Лісову тишу не порушувало ніщо, окрім поодинокого каркання ворон, які, безшумно помахуючи крильми, летіли високо в небі кудись на північний захід. Иноді з дзьоба однієї із них випадав волоський горіх, і тоді між пожовклим листям у кронах велетенських буків чувся слабкий шурхіт.
Леґіонер Вузципіло́н, утомлений уночі кошмарними снами, виповз із своєї нори, в якій після втечі з каторги для військовополонених на острові Амо́сі, жив ось уже третій рік, прислухався, чи не чути якихось підозрілих звуків і, переконавшись, що все гаразд, тихо побрів не дуже крутим схилом униз до маленького потічка, з якого завжди брав воду.
За три роки свого самотнього перебування в цій дикій з пологими горами місцевості, що була вкрита суцільним масивом букових та кедрових лісів, він ні разу не натрапив на жодну людину, тому, певно, і прожив тут так довго.
Сидячи нерухомо на купі хмизу біля дзюркотливого струмка і зачаровано споглядаючи схід сонця, яке поволі підіймалося з-за темних обрисів невисоких гір, Вузципілон, уже майже весь занурений у пянке світанкове марення, ледь помітно ворушив блідими безкровними губами й думав: «Головне — перебути зиму».
Немає коментарів:
Дописати коментар