому піщаному пагорбі під сосною з буйною темно-зеленою глицею видніється зарослий травою горбик із залізним хрестом без таблички - Серенова могила. Розмовляю з ним. Питаюся, як йому там у землі. Розповідаю про свої гризоти, про бентежну свою душу, яка все ще не знайшла спочину і, здається, вже і не знайде. Серен ніколи не відповідає. Мовчить. Як і за життя. Тільки тепер я не чую від нього взагалі нічого. Навіть жартів, навіть найпростіших слів, які нічого не значать. Бо його нема.

  Тут у селі, куди я переселився, як тільки оформив спадок (згідно із заповітом Серенова хата й ціле обійстя перейшли у мою власність) мене і застала велика війна, яка точиться між Україною та Росією вже майже два роки. Людські страждання, біль і розпач, які лявіною спадають на мене зусебіч, зчаста цілковито паралізують мою свідомість. У такі хвилини я стаю зовсім безпорадним, перетворююся на суцільну рану, яка кривавить і кривавить. Нерідко я застигаю на якійсь моторошній картині і довго не можу від неї звільнитися. Перебуваючи в оціпенінні від страшних видив, я нічого живого не бачу довкола себе, ні дерев, ні кущів, ні замерзлого озера в саду, ні сойок чи ґав, які пролітають угорі, ні сліпучої білини снігу, ні ясного прозористого неба, ні сонця, яке сідає десь далеко за подеснянськими луками. І мені здається, що я опиняюся в якомусь мертвому безводному пустищі, де будь-яка істота приречена лише на повільне виснажливе вмирання. Тоді я сам собі ставлю щоразу одне і те ж питання: "Якщо жива дійсність завжди тут, зі мною, не є і не може бути метою, а, отже, залишається незмінним джерелом наснаги і радости, то чому вістка, скажімо, про якесь людське нещастя, страждання, горе, повідомлення про чиюсь невинно погублену душу ворожою ракетою може так легко вирвати мене з цієї дійсности?" І не знаходжу відповіди.

  Ось і зараз я стою в своєму саду над озером під двома соснами і дивлюся туди далеко, де видніються черепичні дахи покинутих хат. Вони манять мене, вітають, кличуть до себе, наче обіцяють показати щось небачене, чудесне. Я весь тремчу від радости, дивовижна живлюща наснага розтікається по моїх жилах. Але тут же з'являється якась думка, ефемерний образ про щось і мене охоплює страх - зараз, зараз усе це щезне, усе, що переді мною, ці чудесні черепичні дахи, ця радість, цей трепет душі і я знову опинюся в мертвому світі марив - серед думок, слів, образів, видив, вражень, які нічого, крім пекучого болю, не приносять. І чи є на це якась рада? Не знаю.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

79. Жіночки-ляльки

https://ua-human.blogspot.com/2024/03/79.html

Читати далі...

четвер, 14 грудня 2023 р.

92. ДУБ-НЕЛИНЬ (Життя вмлівіч)



Це дуб-нелинь...

Так нестерпуче голосно

шурхотять сніжинки

в його висохлім безживнім листі!

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html 

93. Непотрібні вірші

https://ua-human.blogspot.com/2024/01/93.html


Читати далі...

четвер, 7 грудня 2023 р.

77. СКРИП СНІГУ (Нотатки мого друга Т.Р.)



     Сніг під ногами скрипів, і то так голосно, що мої думки в голові плуталися, уривчасті образи й почуття, зринаючи з глибин памяти, набігали одне на одного, відштовхувалися, перепліталися, щезали й виникали знову. Я ступав поволі, зупинявся, чей, коло кожного куща чи дерева, застигав, намагаючись стишити хаос, який вирував (так принамні мені здавалося) як у моїй свідомості, так і навкруги мене. Втім, марні були всі мої зусилля – безлад у мені і довкола мене не припинявся ні на мить. Тож я тільки й міг, що безпорадно стежити, як невпорядкований нурт моїх думок, образів, почуттів замінюється неспогаданим скрипом снігу під ногами, його сліпучою білиною, а наступного змигу все знову поверталося до думок, образів, почуттів, і тут же знову витіснялося скрипом снігу під ногами... І так без кінця, то одне, то друге, то одне то друге... І це тривало довго, може, пів години, а, може, й цілу годину.

      Аж ось я врешті запримітив, що хаос навкруги мене і в мені не один і той же хаос, зауважив, що скрип снігу і невгамовний крутіж у моїй свідомості не тотожні за своєю природою, чимось відріжняються, чимось дуже суттєвим. А коли придивився уважніше, то виявив, що і те, і те є абсолютно непоєднувані за своїми засадничими властивостями. Перше має в собі щось живе, що наснажує, друге, навпаки, містить в собі щось мертве, що згнічує, позбавляє сил. І тоді мене осяяло, я зрозумів, що скрип снігу є попросту тим самим благословенним "тепер", потуга і краса якого вперше відкрилися мені ще тоді, багато років тому в горах Перу. З того часу моя душа незмінно тягнеться до цього благословення, але щось цупким хапом тримає її і щоразу повертає до мертвого світу уяви, світу думок і символів. І я збентежений, здезорієнтований раз-поза-раз сахаюся як неприкаяний то в один, то в другий бік, будучи неспроможним чітко розріжняти живе та мертве і з гіркотою усвідомлюючи, що все моє життя – це якесь безустанне болісне метання між тим і тим і що це, можливо, триватиме вічно.

      Як же я так легковажно втратив цю здатність розріжняти? Як не укмітив, що скрип снігу і роїння думок аж ніяк не одне й те ж? Тож не дивно, що за стільки років, відколи я повернувся до Києва, а потім усамітнився в цьому селі на Подесенні, мені так і не вдалося навіть трохи наблизитися до того, за чим так тужила моя душа. Адже це незаперечна правда, що з якогось часу ті короткі спалахи безпричинної радости від, здавалося, таких нічим непримітних марни́ць, як сві́ргіт омелю́хів у верховітті вяза чи тремтливий рожевий полиск призахіднього сонця на тонюсінькому льодку озерця, що далі, то рідше навідували мене. Бувало, що цілими тижнями я почувався наче ізольований від навколишньої дійсности – дивився на дерева, хмари, забілені снігом дахи далеких хат, проблиски світанку за темною смугою вільх і нічого, крім гнітючої байдужости не ворушилося в моїм серці. Складалося враження, що повсякденна реальність закрилася і не бажає помічати мене. Я почувався наче покинутий, відторгнутий усім і вся. В такі дні мене огортала невимовна гіркота, мені здавалося, що ті невеличкі радощі, які приносило мені довкілля і які ніяким чином не залежали від моєї волі, ніколи більше не навідають мене. І тоді я з жахом починав думати, що мені в цьому світі, в самотині мого життя нема більше звідки черпати енерґії, щоб жити, а, отже, завтра-позавтра може настати та остання година, коли треба буде таки зважитися і самому рушити в далеку путь, з якої нема вороття.

      Сьогоднішнє, таке неждане-негадане одкровення, що скрип снігу під моїми ногами повен життя і аж ніяк не мариво, не плід моєї уяви, неабияк додало мені духу. "Тож не все так погано, бідако, ще трохи поживеш, ще не всі втрачено шанси!"- беззвучно прошамотіли мої вуста і я спроволока рушив до хати, обережно ступаючи по снігу і впиваючись його дивовижним скрипом при кожному новому крокові.

      Уже біля криниці я на мить озирнувся на сад – з неба повільно опускалися дрібнюсінькі сніжинки й щезали у рельєфному, густо переплетеному вітті яблунь, груш та вишень. Ця картина заворожувала. В ній було те невисловне, що не годна схопити жодна, навіть найвитонченіша думка.

      У хаті я довго не знаходив собі місця, нехотя брав до рук яку-небудь книжку і тут же клав її назад, стояв біля вікна і довго вдивлявся у високу розлогу тую біля дровітні, а то й просто ходив від груби до дверей не взмозі зупинитися, тоді врешті сів за компютер і став гортати новини. Повідомлялося, що контрнаступ української армії на Півдні застряг в напрямі Токмака, а навколо Авдіївки Донецької области точаться вкрай важкі бої з росіянами, які безперервно атакують. У голові вимальовувалися гнітючі картини засніжених окопів і бліндажів, розпанаханих бомбовими вирвами, понівечені тіла загиблих, поміж яких вовтузяться вояки, раз у раз стріляючи кудись у темінь, де ворог. Ці видива цілковито опанували мене, і я, сидячи на стільці, вкритому овечим хутром, знай обливався холодним потом, бо мені здавалося, що це я сам один з тих вояків, можливо, поранений, лежу десь на боці, скоцюрбившись, і поволі стікаю кровю. І ніхто з побратимів не звертає на мене уваги, бо зараз не до мене, триває бій, треба за всяку ціну відбити ворожу атаку.

      Коли ж прийшов до тями і зрозумів, що я не на фронті, а в себе вдома, сиджу, внуривши очі в монітор компютера, то аж розсердився на себе, що так безоглядно здався на волю уяви.

      -Знову марива розуму цілковито вирвали мене з живої реальности,- прошепотів з гіркотою.- Виходить, ці марива таки сильніші за мене, раз я не годен бачити силу й красу думки і водночас залишатися вільним від думки.

      Я зиркнув у вікно й напрочуд виразно побачив те, що є - білий сніг, зелену тую під дровітнею, сонце, зависле доволі високо над темним обрієм, непривітне, холодне, як і належить зимовому сонцю... Тоді, відступивши від вікна, глянув на стіну. Стрілка на великому круглому годиннику вже перетнула одинадцяту. Зближалося полудне.

      На деякий час я застиг на місці, уважно вслухаючись у довколишню тишу і ліниво споглядаючи рух думок. Вони виникали невідь-звідки, мляво пливли кудись і вмирали, щезаючи невідомо де. Одна за одною, одна за одною... І це було у мені і разом з тим наче поза мною.

      І тоді я прошепотів, дещо перефразувавши, ці поетичні рядки:

Не припинайся, не припинайся,

не припинайся ні до чого...

І що тоді?

Сніг білий, а туя зелена.*
--------------------------------------
      *Невідомий автор. З давньої японської поезії. В ориґіналі замісць «туя» стоїть «сосна». Подано з памяти. 
 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

78. Ця прекрасна і така крихка дійсність

https://ua-human.blogspot.com/2023/12/78.html


Читати далі...

неділю, 26 листопада 2023 р.

76. ТЕ, ЩО МАЛО ХТО БАЧИТЬ (Нотатки мого друга Т.Р.)



   Не знаю чому, але з роками зі всього ряснобарвя хризантем у моєму саду залишилися самі тільки жовті. Та й то лишень два жовтаві, як алебастер, кущики, один темно-золотистий, себто бериловий і ось цей пишний сліпучо-жовтий кущ, найбільший за висотою стебел і розміром пелюсток. Утім, відколи я переїхав жити на Серенове обійстя, то за три роки не посадив тут жодної квітки. Тож хризантеми й уся решта найрозмаїтіших квітів, які повсебіч росли в саду, були виплекані моїм покійним другом. Багато з них з часом узагалі щезли, наприклад, ґеорґіні, гіяцинти, ґлядіолюси, конвалії… А деякі, хоч ще і зацвітали щороку, але їх ставало щораз менше за до́бором кольорів і кшталтів.

    Мене це дивувало і, зізнаюся, навіть трохи гнітило. Ну так, хай у цьому моя пряма вина, позаяк я не доглядав належно за квітами, але чому збереглися саме жовті хризантеми? Чому саме цей щемливий колір, що символізує розлуку, відхід у небуття, палахкотить у саду всі ці осінні дні? Про що віщує він? На що вказує?

    Щодня на світанку я виходжу з хати і байдуже на погоду, на холодний вітер чи дощ покволом тьопаю в сад і незмінно невідь-як опиняюся тут, біля цього буйного куща жовтих хризантем. Ось і зараз, прокинувшись студеного листопадового ранку, коли із заслоненого оливяними хмарами неба безнастанно мжичить тягуча гли́зява моква́, я стою і не можу відірвати очей від зеленої кустра́тої купини, рясно уцяткованої жовтими сяйнистими пучками, що чимось нагадують звізди. Я зачарований цими квітами. Вони викликають у мене захват, та водночас десь на дні мого серця даються взнаки й инші почуття, невиразні, затаєні — біль утрат, минулих, недавніх, ще свіжих і… майбутніх, які ще будуть. Я не можу позбутися цього глибоко скритого болю. Здається, він не залишає мене навіть, коли зачудо́вання зличнотою хризантем, здавалося, опосідає мене всеціло. На якісь два, три змиги ока я бачу лише прекрасні жовті спалахи, але тут же щось відволікає мене, повертає в нетрища памяти, де криється цей пекучий біль. І я вже не бачу краси жовтих хризантем повною мірою, вона наче блякне, віддаляється від мене, хоч і не щезає повністю. І тоді я повертаю голову то в один, то в другий бік саду, дивлюся, дослухаюся до звуків і раптом чую те, що цілковито змушує мене забути про хризантеми — далекі вибухи десь під Києвом… один, другий, третій… Я завмираю, і слухаю, слухаю… Уже девять місяців, як триває велика війна.

    Втрати... Вони переслідують мене все життя. З самого раннього дитинства. Здається, я з року в рік тільки й мав, що втрачав. Спочатку улюблені іграшки, татові чи мамині обіцянки, приязні усмішки дорослих, солодкі дитячі сни, таємничих істот за шибою вечірнього вікна, а згодом віру в щирість однолітків, певність у своєму й чужому досвіді, жагу упадати перед авторитетами, надії щось здобути, досягти або, навпаки, зберегти здобуте, а тоді рідних, близьких, коханих, найкращих друзів, з якими ділишся сокровенним, приятелів, з якими проводиш охві́тне дозвілля, не кажучи вже про всі ці численні безпричинні радощі, які невідь-чому дарує людині, скажімо, порання свіжість у саду, млоїста червінь призахіднього сонця чи біла, майже прозора хмаринка в небесній блакиті. Я мав відчуття, що все, на що дивлюся, чую, чого торкаюся, чим захоплююся, до чого горнуся серцем, весь цей малопомітний дрібязок, як от камінчик, билинка, полиск калюжки на асфальті, ледь уловний відзвук, шерех, скрип, колір, відтінок, усе це безмежне у своїх проявах, живе, нуртуюче багатство довкілля постійно прощається зі мною, відходить кожної нової мити, безжалісно полишає мене сам на сам зі собою, зі своїми хи́мородними питаннями, на які не існує відповіди, зі своєю непояснимою, затаєною в надрах серця гіркотою.

    Хризантеми… Жовті хризантеми… Я люблю їх всією душею, захоплююся їхньою сліпучою красою і… водночас побоююся їх. Я опанований жагою бачити їх і разом з тим мені лячно дивитися на них. Що́ ж є такого в цих квітах? Що́ змушує мене щоранку виходити з хати й глядіти на їхню паморочливу жовтину, щоразу подумки відзначаючи найменші зміни, які сталися за ніч? Чому кожна така зміна, кожен новий відтінок на пелюстках, кожна підівяла квітка, яка ще вчора була повна життя, навіть кожна нова брунька викликає у мене непогамовну радість і разом з тим тут же ця радість потьмарюється невимовним смутком? Невже вся справа в кольорі, який уособлює для мене те все, що бачу я скрізь у цьому нашому такому пречудовому, багатому можливостями і такому незатишному, повному болю світові — красу помирання і смерти?

    Почувши якийсь незвичний шум з вулиці, я забув про війну, про вибухи, про сад, про хризантеми, про їхній дивовижний колір, про всі свої дражливі думки й почуття і вийшов за ворота.

    Сухою піщаною дорогою рухалася чота воякі́в, десь вісім чи девять осіб. Синьо-жовті нашивки на рукавах... З темними шоломами й автоматами за спинами. Мене вразили їхні обличчя. Спокійні, зосереджені і водночас з якимись наче вибачливими виразами. Здавалося, що вони йдуть виконувати важливу роботу і почуваються дещо зніченими, що мимоволі мусять порушувати навколишню тишу і сувору гожість цих останніх листопадових днів.

    -На Яйлові торфовиська?- мовив я, вітаючись, коли вояки́ підійшли зовсім близько. Я знав (як і всі в селі), що на тих торфовиськах стоїть залога з зенітними кулеметами, щоб збивати російські безпілотники.

    -Еге ж, на Яйлові, на Яйлові...!- загукали одразу кілька воякі́в.

    -Як там, усе гаразд?

    -Ну звичайно гаразд, ще би було не гаразд!- хвацько кинув у мій бік молоденький хлопчина, блиснувши гарними карими очима, і чогось сплюнув на дорогу. Він разом із присадкуватим дядьком, у якого за спиною чомусь не було ні шолома, ні автомата, ніс продовгасту заса́дисту скриньку, мабуть, із набоями.

    Я стояв і мовчки, немов мене заворожено, споглядав, як чота неквапливо, розміреною, вільною ходою пропливає повз мене. Просто стояв і дивився. Мені хотілося ще щось сказати, запитати, але мої вуста наче заніміли. Тож я тільки й міг, що уважно стежити за кожним вояком, за його рухами, обличчям, промовистим полиском очей, руками, які злегка похитувалися в такт кроків, ногами в брудних запилюжених черевиках, за деталями плямистої уніформи, зосібна, численними складками, накладними кишеньками, туго напакованими брезентовими торбинами, закинутою за спину зброєю... Дивився і мовчав.

    Вояки́ також мовчали, їхні очі були спрямовані вперед, упевнені, свідомі власної ваги, віддані меті, яку покладено на них. Замикав чоту високий білявий чоловік у чорній плетеній шапці, офіцер підрозділу (так принаймні я гадав). Він ніс на плечі велику важку рушницю з довжелезною лю́фою, судячи зі всього, ручний скоростріл. Я весь прикипів до чоловіка і довго не міг відірвати від нього очей. Прийшов до тями лише тоді, коли постаті вояків розтали в далині.

    Що ж мене так привернуло до цього офіцера, що змусило скупчити на ньому увагу і так довго не відпускало? Тоді, коли я дивився, не знав цього, не усвідомлював, вражений, глибоко схвильований. Лише потім, коли повернувся на своє обійстя, память моя розкрила цю загадку – до лискучої люфи скоростріла, якого ніс на плечі офіцер, був привязаний блакитною биндочкою букетик жовтих хризантем, стотно таких же, як той найбільший кущ хризантем у моїм саду.

    Потім я часто згадував цей, здавалося, непримітний випадок і щоразу мене огортало величезне хвилювання й збентеження. І я знаю чому - бо ніколи, ніколи не осягну таємниці жовтих хризантем, дивовижних квітів, які з дня на день невідхильно свідчать, що в цьому світі, окрім всього иншого, існує ще й те, що мало хто бачить - краса помирання і смерти.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

77. Скрип снігу

https://ua-human.blogspot.com/2023/12/77.html


Читати далі...

пʼятницю, 20 жовтня 2023 р.

91. ЧОГО ШУКАЄШ? (Життя вмлівіч)



Цей явір відходить,

тільки-но взявшись жовтиною,

щезає,

як і це пусте осіннє небо,

нема за що зачепитись,

спочити серцем -

непевне, хистке...

Чого ж тоді ти

все шукаєш і шукаєш

пристановиська,

тіне моя?!


СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

92. Дуб-нелинь

https://ua-human.blogspot.com/2023/12/92.html

Читати далі...

пʼятницю, 8 вересня 2023 р.

90. У ЯКОМУСЬ МІСТЕЧКУ (Життя вмлівіч)

Ранкова свіжість в саду.

Сонце пробивається десь за вільхами,

таке сліпуче, безжалісне…

Просто над головою –

біла, біла аж сяє половинка місяця…

А в смартфоні знову –

сімнадцять загиблих від ракети

в якомусь містечку.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

91. Чого шукаєш?

https://ua-human.blogspot.com/2023/10/91.html

 

Читати далі...

пʼятницю, 11 серпня 2023 р.

89. БІЛІ РОЖІ (Життя вмлівіч)

Білі рожі, білі рожі…

розцвіли нарешті в саду.

Їхня чиста, безшпетна білина

аж дух забиває.

Здається,

крім неї, нема нічого –

навіть війни. 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

90. У якомусь містечку

https://ua-human.blogspot.com/2023/09/90.html

Читати далі...

суботу, 5 серпня 2023 р.

88. ДЕСЬ ЗА ДЕСНОЮ (Життя вмлівіч)

Призахіднє сонце прозирає

за гіллям ялини…

У верховітті старої морви

припутень хугукає

якось особливо розпачливо

цього вечора…

Десь ген за Десною

знову прогримів вибух,

потім другий…

уже тихший…

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 89. Білі рожі

https://ua-human.blogspot.com/2023/08/89.html

Читати далі...

суботу, 15 липня 2023 р.

87. ТРІЙКО ЖУРАВЛІВ (Життя вмлівіч)

Ніколи не чув його

так близько, так вира́зно,

десь наче тут

за темним віттям ялини –

цей уривчастий

тужливий крик журавлів:

кру, кру…

Зовсім низенько над землею

трійко їх

полетіли кудись за село

в бік Десни. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

88. Десь за Десною

https://ua-human.blogspot.com/2023/08/88.html

 

Читати далі...

понеділок, 10 липня 2023 р.

86. МАЙЖЕ НЕВИДНА (Життя вмлівіч)

Між вязом і акацією,

наче розтята бритвою,

вона майже невидна –

бліда половинка місяця.

Цей липневий ранок у селі

такий незрушно спокійний…

Далеко,

десь ген-ген аж за Десною

нема, нема та й долинають

глухі, як марення, вибухи.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

87. Трійко журавлів

https://ua-human.blogspot.com/2023/07/87.html

 

Читати далі...

понеділок, 3 липня 2023 р.

85. НА ЦІМ ПОЛІ... (Життя вмлівіч)

На цім полі,

порослім буйним ріжнотравям,

пишніли щоліта

рівненькі рядочки картоплі.

Не лишилося й знаку́…

Діда Го́враша

уже два роки,

як нема.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

86. Майже невидна

https://ua-human.blogspot.com/2023/07/86.html

 

Читати далі...

вівторок, 27 червня 2023 р.

15. ТЕБЕ НЕ РОЗУМІЄ НІХТО (Думки)

Тендітні руки, пальці…

Ти спав весь такий скулений,

беззахисний…

Мій хлопчику,

тебе не розуміє ніхто,

тебе відкидають усі…

Ти залишишся зовсім сам

у цьому незатишному

й злому світі,

коли мене не стане. 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

Читати далі...