Ріка Ра́фа несла свої каламутні води з якимсь поспіхом, наче їй не подобалося плисти повз чорні чавунні брили набережної Рафаґедона, і вона прагла швидше добігти й улитися в холодні води Північного океану. Жовте листя, яке вітер зривав з дерев понад набережною, плавно лягало на невеличкі хвильки і деякий час пробувало змагатися з рікою, тремтіло, крутилося, аж поки повністю не намокало і врешті, скорившись стихії, разом зі всією масою води, безвладне, плило за течією.
Придворний лікар Савадок стояв над рікою неподалік Північного мосту, по якому час від часу проїжджали військові ешелони з гарматами, зеленими скринями на стрі́ливо, кіньми, возами на ґумових колесах і, звичайно, солдатами, які пяними голосами горлали популярну в Королівстві Північної Землі пісню «Наші лави сталеві не здолати нікому». Крім військових ешелонів, проносилися через міст і невеликі пасажирські поїзди, але вони траплялися набагато рідше. Король Рафанаїл, як бачилося, знову готувався до великої війни з Діямантовою імперією.
Осіння Рафа навівала на лікаря Савадока меланхолію. Він шпурнув кілька камінців у воду і повільними кроками рушив по чавунних плитах уздовж набережної. По дорозі йому траплялися застиглі фіґури рибалок, які уважно вдивлялися у воду і цим самим справляли кумедне враження молільників.
Сонце вже було на тому березі Рафи і щораз більше набирало багряного відтінку.
Пройшовши вздовж ріки ще десь з півгодини, Савадок завернув на Щучу вулицю. Тут, у невеличкій кавярні «Сталевий гачок» він замовив горнятко кави, канапку з сиром та січеною селерою, а також купив свіжий номер «Королівського кур’єра». Сидячи за столиком у кутку і попиваючи каву, Савадок розгорнув газету. У закордонній хроніці повідомлялося про нечувані за жорстокістю розбійні напади в північних провінціях Діямантової імперії, зокрема про пограбування банку в містечку Удіна́р, під час якого всіх службовців (у тому числі й жінок) розбійники безжалісно задушили капроновою панчохою. Ватажком банди був якийсь негідник на імя Амулет.
«У нашому королівстві таке неподобство просто неможливе, — подумав не без гордости Савадок. — Король Рафанаїл хутко би впорався з будь-якою бандою і через день-два висів би цей Амулет разом зі своїми кумпа́нами на шибениці».
У розділі світських новин газета інформувала, що королева Зісіґара замовила у соборі Святого Неферту́ма велике публічне богослужіння на відмолення гріхів свого сина, принца Осіяна, який понад три місяці тому вчинив тяжкий державний злочин і втік з королівства. Після богослужіння для всіх злидарів столиці організовувався безкоштовний обід, при чому в кожну страву королева обіцяла власноруч укласти по вареній горошинці, освяченій девятдесятипятирічним патріярхом Вурина́лом.
Инші матеріяли «Королівського кур’єра» виявилися нудними й нецікавими. Вони були сповнені патріотичних гасел, традиційного словесного єлею королівській родині, повідомлень про створення нових видів зброї тощо, а також усяких теоретизувань на кшталт, чи має Північно-Земельне королівство право захищати свої інтереси в чужих країнах або чому квадру́поль, механічна машина для швидкісної страти злочинців, винайдена і примінювана в Діямантовій імперії, є вкрай негуманним способом позбавлення життя у порівнянні із відрубуванням голів живим катом у Північно-Земельному королівстві. Це все було для Савадока вищою політикою, тонкощів якої він не розумів і не хотів розуміти. «Навіщо ламати собі голову над цими проблемами, коли про все і так подбає король?!»-- міркував він.
Відклавши газету, лікар Савадок устав з-за столика і вийшов з кавярні. На вулиці вже сутеніло. Перехожі траплялися зрідка. Тут, у цій тихій частині Рафаґедона, яка складалася переважно з розкішних вілл, оточених буйними садами та городами, взагалі проживало мало людей.
Савадок ішов вулицею, не знаючи, куди податися. Повертатися додому, в королівський палац йому не хотілося, бачитися з кимось із знайомих — теж. Цей вихідний день для нього виявився як ніколи нудним. «Що за життя! — думав він. — Живеш за якимись химерними законами. Робиш те, инше, не можеш відступити ні на крок. І разом з тим перебуваєш, наче в якомусь тумані, наче водить тебе хтось за руку. Куди і навіщо йдеш — невідомо. Чому ж усе стало таким безрадісним?! Инші хоч поодружувалися, мають купу дітей, а я за свої сорок років і на це не спромігся».
Став накрапати дощ. Савадок піддав ходи. Він уже вийшов на вулицю Рафську і наближався до похмурої двоповерхової вілли із заґратованими вікнами, яка була обгороджена високою металевою сіткою з колючим дротом угорі. Біля воріт стояли двоє грізних ґвардійців з чорним пір’ям на шапках і довгими десятизарядними карабінами в руках. Тут зі всією родиною мешкав комісар Служби безпеки Йорам, з яким Савадок зустрічався у палаці чи не щодня. Проте за всі роки служби йому так і не випало нагоди познайомитися з ним ближче. Та Савадок і не дуже прагнув сходитися з Йорамом, бо, по-перше, був не надто товариським з природи, а, по-друге, свідомо побоювався комісара, який у своїй явно хворобливій пристрасті вишукувати всюди ворогів короля був безоглядний і спричинився до загибели вже не одного посадовця найвищої ранґи. Подейкували навіть, що недавня страта теософа Йосафата і самоповішення астролога Зоровавеля були викликані саме його підступами.
Савадок був на цій віллі вже не раз, бо йому доводилося лікувати Йорамову дружину Мі́дію, яка страждала частими розладами шлунку, але заходити зараз до комісара він не мав ані найменшого бажання. Адже хто знає, як би витлумачив його несподівану появу цей королівський нишпорка.
Отож, Савадок хотів якомога швидше прошмигнути повз віллу, щоб бути подалі від гріха, але на другому боці вулиці за тридцять метрів від воріт побачив дві швидкохідні брички з закритим верхом, біля яких в очікуванні кого б підвезти, нудьгували двоє візників -- один високий, другий низький. Він надумав узяти одну з бричок і їхати додому.
-До королівського палацу, — мовив Савадок, кладучи ногу на приступку брички, запряженої двійком гнідих коней, і відразу відсахнувся. Візники здалися йому якимись дивними. Вони повільно наближалися до нього зі зловісним блиском в очах. У Савадока похололо в серці.
-Забирайся звідси! — просичав високий візник.
-Щоб духу твого не було! — додав низький і джиґнув Савадока стилетом у сідницю.
Савадок зойкнув і, схопившись руками за седно́, кинувся тікати. Але не встиг він пробігти і десяти метрів, як спіткнувся об одну з карликових беріз, якими була обсаджена вулиця, і гепнувся на бруківку. Зразу ж після цього пролунав сильний вибух. Просторий ґанок вілли з фіґурними арками, по яких вився чорний виноград, рознесло в друзки. За мить почулися крики жінок, постріли, а потім надсадний рев комісара Йорама, який в обгорілих ди́мових кальсонах та обсмаленій батистовій сорочці катулявся по великій клюмбі, де росли білосніжні хризантеми. Довкола нього, зчинивши страшенний лемент, бігали дружина Мідія, двоє синів і три дочки, а також з десяток слуг, які безперестанку обливали його водою.
-Вбили, вбили таки мене, сволоти! — несамовито волав Йорам, дряпаючи землю нігтями.-- Доженіть! Не дайте їм втекти!
А Савадок, який після падіння прийшов до тями і спостерігав з-за сітки за тим, що діялося на подвірї вілли, змушений був переключити свою увагу на инше. Він побачив, що вулицею чимдуж тікає чоловік у зеленій моряцькій ката́нці, відстрілюючись з величезного пістолета, а за ним женуться озброєні короткими рушницями люди на тих самих двох бричках, які раніше стояли за тридцять метрів від воріт вілли.
Коли ж одна з бричок уже майже наздогнала втікача, він різко відскочив убік, вистрілив у переслідувачів і, майстерно зробивши сальто, виплигнув на мур, за яким розкинувся грушевий сад і стояв старий деревяний будинок із забитими вікнами. Куля, здається, поцілила коня, бо почулося протяжне коняче иржання з хрипом, після чого бричку шарпнуло ліворуч і вона разом з людьми перевернулася.
Але втекти чоловікові у зеленій моряцькій кат́анці не вдалося. З другої брички низький ростом візник (а насправді аґент Служби безпеки) метнув чорним клубком, який миттю розмотався, виявившись тонким сталевим тросом із петлею. Зашморг оповив утікачеві горло і, натягшись струною, так його здушив, що той відразу випустив з рук пістолета і звалився з муру. Аґенти Служби безпеки з обох бричок гуртом кинулися до нього, миттю звязали і поволочили на віллу до свого шефа. Туди ж пізніше був допроваджений і лікар Савадок, який серед загального сумяття чкурнув геть, але згодом був затриманий на річковій пристані, коли сідав на катер, маючи замір плисти до північного передмістя, щоб уже звідти добиратися додому попутними фурґонами.
-Ну, зізнавайся, мерзотнику! Як тобі вдалося проникнути на віллу?! — грізно крикнув комісар Йорам, коли привели звязаного чоловіка у зеленій моряцькій ката́нці. Комісар стояв під дубом босий, загорнувшись у коц. Поряд на землі нерухомо лежали двоє чоловіків теж у зелених моряцьких катанках. Один мав величезну діру в голові, а другий — три великі рани на грудях і, здавалося, ще дихав.
-Твоїм спільникам уже кінець, але тебе чекає дещо гірше, якщо не зізнаєшся! — знову крикнув Йорам і хотів звичним рухом поторгати себе за бороду, але виявилося, що її геть обсмалило. «Прокляття, — подумав він, — я залишився без бороди. Як я тепер появлюся перед очі короля?!»
-Спочатку накажи, щоб розвязали мене і дали закурити, а потім запитуй, — зі злістю прохрипів чоловік.
-Це прохання, гадаю, можна задовольнити, — повернувся до Йорама низький ростом візник, який насправді був начальником групи таємних вивідувачів на імя Більбе́к. Його в Службі безпеки ще прозивали Ґилуном, бо під час однієї засідки на ворожих аґентів у соборі Святого Маніхе́я йому було каменем з пращі розтрощено ліве му́до.
-Не треба! — заперечно підняв руку Йорам.
Він не міг пояснити собі, чому не треба. Але якийсь унутрішній голос вимагав не дозволяти цьому чоловікові нічого.
-Але ж це просто смішно, любий! Мені здається, що в тобі говорить звичайна впертість, — зауважила Мідія, яка сиділа у мокрій штру́ксовій сукні на перевернутому відрі і зачісувала деревяним гребінцем своє коротке, фарбоване хною волосся. Вона була доволі грубезна, проте ще не зовсім утратила сяку-таку фіґуру.
-Ні, ні в якому разі! — затявся Йорам.
На нього не впливали ніякі арґументи. І тільки, коли чоловік заявив, що готовий виказати будь-які таємниці Діямантової імперії, аби тільки йому дозволили покурити, Йорам врешті згодився.
-Дайте покурити, але не розвязуйте, — попередив він.
Чоловік відмовився від цигарок, які йому запропонував Більбек, заявивши, що може курити лише власні. Тоді Більбек запхав руку в кишеню його катанки і, вийнявши звідти помяту брунатну пачку дешевих імперських цигарок марки «Седа», подав Йорамові.
-Перевірте, пане комісаре.
Йорам ретельно оглянув пачку зі всіх боків, двічі понюхав, розламав кілька цигарок, щоб покуштувати на смак тютюн, а тоді витяг з пачки одну цілу цигарку і передав її Більбекові.
-Хай курить, — сказав похмуро.
Більбек уложив цигарку до рота чоловікові і припалив сірником. Той відразу став жадібно курити, прицмокуючи й заплющуючи від задоволення очі. Всі довкола мовчки дивилися на нього.
-Ну, говори вже! Хто ти і як вдалося тобі проникнути на віллу? — насупив брови Йорам.
Чоловік зробив ще кілька глибоких затяжок, тоді виплюнув цигарку і, наче божевільний, вирячивши очі, вереснув:
-Я підданий імператора Балатазара Другого і підкоряюся лише йому. Як ти, королівський поплента́чу, смієш ставити мені якісь питання?
Йорам зблід. Коц зсунувся з його плечей і впав на землю. Усі побачили його запалі груди з обгорілим волоссям, та ще й з багатьма саднами та опіками.
-Провести допит за четвертою формою! — коротко кинув він.
За кілька хвилин було принесено електрокре́шер, себто електричний прилад, подібний до люті́вки з не дуже грубою пружиною, на кінці якої було наковано срібну монету з профілем короля Рафанаїла. Коли до приладу під’єднали електрострум, і монета розпеклася до червоного, Більбек став припікати імператорського підданого, роблячи по чотири глибокі мітки на ногах, руках, грудях, спині і лобі. Монета залишала на тілі виразні відбитки королівського профілю.
Смерділо смаленим. Дружина Йорама Мідія і дехто зі слуг позатуляли носи, а звязаний чоловік навіть не пручався, ніби зовсім не чув болю, а лише голосно реготав і слав страшні прокльони на короля Рафанаїла, обзиваючи його наймерзеннішими словами. Навіть, коли було повністю завершено процедуру припікання він не переставав сипати прокльонами.
До допиту за пятою формою не дійшло, бо чоловік, вигукнувши чергове прокляття на адресу короля і всієї його родини, несподівано спустив дух.
-От паскуда, таки зумів нас обкрутити довкруж пальця!-- скрушно похитав головою комісар Йорам.
Савадок був глибоко вражений усім побаченим. «Яку треба мати мужність, щоб так умерти!» — подумки повторював він.
Коли трупи трьох імператорських диверсантів вантажили в чорний фурґон, щоб відвезти до військово-медичної академії на експертизу, комісар Йорам підійшов до закутого в на́ручні лікаря Савадока і, вїдливо посміхаючись, сказав:
-Ви арештовані у звязку із сьогоднішнім замахом. Дозвіл на арешт від короля я одержав телефонічно.
-Змилуйтесь, пане комісаре, я ні в чому не винен,-- заскиглив Савадок.
Але аґенти Служби безпеки не дали йому договорити. Вони схопили його й потягли до автомобіля з перекресленим сірим хрестом на дверях, щоб відвезти на вулицю Двох мечів, де була розташована королівська Служба безпеки.
Вранці наступного дня Йорам, голова якого була вся замотана бинтами, докладно доповідав королю Рафанаїлу про вчорашні події на віллі. Король сидів за полірованим столиком у своєму кабінеті і слухав комісара з бридкою ґримасою на лиці. Поруч на підвіконні вовтузилася його улюблена жовта папуга.
-Вони в диверсійній боротьбі проти нас використовують ме́у, оте загадкове зілля, яке вирощується на південному сході Діямантової імперії. Експертиза показала, що в крові всіх трьох диверсантів містився величезний відсоток мева-частинок. Мевове зілля ми виявили і в цигарках, які мав кожен з них при собі. На око знайти меву в цих цигарках неможливо, бо вона хоч в дійсності і червона, але навмисне пофарбована під колір тютюну. Я особисто пересвідчився в ефективності цього дурману, коли допитував одного з диверсантів. Скидається на те, що людина під дією меви зовсім не почуває болю.
-Так, це цікаво, — пробурмотів король. Він виставив долоню, і на неї тут же сіла папуга. — А що там накоїв Савадок? Він що, справді має стосунок до замаху?
-Я в цьому переконаний, ваша величносте, — мовив комісар Йорам.
На вустах короля Рафанаїла з’явилася ледь помітна глузливо-їдка посмішка.
http://ua-human.blogspot.com/2015/03/34_6.html
Немає коментарів:
Дописати коментар