-О, яка гарна, яка файна, просто аж сяє, така зли́чна!— відразливим голоском заявкотіла Ру́та, заледве не лігши грудьми на прилавок, де під шклом на зеленій оксамитовій подушечці лежала мацюпіська золота брандзоле́та у формі трьох переплетених ящірок. --Арлекінчику, купи мені цю брандзолетку, купи, купи, купи!
-Ну, що ти, дорогенька, ти ж бо знаєш, що я не маю грошей,-- шепотів Арлекін, намагаючись відтягти Руту від прилавка. Але це було не так легко зробити, бо дівчина вперлася й не давала себе зрушити з місця.
-Я хочу, щоб ти купив! Ти мусиш, мусиш купити, якщо справді мене кохаєш!— бризкала вона слізьми.
-Добре, добре, роздобуду грошей і куплю, тільки не йойкай,-- кивав головою Арлекін, цілуючи Руту в мокрі від сліз щоки.
Дівчина вже не впиралася, а лише нервово схлипувала. Арлекін обережно тримав її за лікоть і вони тихенько по́ступцем рухалися до виходу під згірдливими поглядами двох молодих дженджикуватих продавців у лискучих шарла́тових камізельках і густо намащеним брилянтином волоссям на головах, бирка́стим і чорним як смола в одного і русявим, майже білим у другого. За їхніми спинами в пишній єдвабній охві́ті стояла господиня закладу, ротата шко́рба з опо́листо нафарбованими ядучою помаранчевою помадою губами. Її поморщене й бліде як папір лице (ні густа пудра, ні румяно, замішане на асафе́ті не годні були це приховати) не виражало жодних почуттів й здавалося цілковито мертвим.
Ювелірний маґазин «Клеосто́нія А́рха» (перше слово було іменем, а друге родовим прізвищем господині) містився на розі Суте́мної вулиці і широкої, вимощеної нешліфованим обсидіяном Скамандрійської площі зовсім поряд з величним, уцяцькованим численними колонами, пілястрами та консолями палацом пентарха Сервії Корне́ля. Це була найдорожча крамниця преціо́зів у Суомі. Сам пентарх, усі найбільші ду́ки й вельможі міста, всі найбагатші пани й дідичі з цілої Сервійської провінції купували тут розмаїті коштовності, клейноди, всякі дивоглядні золоті й срібні оздоби, як от каблучки, персні із самоцвітами, вінчальні обручки, заса́дисті ковтки́ найхимернішого шибу, мініятюрні зау́шниці, пацьо́рки з перлів та коштовного каміння, зґа́рди зі щирого золота, ажурні, всіяні діямантами кольє, кулони найдивовижніших форм, медальйони, срібні мента́лики, ріжноманітні брандзолети, запя́стники, аврео́лі з візерунками, золоті вінці, саджені рубінами діядеми тощо.
Арлекін, який походив з дикої Панафінейської округи провінції Сія і справжнє імя якого Бреарея́зм ніхто ніколи не міг ні вимовити, ні тим паче запамятати, уже сам був нерадий, що так безраху́бно піддався вмовлянням Рути і переступив поріг цього дорогущого маґазину. Минуло два тижні, як цирк, з яким він прибув до Суома, покинув місто. Арлекінові компани́сти зі штукарського ремесла залишили його без жодних засобів до життя. Він не мав грошей не те що на брандзолетку, а навіть щоб заплатити за вечерю в своїй улюбленій харчівні «Бичачий хвіст», не кажучи вже про чималі борги хазяїнові заїзду, де мешкав. А все тому, що так неждано-негадано закохався в цю примхливу, але напрочуд гожу, карооку дівчину, доньку маєтного суомського мясника Еґзіґвіта́ля. Не допомогли ні вмовляння його найближчого друга Фі́деса, безстрашного дресирувальника удавів, полозів та отруйних гадюк, ні докори всієї решти циркової братії: кльовнів, акробатів, моцаків, лигайшво́рнів, вогнепи́рхів, фокусників, фіґлярів, ані навіть погрози директора цирку, ви́рлатого грошозапло́да Бе́здуха позбавити його платні за свавільне розірвання контракту. Арлекін затявся на своєму. «Не поїду і все». Так циркова трупа зі співами, диким гейканням та прощальним завиванням сурем виїхала з міста на трьох розмальованих фурґонах без нього. Втім, як бачилося, всі ці його гризоти Руті були зовсім невзамі́тку. Розпещена батьком-матір’ю, звикла ні в чому собі не відмовляти, дівчина думала лише про свої забаганки.
-То ти купиш мені брандзолетку?—знову схлипнула Рута, коли вони, покинувши маґазин, завернули за ріг і вийшли на Скамандрійську площу, по якій за сухореброю, з облізлою шерстю сукою, здається, з породи доберманів, з диким скавчанням мчалася величезна ла́я псів.
-Я дуже хочу її купити, але…-- почав був Арлекін, затинаючись.
-Я не бажаю чути ніяких «але»!— зи́кнула дівчина й тупнула ногою.—Ти обіцяв і мусиш справдити обіцяне. Якщо чоловік кохає, то він ладен на все задля коханої. Про це написано у всіх любовних романах.
-Добре, добре, миле́нька, я зроблю все, аби купити тобі цю брандзолетку,-- прошавкотів тремтячим голосом Арлекін, відчуваючи, як кров приливає йому до лиця.
-Ти обіцяєш?— Рута зупинилася. Її великі із гарним золотаво-брунатним відтінком очі, наче дві пекучі жарини, унурилися в Арлекіна.— Я хочу, щоб ти сказав «так» або «ні».
-Так,-- через силу мовив хлопець, опанований розпачем.
-Милий,-- заридала Рута і, обвивши Арлекіна руками, стала пристрасно цілувати його в губи.— Я знала, знала, що ти скажеш «так».
Від вибуху таких Рутиних почуттів бідолаха, здавалося, геть утратив тяму. Він стояв і отетеріло дивився кудись удалину на пентарший палац, перед фасадом якого темніла рухлива бура пляма. Це були пси. Вони збилися щільною гурмо́ю й, висолопивши язики, меланхолійно спостерігали, як їхній більш пайдли́вий побратим -- здоровенний волохатий собацюра, запопав суку з облізлою шерстю і хапливо парується з нею, енерґійно подриґуючи хвостом.
-А коли ти купиш?— Рута раптом відсахнулася від Арлекіна.— Скажи, коли?— На мить її очі стали холодними і колючими.
-За тиждень,-- відказав хлопець неживим голосом, не відводячи затуманеного погляду від рухливої плями перед пентаршим палацом.
Продовж наступних майже двох тижнів Арлекін не зустрічався з Рутою і навіть не намагався зустрітися. Всі його відчайдушні спроби роздобути гроші виявилися марними. Він нічого не вмів, не знав жодного ремесла і ні на що не був здатний, окрім одного – обрядившись у кумедне кіша́сте хва́нтя, щедро напудривши щоки і нафарбувавши носа ореля́ною, розважати публіку. Всюди, куди він не потикався, чи то в якийсь убогий бліх, замизґану воскобійню, занедбану виното́ку, жу́пу з кількома копачами-сухітниками, а чи то в добротну гарбарню з мудрованими механізмами, обласкану всіма гараздами лимарню для вельмож, пишну імператорську гу́ту, ґуральню, багатий фільварок за містом, чи й просто в який-небудь млин-підкоречник, де мололи сочевицю та горох – усюди йому відповідали відмовою. Нікому він не був потрібний, бо ніхто не вбачав у ньому путнього робітника. «Якої роботи від тебе можна сподіватися?! Іди геть звідси, неприторенний паяце!» -- казали йому всюди й проганяли зі сміхом та кпинами.
Втративши всяку надію заробити хай які-небудь гроші, щоб мати хоч якесь виправдання перед коханою, Арлекін зовсім занепав на дусі. Він більше не появлявся в заїзді, де заборгував за ночівлю, не заходив у харчівню «Бичачий хвіст», де раніше обідав та вечеряв, і взагалі став уникати людних місць, щоб його, бува, не впізнали й не посадили до цю́пи за борги. Боявся він також і зустрічи з Рутою. Адже його пік нестерпучий сором за невиконану обіцянку. Втім, Арлекін ні на мить не забував Рути, він продовжував її кохати, і навіть думки у його голові не могло бути, щоб зректися коханої. Рутин образ стояв перед його очима невідступно, і що більше минало часу, то вона здавалася йому прекраснішою і знадливішою. І ніхто не здогадувався, яких мук зазнає сердшний Арлекін, душу якого буквально роздирало навпіл. Він був охоплений несамовитою жагою побачитися з Рутою і одночасно опанований таким же нездоланним страхом цього побачення. Він поривався до коханої і тікав від неї водночас. Просиджуючи цілими днями десь у брудному шинку серед волоцюг, безхатьків, злодіїв, грабіжників та повій, увечері, коли поночіло, Арлекін, худий-худющий, із глибоко запалими очима, які в нестямі гляділи не назовні, а кудись усередину, дибуляв до південного передмістя Суома. Там бідака годинами кружеляв довкола Овечої вулиці, на якій за високою чавунною огорожею у двоповерховому будинку, вкритому мосяжевою бляхою, жила Рута з батьком-матір’ю. Заледве не до першої години ночи сердега блукав там околицями, не наважуючись навіть ногою ступити на вулицю, де жила його кохана, а не те щоб наблизитися до її будинку. І так повторювалося день у день і, здавалося, що цьому не буде кінця.
Минуло півтора тижня, як Арлекін пообіцяв Руті купити брандзолетку. І весь цей час дівчина з нетерпінням виглядала свого коханого, сподіваючись, що ось-ось якогось ранку він з’явиться з омріяним подарунком. Утім, час минав, а Арлекіна все не було. Врешті дівчині увірвався терпець, і вона пустилася на пошуки. Навідалася до заїзду, де він мешкав, побувала в харчівні «Бичачий хвіст», де він зазвичай обідав та вечеряв, навіть побачилася з бублейником та прасо́лом, у яких він частенько купував вергуни та вялену рибу, але скрізь говорили одне і те ж, що хлопця вже багато днів ніхто ніде не бачив. А хазяїн заїзду, опасистий кнур з водянистими очима на імя Купрія́н навіть підняв ґвалт, вимагаючи, щоб Рута оплатила Арлекінові борги за комірне.
-Твій солоденький милода́н винен мені чотири срібні імперіяли і пять мідних імперів!— кричав на всі заво́ди Купріян, розмахуючи перед самим носом дівчини борговою розпискою.— Давай гроші, розчепурена цьо́хле, бо я зараз же викличу поліцію.
-От мені клопіт з цим зайди́головою,-- роздратовано мовила Рута.— Та ж не я була в тебе на комірному, то не мені й платити.
-Ти не підеш звідси, поки не заплатиш!— не переставав репетувати хазяїн заїзду.
-Так я тебе й послухаю,-- скривила губи у їдко-злосливу посмішку дівчина.-- Тільки-но спробуй мене зачепити.
-Не займай її, хазяїне,-- шепнув Купріянові опецькуватий кухар у заяложеному фартусі, який ніс на таці щойно вийняті з печи горщики з баранячим гуляшем,-- це донька мясника Еґзіґвіталя.
-Ти ба?!— Купріян зблід на виду.— Чого ж ти зразу мені про це не сказав?— І коли Рута вийшла із заїзду, додав:
-Від цих придзиґльо́ванок тільки-но й чекай якоїсь халепи.
Немає коментарів:
Дописати коментар