Шавсікая плакала. Заливалася слізьми вже третій день. Її коханий пішов від неї і вже не повернеться, бо його нема.
Аґля́вр був з нею найдовше – цілих три роки. За свої сорок пять вона мала багато чоловіків, але Аґлявра кохала найдужче. Він так само, як і вона, був поетом, тільки дещо иншого шибу - писав довжелезні баляди про вигадані заморські краї, а ще мадриґали, в кожному з яких оспівував якусь частинку Шавсікаїного тіла – її строгі губи; задумливі очі кольору небесної блакити; її все ще білу шию; копичку вічно збуреного неслухняного волосся, злегка рудавого; її обмяклі перса, втім, досить знадливі, коли по них пробігає дріж хіти; випуклість дещо завеликого живота; руки з колись довершено плавними лініями; рівні ноги, засадисті стегна, округлі сідниці з майже непомітною обрезклістю... і все инше... кожну місцинку її жіночої плоти, сховану, соромязливо закриту або відкриту, виставлену напоказ, описувати яку можна нескінченно. Адже він кохав її нестямно, просто обожнював, як і Шавсікая його.
Вони були нерозлучні. Байдуже, день чи ніч, все робили разом: спали на одному ліжку, їли за одним столом, ходили на закупи до крамниць, гуляли по піщаному березі Седи, до якої від помешкання Шавсікаї на вулиці Журавля було палицею докинути... Вдвох споглядали, як сходить за рікою сонце і як потім воно заходить за ледь видимими в імлі будинками, палацами та храмами Седіолана, столиці Діямантової імперії... Навесні милувалися буйним цвітом червонобруньки, розлогі кущі якої тяглися су́плаш вздовж камянистої доріжки аж до Седи... Вечорами, коли наставали сутінки, сиділи в покої біля відчиненого вікна і слухали співи пташок, угадуючи, кому чий голос належить, а найчастіше провадили розмови про поезію, про суть і призначення творчости, про красу життя і його незбагненність, про радощі і прикрощі, які випадають на долю людини, а ще про кохання, про його потугу і так ніким і не розгадану таємницю – звідки воно приходить, де перебуває і криється. І ці розмови незмінно супроводжувалися деклямуванням віршів, зчаста писаних експромтом, як така собі витончена форма спілкування між нею і ним на рівні душ.
Усі довкола вважали Шавсікаю схибленою на голову. Вона й справді була дивна, нерідко розмовляла сама з собою, ходила з затуманеними очима, подовгу зупинялася, наче чекала на когось, не відповідала на вітання, а коли її щось питали, то могла зверзти щось таке, що люди з жахом тікали, відмахуючись від неї, як від нечистої сили.
Ця душевна стропле́ність Шавсікаї мала давню історію. Все почалося понад двадцять років тому, коли імператор Балтазар Перший тільки-но сів на трон, а вона, двадцятирічна дівчина написала вірша «Рожевий флямінґо», і його невдовзі оприлюднив популярний серед столичних студентів літературний квартальник «Гієна». Вірш був просяклий такою нестриманою і відвертою еротикою, такою концентрацією жіночої любосної жаги, що його залюбки переписували і з великою зага́рою читали одне одному не тільки студенти, а й усі инші мешканці столиці: леґіонери по касарнях, капрали й нижчі офіцери по своїх клюбах, усякі ремісники, робітники фабрик і заводів, поліціянти, судові писарі, дрібні крамарі, власники кавярень, кабаретів і ресторацій, а згодом і багаті купці, адвокати, маєтні дуки, поміщики, впливові імперські сановники і навіть найтитулованіші шляхетні вельможі, які належали до великосвітських вершків, словом, люди всіх прошарків суспільства.
Ясна річ, що в скорім часі вірш постав перед ясні очі його величности імператора. Балтазар Перший, який, як згодом усі переконалися, був чоловік украй жорстокий, бездушниий та безоглядний у своїх рішеннях, люто ненавидів усяку легковажність, дармохвальство, пусте верзякання, жарти, дотепи, реготню, навіть просто веселий сміх, також розмови про кохання, пристрасть, зосібна, не зносив і еротики, хай у якій невинній формі вона подавалася. Тож прочитавши вірша, він упав у страшний шал і наказав негайно увязнитти молоду поетку, яка, за його словами, «посміла забруднити чистий папір такою несусвітньою гидотою», і звелів піддати її продовж двох днів тортурам у експе́ндері першого ступеня. Це був механізм зі сталевих і мідних частин, поєднаний шворнями і обладнаний дубовими валиками зі спеціяльними впустами для відповідних частин тіла, які по черзі і дуже повільно то стискали, то відпускали щиколотки, коліна, запястя, лікті і голову жертви. Експендер першого ступеня спричиняв лише нестерпний біль. Експендер другого ступеня мучив і завдавав каліцтв, а експендер третього ступеня в кінцевому підсумку після тривалих мук жертву вбивав.
По цих катуваннях дівчина так ніколи повністю і не оклигала, часто тратила притомність, страждала від болю голови, щему в кістках, хворіла на инші недуги, вочевидь, повязані з зазнаними тортурами. Але найгірше, як усі вважали, було те, що вона рішилася розуму. Тож не дивно, що ніхто не бажав мати з нею нічого до діла, всі сахалися її й уникали.
Так сердешна Шавсікая і жила всі роки, аж до нині. Втім, вона продовжувала писати вірші, передовсім ліричні..., про красу природи, квіти, зелень трав, про пречудні трелі соловїв навесні, про вітер, який гойдає верховіттям дерев, про стукіт дощових крапель об шибу, про перші сніжинки, примерзлі калюжі, зіщулені постаті людей на нічній вулиці тощо і, певна річ, про кохання, але у її віршах про кохання вже не містилося й натяку на щось спо́рзне, грубо плотське. Це була дивовижна за своєю душевною чистотою поезія, легенька, прозориста, невловна, майже невидима і разом з тим в ній було щось недомовлене, наче невисловлений натяк на глибоко затаєну скорботу, виявити яку здатне було лише особливо витончене й чутливе серце. Нечисленні гурмани поетичного слова цінували ці вірші, і їх нема, нема та й було друковано в літературних журналах та альманахах не тільки в Седіолані, а й в инших містах Діямантової імперії.
Шавсікая, однак, не дуже переймалася тими публікаціями. Якщо приходили запити з редакцій, просто відсилала добірку нових віршів листами, не цікавлячись про їхню дальшу долю. Вона, як бачилося, зовсім не потребувала спілкування ні з тими, хто цікавився її творчістю, ні взагалі з людьми. Жила сама саміська, своєю волею, і допускала до свого серця лише того, кого сама хотіла.
І це були чоловіки. Винятково чоловіки. Ті, душі яких були суголосні з її душею, які оживляли її жіноче єство, і яких вона без будь-яких спонук могла покохати. Її кохання спалахувало, тривало певний період і врешті гасло. І причина цього залишалася щоразу загадкою для неї. Одних чоловіків вона сама лишала. Инші лишали її. Скільки їх було? Десять, двадцять? Хіба вона памятає? Втім, всеціло жила ради кожного з них, кожному віддавала себе устіль, з кожним була щира до кінця, кожного кохала по-справжньому, бо так їй було покладено.
Аґлявр був її останнє і найпалкіше кохання. Більше в неї нікого не буде. Шавсікая це знала. І їй не треба було жодних доказів. Вона знала це всією своєю істотою, всіма своїми почуттями, розумом, тілом, про це їй говорили навіть кінчики нігтів на ногах, пасемки волосся на голові, стукіт серця, шум власного дихання, доторки пальців, власне відображення в дзеркалі...
О, ці пречудні три роки, проведені з коханим! Як хутко вони пролетіли!
Як не дивно, але Шавсікая зовсім не памятала, де й коли зазнайомилася з Аґлявром. Просто він якогось дня з’явився у її помешканні і відтоді був з нею постійно. Те саме було й з иншими чоловіками. Всі вони просто з’являлися і все. Обставин знайомства вона не памятала. А от день, коли вони йшли від неї, вона могла описати максимально стотно, і то з найдрібнішими деталями. І це иноді бентежило поетку, навіть лякало.
У перший рік Шавсікая з Аґлявром чи не щодня гуляли пологим берегом Седи. Йшли попід руку, ступаючи босими ногами по розпеченому сонцем піску.
-Які кра́сні, ну просто пречудні́ ці мерехтливі лелітки на воді!- говорила вона, притискаючись до нього.
-Наче живі... Витанцьовують... їх цілі міріяди,- відказував він.
-Ти висловлюєш те, що я думаю,- посміхалася вона.
-Я і є ти,- посміхався він у відповідь.
-Але ж ти навіть не дивишся на ріку,- дивувалася вона.
-І ти не дивишся на ріку,- говорив він.
-Ми дивимося одне на одного,- вона зупинялася.
Він також зупинявся і питав:
-Якщо я - це ти, а ти - це я, то що́ ми бачимо?
-Я бачу тільки тебе,- вигукувала вона й радісно підстрибувала.
-А я бачу тільки тебе,- він біг за нею.
Потім вони довго йшли мовчки. Минали байбарисові зарості, струпещілі зво́дини рибацької хижі, з якої лишилися лише нижні, поточені шашілем колоди, проходили повз холодні попелища багать, на яких рибалки колись варили юшку, повз купи луски й рибячих кісток, і знову брели далі по розпеченому піску до невеликої коси, що виднілася вдалині, палахкочучи жовтиною буйно розквітлого ома́ну.
-Ми щасливі?- вона повертала до нього голову.
Шавсікая і Аґлявр цієї мити сиділи над самою водою і відпочивали. Чайки кружляли високо над їхніми головами. Сонце припікало. Але вони обидвоє не помічали ні чайок, ні пекучих променів сонця.
-Ми щасливі,- відповідав він.
-Чому?- запитувала вона.
-Бо щастя - це, коли двоє стають одне,- він дивився на неї.
-Ми одне?- перепитувала вона.
-Ми одне,- кивав він ствердно.
-Якщо ми одне, то мене нема?- не вгавала вона.
-Ти є, а мене нема,- говорив він ледь чутно.
-Я цього не розумію!- вередливо морщила носа вона.
-Я також,- зідхав він.
-А моя нога є?- вона закочувала своє легеньке плаття в блакитних й білих басаманах й показувала ногу з виразними синіми прожилками на стегнах.
-Є.
-Вона гарненька?
-Гарненька.
-То розкажи про неї, яка вона.
І Аґлявр починав оспівувати зличноти її ноги, надхненно деклямуючи рядки свого нового мадриґала. Вони деклямували його вдвох. Шавсікая відчувала й тут же вимовляла кожне слово Аґлявра, перш ніж воно злітало з його вуст. Так, наче вони створювали вірша спільно. «Ми такі близькі, ми так кохаємо одне одного, що наші душі злилися в одну, і те, що відчуває він, те саме відчуваю і я»,- зворушено думала вона.
Такі чи схожі на них щирі, повні чуттєвих інтонацій і пристрасти розмови й діялоги відбувалися між Шавсікаєю та Аґлявром і в инших місцях, де вони бували – чи то на велелюдній вулиці, де снували туди-сюди карети, буда́ри, по́вози, вантажівки з солярковими двигунами, юрли́ві авта, схожі на равликів, чи то на пустинній вулиці, затіненій густим гіллям яворів, чи у затишному сквері з лавочками, чи у маґазинах готового одягу, тканин, посуду, бакалійному склепі, аптеці, крамниці булочника, цукерні, у шевській чи кравецькій робітні, в ресторації чи кавярні... І якщо там були люди, то незмінною їхньою реакцією на неї і на нього були злодійкуваті перешіптування, багатозначні посмішки і знічені, а то й злякані погляди. Дехто, заледве угледівши їх, просто поквапливо ішов геть. Шавсікая тоді щоразу щільніше притискалася до Аґлявра і заспокоювала його:
-Не бери до серця, милий, вони просто нам заздрять.
Утім, на другому році у їхніх взаєминах з’явилося дещо нове, щось, що нема, нема та й тривожило Шавсікаю, і що далі, то більше. Річ у тім, що Аґлявр инколи став поводитися якось дивно - не відповідав на питання, мовчав, наче замикався у собі. І це ставалося без усякої видимої причини. Шавсікая в такі хвилини неабияк хвилювалася. Вона не розуміла, що відбувається, що діється з її коханим. Утім, по якімсь часі все минало, Аґлявр повертався до тями, вони знову були разом душа в душу і продовжували спілкуватися своїм звичаєм. А коли минав тиждень-два і Шавсікая заспокоювалася, устіль забувала всі ці дивні трапунки з Аґлявром, на нього знову щось находило, якесь раптове відчуження від усього, якась дивна німота.
Особливо почастішали такі випадки на початку жовтня.
-Подивися, яка гарненька лялька... В неї очі, як сині айстри, що недавно померзли в квітнику перед нашим будинком,- говорила Шавсікая, притуливши чоло до холодної вітрини.
Вона і Аґлявр стояли під крамницею дитячих за́бавок «Чарівне фу́ркальце». Шавсікая тримала свого коханого за лікоть, проте вся її увага була зосереджена на ляльці, яка мала золотисті кучері, шовкову зозулясту сукеночку, лаковані мештики і була на диво миловида.
-Гарна...- повторив Аґлявр безживним голосом. Здається, він ще щось говорив, але так тихо, що жінка нічого не могла розібрати.
-Тобі подобається її волосячко?- вона випрямилася і повернула голову до Аґлявра.
Його очі дивилися на неї, але нічого не виражали. Вони здавалися мертвими.
-Що з тобою, коханий?!- зойкнула Шавсікая. Вона хотіла було його обняти, але так і застигла з простягненими руками.
Аґлявр не відповідав. Просто стояв і дивився.
-Чому ти мовчиш?- вона схопила його за рамена і пильно вдивлялася йому в лице.
Тим часом довкола зібралася ціла юрба людей. Всі здивовано позирали, що відбувається.. Врешті прибув поліціянт.
-Пані, що тут коїться?
Шавсікая вся стислася. Її руки тремтіли.
-Я просто розмовляю зі своїм чоловіком. Хіба я не маю права розмовляти зі своїм чоловіком?
Поліціянт явно був збентежиний, і якийсь час тільки лупав очима. Врешті опанував себе і гаркнув:
-Що ви, пані, верзете?!
І тут юрба заметушилася, звідусіль залунали крики.
-Вона божевільна!- вигукнув якийсь дідок з білою борідкою.
-Прибита в цвіту!- реготнув молодик в засмальцованих мастилом штанах, який явно хильнув зайвого.
-Відпустіть її!- плаксивим голосом проґерґотіла жінка з немовлям на руках, яке крутилося у всі боки, бючи кулачками маму по лиці.
-Хай іде!- докинула инша жінка, гладка і схожа на величезний перезрілий огірок.- Я знаю її. Вона живе неподалік від мене на вулиці Журавля.
-Так! Так! Правильно!Хай іде собі!- почувся ще з десяток голосів.
Поліціянт вийняв з кишені помяту хустинку, висякався, а тоді, нахмуривши брови, сказав:
-Ну то йдіть, пані, не зчиняйте бучі.
Люди розійшлися. Шавсікая з Аґлявром рушили далі вулицею. Вони йшли, не розмовляючи, але жінка відчувала, що душа її коханого знову з нею. Він не відсторонився, був тут і тепер. Щоб знати це, їй не потрібно було ніяких доказів. Вона просто знала і все. «Яке щастя, що він знову зі мною»,- знай повторювала вона подумки.
Біля крамниці квітів, де у глиняних горщиках були виставлені на продаж десятки сортів білих хризантем, Шавсікая зупинилася. Вона просто обожнювала білі хризантеми:
-Коханий, купімо хризантеми,- мовила вона.- Я знаю, ти також любиш білі хризантеми.
-Так, я люблю білі хризантеми,- відказав Аґлявр.
Коли вони, купивши горщик з прегарними стріпчастими хризантемами, минали ятку з морозивом, Шавсікая раптом запитала:
-Чому ти инколи так дивно мовчиш, чому не відповідаєш, коли звертаюся до тебе?
-Я завжди з тобою, кохана. Як я можу мовчати і не відповідати тобі, коли я – це ти. Ми одне єдине.
-Але ж сьогодні там біля «Чарівного фуркальця» хіба ти не мовчав? Тебе наче не було зі мною.
-Я говорив. І був з тобою.
-То що, я, може, просто не чула тебе?
-Ти просто не чула мене.
-Милий, благаю, не лякай мене більше. Пообіцяй мені,- Шавсікая підставила губи для поцілунку.
-Так, дорога, я завжди з тобою,- Аґлявр поцілував її.
Його поцілунок Шавсікая відчула, як доторк пушинки, що зірвана павітром з кульбаби легесенько ковзнула і щезла – такий він був ніжний, непевний, майже нереальний.
Утім, дивні Аґляврові за́пади в мовчання повторювалися й далі. Ба більше, коли пішов третій рік їхніх стосунків, Аґлявр став якимсь загадковим чином зникати. Просто в помешканні. Він наче ховався. Ось він є перед очима, а тут раптово щез. Тоді знову з’являвся у тому самому місці. А бувало, що й навпаки, Шавсікая виявляла його то в якомусь темному закутку, то за шторами біля вікна, то в иншому покої, то на на кухні. А взимі, здається, на початку лютого, коли заледве не щодня сипало мокрим снігом і вранці на вулицях все біліло, Аґлявр щораз частіше взагалі кудись пропадав надовго, вочевидь, просто йшов з дому і повертався пізно вночі, а то й під ранок. Шавсікая ніколи не бачила коли він виходив з помешкання і коли приходив, не чула ні кроків, ні скриипу дверей. Просто раптом зауважувала, що він є тут з нею або що його нема, і то не так очима, як чула це серцем. Вона не розуміла, що відбувається, злилася, вимагала від Аґлявра пояснень, але це нічого не давало, бо він, наче сновида, нічого до ладу не міг розповісти, а, знай, повторював одне й те ж: «Я з тобою, я ти, я кохаю тебе».
Одного разу Аґлявр щез серед ночи, чого раніше ніколи не бувало. Шавсікая прокинулася і відчула, що на ліжку лежить сама. Вона помацала місце поруч, воно було порожнє.
-Де ти, коханий?- стривожено запитала.
Ніхто не відповідав.
Жінка накинула на себе грубий вовняний шляфрок, бо надворі вже цілий тиждень не вщухали незвично холодні як для Седіолана восьмиградусні морози і в спальні було досить холодно, заглянула в одну, другу, третю кімнату, на кухню, в лазничку, навіть у вбиральню, але там нікого не було.
-Знову кудись запропав,- прошепотіла розпачливо.
Тоді повернулася до спальні і лягла в ліжко, але заснути вже не могла – так і пролежала до світанку, охоплена гнітючими думками.
Коли розвиднілося, відчула, що не сама в помешканні. Вмах зірвалася на ноги і босоніж кинулася до кухні. За столом сидів Аґлявр. Він був у зимовому пальті, але без шапки.
-Боже, де ти ходив серед ночи?!- Шавсікая важко дихала. Від хвилювання її перса під нічною сорочкою злегка тремтіли.
-Зроби мені кави, мила, дуже хочу кави,- Аґлявр звівся на ноги і зняв пальто.
-Як ти? Не занедужав часом?- Шавсікая підійшла ближче. Вона відчувала тепло, яке струменіло від його тіла.
-Добре,- Аґлявр пригорнув її до себе.- Не переживай.
-Я не можу не переживати... Ти ж моє все,-- з її очей скотилося кілька сльозин.
-Ми ніколи не розстанемося, бо я - це ти,- він погладив її розкуйовджене волосся.- Воно шорстке, як дріт,- на його вустах майнула посмішка.
-Коли ти зі мною, мені так спокійно на серці, але коли тебе нема, я просто дурію,- прошепотіла Шавсікая.
Вполудне вони обидвоє сиділи у просторій вітальні на фотелях, укритих овечими шкурами. За вікном сніжило. Аґлявр споглядав, як сніжинки хаотично літають туди-сюди, збурені поривами вітру. Шавсікая також гляділа у вікно.
-З якогось часу я не можу складати віршів,- вона глипнула на Аґлявра і знову повернула голову до вікна.
-Я також,- мовив він.
У його голосі Шавсікая не вловила анінайменшого жалю. Лише втому, стеменно таку, яку почувала вона сама.
-А хочеш, я прочитаю свого останнього вірша, написаного майже місяць тому?- сказала вона.
-Хочу,- Аґлявр повернувся лицем до неї. Його очі дивилися запитливо.
-Він називається «Корабель».
-Так, я памятаю.
-Хіба я читала його тобі?- здивувалася вона.
-Ні, ти не захотіла читати.
-Добре, тоді слухай,- вона звелася на ноги, підійшла до вікна і, стоячи спиною до нього, продеклямувала:
Шпаркий корабель мина вал за валом,
підхоплений шквалом.
Всі від кіля до щогли гукають, зраділі:
«Прямуєм до цілі!»
Та мовить стерничий сумно й поволі:
«Ми кружляємо в колі!»*
Прочитавши вірша, Шавсікая повернулася лицем. Аґлявра у фотелі не було.
-Де ти подівся?- голосно покликала вона.
У відповідь ніхто не відізвався.
Жінка рушила до дверей, щоб пошукати Аґлявра в инших покоях. Але тільки-но ступила кілька кроків, як побачила його у фотелі – так, наче він нікуди й не зникав.
-Мені здалося, що тебе тут не було,- вся пополотнівши на виду, пробурмотіла вона.
-Я з тобою. Я постійно з тобою,- Аґлявр дивився на неї, його очі лагідно світилися.
-Тобі сподобався мій вірш?- Шавсікая всілася на фотель. Вона ніяк не могла заспокоїтися.
-Так, мила,- він знову унурив очі у вікно. Сніг став густішим і падав суцільним білим запиналом, яке наче опускалося з неба.
Наступного дня, коли вони сиділи в їдальні за столом і їли смажену рибу (це був виз, якого привозили з північних провінцій), попиваючи біле вино з великих срібних келихів, Шавсікаї знову примарилося, що Аґлявра нема поруч. Вона підвела голову від тареля і побачила, що його справді нема. Вона встала з-за столу і, щоб пересвідчитися, навіть хотіла підійти до стільця, де він сидів. Але тут знову його уздріла.
-Чому ти весь час зникаєш?!- надламаним голосом запитала.
-Я не можу зникати. Я тут, у твоєму серці,- відповів він.
-Але ж тебе щойно не було,- заперечила Шавсікая.
-Ні, був, ти, мабуть, не помічала мене,- запевнив Аґлявр.
-Я це вже не витри́мую,- вона затулила лице долонями.
Він дивився на неї і нічого не говорив. Його очі були на диво чисті і лагідні.
-Коханий, що з нами?!- Шавсікая була у відчаї.
-Ми разом, завжди будемо разом,- його вуста ледь ворушилися.
І так продовжувалося далі. Минула весна, літо осінь, настала знову зима, а ці дивні зникання Аґлявра не тільки не припинилися, а лише почастішали. Тепер вони ставалися мало не щодня. Иноді й двічі і тричі на день. Збільшилася і їхня тривалість. Аґлявр бувало не з’являвся по кілька днів, а одного разу його не було цілий тиждень. «Він хоче мене покинути, я набридла йому»,- з жахом думала Шавсікая, усвідомлюючи, що не годна нічого вдіяти. І їй не лишалося нічого иншого, як у розпачі та безнадії покірно чекати того страшного дня, коли Аґлявр покине її назавжди.
Це врешті і сталося одинадцятого травня. Шавсікая і Аґлявр поснідали і довго сиділи мовчки. За вікном яскраво світило сонце. Небо було ясне, жодної хмаринки. Десь на осокорі по той бік вулиці витьохкував свої чудернацькі трелі соловейко.
-Яка чудова погода,- Шавсікая легенько торкнулася руки Аґлявра.
-Так, чудова,- відказав він утомленим голосом.- Піду ляжу,- він устав і рушив до покою, де був невеличкий шкіряний тапчан, на якому зазвичай любив відпочивати.
-Ти вже не повернешся, так?- жінка ледве стримувала сльози.
Аґлявр глянув на неї якимсь непевним поглядом і зачинив за собою двері.
Шавсікая сиділа й не рухалася, наче прикипіла до стільця. Не могла. Була цілковито знесилена. Вона знала, що її коханого вже нема. І більше не буде. Ніде. Ніколи. А коли врешті змусила себе встати і зважилася зайти до покою, то навіть не потребувала дивитися на тапчан – знала, там порожньо. Тож просто відчинила вікна, пускаючи свіже повітря. Потім стояла і довго дивилася на вулицю, де ходили люди. Слоьзи лилися по її щоках потоками, вона не стримувала їх, оплакуючи своє ефемерне кохання. І так побивалася, скімлила, заливалася гарячими слізьми три дні поспіль.
А через кілька років по тому Шавсікая померла. Її знайшли мертвою на лавочці у сквері неподалік від дому, де мешкала. Це сталося одинадцятого травня, того самого дня, коли три роки тому Аґлявр назавжди покинув її. При ній виявили аркуш паперу з останнім її віршем. Це був катрен, написаний рівно за тиждень до смерти поетки, який називався «Моє кохання розквітло, як вранішня рожа». Згодом цього вірша було покладено на музику у формі канцонети, яка стала чи не найпопулярнішою піснею про кохання по всій Діямантової імперії.
Коли витесану з яворових дощок й змащену білим покостом труну з тілом Шавсікаї четверо понурих з вовкуватими обличчями робітників похоронної служби виносили з будинку, щоб покласти на катафальк, один з витріщак, які з’юрмилися обабіч, столяр з ги́рявою головою, що жив на сусідній вулиці, запитав:
-А це правда, що небіжчиця міняла чоловіків як рукавички?
-Та яких чоловіків, бовдуре?! Вона ніколи нікого не мала,- прошепелявила старезна баба вся в чорному, з тих, які не пропускають жодного похорону.
-Та вона прутня чоловічого ніколи не бачила на очі, не те щоб...!- хихотнув червонощокий капрал, який стояв позаду.
-Божевільна... Ходила, буцімто з коханим... Розмовляла... Навіть цілувалася з ним. Я бачив на власні очі. Та й усі бачили,- з жалем в голосі мовив худорлявий чоловік у капелюсі з соколиним пером, вчитель танців, який стояв зліва від баби в чорному.
-Ти ба, а я думав, що вона...- знову було заговорив столяр з гирявою голово.
-Та замовкніть, ви всі! Щоб вам ні дна ні покришки! Не дадуть провести людину в останню путь!- визвірилася баба в чорному і так люто блимнула очима, що ні в кого більше не виникло бажання плескати язиками.
Тим часом труну поклали на катафальк, баба в чорному підбігла й кинула туди кілька білих ґеорґінь, і невеличка похоронна процесія рушила до найближчого цвинтаря.
Утім, Шавсікаю не забули. Її вірші продовжували публікувати. Вони виходили як окремими збірками, так і друкувалися в поетичних антологіях, книжки з її віршами мали чималі наклади, їх оформлювали найзнаменитіші художники Седіолана, про її творчість що далі, то більше писали в літературних часописах, дискусії і суперечки про її поезію не вщухали і з часом набирали все більшого ро́змаху. А коли минуло пів сотні років поезію Шавсікаї було всезагально визнано одним з найбільших досягнень світової любовної лірики.
* Австрійська письменниця Марія фон Ебнер-Ешенбах (1830-1916). Здобула визнання насамперед оповіданнями. Писала також вірші. Переклав з німецької Ігор Качуровський
