Леґіонер Вузципілон твердо узяв собі на думку, що хай там що, але походенькам до чопа має бути покладено край. Від того стидовища, яке сталося з ним, капралом Фіраном та підхорунжим Лукашем у липні, коли вони в пяному очманінні на очах численної юрби седіоланців кулачили кимось викинутий, старий, просяклий сечею матрац на розі вулиці Ягняти, він і досі не міг прийти до тями. «Другої такої соромоти я просто не переживу»,-- думав він. Отож, як сьогодні не переконував його Фіран скласти йому компанію й піти «на хвильку відпружитися» у який-небудь кабарет чи шантан, Вузципілон і слухати про це не хотів.
-Та не піду я нікуди,-- затято відскіпувався він.— Чого я там не бачив?!
-Чого, чого?! Гульнемо добряче, відведемо душу!— вигукував капрал, ретельно пуцуючи чоботи, на яких, здавалося, і так не було жодної порошинки.
-Ми вже раз гульнули, весь леґіон й досі згадує,-- кинув крізь зуби Вузципілон.
-От великий мені клопіт!— капрал швирдицьнув щітку до картонного пуделка.-- Та вони всі нам заздрять, якщо хочеш знати. Я певен, що кожен з них сам хотів би так пуститися берега й утяти таких гоцакі́в, як ми.
-Ну, ну,-- мовив з їддю в голосі Вузципілон,-- відбухати пять днів на гавптвахті -- то неабияка честь для імператорського вояка, якщо тебе послухати. Ліпше б ми тоді взяли участь у тій безкебетній Пафельнаумській війні і потопилися десь у морі, ніж утелепкатися в таке ганьбисько.
-Не хочеш іти, не йди,-- відквасив губи Фіран.— Знайду когось иншого. Тоді вийняв з кишені чорну глиняну люльку й, викресавши вогню, вийшов геть, набурмосений й оповитий клубами білого диму.
Утім, коли за капралом зачинилися двері, Вузципілон дуже скоро зрозумів, що йому аж ніяк не хочеться сидіти самому в порожній каса́рні на вулиці Четвертої шаблі, де тимчасово було розквартировано третю чоту, з якою він прибув до Седіолана на підготовку переозброєння двадцять сьомого леґіону. Тим паче, що надворі сяяло сонце, і був напрочуд гожий день. Адже вересень тільки-но почався, дні стояли теплі і всюди ще зовсім по-літньому буяла зелень. І якщо щось і нагадувало осінь, то лише хризантеми, які де-не-де вже порозквітали. Отож, леґіонер, не довго думаючи, одяг новенького, вчора тільки-но принесеного від кравця попелястого френча з лискучими вольфрамовими ґудзиками, надів на голову кашкета з посрібленою кокардою і вийшов на вулицю. Прогулявшись по рівному, вистеленому червоною плиткою хіднику, він зупинився на перехресті вулиць Четвертої шаблі та Ребристої й став назирати екіпаж, щоб дістатися на той бік Седи, в центральні райони столиці, де, як він уважав, нуртувало су́те за розмахом та розмаїттям столичне життя. І справді, що для нього могло бути цікавого тут, у Конвітумі, цьому доволі нудному й сірому районі з десятками касарень Першої імперської армії, в якому кишіло вояками дійсної служби і який, крім того, був заселений ще й абшитованими леґіонерами та їхніми родинами, котрі отримали від імператора право мешкати у так званих «вояцьких домах», збудованих і утримуваних за державний кошт.
Сюди, в західну частину Седіолана Вузципілон приїхав благенькою безресорною найтича́нкою з геть сточеними ши́нґелями на обох колесах, запряженою проте кукі́бно вилищеним ворозьки́м мушта́єм, на голові якого видзеленькувало з десяток малесеньких спижових брязку́льок. Він висів з повозу на Імперській площі і довго вештався по ній, оглядав химерні ліпнини величного, з важкими чорними ґранітними колонами на фасаді Блакитного палацу, головної резиденції імператора Балтазара Другого, спостерігав, як до височенних, поко́щених кордамоновою оліфою палацових дверей підїжджають шикарні чорні, білі й дивоглядні вишневі та рожеві карети в позолоті й з гербами на дверцятах, гарні, куншто́во змайстровані берли́ни на кавчукових колесах, ґраційні, з легкими ряснобарвими кро́шнями фаетони, з яких виходили знатні пані́ й панночки в адама́шкових, атла́сових, єдва́бових, луда́нових і фуля́рових сукнях найпречудніших барв і стьо́нів, ґалянтні пани у пишних чемлітах, елеґантських фраках і сурдутах, супроводжувані численними лакеями й иншою челяддю. Урешті, досхочу наситившись усією цією великопанською пишнотою, він покинув площу, рушив кудись униз, до численних торгових яток, купив там паперову торбинку печених бататів і невдовзі неквапливо почвалав вулицею Великої нагороди, повною людей, шуму карет і авт, сяйва вітрин і вивісок. Утім, Вузципілона, як бачилося, все це вже не цікавило. Він поринув у себе, і лише зрідка зиркав то на капелюхи, виставлені за шклом якоїсь крамниці, то на кіноафішу із зображенням ведмедя, який затис у лапах здоровенного білоо́ка, то на яку-небудь вродливу жінку чи молоду панночку з розкішними кучерями, які проходили мимо. А доплентавшись до перехрестя вулиць Коня і Мякої, він машинально завернув ліворуч, у якісь зовсім безлюдні квартали, де, якщо хтось і траплявся назустріч, то лише застолітні шве́льбаві дідугани в старомодних пета́ках і такі ж старезні бабиська в поїджених міллю зозулястих спідницях, і там узагалі став бездумно, наче сновида, нічого не помічаючи довкола себе, блукати маленькими тихими вуличками та провулками.
Так, тиняючись і забредаючи у щораз глухіші місця з непоказними одноповерховими домівками, занедбаними парками, садами зі старими дуплавими яблунями й пустищами, порослими калга́ном і смовдю, Вузципілон за якусь годину опинився на Нічній вулиці і, сам не тямлячи чому, став як укопаний навпроти величезного крислатого дуба з грубезним жерела́тим стовбуром, під яким притулилася крамничка, оббита зеленою диктою. Вгорі, над її дверима з лискучою мідною клямкою яскріла шкляна вивіска, де заса́дистими лініями ядучим бака́ном було старанно виведено: МЕТЕЛИКИ Й ИНШІ КОМАХИ. Ліворуч перед крамничними вікнами з фіранками, мережаними хрещатою ля́хівкою, було облаштовано у формі зміщеної пентаграми квітник, облямований зувсібіч рівненьким лискучим бордюром з зеленкуватого еґіри́ну, у якому буйно цвіли (чи радше доцвітали) блакитні, білі й рожеві айстри, пурпурові ґеорґіні, фльокси всіх можливих кольорів, гордовиті сніжно-білі кани, а також звеселяли око ріжнобарві приземкуваті бра́тки, поодинокі кущики цикляменів, ряди жовтаво-білих скабіоз мі́шма із шавлією та волошками. Але якщо б хтось придивився уважніше, то неодмінно уздрів би там і яскраві ко́чальця жовтих хризантем, сині цяточки па́морозників, скромні плямки рожа́венців, які то тут, то там безцеремонно пробивалися поміж усіма цими літніми квітами і, незважаючи на, здавалося, їхнє тріюмфальне буяння, поволі, але неухильно потісняли їх, непомітно виснажуючи коріння, нема, нема та й трощащи високі перезрілі стебла, відбираючи вологу в прибуча́вілих листочків й тендітних пелюсточок, так, наче вимагали поступитися місцем їм, новим владарям, квітам осени. Бо й справді, ще трохи і тут, на цьому квітнику су́плаш запанують хризантеми, па́морозники, рожа́венці, а згодом де-не-де завидніються і блідо-фіолетові пізньоцвіти, і затаєні прозористо-лільові зли́чники, зелені пагінці яких ще тільки-но повитикалися з землі, трепетно чекаючи дощів і живодайної осінньої остуди.
Вузципілон узявся за клямку, і двері зі скрипом відчинилися. Перше, що він побачив, це здоровенного пря́нистого з широкими рудяними басама́нами котиська, який бецеремонно ходив по дубовому прилавку, час від часу намагаючись діставати лапою підвішеного на ланцюжку бляшаного ліхтаря. Ґніт у ньому немилосердно чадив, і повітря щораз більше пробирало гидотним смородом -- сумішшю паленої розмаринової олії з ґуміґу́том.
-Шпіндекля́пе, адзусь звідси!—вперіщивши кота сачком, гаркнув маленький горбатий дідок з довжелезною білою бородою, який сидів скулиніг на отоманці по той бік прилавка.
-Ві-у, мі-у, є-е-е-е,-- ображено завищав кіт і зістрибнув на підлогу, сторопіло молотячи у ріжні боки хвостом.
І тут, наче за чиєюсь командою, на довгих деревяних поличках, які рядами тяглися вздовж стін, зашаруділа, закопишилася у шкляних баньках, глиняних горщиках, тарелях, козубеньках з лози, картонних коробочках, пуделках та деревяних скриньках розмаїта комашня -- скорпіони, кліщі, метелики, бабки, пільні коники, хрущі, щипавки, павуки, гусениці. Деякі з них уже повилітали, а деякі повискакували або повиповзали зі своїх сховків. Одні з дзижчанням та шумом махаючи крильцями, злітали в повітря, инші шпарко перебираючи лапками, кумедно дриґаючи тільцями, лізли вгору або вниз, сунули по пру́гах поличок, і то тут, то там хряпалися додолу.
-Яу-у-у р-мур-р-р-р,-- занявчав кіт, хижо сві́нувши очима, і стену́вся ловити численних мацюпких утікачів, харапудячи їх, змушуючи порскати врозтіч, збиваючи на льоту лапами, з розгону чавлячи тілом і доско́цько хапаючи зубами, як тільки-но якась з комах опинялася десь на су́гловку тумби, ви́ріжку лавки, на якомусь вузенькому карнизику, на ніжці стола, на стіні чи підлозі. І щоразу, коли йому вдавалося спіймати якого-небудь здоровенного фіолетового махаона, ктира з довжелезним жалом, заса́дистого земле́духа чи скарабея, він злодійкувато зиркав на крамаря, що і далі незворушно сидів за прилавком, і лише після цього пожадливо зжирав свою здобич.
-А чи не маєте ви базальтового синявця з гори Плю́ми, того дивовижного метелика, що так витончено пахне навіть уже висушений, і з якого роблять ці чудодійні парфуми «Одораме́нтум серця»?— почувся чийсь милий і дзвінкий, як кришталь голосок.
Вузципілон повернув голову. У протилежному кутку коло шафи зі шкляними дверима стояла вродлива дівчина у яскравій шафрановій сукні. Блиснувши гарними темно-синіми очима, вона задерикувато усміхнулася до нього і повторила:
-Так маєте ви того метелика з Панафіне́йської округи, що в провінції Сі́я, чи ні?
Проте горбатий хазяїн крамниці, здавалося, анітрохи не квапився відповідати. Він хапли́во зліз зі своєї отоманки і, кинувшись комі́ть головою до поличок, де були виставлені картонні пуделка з бздила́ми, об щось перечепившись, з грюкотом талапнувся на підлогу, але миттю зіпявся на коліна і став дивно вовтузитися, підстрибувати, зрідка здриґаючись наче в корчах. Його довга біла борода метлялася вріжнобіч, з горла разом з найгидомирнішою лайкою вилітали бризки жовтавої слини, огидний горб то випинався, то зовсім щезав під численними оборками його благенького, латаного-перелатаного на рукавах сукняного ва́ника. Бачилося, що горбань силкується щось схопити і ніяк не може. Спочатку чувся довгий сап, приглушене харчання, шкрябання й глухі удари об долівку наче ґумовим шланґом. Потім уривчасте попискування, яке врешті перейшло у несамовите скавчання, наче різали молодого кнура чи бичка.
Вузципілон ступив два кроки і побачив, що це кіт Шпіндекляп відчайдушно намагається вирватися з крамаревих рук. Проте горбань, поморщене лице якого стало аж лільовим від натуги, міцно тримав кота скандзюбленими пальцями за шию та хвіст і час від часу щосили стрясав сердешною тваринкою, наче намагаючись щось з неї витрусити. Кіт нестямно вигинався усім тулубом, оскаженіло дряпався кігтями й видавав з горла такі жахливі звуки, що важко було й уявити, що котяче племя здатне на щось таке.
Вузципілон довго отетеріло дивився на цю дику сцену, аж поки до нього дійшло, що́, власне, відбувається і навіщо крамар катує свого бідолашного кота. Придивившись уважніше, він помітив, що щоразу, коли горбань стрясає Шпіндекляпом, у того з-під хвоста з гузникової дірочки випадають на підлогу всілякої форми й величини ґудзики, гаплички, за́стібки, га́пки, спі́нки, брошки, аґра́фки, шпильки, пряжки, а иноді навіть декоровані коштовними каменями фі́були та чепра́ги.
-Хай тобі грець!— сплюнув з пересердя леґіонер і відвернувся.
-Що, що там сталося?— підбігла до нього дівчина, яка вся аж тремтіла.
-Нічого, цей цапле́ний крамар порається зі своїм котом.
-Нещасний коту́сьо-- дівчина витерла сльозу,-- йому так не поталанило з господарем. Цей Салатиї́ль зовсім не має серця.
-Салатиїль?!— перепитав Вузципілон.— Здається, я з ним десь зустрічався.
-Та його всі в столиці знають,-- дівчина знову витерла сльозу.— Він иноді виходить продавати своїх комах, особливо метеликів та бабок на людні вулиці. Сюди, в крамницю рідко хто приходить.
-А ви часто тут буваєте?— Вузципілон глянув на дівчину і відчув нестримне бажання торкнутися до її шовковистого волосся, яке доладними русявими жмутиками грайливо розсипалося по плечах.
-Може, й часто. Як у голову стрілить,-- дівчина усміхнулася. Її темно-сині очі заряхтіли веселими искорками.
-А чи не піти нам звідси геть?!— Вузципілон ледь нахилився, простягаючи дівчині руку.— Як вас величати, зли́чна панно?
-Моавіта,-- відказала та, сміливо беручи Вузципілонову руку.— Я живу аж у тому кінці Седіолана. А вас, пане? Ви, як бачиться, військовик, чи не так?
-Так, леґіонер двадцять сьомого леґіону Шостої імперської армії Вузципілон,-- відрекомендувався він.-- Я прибув сюди аж із Брайбінара.
Немає коментарів:
Дописати коментар