6. ЯК СПІВАЄ ОДУД? (Есеї)

     Тільки-но піднялося сонце, як я вийшов з хати і пішов на город. Цвіла маго́нія. Її рясний дрібненький, але напрочуд виразний жовтий цвіт заледве не сліпив очі. А як вона пахла! Цей терпкий проникливий пахіт висів над ставком, точився су́біч яблуні і простягався далі до вишень у сад і губився десь аж за криницею. 

     Отож садити сьогодні ранню капусту було віру́тною насолодою. Викопаєш ямку, наллєш води, почекаєш, поки вона всякне і загорнеш у вологу землю пругкий зелений росток. І ось перед тобою на грядці вже шереги веселих капустяних листочків. А тут ще й о́дуд заповзявся виспівувати. Десь сидить у сусіда на величезному ясені, вже зазеленілому, вкритому мацюпкими ніжними листочками, і співає. Станеш і слухаєш його таку милу і разом з тим строгу пісню: «Уд-уд-уд, я тут, уд-уд-уд, я там, ти тут!» Тоді знову береш росточки капусти  і садиш їх у землю. А одуд не перестає ні на мить. І відчуваю, як усього мене огортає невимовна радість. Без причини, без спонукань, без жодних зусиль з мого боку. Ця радість сама приходить, коли хоче, і сама відходить, коли хоче. Її немога ні знайти, ні здобути, ні виблагати молитвами.

7. Життя, як краплина роси 
http://ua-human.blogspot.com/2015/05/blog-post.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

107. ЦЕ МОЯ БІДОЛАШНА МАМА, ГОСПОДИ (Напівсонні листи. Ілюзії невмирущі)

   

Дивно, але Кили́на ніколи не любила своєї мами. І не тільки тому, що та вічно була зайнята справами, насамперед  своїми численними коханцями, які один за одним з’являлися в їхньому помешканні, ошатній віллі з чималим садом на вулиці Десяти карет,  але чомусь рідко коли затримувалися там більше, ніж пів року, а ще й тому, що мати виявляла до неї якусь дивну, глибоко скриту холодність. Не те, щоб вона була до неї не достатньо ласкава, ніжна чи відка́скувалася від її гризот, не поділяла радощів, тим паче не вболівала за її долю. Ні, Килина не могла дорікнути матері за це жодним чином. Але разом з тим у всій материній поведінці, зовнішній поставі, інтонації деяких слів, які зринали з її вуст особливо в моменти, коли назрівав черговий розрив з «єдиним чоловіком її серця» (вона всіх своїх коханців називала «єдиними»), Килина вчувала щось схоже на затаєну образу, наче вона є мимовільною причиною материної фатальної роко́ваности на самоту. І хоча матір (її ймення було Демофі́ла) ніколи навіть найменшим натяком не  виражала цього свого почуття, Килина відчувала його. Адже вона була німим свідком усіх материних невдач з чоловіками. І якщо Демофіла з неабиякою мисли́вістю приховувала своє любовне безталання  від чужих, то укритися від власної доньки не могла.  І, здається, саме те, що вона прагла бачитися в очах Килини щасливою, та це їй ніяк не вдавалося, і було причиною тої глибоко захованої всередину досади на доньку, яка таким чином ставала винна без вини.

І Килина відповідала матері віть за віть. Часто без всякої причини вередувала, намагалася роздратувати її, чимось дошкулити, якщо траплялася зручна нагода, і не рідко доводила бідачку до справжньої гістерики.

Особливо запамятався випадок з Тана́тосом. Це був високий, широкий, як шафа, власник лима́рні з чорною пещеною бородою, якого Килина (їй тоді було десять років) зразу ж у перший же день незлюбила за понуру, вовкувату вдачу.

Він жив у них уже три місяці. Демофіла догоджала йому, як  могла, виконуючи найбезглуздіші забаганки, наприклад, щоразу пообіді подавала розкурену люльку чи  допомагала зняти чоботи, коли він повертався ввечері, весь просмерджений димом, клеями, пареною деревиною, виправленими шкірами та кіньми. Демофіла була в Танатоса закохана і вірила, що він їй суджений від Бога і неодмінно, як і обіцяв,  візьме її за дружину, як тільки-но виплатить банкам усі свої борги. Втім, час ішов, а Танатос лише відбувався жартами та відмовками. Врешті між ним і Демофілою нема, нема та й стали спалахували   суперечки, а то й сварки, що не віщувало нічого доброго.

Килина  на той час уже просто ненавиділа цього материного поклонника, потайки називаючи його кнуром і шукаючи, як би болючіше допекти і йому, а заразом і матері.

Якось по вечері Танатос і Демофіла поги́ркалися за якусь дрібничку (здається, через пиво, яке напередодні Демофіла забула купити) і потім, зачинившись у спальні, ще  довго з’ясовували там стосунки, звинувачуючи одне одного у всіх можливих гріхах. Килина чула їхню голосну розмову, що подекуди переходила у лайку, і ніяк не могла заснути. Вона довго переверталася з боку на бік, затуляючи вуха руками, але це нічого не помагало, бо як тільки-но прибирала руки, здолу, з материної спальні знову долинали крики. Це тривало довго, аж поки зовсім не споночіло. Втім, Килина заснути вже не могла. Ця огидна сварка між матір’ю і її коханцем повністю перебила їй сон. І охоплена сумяттям дівчинка з розплющеними очима лежала горілиць на своєму ліжку в білій нічній сорочці, розкинувши руки й ноги, і дивилася в стелю на заса́дистий круглий пляфон, на якому  віддзеркалювався місяць-повня. А в кімнаті було ще й душно, хоча з розчиненого вікна і повівало вечірньою прохолодою.

Килина відчувала, що не може більше лежати. Їй було просто нестерпно в постелі. І вона, не тямлячи що робить, устала з ліжка, і тихо ступаючи босими ногами, стала спускатися вниз сходами. Двері материної спальні були розчинені навстіж. Дівчинка підійшла ближче і зупинилася на порозі. Вона стояла мовчки, без звуку і  дивилася на те, що відбувалося всередині.

У покої не світилося, але місяць крізь великі вікна, які теж були розчинені, сяяв так яскраво, що було видно кожен найдрібніший предмет. Килина зразу побачила широку волохату спину Танатоса. Він був голий і стояв на́вхильці  над ліжком. Мати лежала на спині, скулившись, притисши коліна до грудей і обхопивши ноги руками. Вона наїжачено дивилася на Танатоса, який силоміць намагався розчепити її руки, і тихо скимліла.

-Ні, ні, я не хочу!-- з уривчастим хрипом вилітало з її вуст.

-Чого, чого не хочеш, ти, хвойдо,-- здушеним голосом говорив Танатос,-- раніше хотіла, а тепер що за ґедзь тебе вкусив?!

-Не хочу, відстань від мене,-- правила своє Демофіла, міцніше обхоплюючи руками ноги.

-Що ти верзеш, дурепо, ти хочеш, я знаю,-- Танатос сіпав своїми величезними ручиськами її за ноги, заледве не стягуючи з ліжка.

-Я викличу поліцію!-- вже мало що не кричала Демофіла.

-Стули пельку і розчепи руки, якщо не хочеш, щоб я тобі їх поламав,-- Танатос важко дихав і продовжував  мордувати Демофілу, шарпаючи її то за руки, то за ноги. Він весь спітнів і, здавалося, був зовсім не при тямі.

-Мамо!— пронизливо зойкнула Килина і з очима, повними жаху ввійшла до спальні.

Танатос з несподіванки стрепенувся і повернув голову до дверей.

-О, доцюня! Прийшла мамусю боронити,-- скривив він гидко губи.— Нічого з нею не сталося, сто болячок їй у печінки!

З цими словами Танатос схопив штани й сорочку і з лютою ґримасою вийшов з покою. Рано вранці, ні з ким не попрощавшись,  він полишив віллу і більше не повертався.

Демофіла кілька днів не просихала від сліз. Вона майже нічого не їла, не відповідала на телефонні дзвінки, не виходила з дому навіть у сад і, не бажаючи розмовляти з донькою, замкнулася  у спальні і сиділа там скулині́г на козе́тці, бездумно втелющивши очі в  стіну, де висів штуде́рно намальований олійними фарбами портрет знаменитої поетеси Ляури, улюблениці і, як подейкували, коханки імператора Балтазара Другого.

Утім, минув час, Демофіла потрохи забула про той прикрий випадок,  і все знову потекло своїм звичаєм. Після Танатоса у неї було ще багато нових залицяльників, поклонників, коханців, претендентів на її руку, яких вона щиро і самовіддано любила. Веселих і понурих; легковажних і серйозних; статечних удівців і жонатих мужчин, які клялися, що неодмінно розлучаться зі своїми жінками; старих згіркнілих холостяків і забісо́ваних у гріхах льовелясів, які жили винятково теперішнім днем; пихатих багатіїв з капшуками, повними срібних, золотих і навіть діямантових імперіялів, і злидарів, бідних, як церковні миші. Всі вони з’являлися на якийсь час і рано чи пізно щезали, залишаючи у Демофілиному серці більший чи менший слід або не залишаючи жодного. Так вона і дожила до самої старости.

Тим часом Килина подорослішала, зробилася напрочуд гарною і гожою дівчиною, на яку на вулиці заглядалися як безвусі юнаки, так і старі сивобороді діди, і небавом зовсім молодою, маючи лишень сімнадцять років, вийшла заміж за чоловіка, старшого за неї на двадцять два роки. Він називався Тезопрокру́ст і  був одним з найбагатших і найвідоміших у Седіолані промисловців. Його численні фабрики і заводи, розташовані чи не у всіх провінціях Діямантової імперії,  постачали  імперську армію взуттям, шкіряними ранцями, ременями, одностроями, збруєї й сідлами для коней, а також милом, зубною пастою, кремами на гоління  й иншими засобами особистої гігієни вояків.

Вийшовши заміж, Килина переїхала жити до чоловіка на лівий берег Седи, в так званий Конвітум, район, заселений переважно військовиками, де Тезопрокруст за власним ориґінальним проектом збудував із зеленавого бруситу розкішний палац з вежами найдивоглядніших форм (наприклад, одна була на взір спірали, друга похилена, наче падала, а ще инша тонка, як голка, здавалося, ось-ось устромиться в небо). У внутрішньому дворі палацу був також посаджений персиковий сад та  вимуровано басейн з фонтаном, який увечері  світився і співав.

Її заміжжя було щасливе. Вони з чоловіком дуже любили одне одного, ніколи не сварилися  і прагли якомога більше часу збавляти разом, часто запрошували до себе гостей, самі бували на численних прийняттях у друзів та знайомих, ходили в театри, не пропускаючи жодної премєри, дивилися кінофільми переважно про диких тварин і природу, любили музичні концерти, особливо симфонічні, а позаяк дітей не мали, то ще й  не рідко, як була нагода, пускалися в далекі подорожі й одного разу навіть побували в Королівстві Північної Землі в місті Люрмі, околиці якого славилися виноградними плянтаціями.

А Килинина матір весь цей час і далі жила у своїй віллі на вулиці Десяти карет. Зовсім сама. Вона постаріла. Лице, особливо під очима і в кутиках губ вкрилося зморшками. Щораз частіше її мучила задуха, болі в попереку. А щодо чоловіків, то вони  більше не з’являлися в її оселі. «Вони уникають мене. Навіщо їм це у́тле, висохле тіло, яке зовсім утратило пругкість?»-- з гіркотою говорила Демофіла доньці, коли та  иноді приходила відвідати її . Втім, це були дуже не часті візити. Килина завжди їх відкладала. Вона не любила приїжджати до матери. Адже їхні взаємини ніколи не були надто теплими, а тепер, коли матір опинилася в повній самотині, від неї віяло ще більшим холодом та пусткою, ніж раніше. Здавалося, що це задавнене і глибоко сховане  почуття образи на доньку, тепер заполонило усе її єство. І Коли Килина, переборовши себе таки  приїжджала на віллу, матір не виявляла  ніякої радости. Байдужа, бліда на виду вона  мовчки сиділа у якомусь із покоїв й дивилася кудись у простір своїми ще виразними, але зовсім погаслими очима.

-Як маєшся, мамо?— питала Килина роблено бадьорим тоном й  розмашисто  заходила до вітальні.

-Добре,--  ледь повернувши голову, відповідала Демофіла.

-Маєш чудовий вигляд,--  Килина, швирдицьнувши торбинку на стіл, сідала поряд з матір’ю.

-Ще б пак,-- материні губи розпливалися в ядучій посмішці.

-Ти сьогодні заживала ті піґулки, які виписав доктор Цеза́рис?—голос Килини тремтів. Вона відчувала, що її слова звучать якось фальшиво, і це мучило її.

-Ні, і не буду заживати. Хай той Цезарис сам їх їсть,-- Демофіла злобно зиркала на доньку. Тоді повертала голову до вікна і замовкала.

-Але ж це конче потрібне для твого здоровя,-- пробувала заперечувати Килина. 

-Здоровя!—мати зневажливо  пхикала і знову замовкала.

-Чому ти все робиш, наче мені на зло?— по тривалій гнітючій павзі з образою в голосі запитувала Килина.

-Чому?— Демофіла різко повертала голову до доньки.— Бо ти мене ніколи не зрозумієш!

Розмова між ними не складалася. Бачилося, що матері і доньці не було про що розмовляти. Вони були зовсім чужі. Перша  стара, зівяла, маючи продовж  життя безліч коханців,  так і не знайшла собі пари й залишилася на старості літ сама саміська. Друга молода, гарна, пізнавши одного єдиного чоловіка, була щаслива і вся струменіла радістю.   Як журба і веселощі не можуть мати пункту перетину, так Демофіла і Килина, нещасна матір і щаслива донька не годні були порузумітися між собою.

 Не дивно, що Килина ніколи надовго не затримувалася у матері. Ці вимушені обовязком відвідини гнітили її.  І вона, побувши трохи на материній віллі, вже не такій чистенькій і миловидій, як раніше (тиньк на її стінах в багатьох місцях потріскав, а сад зовсім здичавів) залишала Демофілу саму і поверталася до себе в палац, пишний, сяючий достатком, повен слуг і служниць, і такий рідний, де її чекав коханий чоловік, а також безліч приємних дрібничок і утіх, якими життя обдаровує щасливих людей. «Невже я така черства, що не можу хоч трохи довше побути з мамою?»-- ця думка часто гризла Килину. Так, їй було шкода матір, але вона нічого не могла вдіяти, як не старалася, і насамперед тому, що Демофіла не допускала її до свого серця. Притлумлене почуття образи на доньку, яке невідь-чому зародилося колись давно в її грудях і яке згодом посилилося розпукою безрадно прожитого життя і теперішньою самотою, стало  невидимою прірвою, яка, здається, назавжди відділила  Демофілу від Килини.

Так вони і жили. Матір, сумуючи, зовсім сама на своїй віллі на вулиці Десяти карет, а донька в радощах і щасті зі своїм чоловіком Тезопрокрустом у палаці на лівому боці Седи. І що далі, то відчуження між ними зростало. Минали дні, тижні, місяці, і Килина   щораз рідше й рідше  відвідувала матір. Їй не хотілося до неї їздити, це ставало для неї мукою, бо Демофіла робилася дедалі нестерпніша, злосливіша, її часто охоплювало безпричинне роздрато́вання, яке нерідко виливалося  в дикі скандали. Одного разу матір навіть накинулася на неї з кулаками. І лише за допомогою старої служниці Деяні́ри, селянки із далекої провінції Ока́сії вдалося її вгамувати. Після цього випадку Килина взагалі перестала появлятися на вулиці Десяти карет і підтримувала звязок з матір’ю винятково через телефон. «Навіщо мені шарпати нерви з цією стропле́ною? Ну і що́, що вона моя матір! Не можу ж я через неї занапащати своє життя!»-- міркувала вона, хворобливо шукаючи собі виправдання і відчуваючи, що не годна позбутися почуття вини перед Демофілою. Втім, на материну віллу вона більше не їздила. Це було понад її сили.

І ось одного дня сталася подія, яка внесла в Килинине життя великі зміни. Несподівано помер її чоловік Тезопрокруст. Від кровозупи́ну. Його знайшли мертвим за столом у власному кабінеті. Килина важко пережила цю смерть. Це була перша втрата дорогої її серцю людини.

Тезопрокруст залишив по собі величезні статки, і Килина в одну мить стала багатою вдовою. Через рік по смерті мужа, коли минула жало́ба, до неї, домагаючись її руки,  потяглися сотні залицяльників. І дивна річ, повторилася сто́тно така ж сама історія, як і з її мамою. Претенденти на мужів з’являлися в її розкішному палаці, деякий час жили там, але жоден довго не затримувався. Ріжниця була лише в тому, що не Килину покидали поклонники, а сама Килина давала їм відкоша́. За шість років, відколи помер Тезопрокруст, щонайменше девятьом чоловікам, яких, їй здавалося, вона по-справжньому покохала, було вказано на двері. Це вельми мучило Килину. Вона не розуміла, чому так швидко розчаровується в тих, кого кохає. «Невже я більше не здатна нікого покохати так, як свого покійного чоловіка?»-- бідкалася вона. І перспектива залишитися самотньою на старості літ, як і її мама, ставала щораз реальнішою, і це неабияк жахало її. Втім, дні збігали, поклонники приходили і відходили, а правдивого кохання, такого, яке би витримало випробування часом, так і не було.

В ті роки особливо запамятався їй один абшито́ваний офіцер, чота́р Вузципілон, з яким вона зналася недовго, всього два місяці. Він чимось дуже відріжнявся від усіх инших її залицяльників, які були до нього і по ньому. У цьому офіцерові, вона відчувала,  наче боролися дві взаємозаперечні стихії – одна діяльна, активна, гаряча, а друга бездіяльна, пасивна, холодна.  Вузципілон твердив, що кохає Килину, і ще довго докучав їй навіть по тому, як вона виразно дала йому зрозуміти, що все скінчено. Килину страшенно лякало це його друге пасивне єство. Їй здавалося, що він позбавлений якоїсь твердої внутрішньої основи і тому не здатен на дійсно глибоке почуття. «А, може, я помилилася? Може, треба було почекати і не розривати стосунків з цим чотарем?»-- иноді думала вона зі смутком.— Та ба, повернення назад уже неможливе».

І так вона жила. Була сповнена надій, коли в її житті з’являвся новий чоловік, раділа, вірила, що знайшла нарешті те, що шукала, і страждлала, коли виявлялося, що це чергова омана. «О, як я розумію тепер мою бідолашну маму! Пізнати біль чужого серця по-справжньому, можна лише самому переживши його!»-- зідхала вона, коли розривала стосунки з черговим претендентом на її руку.

Цьогорічне літо було вкрай спекотливе. Ката́льпи, якими був обсаджений палацовий басейн, стояли з повялим, обвислим, наче ганчір’я листям. Килина не знаходила собі місця. Вона то сиділа коло води під широким та́шевим накриттям і попивала освіжущу лімона́ду, яку служниця на перший же поклик діставала з холодника, то раптом зривалася зі стільця і мчала на другий поверх до тихої залі з книгами, шукала щось на полицях, якусь книжку і,  не знаходячи, спускалася вниз, гукала служниць, а коли ті прибігали, відправляла їх назад, кажучи, що вже нічого не потрібно. Килина не сумнівалася, що вся ця тривога й неспокій мають одну єдину причину -- її мучить сумління. Адже вона вже майже півтора року не бачилася з мамою. А ці короткі перемовини з нею в телефон приносили лише чергові розчаро́вання й гіркоту. Матір замкнулася в собі, в своєму болеві і не бажала розмовляти. Відповідала короткими сухими фразами. І на питання, чи їй щось потрібно, завше відповідала однаково: «Ні, нічого, у мене все є».

Килина була просто в розпачі. Вона бачила, що її мати невимовно страждає, але як, як пробитися до материного серця, як переконати, що вона, Килина, анітрохи не засуджує її ні за що, і зараз, зазнавши таких же невдач з чоловіками, як зазнала колись і її мама,  вона, як ніхто у світі, розуміє її і співчуває? Як знайти ту єдину стежечку до маминого серця? Хай там що, але вона мусить її знайти.

І Килина поклала собі, що сьогодні обовязково поїде до мами.

Ввечері вона вже була на віллі і стояла під шкляними дверима материної вітальні. Двері були замкнені зсередини. Килина постукала. Але ніхто не відчиняв. Вона бачила, що мама сидить на фотелі і навіть не повертає голови. Її босі, колись такі гарні ноги, були закинуті одна на одну через коліно. Великий палець то одної, то другої ноги зрідка ворушився. Через двері Килина не бачила материного лиця. Лише її сиве рідке розпушене волосся, яке ледь-ледь тремтіло, коли з  вікна повівав вітерець. «Як вона постаріла за цей час!-- зідхнула Килина--  Сімдесят чотири роки – це далеко вже не молодість»

Килина знову постукала. Але мати не відчиняла, продовжуючи сидіти на місці, бездумно унуривши очі у вікно.

-Мамо, відчини, я розумію тебе, я така ж самотня, як і ти!— майже плачучи закричала Килина, припавши обличчям до шкляних дверей.

108. Звідки виростає самотність  
http://ua-human.blogspot.com/2015/10/blog-post_26.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

106. ЕҐЕСТА (Напівсонні листи. Ілюзії невмирущі)

    

Я стотно вже не памятаю, коли вперше побачив її. Але знаю, що познайомився з Еґестою, з цією химерною і загадковою дівчиною в невеличкій кавяренці з дивною назвою «Четверта тінь», яка розташована на самому розі вулиць Святого Остапа і Вологої, звідки зовсім недалеко до набережної Седи і Місячного мосту.

У ті часи я часто пропускав лекції в університеті і міг цілими днями безцільно блукати вулицями Седіолана, з цікавістю спостерігаючи за найбуденнішими дрібницями життя столиці, за каретами й автомобілями, які сновигали туди-сюди, за чоловіками й жінками, які статечно спацерували рівненькими, виложеними кольоровою плиткою хідниками, за молодими панночками, які у крамницях галасливо вибирали собі нові ме́штики, модні капелюшки чи золоті кульчики з крихітними я́хонтами, за зграями го́лубів на дахах і ґзи́мсах будинків, за бездомними псами й котами, які вкрадливо вибігали з внутрішніх дворів і тут же десь щезали у юрмищах пішохідців. І, зізнаюся,  мене найбільше вабило саме сюди, до цих затишних кварталів, розташованих над Седою, і особливо до набережної, де я неодмінно завершував свої блукання.  Тому рано чи пізно я і опинявся в цьому   районі міста і, завжди на той час уже зголоднілий, шукав, де б щось попоїсти.

 До «Четвертої тіни» я завітав зовсім випадково. Мені у цій кавяренці дуже засмакували сирні пампухи́ і конфітура з пахучої рожі, які подавалися на спеціяльних тонкоклеєних стира́ксових тарелях. І я став навідуватися сюди постійно. І щоразу, коли приходив, то там, здається, сиділа й Еґеста. Поперва́х я просто спостерігав за нею. Втім, як і за всіма  иншими людьми. Адже ця дівчина нічим не виділялася, була абсолютно непримітна, навіть негарна. І вона ніколи не запамяталася би мені, якби я не здибував її щоразу, коли переступав поріг цього закладу.

Еґеста сиділа за столиком під вікном завше сама і дивилася на вулицю, занурена в себе. Вона курила довгу із золотим пояском цигарку і зрідка підносила до вуст рожеве порцелянове горнятко з кавою. Я бачив її у профіль. Нерівне з випуклостями строге лице, міцно стулені губи, які, як бачилося,  дівчина ніколи не  фарбувала, вигорілі на сонці й недбало заплетені дві коси. Весь її доволі понурий вигляд  наче говорив, що вона нікого й нічого не потребує.

Чому я зацікавився нею? Мені самому важко це пояснити. Адже Еґеста, судячи зі всього, аж ніяк не належала до жінок, які збурювали мої еротичні почуття. Може, я просто хотів поговорити з кимось, щоб розвіяти нудьгу? Не знаю. Та хай там як, але одного дня, завітавши до «Четвертої тіни» і зївши кілька пампухів з кавою, я виразно відчув, що не маю ані найменшого бажання йти на набережну Седи, як робив раніше. Мені не хотілося залишати кавярню. І я купив ще два горнятка кави і, не усвідомлюючи, що роблю, рушив до Еґести.

-Можна?

Дівчина повернула голову і глянула на мене. В її зеленаво-попелястих очах була така байдужість, що я неабияк збентежився  і вже був готовий вертатися назад до свого столика.

-Сідайте,-- кивнула вона. У її голосі не було ані ворожости, ані приязни.

Я сів і підсунув їй горнятко з кавою.

-Це вам.

Дівчина довго, наче не вірячи, що я не жартую, дивилася на мене. Потім мовчки узяла горнятко, закурила нову цигарку і знову повернула голову до вікна.

Ми обоє мовчали. Пили каву, дивилися у вікно і мовчали. Еґеста думала про щось своє, а я думав про Еґесту і відчував, що щось наче вабить мене до неї. Але що?

-Як ви називаєтеся?—перервав я врешті мовчанку. 

Дівчина не відповідала. Її погляд і далі був унурений кудись на вулицю.

-Ви не хочете зі мною розмовляти?— я зробив ображену міну.— Це попросту якась невдячність з вашого боку.

Еґеста різко повернула голову  і з ядучою інтонацією випалила:

-Я не збираюся ні з ким знайомитися, тим паче  з  красунчиками.

-Чому?— запитав я. Її дивна реакція мене просто приголомшила.

-Бо я тобі не вірю. Не вірю жодному твоєму слову.

-Але чому? Чому?— забелькотів я вже у повному замі́шанні.

-Бо ви всі такі, красунчики,-- з ледь прихованою злістю відказала дівчина.

З того часу я приходив до «Четвертої тіни» заледве не щодня, купував пампухи і каву для себе та Еґести, і ми, сидячи за її столиком,  проводили час у виснажливих суперечках, в яких вона доказувала, що, мовляв, таким чоловікам як я, не можна довірятися ні на макове зернятко, бо вони не здатні на кохання, а я все заперечував, вишукуючи наймудрованіші арґументи, аби переконати її, що вона помиляється.

Так минув травень і почалася літня спекота. Ми з Еґестою продовжували зустрічатися, але вже не збавляли так багато часу в кавярні, а йшли гуляти кудись на природу, зазвичай на берег Седи, вздовж якої, там, де кінчалася бетонована набережна, простягалися живописні дикі пустирища, порослі кущами форзи́ції і байбари́су.  Ясна річ, що ми і далі провадили запеклі суперечки. Втім, моя прихильність до цієї дівчини неухильно зростала. І хоча вона жодного разу не дозволила торкнутися до себе, я виразно відчував, що мене хвилює її запах, вабить загадкова блідина її губ, лиця, здаються гарними її руки й ноги, байдуже, що вони не мали плавкости ліній і були густо вкриті золотистими волосками. Еґеста мені явно подобалася. І я навіть не зауважив, коли захопився нею. І  що більше вона намагалася відштовхнути мене від себе, запевняючи, що між нами ніколи нічого не буде, то сильніші почуття до неї розгорялися в моєму серці. А коли минуло ще трохи часу, я вже і зовсім не сумнівався, що страждаю від жаги кохання.

-Чому ти мене мучиш?— запитував я Еґесту, коли ми в черговий раз гуляли на березі Седи.

-Ти все собі уроїв, Ясминуме. Ти не можеш мене кохати, -- відповідала дівчина, вдивляючись погаслими очима кудись далеко-далеко  на той бік Седи.

-Але чому, Еґесто?

-Бо ти мене зовсім не знаєш. Не відаєш, яка я насправді.

-Але ж ми вже знайомі майже два місяці.

-Цього мало.

-Ні, достатньо. Я кохаю тебе, і ти не можеш цього не бачити.

-Якщо ти мене взнаєш ближче, то твоє кохання тут же розвіється,-- Еґеста тайкома змахнула сльозину, яка викотилася з її ока.

-Неправда,-- палко заперечив я і спробував було пригорнути її до себе, але дівчина різко відштовхнула мене.

-Не лізь зі своїми обіймами,-- сердито крикнула вона, вся розчервонівшись.— Я не дозволяю тобі.

 -Ну, чому, чому ти така?—запитував я, заледве не плачучи.

Тривалий час ми йшли мовчки. Еґеста була вкрай похмура. Врешті вона сказала:

-Добре, завтра ти взнаєш, яка я насправді.

Наступного дня ми зустрілися не у «Четвертій тіні», а на березі Седи, на одному з пустирищ, де буйна зелень доходили майже до самої води. 

Вечоріло. Спека спадала. Небо поволі затягали сірі хмари. Здавалося, що збирається на дощ.  Але душно не було.

Еґеста прийшла раніше й чекала мене на березі. Її простеньке бузкове плаття, босоніжки, що завязувалися шворками, і цупка  та́шева торбинка, орнаментована чорною, червоною і білою місю́рою з украпленнями перлямутру,   лежали на траві, а сама дівчина стояла боса і  була у темно-зеленій без рукавів сорочці на широких пасках, що сягала їй трохи вище  колін. Лице Еґести здавалося якимсь камяним і цілковито омертвілим, жодної живої рисочки не прозирало на ньому.

-Тільки мовчи і нічого не говори,-- мовила вона крижаним тоном, коли я наблизився.

-Добре,-- прошепотів я, відчуваючи, як шалено калатає моє серце.

-Зараз, Ясминуме, ти побачиш, що хотів,-- Еґестині очі свінули якимсь несамовитим блиском. 

 І дівчина рушила до ріки. Коли вода сягла  її міжніжжя, вона повернулася до мене лицем і задерла сорочку. І я побачив її живіт і згірок піхви з темними поодинокими волосками – все було в шрамах від опіків, суцільне місиво шрамів.

-Ну, що, тобі таке подобається?-- голос Еґести дрижав. Здавалося, вона зараз розридається.

Я прикипів очима до низу її живота і відчув, що просто-таки задихаюся від хіти. Такого сильного бажання я, гадаю,  не почував ще до жодної жінки. Здавалося, що саме ці  спотворені опіками фіолетові, червонаві й бежеві лінії, вилю́жки, горбочки і ямки, всі ці жахливі рубці та бли́зни  і є осердям найбільшої любосної насолоди, які я не захочу проміняти ні на що инше.

-Так, подобається, Еґесто!-- простогнав я.-- Я кохаю тебе.

107. Це моя бідолашна мама, Господи! 
http://ua-human.blogspot.com/2015/04/106-jhgfd.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

105. ИЗА Й ИЦА (Напівсонні листи. Ілюзії невмирущі)

  

Їм обидвом добігало лишень девятнадцять, коли вони запізналися. Це було теплого травневого вечора під час випускного балю. Дивно, але продовж усіх років перебування у «Рожевій маґнолії», столичному пансіоні для шляхетних дівчат Иза й Ица ні разу навіть не звернули одна на одну уваги. Вперше їхні погляди зустрілися  і вони  відчули, що щось тепле, хвилююче пробігло поміж ними перед самим балем, коли до залі, сяючої полірованим паркетом та позолоченою ліпниною на стінах  й обвішаної  ґірляндами з тюльпанів, гіяцинтів, нарцизів та лілей, увійшов король Вешаїл Другий, аби привітати випускниць цього знаменитого закладу, де уже понад сто років виховували фрейлін для королівського двору і дворів найбільших вельмож Королівства Північної Землі.

Так склалося, що Иза й Ица опинилися поряд і, коли всі двадцять пять випускниць  у розкішних білих сукнях-воля́нах,  стоячи півмісяцем посеред залі, схилилися в низькому поклоні перед королем, ліве плече Изи легенько торкнулося правого плеча Ици, і їхні очі на одну коротку мить схрестилися. О, яка це була мить! Вона запамяталася їм на ціле життя. Нічого прекраснішого, піднесенішого, сповненого більш солодкої млости і таїни незвіданого вони   ніколи вдруге не зазнавали. І про цю мить Иза й Ица потім згадували чи не щодня, і не переставали згадувати про неї  навіть тоді, коли зробилися старими, худими як тріски й шкара́дними з лиця паніями, втім дуже впливовими, будучи найдовіренішими фрейлінами королеви Зісіґари. І щоразу, коли в їхній памяті спливала картина того першого обміну поглядами, то вони зазвичай обговорювали одне єдине питання – хто кого тоді торкнувся? Ліве Изине плече торкнулося правого плеча Ици, чи навпаки, Ицине праве плече торкнулося лівого плеча Изи? Кожна наполягала, що це саме вона перша торкнулася иншої. І ця солодка суперечка могла тривати годинами, сповнюючи Изу й Ицу невимовною ніжністю, вдячністю  і відданістю одна одній.

Того вечора після балю Иза й Ица довго гуляли вулицями Рафаґедона, тримаючи одна одну за руку й безустану розмовляючи. Вони розповіли все про себе, поділилися найпотаємнішими почуваннями й страхами, розкрили найсокровенніші свої бажання. І їм здавалося, ні, вони були переконані, що знали одна одну завжди, і що лише   якісь темні сили перешкоджали їм зустрітися раніше.

Коли зовсім споночіло, Иза запропонувала Иці, щоб та не йшла  до остогидлого за довгі роки пансіонного гуртожитку, а заночувала в неї, в палаці її дядька графа Мешулеме́та, де вона мала спеціяльно виділений для себе покій.

-Ходімо до мене, а завтра зателефонуємо твоєму таткові в Сере́ж, щоб прислав карету по тебе не до пансіону, а до палацу графа.

-Добре, Изуню, ти висловлюєш мої думки й бажання,-- Ица обняла Изу й  ніжно поцілувала в шию.

У палаці не спали. Граф Мешулемет сьогодні приймав гостей. У дворі стояло з десяток пишних карет, і навіть одне лискуче, шафранового кольору авто, яке в ті часи ще було неабиякою дивовижею навіть у столиці. Двоє слуг у рожевих лівреях і з сяючими посмішками  на румяних обличчях відчинили великі шкляні двері і впустили дівчат до палацу.

-Я хочу обстригти тобі волосся, -- мовила Иза, коли вони були вже у її покої.

-Так, і я цього хочу,-- тихо відказала Ица. 

-Ти будеш, наче мій хлопець,-- Иза скинула сукню, спідню батистову сорочку, потім ста́ник  і стояла перед Ицою в самих лише мережаних пантальониках та панчохах.

-А ти будеш наче моя дівчина,-- Ица теж зняла з себе сукню, проте залишалася в довгій шовковій сорочці-додільни́ці темно-лільової барви, яка тісно облягала її фіґуру.

Обоє засміялися.

Иза вийняла із шуфляди стола, заставленого численними фіґурками розмаїтих порцелянових  звірят, електромашинку на стриження, і за мить Ицина голова стала гладенька і кругла.

-Ти така гарна,-- прошепотіла Иза і, притулившись до Ици, погладила долонею її голову.

-І ти також,-- прошепотіла Ица, поклавши руку на пругку праву Изину грудь.  

106. Еґеста 
http://ua-human.blogspot.com/2015/04/5_25.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

104. ВАЖКИЙ ВИБІР (Напівсонні листи. Ілюзії невмирущі)

   

         Це вже, певно, така його доля. Скільки Олександер себе не памятає, перед ним завжди був цей химерний вибір -- між добрим і добрим або між поганим і поганим. І ніколи між добрим та поганим, так, наче на світі існує лише або одне, або друге, і коли є перше, то нема другого, а коли є друге, то нема першого. Принаймні для нього завше було саме так. Він змушений був вибирати не між добром і злом, а між добром і меншим добром, або між злом і меншим злом.

Годі й казати, наскільки це був для нього важкий, болісний вибір, і які це тривалі муки йому завдавало, і як гнітило його серце. І ніщо цьому не могло зарадити -- ні блискуча освіта, отримана в знаменитому седіоланському університеті, де викладали найкращі професори, зосібна філософ Даґетал, теоретик державного права Мок, меволог Марсіда́л, природознавець Онисифо́р й инші; ні чималі статки, які залишив йому покійний батько, знаменитий на цілий світ авіоконструктор бойових ґвинтокрилів Дионі́с Боса́н; ні напрочуд спо́ра й успішна його власна адвокатська кар’єра (за пять років він здобув у Седіолані визнання чи не найкращого адвоката!!!); ні навіть його відточений, як лезо бритви, шпаркий розум, яким так захоплювалися всі. Повседень і у всьому вибір перед ним стояв один: або лише між поганим, або лише між добрим.

Ось і зараз було те саме. Тут, у розкішному номері дорогого столичного готелю Олександер мав вибрати одну з двох повій. Яку ж з них? Обидві добірні, стрункі, гарні, дивляться на нього з ледь прихованою зухвалістю, відверто демонструючи свої принади. Що одна, що друга, як дві копії з одного ориґіналу, безумовно гожі і досконалі тою особливою безсоромною вродою, яка притаманна винятково жінкам цієї давнезної професії. Обидві в тонюських чорних панчохах і в ме́штиках на високих підборах. Навіть очі і в одної, і в другої однакові – глибокі темно-сині, і хоч помада на губах ріжна, і инакшу кожна має зачіску, це не усуває загального враження, що кралечки нічим суттєвим не відріжняються.

Олександер неабияк збентежений, він дивиться на жриць кохання знічено, анітрохи не тямлячи, кого вибрати. Він навіть не знає, добрі вони у своєму ремеслі чи погані, але переконаний в одному – вони однакові. І він продовжує мовчки, не виявляючи найменших емоцій, пристрасти, дивитися на них.

-Ви не можете визначитися, хто вам більше до серця?— запитує, грайливо шми́лячи густо наквацяні ореля́ною губки повія, що стоїть ліворуч.

-Не можу,-- каже Олександер. Йому на мить здається, що саме на ній, тій, що ліворуч, і треба зробити вибір. Але його тут же охоплюють сумніви. І він мовчить.

-Тоді беріть нас обох,-- задерикувато каже друга повія. Її намащені бразилі́новою з синявим відтінком помадою губи розпливаються у майже відверто нахабній посмішці.— Чи, може, вам задорога така розкіш?

-Ні, річ не в грошах,-- Олександер також силувано посміхається.— Я просто однолюб,-- він чогось опускає очі, а потім знову внурює їх у повій, наче намагаючись виявити в них щось важливе, незнане, глибоко скрите від нього.

-Тоді киньмо жереб,-- каже та повія, що ліворуч, і тайкома стискає за руку свою подругу, аби та не заперечувала.

-Добре,-- відповідає Олександер,-- хай буде так.

І вони кинули жереб.

Срібний імперіял, якого Олександер дістав з кишені і підкинув догори, перекрутившись у повітрі разів десять, глухо шелепнувся на килим. На кого з повій упав вибір? Герб чи цифра? Та хіба це має значення, коли вибирати доводиться між однаковісьнькими?

105. Иза й Ица
http://ua-human.blogspot.com/2015/04/blog-post_22.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

103. ПРИНЦЕСА ТУЧЕ (Напівсонні листи. Ілюзії невмирущі)

   

О, як мені її шкода! Принцеса Туче́ з мацюпкого королівства Іделібера́до, яке загубилося в гарячих пісках пустелі Ча́ви, подолала тисячі кілометрів, щоб зустрітися тут, у далеких Драконових горах з цим ченцем, який провіщає майбутнє. І все ради такої, здавало би ся, пустої забаганки -- взнати імя свого майбутнього нареченого, яким вона, бідака, марить з самого дитинства. Що їй з того, що обидвох її рідних братів, принців Опе́нту і Хва́нту згідно з васальною угодою з Діямантовою імперією забрали на війну, і горопахи місяць тому згоріли в танку в бою під Голіяфом; що чи не половина тамари́ндових гаїв через посуху селянам довелося вирубати і в королівстві тепер назріває голод; що її батькові, вісімдесятирічному королю Ба́цу відняло ноги і він, облишивши усі державні справи, тільки те й робить, що цілими днями сидить на по́душках у своїй нефритовій ліжни́ці і грає в шахи з наложницями, наймолодшій з яких пятдесят вісім років. Що принцесі до того всього?! Вона, одержима своєю стропле́ною схотінкою, і нічого ані не чує, ані не бачить.

Але найтрагічніше в иншому.

Ось вона з великими труднощами й пригодами таки дісталася до невеличкого монастиря на горі І́фі, і чернець готовий їй допомогти, але, о, лихо!, принцеса, виявляється, сама має прочитати це овіяне мріями імя, позаяк воно у формі біоімпульсів начебто написане на ченцевій долоні, яку вона зараз тримає в лівій руці.

-Ти бачиш це імя, Туче?-- запитує чернець.-- Воно пульсує в моїх пальцях.

-Ні, пресвятий отче, не бачу, зовсім нічого не бачу,-- сумно відказує принцеса, весь час легенько стрясаючи священним калатальцем, яке тримає у правій руці.

-Це тому, що твоя свідомість скаламучена думками,-- каже він.

-Як же мені її очистити?-- з розпачем шепоче сердешна Туче.

-Я не знаю,-- відповідає чернець,-- шляху до цього нема, думки мають умерти самі.

Так принцеса Туче і повернулася додому з нічим. Що́ буде з нею далі?! Що́?! Від самої гадки про це стискається серце.

104. Важкий вибір 
http://ua-human.blogspot.com/2015/04/blog-post_20.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

102. ТЕРЕЗА РОЗПОВІДАЄ ПРО ЧАС І ГРОШІ (Напівсонні листи. Ілюзії невмирущі)

   

Це Тереза. Трохи що не застолітня баба, сухоребра, з геть поморщеним, хоч і з доволі ще виразними рисами лицем, вся в дешевих прикрасах і перснях. Її  ще називають Бо́са. Але Боса – це не прізвище, а вуличне прозвисько. Колись у Брайбінарі в неї закохувалися сотні чоловіків. Вона й зараз вважає себе вродливицею.

-Про що ти думаєш, Терезо?-- запитую.

-Про те, що завжди,-- каже вона і стріпує мертвотно-попелястими віхтями волосся,-- про час і гроші, пане Ясминум, про час і гроші.

-А чому саме про них?-- виймаю й даю пачку її улюблених цигарок "Вардхама́н".

-Бо час дуже подібний на гроші, пане Ясминум-- вона незворушно забирає цигарки й ховає їх до торбинки зі шкіри чорного полоза, потемнілої й потрісканої від старости.

-Хіба?-- роблю великі очі.

-Аякже, аякже!-- Тереза усміхається, показуючи свої криві, потемнілі від куріння зуби без жодної пльомби.-- Час щезає так само, як гроші, пане Ясминум – безслідно, як цей дим.

Вона випускає з рота величезний клуб диму, недбалим рухом поправляє соломяного бриля на голові  і регоче, утелющивши в мене свої зеленаві тьмяні очі, в яких не прозирає нічого, ну, зовсім нічого, на чому можна було би спочити серцем.

103. Принцеса Туче 
http://ua-human.blogspot.com/2015/04/blog-post_80.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...