64. ЧЕРЕПИЧНІ ДАХИ (Нотатки мого друга Т.Р.)

Його не було в хаті. Я навіть не заходив. Знав, що його там нема. Тож як тільки зачинив за собою деревяну фіртку, бебехнув величезного кавуна (його купив ще в Києві на автобусній станції) на деревяні сходи перед ґанком, туди ж пожбурив свою дорожню торбинку й попелясту перка́леву вітрівку, яку невідь-чого брав, бо так ні разу і не одяг її, ні коли виходив з дому, ні навіть коли їхав метром - з самого ранку було дуже тепло, серпень кінчався, а літо, здавалося, навіть і не думало відступати. «Навіщо тільки я тягав її зі собою»,- зідхнув з досадою. Тоді обійшов хату зліва і рушив вузенькою, обаполи зарослою руни́стим барвінком камяною стежкою вниз до саду.

Було полудне. Сонце припікало. В повітрі ані найменшого вітерця. Втім,  я не сумнівався, що Серен, мій єдиний друг, який уже десять років як покинув Київ і жив усамітнено у цьому селі, зараз сидить у затінку під старою дуплавою грушкою, унуривши очі понад повитою диким виноградом огорожею кудись удалину, де ледь видніються  серед буйної зелени черепичні дахи двох старих полишених  хат. Мені запамяталися ці хати, позаяк мій друг, якого я часто заставав під тою грушкою під час своїх приїздів, здавалося, тільки й робив, що дивився на них.

Серен (так я називав свого друга,  справжнє ймення якого було Гордій), і зараз глядів у той бік. Сидів непорушний на садовому стільці з чорними фарбованими бильцями. Поруч на другому стільці лежала книжка (це був Ясунарі Кавабата, якого Серен зчаста перечитував), також окуляри з ланцюжком замісць однієї дужки, що відламалася, складений вдвоє аркуш паперу й олівець, там же  на спинці цього стільця висіла червона сорочка, дуже помята й зблякла від частого прання.

-Що́, таки приїхав?! А я думав, що не зважишся в таку спекоту,- Серен звільнив стілець від речей.- Сідай,- він подав руку, вітаючись зі мною.- Чай будеш?

-Зелений?- я вмостився на стілець.

-А що ще можна пити в таку спекоту, та ще й уполудне?!- він підвівся, вийняв з-під невеличкого, збитого з соснових дощок столика червону піялу й насипав до неї чаю, також насипав чаю й до своєї піяли (вона була біла), тоді увімкнув електрочайник,  який був під’єднаний до розетки на стовбурі грушки.

-Ти ба, у тебе навіть тут електрика!- посміхнувся я.

Серен щось невиразне пробурмотів, сідаючи на стілець, і знову внурив очі вдалину.

-Все дивишся на ті хати?- запитав я, щоб щось казати.

-Дивлюся,- тихо мовив він, не повертаючи голови.

-І що?

-Нічого. Нічого, крім хат,-  проказав Серен якимсь знеохоченим, як мені здалося,  голосом.

-Та яких хат, там лише дахи видно,- зауважив я і теж спрямував погляд у той бік.

Серен не відповів. Запала мовчанка. На грушці, десь високо у верховіттях чувся тріскучий щебіт кропивя́нки, який коли-не-коли переривався. Я слухав це одноманітне і водночас таке наснажливе «ч’єк-чек-чік», і мені здавалося, що чудовнішого співу просто  не існує на світі. А ще час від часу мої ніздрі уловлювали якийсь духмяний запах, терпкий із солодкавим присмаком. Цей запах був мені знайомий, але я ніяк не міг згадати, що́ це, аж поки не повернув голову праворуч і не побачив кущі магонії, які вдруге зацвіли – жовтенькі цяточки горіли на кінчиках гілок. «Ось що це пахне!»- прошепотів. І вже нічого більше не думав, просто сидів, слухав висвисти кропивянки, вдихав аромат магонієвого цвіту і дивився вдалину на черепичні дахи хат, які червоніли серед розбуялої зелени.  

Вода в чайнику забулькала. Серен підвівся й неквапливо став наливати окріп. Я сидів і стежив за його спокійними зосередженими рухами. Він тримав чайник з якоюсь дещо кумедною, як мені подумалося, шанобою й високо над піялами. Тоненька цівка киплячої води довго дзюркотіла, поки наповнила спочатку мою, а потім і його піялу. Ця процедура устіль поглинула його увагу.  Здавалося, що для нього зараз нема нічого важливішого за це.

-Давно хотів спитати, чому ти запарюєш чай безпосередньо в піялах? Адже, наскільки знаю, в Китаї чи Японії чай запарюють в окремих посудинах, невеликих порцелянових чайничках,- мовив я, відчуваючи, як кріпки́й чайний запах повільно, хоч і неохоче зі спротивом змішується з ароматом магонії, через що виникає дразли́ве відчуття боротьби одних пахощів з иншими.

-Що мені до якогось там Китаю чи Японії з їхніми мудрованими церемоніями?! Я запарюю так, як хочу,- Серен знову сів на  стілець. Деякий час він мовчки дивився на піяли, які були по вінця залиті окропом і над якими здіймалася прозориста пара. Тоді додав:

-Який аромат! Згодися, Тихоне, він незрівнянний!  

-Так, Серене, пречудни́й запах,- кивнув я,- Правда, дещо змішаний з ароматом магонії.

-Забудь про магонію, зосередься на чаєві, адже ще трохи і від його запаху не лишиться й знаку́. Буде і далі  пахнути лише  магонія… Вона весь час тут… і завтра, і позавтра… Ти ж, гадаю, здаєш собі справу, що найцінніше тільки те, що виникає у  змиг ока  і тут же щезає, і потім навіть не можеш сказати, було воно чи тільки приснилося тобі. І от саме це, що є в цьому короткому змигові, якраз хвилює й цікавить мене найбільше. Я пориваюся до нього, силкуюся торкнути його хоч мізинцем, утім, воно щоразу вислизає від мене, залишаючи по собі лиш попіл.  

-Що ти маєш на увазі, Серене?- я глянув на свого друга, відчувши як серце моє затремтіло.

-Ти знову запитуєш?!- він гірко усміхнувся.- Як можеш запитувати про це, Тихоне?  Як можеш запитувати, якщо про це неможливо запитувати?

-Але ж ти, Серене, ти говориш про це!- мовив я знічено.

-Ні, Тихоне, ми розмовляли про чай, про запах чаю… Про це я вів мову… Я казав про презличний запах зеленого чаю, про його аромат, такий хисткий, вразливий, який щезає, не встигши з’явитися… Про витончений бентежний запах, який цілком як наше життя… про яке також неможливо сказати, ні що воно є, ні що його нема,- Серен вже не дивився на мене. Його очі знову прикипіли до черепичних дахів удалині.  

-Але ж  ми можемо знову і знову запарювати цей чай і насолоджуватися його духмяними пахощами,- стенув я плечима.

-Ні,- заперечливо похитав головою Серен, не відводячи погляду від дахів,- бо це щоразу буде зовсім инший запах.  

Ми замовкли і сиділи, кожен занурившись у своє. Потім пили чай. Я намагався ще про щось говорити, але мій друг не був налаштований на розмову, і я більше не зважувався його турбувати.

Зізнаюся, мені було вельми прикро, що Серен так безцеремонно обірвав мене. «Невже він так низько оцінює мою спроможність розуміти й відчувати иншого?- докучала мені досадна думка.- А що, може, я і справді такий недолугий?» 

Я ходив по саду, не знаючи де себе подіти, ни́пав від одного дерева до другого, від одного куща до другого, підходив то до хати, то до погреба, устіль укритого барвінком, то до деревяної огорожі з порохнявими штахетами, надовго застигав, розглядаючи мох на стовбурах вишень і слив, зазираючи в густе переплетіння виноградних лоз, які щільно оповивали дровітню, дивився у блакитне  небо, спостерігав за білими хмаринами, які плинули у височині,  пестив долонями ошатні айстри на клюмбі,  нахилявся й нюхав пишні троянди понад стежкою, білі, рожеві, чорні (або лаї́сті, як їх ще дехто називає), розглядав копишіння мурах у мурашниках…  і знову повертався до думки, що мій єдиний друг не потребує мене і, може, навіть не радий, що я приїхав до нього.

Увечері, коли заходило сонце, ми сиділи під грушкою і їли кавуна. Я порізав його на великі грубі скибки, і вони, стікаючи соком, лежали сподобні, вабливі, вилискуючи червоним на широкій плетеній із соломи таці. Серен узяв одну скибку, підніс її вгору й примружив очі, затуляючи сонце, яке вже майже торкалося обрію.

-Ця глибока багрецева барва цілком як сонце,- мовив він.

-Ти ба, справді!- я теж підніс свою скибку до сонця.

-Коли сонце сховається, то можна буде виставити кавуна замісць нього,- засміявся Серен.

-Так, але це буде несправжнє сонце,- я теж посміхнувся.

-Ну і що, більшість людей живе несправжнім.

-А ми? Ми з тобою живемо справжнім?- я спідлоба зиркнув на свого друга.

-Не говори «ми». Кожен хай відповідає за себе,- він раптом спохмурнів.

-То й скажи про себе,- я обїв свою скибку і поклав збоку на столик.

-Я не знаю, Тихоне. Колись знав, а зараз ні,- Серен теж поклав обїджену скибку на столик.

-А я? Що можеш сказати про мене?

-Якщо я не знаю про себе, то про тебе тим більше,- з ледь уловимою печаллю в голосі відказав він.- Може, ти якраз і живеш справжнім.

Я замовк, бо мені підступив гарячий клубок до горла. «Виходить, я все собі намислив і даремно ображався на нього».

-Ось сонце і зайшло, Тихоне, воно було прекрасне, як завжди!- Серен дивився задерикувато, його очі сміялися й аж випромінювали радість. Тоді додав:

-Але ми не будемо ставити кавуна замісць сонця, еге ж? Ми ж бо розуміємо, що́ таке сонце, а що́ таке кавун.

-Ну звичайно, Серене, ми розуміємо це,- мовив я, відчуваючи, як губи мої самі собою розпливаються в посмішці.  

Наступного дня ми знову сиділи під грушкою і пили зелений чай. Серен був заглиблений у себе, навіть якийсь похмурий. Я пробував з ним про щось говорити, але він відповідав короткими фразами, явно не бажаючи підтримувати бесіди. Врешті я дав йому спокій, і ми просто сиділи мовчки. Час від часу то він, то я брали піяли, він свою білу, я червону і посьорбували чай. Десь з того кінця села долинало завивання пса, жалісливе, безрадне. А з иншого боку, де була дорога, нема, нема та й проїжджала з гуркотом вантажівка. Я прислуха́вся до цих звуків, вони були такі звичні, нічим не примітні і водночас такі живі й рельєфні у своїй беззаперечній реальності, що це мене заворожувало. А коли я глипнув на годинник, то побачив, що минула щонайменше година, відтоді як ми з Сереном сиділи, не перекинувшись жодним словом. «Як непомітно промайнув час»,- подумки відзначив я.

-Ти знаєш, Тихоне,- раптом порушив мовчанку Серен, який допив залишки свого чаю й поклав піялу на столик,- я вже допетрав, що таке істина.

-І що, ти можеш так легко про це сказати?- я подивився на нього недовірливо, гадаючи, що мій друг жартує.

-А я не мушу нічого й казати!- мовив Серен.- Істина не потребує, щоб про неї говорили. Вона просто є.

Він звівся на ноги.

-Ось подивися, Тихоне, вона там!- він указав пальцем вдалину.

Я збентежено дивився на свого друга. Його очі блищали. Лице було біле, як папір. Він не рухався і, здавалося, не тямив себе. 

-Та встань же нарешті, подивися!- гаркнув  Серен, все ще вказуючи кудись рукою.

Я злякано зірвався на ноги. Стояв і весь тремтів.

-Бачиш ці дахи, вкриті червоною черепицею?- вже спокійніше запитав мій друг, втім, з якимсь переборщеним, як мені здалося, тріюмфом у голосі.

-Бачу,- через силу розтуляючи вуста, прохарамаркав я.

-Оце і є істина!- желіпну́в Серен.

А наступної мити сталося таке, чого я аж ніяк не сподівався. Він раптом вибухнув гучним  нестримним, якимсь попросту біснуватим реготом.

Я дивився на нього ні в сих ні в тих, не знаючи, ні що казати, ні що чинити. А він не переставав реготати. І це тривало довго, так довго, що, здавалося, ніколи не припиниться.

Потім уже в Києві, я часто згадував ці загадкові Серенові слова про істину, цей його несамовитий регіт і цю його руку, яка вказувала на черепичні дахи вдалині, але й досі не знаю, що думати про це все, бо щоразу, коли кажу собі, що мій друг просто втнув такий собі химерний жарт, то щось у мені вмах повстає, викриваючи мене у фальші, а коли запевняю себе, що в цій Сереновій витівці є якийсь сокровенний сенс, то щось у моїм нутрі знову ж таки звинувачує мене у фальші. Тож так і живу з дня на день з тривогою та сумяттям в серці, знай сахаючись  між «так» і «ні».

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

65. Так і помреш

https://ua-human.blogspot.com/2021/02/51.html Читати далі...

34. КНИЖКИ ЧИТАЙМО ДУШЕЮ (Статті)

Одна книжкова блоґерка заявила, що «художню книжку треба читати навіть тоді, коли вона нудна й нецікава, і треба прочитати повністю, бо инакше ми не зможемо слушно про неї судити».

То що́ ж виходить, маємо чинити насильство над собою, бо, мовляв, тільки прочитавши весь твір, можна оцінити його якість?

Ні, певен, це абсолютно хибне твердження.

І все-таки застановімося, невже справді, щоб визначити рівень прозового тексту, конче треба прочитати його від палітурки до палітурки?

А чи не досить, прошу вас, прочитати кілька абзаців чи сторінок в двох-трьох місцях твору, щоб зрозуміти його якість або принаймні відчути цікавий він вам чи ні, га? Адже, щоб пізнати смак вина, зовсім не мусимо випивати цілу бочку, вистачить і кількох краплин, щоб просто скуштувати!!! Так само і з книжкою. Вона становить собою текст, який є своєрідне словесно-емоційне вино. І його якість однакова в хай якій частині книжки. Тож нема потреба читати її всю, досить погортати, пробігши очима ті чи инші абзаци.

Крім того, є ще один важливий аспект. Якщо вам доводиться силувати себе, аби читати який-небудь твір, то це означає, що він вам однозначно нецікавий, а, отже, або низькоякісний, або щонайменше, що ви його не сприймаєте і не засвоюєте, а тому таке читання є марною тратою вкрай цінної для вас життєвої енерґії. А з цього робимо висновок, що читати належить лише ті твори, які викликають живе зацікавлення, а ще ліпше ті, від яких не можна відірватися, які глибоко хвилюють і зворушують. Бо ж саме так і тільки так, коли урухомлена глибинна сфера вашого єства,  відбувається духове зростання.

Утім, як я зрозумів, блоґерка розглядає читання як якусь суто розумову працю, де думка є домінантна і визначальна. Це не правильно. Художній твір не можна сприймати розумом, а насамперед душею. Адже його суть - це почуття, створені нагромадженням думок, виражених словами. Тому скупчувати увагу належить на почуттях, а не на думках. А це можливе лише тоді, коли розум затихне, припиняться всі ці нескінченні порівняння зі знаним, з тим, як є і як має бути, з осудом і схваленням і душа безперешкодно зможе спілкуватися з текстом сам на сам, без посередників, без упереджень, дивлячись на нього чистими безшпетними очима.

Тож тільки у такій формі і може відбутися істинне прочитання твору, його повне і беззастережне сприйняття. Адже художній твір, якщо він справді якісний, складається не тільки зі слів, за якими нічого не стоїть, а зі слів і тим, що криється за словами. І якщо сприймати його винятково розумом, то побачити можна лише мертві слова, і тільки. Те, що за словами, доступне лише душі.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

35. «Чорний ворон» - безумовне явище у своєму жанрі

https://ua-human.blogspot.com/2021/02/35.html

Читати далі...

33. НАЙКРАЩИЙ РОМАН ГЕНРІ МІЛЛЕРА (Статті)

Генрі Міллер… До цього видатного американського письменника я ставився дещо насторожено. Не люблю безсюжетної прози, яка позбавлена якоїсь узагальнюючої  думки чи проблеми і сконцентрована винятково на описові людських емоцій, а надто, коли акцент зроблено винятково на еротиці. Адже перед тим я прочитав його роман «Плексус», кілька повістей  і низку оповідань, де ці ознаки є домінантними.

Але  роман «Тропік рака» Міллера, виданий українською мовою (в-во «Колумбус», Київ, 2020), я не міг не купити, позаяк досі читав твори цього автора лише російською або польською. Тож взявся за читання з певним упередженням, вважаючи, що знову доведеться поринути в нескінченні дрібні події, завязані на взаєминах головного героя з  жінками, у його душевні і суто фізичні почуття з відвертими описами злягання.

Та я помилився, цей роман виявився не цілком таким, як я думав. І то в кращий бік. Не те, щоб там не було еротичних сцен чи всяких колізій, повязаних з любовними чи иншими емоціями головного героя, і навіть не те, щоб на відміну від инших Міллерових творів  він мав сякий-такий наскрізний  сюжет і якісь глибші екзистенційні смисли. Ні, новизна полягала в иншому, а саме в тому, як це подавалося - якось дозовано, стримано, з відчуттям міри, без переборщень і втомливої повторюваности вже зображуваного, особливо щодо епізодів з любощами.  

На мою думку, перевагою «Тропіка рака» (видано в Парижі 1935 року)  над иншими творами Міллера є те, що в цій книзі автор описує життя свого героя не звужено, не замикаючись  на темі кохання і любосних перепетій, а широко, себто, змальовуючи його у взаєминах з иншими людьми, майстерними мазками показуючи їхні характери, химери, приховані схотінки і часто несамовиті вчинки. І все це вельми виразно, яскраво, кольоритно. Крім того, роман не є потоком хаотичних емоцій, образів, подій, а становить собою доволі цілісну картину, яка складається з окремих, хоч і чітко не виділених у тексті оповідань з доволі виразними сюжетами. Саме завдяки інтризі, вмонтованій у кожне таке оповідання, цікаво читати цю книгу. І не заваджає цьому навіть подекуди вкрай затягнені «філософські» роздуми автора.  Смисл же роману, те, ради чого він написаний, полягає у відображенні правди про паризькі реалії початку 20-го століття в розрізі специфічного мистецько-люмпенського прошарку людей.  

Я десь читав, що «Тропік рака» є найвищим письменницьким досягненням Генрі Міллера. Тож повністю поділяю таку оцінку.

Також мушу дещо сказати й про мову перекладу (перекладач Геник Беляков). Вона загалом відмінна - вельми природня, проста, легко сприймається, позбавлена мовних штампів і дубових русизмів. Нецензурні слова ориґіналу, якими переповнений твір, вписані стотно, і кожне на своєму місці. Не викликають найменшого відторгнення слова «хуй, пизда, їбати» і їхні численні похідні. Тим паче, що подані правильно, так, як і вимагає внутрішня система української мови, а не так, як ще й досі дехто пише на російський манер  «пізда, єбати», що жахливо ріже вухо. Також перекладач, коли це потрбіно, вживає і синоніми цих слів, наприклад, нейтральне «прутень», а от замацане та ще й російське «член» я би на його місці не використовував. Звичайно, трапляються й огріхи, й справжні ляпи, наприклад, цей жахливий мовний покруч «ванна» (з рос. ванная), замісць нормального українського слова «лазничка», якого перекладач з якогось дива не знає. Це подекуди навіть створює проблеми для розуміння. Адже у реченні «Вона щось довго була у ванні» не ясно, про що йдеться, чи власне про ванну, чи про лазничку.

Утім, ці недо́тяги щодо мови все-таки не псують загального враження про роман. Тож певен, той, хто прочитає його, не буде розчарований.    

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

34. Книжки читаймо душею

https://ua-human.blogspot.com/2021/01/34.html

Читати далі...

32. БАЛЯНСУВАННЯ НА МЕЖІ "ТАК" І "НІ" (Статті)

Уже кілька місяців минуло, як я купив і прочитав книжечку прозових мініятюр Ярослава Мельника "Дуже дивний будинок. 99 романів", а все ніяк не можу оговтатися від дивного враження, яке вона на мене справила. І справді, як може художній текст викликати водночас і захоплення, і нехіть. Це, ну, попросту неможливо. Але факт залишається фактом, тож і ходиш розгублений, зніяковілий, наче з якогось дива боїшся рішитися розуму.

Ця книжечка настільки незвична за формою письма, такого до кости лаконічного і позбавленого будь-якої барвистости, а також сутнісним наповненням, таким часами вбивчо логічним і нещадно правдивим, що я, опанований сумяттям, просто не знаю, як до неї підступитися, не те щоб робити якісь висновки.

Тож час від часу я тільки й роблю, що роздумую про ці дивоглядні мініятюри й  запитую себе: що це? парадокси правди життя? контраверсії мислення, виставлені навиворіт? грайливе взаємозаперечення норм, загальноприйнятих «істин»? мудрість, схована за демонстративно пустим жартом? балянсування на межі "так" і "ні", серйозного й несерйозного? просто звичайнісінький гумор, ні до чого глибшого  не привязаний? Що, властиво, за цим усім стоїть? Є в цих на позір простих, зчаста химерних, двозначних і навіть багатозначних сентенціях якийсь утямливий сенс? Чи нема ніякого?

І не знаходжу відповіди. Не можу прийти до якогось певного висновку.

Але одне беззаперечне: ці мініятюри читати цікаво, вони лоскочуть нерви, смішать, дивують, подекуди дратують, навіть злять, иноді викликають почуття, що автор просто з тебе глузує, як тільки ти ставишся до написаного наповажне і, навпаки, як тільки ти починаєш сприймати все з гумором, автор строго вказує, що неетично сміятися там, де треба плакати. От і сахаєшся від одного стану до другого, почуваючи себе тим горопахою, який остаточно заблудився у лісових нетрищах, зупинився, безрадно глипає у ріжні сторони і не розуміє, куди йти.

Не знаю, може, це лише я такий безпорадний щодо оцінки цього твору, може, инші зовсім инакше його сприймають? У кожному разі мені дуже хотіло би ся, щоб хтось прочитав Мельникові мініятюри і висловив свою думку. Хтозна, ану ж і мені проясниться у голові!

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

33. Найкращий роман Генрі Міллера

https://ua-human.blogspot.com/2021/01/33.html

Читати далі...

31. ЩО НЕ МОЖНА ЛЕГКОВАЖИТИ (Статті)

Один чоловік у фейсбуці, знаючи, що я став цікавитися сучасною українською літературою, порадив мені прочитати роман Тараса Антиповича «Хронос».

Тож я прочитав. І відчув потребу сказати кілька важливих слів, які, крім мене, навряд чи хтось спроможен сказати авторові.

 Цей текст, мушу щиро визнати,  цілком читабельний. Опис чіткий, ясний, з утямливою думкою, позбавлений цього жахливого ґанджу наших письменників - утомливого багатослівя, яке нічого не виражає. О́брази персонажів яскраві, навіть подекуди кольоритні, завдяки стотно, без переборщень вжитим мазкам, які характеризують зовнішність і психічний склад. Події також описано вельми картинно, вони легко і досить випукло зринають в голові читача. Жвавий сюжетний розвиток кожного окремого розділу формує певну інтриґу, посилюючи цікавість до тексту. Цілком прийнятною є також структура роману, яка складається з окремих образків-розділів. У кожному змальовано події та герої, які віддалено повязані між собою.

І все було би більш-менш, але добре, якби автор не легковажив таку важливу річ, як правда.

Хай якого жанру твір, хай які фантастичні події у ньому зображено, але все має бути належно умотивоване, переконливе, описане так, щоб читач повірив, а, отже, був уражений тим, що читає.

Невмотивованих учинків в романі хоч і не так багато, але достатньо, щоб понижувати загальне враження про його вартість. Напр., викликає недовіру, що молодший брат так легко міг би знищити свого старшого брата, і то тоді, коли той так шляхетно віддав молодшому всі свої можливості. Такого шибу епізодів можна навести і більше.

Втім, найголовніша вада роману в иншому - у ньому нема якогось глибшого життєвого смислу. Нема центру, який тримав би все в купі і до якого зводилися б усі події. Адже просто соковито й барвисто описати ситуації, які виникають, коли фантастичним чином з людей можна висмоктувати або вприскувати "біологічний час", замало, щоб книжка могла по-справжньому, до найдальших засторонків серця схвилювати читача.

Таким чином роман вийшов доволі таки поверховим. Але разом з тим завдяки переліченим на початку чеснотам він вигідно виріжняється з-поміж численної багатоформатної писанини инших українських письменників, в тому числі і тих "знакових", які набридають усім своєю безсоромною самореклямою, не розуміючи, що квітка не покликана бігати за комахами і розквітає незалежно від того, прилетять на її красу й аромат комахи чи ні.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

32. Балансування на межі «так» і «ні»

https://ua-human.blogspot.com/2021/01/32.html

Читати далі...

30. ЩЕ РАЗ ПРО ТІ НАШІ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОБЛЕМИ (Статті)

Ярослав Мельник ще у 2003 році написав блискучу за формою і глибоко діткливу за правдивістю статтю "Свобода від контексту" (оприлюднила "Критика", березень, 2004), яка і сьогодні настільки актуальна, що всі наші літературні й видавничі медія мали би її по кілька разів щороку публікувати на своїх сторінках і вести безперервну дискусію про найбільшу проблему нашої літератури - відсутність повноцінного літературного процесу, і дискутувати доти, поки проблему не вдасться вирішити.

Утім, бачиться, відтоді й до сьогодні стаття так нікого по справжньому не вразила і проблема нашої літератури залишається актуальною - ніяких ні популярних, ні фахових дискусій з приводу тих чи инших творів нема, є лише нескінченне набридливе змагання авторів у самореклямі, яке лише дезорієнтує читацьку публіку, перешкоджаючи якісним текстам бути поміченими і піднятими нагора, а, отже, прирікає українську літературу на марґінес у світовому культурному просторові.

Тож Мельник у своїй статті ставить дуже важливі питання.

Чому українське літературне середовище поділена на групи та групки, які ізольовані одне від одного і які цілковито іґнорують твори не своїх авторів, що перекреслює літературний процес як такий? Чому в Україні нема критиків, які стоять понад групами, не залежать від них і таким чином можуть бути арбітрами загальноукраїнського масштабу, що ще більше погіршує становище? Чи може взагалі письменник перебувати поза літературним контекстом, бути вільним і незалежним і при тому повноцінно творити? І що означає для письменника присутність у літературному контексті: благо чи зло?

Дуже би хотілося, щоб ми над цим замислилися. Тому я і поклав знову привернути увагу всіх до цієї статті.

Статтю можна прочитати за цим поклика́нням: https://krytyka.com/ua/articles/svoboda-vid-kontekstu

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

31. Що не можна легковажити

https://ua-human.blogspot.com/2021/01/31.html

 

Читати далі...

29. А УКРАЇНІ І НЕВЗАМІТКУ (Статті)

Твори Ярослава Мельника набирають щораз більшого розголосу в Европі. Нещодавно його роман "Далекий простір" (Espace lointain) вийшов у Німеччині (берлінське видавництво KLAK Verlag). У Франції він був виданий у 2018 році (в-во Espase Lointain) і став книгою року. Про нього написали і продовжують писати численні французькі газети та журнали в тому числі і найвідоміші (Лє Монд, Телерама й ин). Сьогодні вже налічується близько двадцяти рецензій. Чималий успіх отримав і роман "Маша, або постфашизм". Рецензій на нього вже близько пятнадцяти, зокрема, в таких поважних часописах як "Ліберасіон" і "Нуіель Обсерватор". Також багато схвальних відгуків отримали й инші твори Мельника, напр., роман "Парії раю", який опублікувало найбільше французьке видавництво Robert Laffont. Перекладалися й видавалися його твори й у инших европейських країнах, зосібна, англійською, литовською, німецькою, італійською, російською й незмінно отримували там позитивні оцінки, напр., зб. прози "Останній день" (в-во Noir press) з захопленням зустріли англійські критики.

І ось на цьому тлі не може не вражати повне безгоміння довкола Ярослава Мельника в нас. В Україні видано кілька книжок, зразу ж по цьому опубліковано три-чотири прісні рецензії, і стільки ж малозначущих відгуків, в яких нема ні глибших узагальнень, ні ориґінальних суджень і від яких читачеві хочеться лише одного - позіхати.

І на цьому все. Жодних нових статей, свіжих думок, оцінок, дискусій, жодних спроб поділитися враженнями про творчість цього автора з боку наших літкритиків і "знакових" літераторів. Так, наче ніде нічого. Тиша, спокій, благодать.

Тож не дивно, що про Ярослава Мельника мало хто знає в Україні. В Европі знають, а в Україні... "боронь Боже, не знаю, а хто це такий?!"- скаже, чей, кожен пересічний український читач.

От і маємо парадоксальну ситуацію. Жадана, Забужко, Андруховича й инших меншого калібру письменників і письменничків знають у нас майже всі, але вони нікому не відомі поза Україною, а Ярослав Мельник, твори якого видаються і про якого дискутують в европейських країнах, мало хто в нас узагалі чув.

Причина цього проста. Згадані письменники всю свою енерґію віддають найбезсоромнішій самореклямі і їх активно підтримують у цьому прихильні до них літературно-видавничо-журналістські клани, бо і перші, і другі переконані, що саме рекляма, а не висока якість творів є рецептом письменницького успіху. Втім, якщо це й приносить певний ефект в Україні (і то далеко не в загальноукраїнському масштабі!!!), то за межами України, в країнах Европи і світу це не спрацьовує - там насамперед звертають увагу на якість твору, а не на рекляму. І якщо якість низька, то твір нікого не зацікавить.

Під цим оглядом вельми показовим є приклад з Жаданом, якого можна назвати найгеніяльнішим українським самопіярщиком.

У Парижі є одна українка, яка перекладає на французьку. От вона й переклала кілька Жаданових романів. Якийсь з них вдалося опублікувати. І що? Та нічого. Резонансу нуль. За весь час у французькій пресі не з'явилося жодної рецензії, жодної!!!. Та про цей "успіх" літературні клани в Україні воліють мовчати, продовжуючи розганяти хвилі про мало що не "всесвітньо відомого письменника Жадана".

Тож я запитую: чи не пора нам змінити свої підходи до літературно-мистецьких реалій, перестати лицемірити, обманювати себе й инших, видавати бажане за дійсне, чи не пора називати справжнє справжнім, а фальшиве фальшивим?! Адже від цього повною мірою залежить, як почуваються в Україні творчі особистості, як їм тут живеться, чи не задихаються вони від нашої байдужости, нашої нездатности розріжняти якісне від неякісного. Мусимо ж ми врешті решт утямити, що ганебним є для всіх нас, що в Україні перед талановитою одиницею і далі стоїть цей жахливий вибір: або покинути Батьківщину, або лишитися тут і жити у внутрішній еміґрації.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

30. Про ті наші літературні проблеми

https://ua-human.blogspot.com/2021/01/30.html

 

Читати далі...

63. ДІД ОГИР (Нотатки мого друга Т.Р.)

Він жив на другому поверсі, і я иноді зустрічав його. Здебільша ввечері, коли западали сутінки О́гир (так усі в нашому будинку називали цього старезного діда) виходив надвір посидіти на лавці під тінистою горобиною. Його велика обважніла постать  рухалася вкрай повільно, ноги ступали мацюпкими кроками, здавалося, він ніколи не зійде зі сходів. Утім, дід уперто просувався вперед і врешті сідав на лавку.

-Чому ви ходите без палиці?- запитав я якогось разу, коли ввечері вертався з прогулянки й побачив, як Огир через силу переступає через поріг, тримаючись за одвірок.

Дід навіть не зиркнув у мій бік і далі робив своє. Він уже підступав до першої сходинки.

-Тихоне, дайте спокій, він такий уреднючий, що ніколи не відповість,- мовила кощава, у хутряній камізельці консьєржка Маня, яка вийшла зі своєї кімнатки і стала в дверях. У неї під лівим оком виднівся чималенький синець.

-О, а це що у вас за знак під оком?- нестримався і засміявся я.

-Що, що!- сердито зи́кнула Маня.- З Зоською вранці погиркалася. Та сука прителіпалася налигана як квач, мало рачки не лізла…

-Ти ба, управи на неї нема,- пробурмотів я, знаючи, що ту Зосю (вона торгувала квітами на якомусь київському базарі) ненавиділи й побоювалися, чей, усі мешканці нашої багатоповерхівки.

Тим часом дід Огир додибуляв до лавки, крекчучи сів, і застиг у своїй звичній позі – спершись ліктями на коліна і схиливши голову, так що широкі криси його капелюха устіль закривали йому лице.

-Так і сидітиме, аж поки не приїде дочка. Вона і заведе його назад додому,- процідила крізь зуби консьєржка.

Я, кивнувши, мовчки пройшов повз неї і рушив до ліфта.

 Дід Огир (це мені колись розповіла консьєржка Маня),  народився і прожив усе життя в селі, здається, на Черкащині. Працював спочатку трактористом у колгоспі, згодом механіком на тракторній станції. А коли Україна проголосила незалежність, і колгосп з пишномовною назвою «імени Кірова»  розвалився, ремонтував приватні авта по цілій окрузі, непогано заробляючи. Він мав дружину, а також четверо синів і доньку, яка була наймолодша. Всі пятеро дітей, як тільки-но вбилися в пір’я, покинули батька-матір і перебралися до Києва. Огир з жінкою лишилися вдвох, проте сяк-так давали собі раду – він заробляв гроші, а за нею було домашнє господарство. Гірше стало, коли дружина однієї осени захворіла на ґрипу і померла від ускладнень (лікарі казали, що відмовило серце),  і більше нікому було поратися ні в хаті, ні на городі. Огирові на той час добігло сімдесят шість. Утім, він ще цілих десять років прожив у селі сам як палець, наві́друб відмовляючись переїжджати до Києва.

-Я тут народився і тут хочу померти,- вигукував він, гримаючи величезним кулачиськом по столі, коли Липа або Липуня, як він звик називати свою дочку, вкотре вмовляла його покинути село, обіцяючи винайняти в столиці невелике, але охвітне всіма сторонами помешкання з кухнею, лазничкою та вбиральнею.

Урешті старому таки довелося пристати на доччину пропозицію, бо він зовсім знемощів і мало що міг робити сам.

-Тату, ти просто якогось дня впадеш, і я навіть не знатиму, що́ з тобою,- переконувала його Липуня.

-А що, тут людей нема?!- бурмотів він, відкаскуючись від доччиних умовлянь, але вже без  запалу, а радше з притаманної йому впертости.

-Що?! Люди?!- зойкала заледве не з обуренням Липуня.- Та тебе через твій нестерпний характер усі в селі так знелюбили, що ніхто навіть за грубі гроші не хоче за тобою приглядіти!

Тож Огир переїхав до Києва і став жити у нашому будинку в двокімнатній квартирі, яку купили йому діти. Відтоді минуло ще десять років. Тепер йому вже було девяносто шість.

-Давно хотів з’ясувати, а яке повне імя в його доньки?- запитав я якось при нагоді у консьєржки.

Маня, яка, як говорили сусіди, за певну винагороду приглядала за старим і тому була в тісніших стосунках з Липунею, видивилася на мене, наче вперше побачила.

-О, а ви наче не знаєте!

-Та таки не знаю, Маню,- забожився я.

-Лимпія́да її повне ймення. Невже не чули такого імени?

-Чого ж, чув. Просто не думав, що Липа – це зменшене від Ллимпіяда.

Дід Огир далеко від дому не відходив, і якщо я його бачив, то лише біля ліфта, на сходах, а найчастіше на лавці під тою горобиною. Дивно, але він ніколи ні з ким не розмовляв, принаймні я жодного разу не бачив, щоб старий з кимось перекинувся хоч словом. Сидів мовчазний, застиглий, зі схиленою головою. Здавалося, був весь занурений у себе, у свій уявний світ, переповнений  спогадами  про  минуле. Иноді він голосно кашляв, конвульсивно метляв головою і спльовував густе харкотиння за лавку в траву, де валялися недокурки, лушпиння з соняшникового чи гарбузового насіння, помаранчеві шкірки й инше сміття, а також росли миршаві стокротки. І якщо хтось з шумом, голосною розмовою  чи сміхом, бува, проходив мимо, то лише коли-не-коли зводив голову, зиркаючи тьмяним вовкуватим поглядом, наче запитуючи, хто це посмів порушити його спокій.

Памятаю, як минулого літа якогось дня ввечері, коли спала жарота, і Огир своїм звичаєм сидів на лавці, надійшла Зося, або, як її ще поза очі називали, Зоська-біснувата. Вона вся була якась припухла, помята, і, як мені здалося, не дуже й пяна, мала до крови потовчене коліно, йшла боса, в лівій руці несла великий, ущерть напханий чимось кульок з чорно-білим поличчям Майкла Джексона, а в правій  босоніжок зі сріблястими ремінцями. «А другий де? Мабуть загубила!»-  подумав я. Втім, уголос нічого не сказав, а лише кивнув, щось невиразно пробурмотівши.

Зося зупинилася, злобно свінула на мене очима і голосно сказала:

-Не чую! Що ви там бурмочете під ніс?!

-Просто сказав «добрий вечір»,-   мовив я, зніяковівши, і відчув, як кров припливає до лиця. «От мені ще напасть з цією плю́гою!»- подумав.

Зося хотіла щось відповісти, але раптом стала гикати і ніяк не могла зупинитися. Її аж корчило, здавалося, вона зараз зблює.

Дід Огир підвів голову і внурив в неї очі. В його очах я побачив такий  мертвущо-крижаний холод, що мене наче обдало морозом.

Зося вмах перестала гикати і, кинувши кульок та босоніжок на діл, рвучко повернулася до старого.

-Що́ витріщився,- гаркнула вона.

Але старий уже опустив голову, і його обличчя сховалося за капелюхом. Він сидів нерухомий, наче не людина, а якась  річ.

-От ще тума́! Сидить тут, як лантух гімна!- крикнула Зося.

Я, скориставшись моментом, поквапився забратися геть.

Цієї осени я вперше відчув, що мої самотні прогулянки Києвом, його широкими бульварами й рівними проспектами, довжелезними сірими вулицями, непримітними вуличками й провулками, невеликими площами й широченними майданами, де в найнесподіванішому місці можна було натрапити на древній храм чи  новозбудовану  церкву, мої блукання серед старих камяниць і нових, височенних будинків зі шкла і бетону, моє безцільне вештання у тихих кварталах, де рідко зустрінеш перехожого,  і в шумних районах, повних людей, авт, нескінченних рядів  крамниць, кавярень, ресторацій, розважальних закладів, торгівельних центрів, себто, те все, де і як я звик проводити час протягом багатьох років, уже не приносить мені такої розради, як раніше. Навіть Дніпро, затаєний плин його темних вод, який я споглядав з закутої у камінь набережної біля моста Патона, уже не так до самозабуття зачаровував мене. «Що зі мною?- мордувала мене думка.- Невже сприйняття моє вже притупилося, невже очерствіло моє серце?»

І я пускався шукати инших місць, нових, свіжих, незнаних, які би були тісніше повязані з живою вікодавньою природою. Став частіше ходити на пу́стища, густо зарослі бур’янами, бувати на полишених і геть здичавілих промислових територіях, де можна було натрапити на всякі дивоглядні зела́, кущики і деревця, тинятися на Дніпрових схилах, що потопали в золоті осіннього листя, у занедбаних, густо вкритих чагарями пере́тиках за межею міста, у парках, садах, особливо у знаменитому Ботанічному саду імени Миколи Гришка за Печерським мостом, а також на Трухановому острові і в Гідропарку… Нерідко маршруткою виїжджав за місто до Биківнянського меморіялу і годинами бродив там у сосновому лісі, сподіваючись, що дерева, кущі, инші дикорослі рослини  принесуть мені гостріші відчуття і більшу наснагу.

Але це лише поперва́х трохи втішало мене. Через місяць-два, я знову став почуватися, як сам не свій. Якась тривога троюдила серце день у день, а иноді ставало й зовсім погано – мене душила нестерпна туга за чимось неспогаданим, чи то забутим, чи то ніколи незнаним. Тож зчаста я ловив себе на тому, що розглядаю березу, сосну, дуб, шипшиновий чи калиновий кущ, але зовсім не бачу їх, бо весь поглинутий  думками про щось або  веду діялог з якимсь уявним співрозмовником. І щоразу, як приходив до тями, я з досадою роззирався довкола, бачив перед собою стовбури дерев, грубі гілки, мереживо переплетеного віття, яскріння пожовклого листя, латки блакитного неба вгорі, і мене охоплювала пекуча гіркота, що врешті переростала у розпач - якогось дня все це справжнє, живе, яке нуртує, радіє, співає, витанцьовує зараз, тепер, цього єдиного змигу і яке ніколи не перестане існувати, покине мене чи, слушніше, я покину його, і мене буде увязнено назавше у безживній пустелі думок, спогадів, мертвих о́бразів і подій минулого. Таке майбуття жахало мене. І я мерщій біг в инше місце, нове, не подібне на це, з иншими деревами, кущами, травами, з иншим повітрям, иншим небом, впивався у все це очима, торкався руками, широко роздимаючи ніздрі, вдихав незнані освіжущі запахи, й бувало, що несподівано, наче  спалах навідувала мене та безпричинна радість, до якої нема стежок – коли усе навкруги бачиш, навіть свої руки, ноги, та  себе в цьому всьому не бачиш. Утім це ніколи не тривало довго, я неухильно знову повертався до себе, до своїх думок, і знемагав від відчуття фальшу, споглядаючи навколишні речі наче крізь гли́зявий туман, і бачив незліченне громаддя речей, мертвих, а не живих, які мають видимість життя, але насправді не є життям.

Вертаючись якось увечері з прогулянки Биківнянським лісом (це, памятаю, було в листопаді),  я побачив на лавці під нашим домом чиюсь темну тінь. У сутінках добре не було видно, але я не сумнівався - там сидить дід Огир. Мене тільки здивувала дещо неприродня його поза. Він сидів, відкинувшись на спинку лавки. Втім, хоч голова його була схилена вперед, з-під  капелюха визирало пів обличчя: великий ніс, закручені на кінцях сиві вуса-стирчаки, великі мясисті губи, чисто виголене, прямокутної форми підборіддя, яке немовби свідчило про затятий характер його власника. Все це я побачив, як підійшов ближче. А ще на землі під його ногами валялася перевернута емальована мисочка і розсипані білі черешні.

Я, було, подумав, що дід помер. Але ні, він був живий. З його злегка розтулених вуст вилітало ледь чутне похрипування, а руки конвульсійно стискалися в кулаки.

-Що з вами, вам погано?- я торкнув  його за плече.

-Піґулки… в кишені…- прохарчав Огир. З його рота бризнуло щось схоже чи то на піну, чи то на густу слину.

-Зараз,- я запхав руку до кишені його піджака й вийняв рожеве пуделечко з біло-синіми капсулами.

-Дві,- знову прохарчав старий.

Я вклав йому до рота дві капсули і поміг запити водою з фляшки, яка лежала поряд на лавці.   

Через якийсь час старому стало легше. Він випрямився і мовчки дивився кудись на клюмбу, де поміж посохлих трояндових кущів, лежав, звившись у клубок, величезний біло-чорний кіт із розірваним вухом.

Раптом задзеленчав Огирів мобільник. Дід з чималим зусиллям видобув його з внутрішньої кишені і приклав до вуха.

-Я ще живий,- проказав кволим голосом.- Ні, не сам. Тут Тихін. Чому так довго їдеш?

-Це донька?- запитав я.

Старий не відповів. Він опустив мобільник і довго, з якоюсь холодною байдужістю дивився на клюмбу, де й далі вилежувався кіт.

-Вона просила, щоб ви побули,- простогнав він.

-Добре,- я кивнув.

Більше ми не розмовляли. Огир сперся ліктями на коліна і, схиливши голову, застиг у своїй звичній позі. Здавалося, він цілковито забув про мене й перебував у якихось своїх маривах.  Я позбирав черешні до мисочки і поклав на лавку. Тоді сів  поряд зі старим. Мені було доволі кепсько на душі. Все, що сталося,  здавалося мені недоречним і безглуздим. «Навіщо я тут? Кому потрібна моя допомога? Цьому дідові? Та йому найменше, раз він не хоче і слова до мене промовити, не те щоб подякувати,- гризла мене думка.- Тоді чого я взявся допомагати? Що? Бо так належиться? То, може, піти геть?» Утім, і далі сидів. Кіт на клюмбі ліниво потягнувся  і знову влігся.

Певно, я навіть трохи задрімав, бо зовсім не почув, коли підїхав розкішний вишневого кольору «мерседес», і з нього вилізла Огирева донька Липуня, яка бігцем кинулася до батька. Це була напрочуд вродлива жінка під пятдесят років з коротенькою під хлопчика зачіскою. На ній були брунатні, дуже обтислі штани, які підкреслювали знадливу випуклість великих стегон і рівні ноги. Помада на губах мала стотно такий же глибокий вишневий колір як і її авто.

-Дякую, Тихоне! Він міг померти!- вигукнула вона, підбігши.

-Я саме вертався з прогулянки, коли…- я звівся на ноги.

-Поможете?- Липуня взяла батька попід руку.

-Звичайно,- я  взяв його попід другу.

І ми, допомігши старому встати, обережно повели його до входу в будинок. Огир весь час мовчав. Він був насуплений і не промовив жодного слова, аж поки ми не підійшли до ліфта.  Коли двері кабіни розсунулися, старий раптом злобно пробурчав: 

-Краще б я помер!

Мене охопила лють. Я ледве стримався, аби не затопити дідові по пиці. «От іще мені,  роби людям добро!»- мовив подумки.

-Не зважайте на нього, Тихоне! Я з ним уже багато років мучуся!- Липуня вибачливо всміхнулася, війнувши на мене витонченим ароматом дорогих парфумів, змішаним, як мені здалося, з легким запахом поту.

-Дрібниці,- відказав я, намагаючись посміхнутися у відповідь. Але, здається, тільки скривив лице у шкарадну ґримасу.

-Так, краще б я там на лавці помер!- знову процідив крізь зуби Огир. В його голосі вчувалася вже не злоба, а  якась невимовна образа на всіх і вся. 

-Господи, він зовсім рішився розуму!- прошепотіла Липуня сама до себе і витерла з ока сльозину. Потім повернулася до мене і, наче виправдовуючись, мовила:

-Це все через ту проклятущу Маню… Обіцяла ж приглянути. І де вона тільки повіялася?! Ви не знаєте?

Я не відповів, натис кнопку і ліфт рушив вгору.

Відтоді я цілу зиму і майже до кінця весни не бачив Огира. Було холодно і він не виходив з дому. А в травні, коли потепліло, старий знову нема, нема та й  з’являвся на лавці під  горобиною, і  я, проходячи, мимо щоразу з ним вітався. Але він ніколи не відповідав, навіть не дивився на мене, а якщо й дивився, то як на пусте місце. Втім, я не почував до нього зла, моя образа за той випадок так само умліг ока щезла, як і виникла. Здається, я зрозумів його. Він просто не хотів більше жити.

І от одного разу десь на початку червня мені випала нагода з ним порозмовляти трохи довше.

Було дуже тепло. Скрізь буяла зелень. Повітря було насичене свіжістю й пахтіло квітами. Я вийшов з дому, маючи замір десь годину-дві погуляти, бо набридло  сидіти в чотирьох стінах. Але ніяк не міг рішитися, в який бік іти. Що не спадало на думку, все здавалося мені якимсь негодящим. То ж я, вийшовши з підїзду і спустившись сходами, ступив кілька кроків і зупинився. І раптом уздрів на лавці під розквітлою горобиною, яка вся аж сяяла в білих суцвіттях, діда Огира. Він уважно глядів на мене. Я знічено привітався. Старий кивнув у відповідь. Тоді я підійшов до нього і сів поруч.

-Ну що, перезимували зиму?- запитав я.

-Та й не одну,- скрипучим голосом відказав старий.

Я замовк, не знаючи, що далі говорити. Запала мовчанка. Тож мені тільки й лишалося, що слухати, як угорі на горобині несамовито цвірінчать горобці.

-Чую, що вже скоро помру,- перервав мовчанку Огир.

Не знаю чому, але мені похололо на серці. Мав таке відчуття, наче йшлося про мене.   

-Важко вам?- прошепотів я.

-А що доброго в цьому житті?- старий закашлявся і сплюнув набік.

-Невже вас нічого не тішить?

-Все пусте, цілковито все…

Він замовк. Горобці на горобині стали галасувати ще голосніше.          

-От розрепетувалися!...- Огир скривив вуста у кислу посмішку.- Ніщо їм невзамітку.

І тут я зважився спитати в старого те, що давно цікавило мене. І я випалив одним духом:

-А скажіть,  як ви дожили до такого поважного віку, що́ давало вам сили жити?

-Що давало сили?- перепитав він глухим безбарвним голосом, у якому не було і натяку на якусь теплу нотку.- Те, що і всім иншим.

Він на хвильку зупинився, нервово затарабанив пальцями по колінах, а тоді додав:

-Надії. Дурні, пустограшні надії…

-А зараз,- я намагався стримати хвилювання,- зараз у вас нема ніяких надій?

-Нема,- похмуро мугикнув старий і знову закашлявся.

-Як же ви тоді живете, не маючи надій?

-Як живу?!- перепитав він і впер в мене свої тьмаві безживні як у мерця очі, які нічого не виражали.     

Я мовчав і вже був нерадий, що затіяв цю розмову.

-Чекаю смерти. Вона моя єдина надія!

В дверях з’явилася консьєржка Маня. Вона глянула в наш бік  і гукнула:

-Діду,  телефонувала Липуня, казала, що сьогодні не приїде, я сама вас заведу додому.

Я звівся на ноги і рушив до трамвайних колій у бік соснового лісу, який починався за базаром «Юність», туди, де я колись бачив молоду зламану сосну, що так вразила мене. Але я не знав, що йду саме до тої безлюдної місцини. Ноги самі мене несли.   

Коли я прийшов на місце, то побачив, що зламана сосна дала три бічні пагони, які устіль закрили зламаний стовбур. Ці пагони були такі гарні, вкриті такою  здоровою соковитою глицею і так радісно вилискували на сонці, що я відчув, як усе внутрі затрепетало. Стояв і дивився на ті дивовижні пагони. І мені нікуди не хотілося звідси йти. «Наче ніякої смерти і не існує на світі!»- прошепотіли мої вуста. «А що ж тоді існує?»- запитало щось у мені. «Хіба ти не бачиш?- злинуло з моїх вуст.- Оце й  існує». «І сьогодні, і завтра, і завжди?»- знову забриніло з мого нутра. «Так, і сьогодні, і завтра, і вічно»,- прошелестіла ледь чутна відповідь.

Дід Огир таки сказав правду. Він не дожив і до осени. Помер вкінці серпня, коли літня спека пішла на спад і ночі стали холодніші. Консьєржка Маня, яка мала приглядати за старим,  навіть не помітила, коли це сталося. Огир преспокійно сидів на лавці у своїй звичній позі, ні на кого і ні на що не звертаючи уваги. І люди, які виходили з підїзду чи заходили до будинку, також не звертали на нього уваги. Всі за багато років звикли до його зігнутої непорушної фіґури під горобиною.

Першою виявила, що дід Огир мертвий, його донька Липуня, коли приїхала ввечері заводити батька додому. Очевидці розповідали, що вона, торкнувши його за руку, відсахнулася. А зрозумівши, що він помер, навіть не скривилася, не те щоб заплакати. Деякий час стояла, наче роздумуючи. Тоді вийняла з торбинки мобільник і стала кудись телефонувати.

Похорон я спостерігав з вікна. Було повно людей, серед них десятки родичів небіжчика, яких можна було впізнати за чорними жалобними строями, найближчі сусіди зі сходової клітки, инші мешканці дому, а також випадкові перехожі й  усякі  витріща́ки. Скрізь аж рясніло від квітів й вінків з чорними биндочками. Невзабарі молодий румяний піп, енерґійно махаючи кадилом, з якого бухкав зеленавий дим,  відспівав заупокійну молитву, і розкішну, покощену й до блиску відполіровану дубову труну поклали до катафальку. Як тільки катафальк (це був новенький автобус з широкою чорною смугою з боків) зрушив з місця,  частина людей посунула за ним, а решта посідала до своїх авт і поїхала вслід.  

Пізніше я часто і завше з деяким сумяттям у серці згадував цього химерного діда. І щоразу казав сам до себе: «Він усе життя прожив надіями на щось. А втративши всі, які тільки мав надії, зі смерти зробив собі останню надію. Я ж живу без усяких надій, не чекаючи нічого і не сподіваючись ні на що, і житиму, певно, доти, поки ці дерева, ці вулиці, ці будинки, ці пішохідці на асфальтованих хідниках, ці дивовижні звуки звідусіль: голоси птахів, людський гомін, шум вітру, шурхіт дощу, цей таємничий Дніпро, це блакитне небо над Києвом, і це сонце, яке сяє вдень, і цей місяць, який виблискує вночі, тішитимуть моє серце.»

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ 

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

64. Черепичні дахи

https://ua-human.blogspot.com/2021/01/50.html

Читати далі...