Платівки на столі… Музика, проникливий спів, українська пісня у виконанні cлаветного Івана Козловського, звуки старовинних віол, загадковий своїм щемливим
багатоголоссям індуський сітар, вальси Штрауса, романтичний Шопен і божистий, ніким досі неперевершений Йоґан-Себастьян Бах, малоцінований за життя церковний оганіст, якого ніхто особливо наповажне не сприймав і про музику якого неможливо сказати нічого, бо все буде фальшем, позаяк вона ні сумна, ні весела, чи то пак і сумна, і весела, і вислизає з будь-якого визначення, невловна, неповторна, грайлива, добра і безсердечна, повна розпачу і надії, здатна паралізувати всякі спроби думати про неї, позапихати до у́тлих музикознавчих шуфлядок.
І все це в цих чорних лискучих платівках… Скільки я ставив голку на сам краєчок ледь видимих ритвинок, прислухався, і починалося чудо музики, подекуди з хрипом, також таким звичним і навіть милим. Уся моя молодість пройшла з ними, гарними, запакованими в конверти, які терпеливо дожидалися, що я чи хтось вийме і поставить їх на обертовий диск програвача, щоб знову наповнити помешкання чарівними звуками, радісними, тужливими, запальними, спокійними, напористими, повними докору чи прощання, иноді розпачливими, пристрасними, тихими, гучними, які ніколи і нікого не залишали байдужим. О, як я любив ці платівки, як бентежили вони мене, як манили до себе своєю таємницею з самого раннього дитинства.
І що?! Зараз вони нікому не потрібні. Нема, нема та й знайдеш на смітнику цілі їхні стоси, побиті, покривлені, часом цілком новенькі, яких ніколи не торкалася звукознімальна голка, зневажені і викинені як непотріб. А платівки ці ще живі, зберігають у собі музику, прекрасну і чисту в своєму багатстві почуттів. Та кого це цікавить? Так званий технічний проґрес робить чудеса, тепер усе компютеризовано, будь-що можна послухати на новітніх пристроях. Колишні програвачі і платівки мудрагелі розглядають як морально застарілий мотлох. Застарілий? Та ще й морально? Ну, ні!!! Чим платівки гірші за теперішні компютерні засоби? Музика з них що, не така прониклива? Не так зворушує людське серце? То ж що дав цей проґрес? Що змінив сутнісно? Нічого. Абсолютно нічого. Музика залишилася незмінною. Вона та сама. Вона є суттю, у ній вся сила і потуга. То навіщо тоді всі ці новітні технічні досягнення? Навіщо ці витребеньки, коли є платівка і її можна слухати, повноцінно, без труднощів, легко і з великою наснагою насолоджуватися?
Так, я певен, науково-технічний проґрес нічого доброго не приніс і принести не може. Людина від нього не стала і ніколи не стане щасливішою. Бо щастя не має до нього ані найменшого стосунку. То, може, пора людям схаменутися і припинити безплідну, а зчаста і руйнівну гонитву за маривами, га? І залишити платівки. Хай будуть, хай продовжують жити. Адже їх цілком достатньо, щоб тішитися життям, нашим людським життям, таким коротким, як змиг ока.
