Мені подобалася ця картина. В
ній було щось таке, що привертало мою увагу, веселило серце, вказувало на якусь особливу злично́ту життя, його красу,
живу трепетну оздо́бність і разом з тим на певну невідповідність, фальшивість,
навіть карикатурність. Вона висіла на стіні якраз навпроти мене. Матей Бурдюґ
сидів зліва навпроти вікна. Там трохи віддалік на иншій стіні виднілася
збільшена кольорова світлина його покійної дружини Лізи у червоній оксамитовій
сукні. Усі стіни в цьому покої були білі. Тут за полірованим ясеновим столом,
кожен на своєму місці ми зазвичай і проводили час, коли я зрідка навідував
Матея в його просторому помешканні на вулиці Олеся Гончара.
Я ніколи не розпитував
господаря, чия це картина. Мене це найменше цікавило. Просто любив розглядати
її під час наших неквапливих бесід, завжди легких, невимушених, у яких не вчувалося
і тіни напруження, в яких також не було ні намагання щось довести, вникати в якісь
ґрундзюваті схоластичні фантазії про людське буття, ні навіть надто перечулених
поривів (як це часто буває поміж друзів) поділитися обавами, сумнівами, радощами і печалями – якась
дивна внутрішня відстороненість тримала
нас на невидимій відстані одне від одного всі півтора року нашого знайомства.
Зараз, коли Матея вже нема на світі, я багато думаю про це. Деколи
мені починає здаватися, що причина відчуження
між нами, такого затаєного, захованого десь на дні підсвідомости,
полягала попросту в спустошеності душ, моєї і його – ми не знали нічого, не мали певности ні в
чому, не вірили ні в що, наші світоглядні основи були зруйновані, нам не було на
що спертися, а ті повсякденні ефемерії життя, пишноти довкілля, дерев, живих
істот, неба, природніх стихій, за які ми чіплялися, щоб жити, були такі крихкі, мали такі оманливі форми, наче з
попелу, й готові були розсипатися, щезнути від самого лише погляду чи навіть гадки.
Тож страх, неусвідомлений, в якому ми не зізнавалися навіть самі собі,
гніздився в наших душах, і ми,
спілкуючись, постійно були насторожені і не зважувалися навстіж відкривати свої серця.
Але, ясна річ, усе це лише мої
припущення, можливо, чергова омана мого розсудку. Адже скільки вже було їх, цих
оман у моїм житті!
Цікаво, що Матей (як я пізніше
зрозумів) давно зауважив мою уподо́бу до цієї картини, простої, нічим особливим
непримітної, в певному сенсі навіть незугарної
з погляду малярської вправности. Це був доволі простенький, наче
намальований дитячою рукою натюрморт з садовино́ю – два темно-червоні яблука, дві
грушки (а може, одна химерна грушка з
двома бильника́ми), цитрина, кокос, розщеплений банан, більше схожий на кілька
жовтих лянцетуватих листків, і рожева троянда.
Саме ця троянда, яка
домінувала над усім, і оживляла картину, мене вражала найбільше. І я раз за
разом надовго прикипав до неї очима, і лише потім розглядав инші плоди, кожен
окремо, переводячи погляд то на один, то на другий, щоб урешті знову милуватися
трояндою, її барвами, формою, уявляючи бувало і її пахіт, витончений, який
щезав і знову ледь чутно лоскотав мої ніздрі.
Матей це бачив і чомусь ніколи
нічого не говорив. Ховав від мене свої почуття, думки, не зважувався їх
виражати словами, наче боявся сполохати невправним доторком щось дуже важливе,
важковловиме, вислизуще. Але одного дня (це було влітку, коли Київ кілька днів заливало
безустанними дощами), і ми сиділи в
Матейовому помешканні, пючи чай, він раптом сказав:
- Це Горас Піппін, чорношкірий
американський художник-примітивіст. Без жодної освіти. Жив у першій половині
минулого століття.
Я повернув голову до Матея.
Запитливо дивився на нього, тримаючи в руці червону піялу з білими нарцизами, у
якій ще було на денці трохи чаю, зеленого, на диво пахучого.
-Але це лише копія, Тихоне. Правда,
досконала копія, як на мене,- він посміхнувся. Його гарні блакитні очі свінули лукавими
искорками.
-Пречудна картина,- мовив я, тоді
допив чай і поклав піялу на стіл.
Матей сидів мовчки і дивився у
вікно. Дощ не переставав. Здавалося, він ніколи не припиниться. Все було мокре:
дерева, дахи будинків, го́луби, що тулилися на карнизах стін…
І тоді я запитав:
-Як гадаєш, яку ролю відіграє
в житті чоловіка жінка? Хто вона для нього: душевна підтримка чи камінь, який
тягне вділ?
Матей устав з-за столу.
-Запарю ще чаю,- мовив він і вийшов
до кухні.
Мої очі знову внурилися в
картину. Я розглядав її, подумки переставляючи плоди місцями. Виходило часами доволі
кумедно, особливо, коли одне яблуко клав на місце банана, а друге на місце
кокоса. Тоді композиція зовсім руйнувалася, все в ній здавалося неправильним, зміщеним,
неоковирним… Утім, мене вкрай вразило, що троянду я не можу перемістити. Як я
не намагався, як не пужився, до яких не вдавався штук, вона стояла незрушно
вгорі над усім, наче вирізана із самого тла картини. І це мене водночас і
сердило, і смішило.
-Цей Горас Піппін не инакше,
як зачарував ту свою троянду,- вигукнув я, коли увійшов Матей з чайничком.
-Вона там головна. Ти, бачу,
це також помітив,- він налив свіжого чаю до піял і сів за стіл. Тоді продовжив:
-Жінка, як і ця троянда в
натюрморті, також головна в житті чоловіка. Чоловіки без жінки, ніби натюрморти
без центру тяжіння, вони скніють, перетворюються в безрадних істот… в ніщо… в
такі собі нечутенні колоди. І врешті вмирають.
-Але ким стає чоловік з жінкою?
Чи може він бути сам собою, чи не є він душевно припнятий до цього центру,
поневолений?- запитав я, підсуваючи до себе піялу з чаєм і уважно вдивляючись в
Матеєве обличчя, яке було повернуте до вікна і яке, здавалося, не виражало
жодних емоцій.
-Не знаю,- тихо мовив Матей,-
чоловіка штовхає в обійми жінки тілесна хіть, потім душевна привязаність, яку
зазвичай називають коханням. Чоловіки стають невільниками своїх пристрастей. І
це вносить у їхнє життя скорботу.
-Виходить, що погано без жінки
і не краще, коли вона є, чи не так?- я скривив вуста у робленній посмішці, але
Матей цього не бачив, бо не дивився на мене.
-Я кохав її. Ліза була
дивовижна жінка, чутлива, здається, вона розуміла всі найхимерніші мої схотінки
й порухи… Коли прийшла вістка, що її збило авто на бориспільській трасі, я довго
не міг отямитися з горя… У морзі я
дивився на її понівечене тіло і мовчав, жодної сльозини не скотилося з моїх
очей… Утім, я продовжував жити… Минуло понад двадцять років з того дня…
Я зауважив, що Матей дивиться
не у вікно, а на світлину дружини. І раптом він повернув голову до мене:
-Коли вона була і коли її не
стало, нічого не змінилося, Тихоне.
-Отже, для чоловіка може бути
і ще якийсь стан,- повільно добираючи слова, проказав я.
-Я цього не знаю. І ти,
мабуть, також.
-Але все-таки…
Матей зідхнув і якось сумовито
глипнув на мене. Тоді сьорбнув чаю і поклав піялу на стіл. Запала мовчанка. З
вулиці долинало лопотіння дощу, який посилювався, поступово переростаючи у
зливу. Величезні водяні краплі
затарабанили по шибі.
-Справжній потоп. На вулицях,
певно, цілі ріки течуть,- зауважив Матей.
-Твоя Ліза загинула, а я зі
своєю Даркою розлучився,- мені не хотілося змінювати теми, тож я продовжував
говорити.- Ми обидва щось утратили, але водночас і щось здобули. Що є це «щось»?
Ти знаєш, Матею?
-Мені сімдесят шість і я на вісімнадцять років старший за тебе,- Матей похмуро зиркнув у мій бік,- але клянуся, я не знаю цього. Часами мені мариться, що це
«щось» існує, а часами, що все це мана нашого розуму.
-А знаєш, що́ мене мучить?- я
зупинився і знову довго розглядав натюрморт Гораса Піппіна.
-Що́?- Матей теж перевів
погляд на картину.
-Коли існує це «щось», то хіба
воно може залежати від якихось зовнішніх обставин? Має чоловік жінку чи ні, хіба
це може вплинути на нього. Адже дійсність, хай які вона проявляє форми, завсіди
залишається одною і тою ж дійсністю.
-Це твої суто розсудкові
умовиводи. Вони нічого ні не доводять, ні не заперечують,- Матей узяв свою білу
піялу з червоними тюльпанами і підніс до вуст.- Свіжозаварений зелений чай,
коли на вулицях вирує літня злива… Бачиться, в цьому є дещо більше, аніж наші
думки, які ми тахлюємо, мов гральні карти.
-Хай і так. Я знаю,- мовив я
знічено. Мені було прикро, що Матей не виявляє бажання продовжувати розмову.
-А втім, навіть Ісус не
цурався жінок. Наприклад, Саломея, за столом якої він їв і на ложі якої спав, а
Марія-Маґдалина була взагалі його найулюбленіша учениця. Їй сповіряв
найсокровенніші істини, її цілував у вуста*, з нею проводив багато часу на самоті, чим викликав
ремствування решти учнів,- Матей добродушно посміхнувся до мене, воочевидь,
відчувши моє невдоволення.- Тож річ, гадаю, не в жінці. В чомусь иншому. Але в
чому? Тобі, Тихоне, може, це ще відкриється. Але мені…- він не договорив і знову
повернув голову до вікна, де шаленіла злива.
-В євангеліях щось про це
нічого не сказано!- буркнув я, підозріло
глипнувши на Матея, чи той бува не жартує, стверджуючи таке про Ісуса.
-Йдеться про неканонічні
євангелія… Там багато чого можна прочитати цікавого про Ісуса Христа.
Ми замовкли. Дивилися у вікно,
слухали шум дощу, який мало-помалу починав вщухати, і пили чай. Я відчував, як
у кімнаті западає якась рівновага, замирення, спокій, не було жодного бажання
щось робити, запитувати чи навіть думати. Втім, думки нема, нема та й виникали,
доволі мляво, пливли й щезали на невидимому екрані, між ними були проміжки,
подекуди тривалі, в яких не було нічого – тільки кімната, білі стіни, троянда
на картині, піяли з чаєм, господар дому, притихлий, безмовний, а ще вікно, і
дощ, і шурхотіння крапель, вже майже нечутне…
-Усе пусте. Нічого не має
значення. Абсолютно нічого,- почувся хрипкуватий голос Матея.
Я здриґнувся. Повернув голову.
Матей сидів нерухомий, наче застиг. Його гарні блакитні очі були напрочуд
чистими, такі живі, уважні й спокійні, вони, я відчував, бачили все, розуміли
все, відображали все таким, як є. Та й
що тут було розуміти, коли все було тут, зараз і нічого не було иншого, ніж є
тут, зараз.
-Що́, навіть ця префайна картина?-
прошепотів я, ледь розтуляючи вуста, бо не хотів, щоб Матей мене почув.
Але Матей почув.
-Так, і ця картина. Якщо під нею
розуміти це все, все, що не має значення, бо лише тоді все і стає значущим,- спроволока
проказав він. І додав:
-Має і не має значення
водночас… І я цього осягти не годен.
Моє серце стислося і защеміло від
цих Матейових слів. Я хотів щось сказати, але мені перехопило дух.
-Та проте…- через силу видушив
я з себе і замовк.
Після цього я бачився з Матеєм
ще кілька разів. Востаннє десь наприкінці жовтня. Він був дуже привітний й
уважний до мене, вслухався в найтонші відтінки моїх почуттів, порухи думки
і просто пив кожне моє слово. Матей завсіди
був чудовим співрозмовником, блискавично сприймав і розумів усе, що говорилося,
не потребуючи зайвих пояснень, але тепер
він, здавалося, став самим слухом, самими очима, самим оголеним серцем. Від
нього не віяло жодним спротивом, ані найменшим затаєним «ні». Утім, Матей, і це
запамяталося мені, тільки слухав мене, зрідка щось запитував, але про себе
нічого не розповідав. Складалося враження, що йому нема що розповідати.
І коли я, попрощавшись з
Матеєм, пізно ввечері вертався додому, то почував у душі якесь збентеження, якийсь
незрозумілий, схований у найдальших за́сторонках свого нутра призабутий біль… Як людина, з якою сталося щось невідворотнє, що́ вона прийняла, з чи́м змирилася, і що́,
проте, не щезло устіль і неспогадано нагадало про себе.
Тепер, часто роздумуючи про причину Матеєвого самогубства (він
отруївся кілька тижнів по моїх відвідинах), я раз за разом згадую, як він
слухав мене, яким був уважним до кожного мого слова, якими живими й повними
любови були його очі. І не можу зрозуміти, бо це понад мої сили, чому? Чому він
поклав собі піти з життя?
---------
* Господь любив
Марію-Маґдалину більше за всіх учнів, і Він часто цілував її у вуста. Решта
учнів, бачачи, як він любить Марію, сказали Йому: Чому Ти любиш її більше, ніж
усіх нас? Спаситель відповів їм: Чому не люблю я вас, як її? (Євангелие от Филиппа,
Апокрифы древних христиан, Москва,
«Мысль», 1989, с.282), (Пер.
з рос. автор).
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
53. «Дурневі сміх, розумному сльози»
https://ua-human.blogspot.com/2019/03/13.html
