вівторок, 29 вересня 2015 р.

115. ЛАВКА (Напівсонні листи. Ілюзії невмирущі)

      

Під час моїх прогулянок Седіоланом це було моє найулюбленіше місце. Тут, ліворуч від пристани завжди було безлюдно. Дикий берег, всіяний камяними валунами й скелями, над якими літали численні зграї чайок, нікого не вабив. Люди надавали перевагу гладенькій, вимощеній фіґуристою червоною плиткою набережній, уздовж якої тяглися розмаїті ятки й крамнички, де можна було купити пива, перекусити, придбати якісь дрібнички і відпочити в тіні розлогих плятанів на мяких стільцях найчудернацькіших форм і розмірів.

Я не знаю, хто і коли цю деревяну лавку з відірваним переднім бруском і  важезними чавунними ніжками встановив сюди, посеред води на нерівну, покарлючену кривими виступами і шкалу́бинами скелю. Здається, вона завжди там була. Втім, не памятаю, щоб на ній хоч коли-небудь хтось сидів. Адже дістатися до лавки можна було лише стрибаючи по каменюках. Та й то, певно, не завжди, а лише в тиху безвітряну погоду. Бо коли море було неспокійне, бушувало, то лавку нерідко всуціль заливали хвилі, які, накочуючись високими валами, стрясали нею і з гуркотом розбивалися об скелю, і навряд чи такої мити хтось би зважився поткнутися туди.

Але, повторюю, я дуже любив це місце. Любив прийти сюди спокійним надвечір’ям й довго споглядати, як заходить сонце. І такої години мені завсіди марилося, що я не сам, а є я і ще ця лавка. Байдуже, що вона мовчала, що вона абсолютно була байдужа до мене, що вона ніколи не раділа коли я приходив, і ніколи не печалилася, коли я йшов геть. Вона стояла собі сама-саміська на цій скелі вдень і вночі, в холод і спеку, взимі і вліті, мужньо витримуючи атаки стихій – штормові вітри, палюче сонце, зливи й затяжні дощі, гли́зяві тумани, смалькі́ морози, снігопади, удари розбурханих морських хвиль. Без ремствувань і нарікань. Я заздрив їй, бо сам не годен був зберігати такої сили духу і часто, особливо, коли подовгу через негоду або через якісь болячки змушений був залишатися у своїй, колись такій гарній, а тепер уже зовсім занедбаній двоповерховій віллі із здичавілим, су́плаш зарослим сливняком садом на вулиці Завислій, впадав у глибоку апатію, годинами без руху лежачи на шкіряному тапчані під великим посрібленим годинником на стіні, який застиг на одинадцятій годині, бо з якогось року мені стало ліньки його накручувати.    

Так, я любив приходити сюди. Але, ясна річ, мені ніколи не спадало на думку посидіти на цій лавці. Та й у свої сімдесят два роки та ще й із задишкою і часто мучений нестерпними болями в колінах я попросту не зміг би туди дістатися. Тому зазвичай сідав здаля на якийсь камінь (їх тут було безліч) і дивився на лавку, на море  і на призахіднє сонце. Все це наче зачаровувало мене, і я міг перебувати тут годинами, спостерігаючи, як образи реальні, які я бачив перед собою, чергуються з картинами уявними, видобутими з памяти. Мене дуже дивував цей безперервний рух думок, який заслоняв мою свідомість від живої дійсности, пропонуючи химерні мальо́вання того, що було колись. І щоразу, коли я намагався зазирнути туди, в ту сокровенну місцину, звідки виникали видива минулого, вони тут же зникали, і переді мною знову поставала реальність – самотня лавка, чайки, море, инколи з вітрильником на обрії і сонце, завсіди нове і прекрасне.

Про що я найчастіше тоді згадував, про що думав? Так, так, ви не помилилися! Бо про що може згадувати й думати чоловік, який уже на далекому схилі віку? Про своє життя. Я думав про безталанно прожиті роки, про марні зусилля, про безплідні пошуки чогось такого дуже вагомого, що мало би заспокоїти моє бентежне серце, про ілюзорні досягнення і такі ж самі ефемерні втрати, про пекучий біль, який не минає, і короткі спалахи радости, память про які наснажує жити. Це були спогади про щось безповоротньо змарноване, і кожна думка мала в собі гіркий присмак. Я дивився на своє прожите життя, як на довгу вервечку подій, сповнених суцільних питань і загадок, в яких я тільки те й робив, що намагався ви́гарбатися то з однієї, то з другої халепи, почуваючись безвольною забавкою якихось незрівнянно могутніших за мене і схованих від моїх очей сил.

Отож тут, де була ця лавка, я неодмінно згадував про свою зараз таку далеку й оповиту туманом літ молодість. Тоді, сорок пять років тому, коли Еґе́ста щезла ( мене й досі гризе питання, чи вона умисне покинула мене самого на тому горищі, чи з нею щось сталося, і вона просто не повернулася?) я, певно, довго би не протяг, адже вона була, чей, єдиним ясним промінчиком, який тримав мене в цій дійсності – чужій, незрозумілій, жорстокій і через те ненависній. Отож з утратою Еґести я втратив будь-яку опору в житті і стрімко покотився по похилій площині. Конопляний, а згодом і опійний безум цілковито опанував мене, і вирватися з руйнівної ейфорії його розкошів мені було несила. Не сумніваюся, що рано чи пізно мене чекала неминуча смерть у мареннях і судомах десь на пустирищі, в якійсь брудній комірчині, на лавці в парку чи в кращому разі на соломяному матраці в якійсь убогій нічліжці для злидарів і безхатьків.

Утім, цього не сталося. Я не помер. Пізно восени, коли на вулицях Седіолана нема, нема та й посипа́ло мокрим снігом, мене знайшли геть закоцюрблого у сквері перед університетом, де я лежав, забившись у кущі маго́нії. Я в наркотичному потьмаренні,  певно, марив і щось вигукував, инакше ніхто би мене й не почув. Муляр, який увечері вертався з роботи й знайшов мене, казав, що я весь посинів був від холоду.

-Здалося, що пес скавулить у заростях, зирк – аж то чоловік лежить, лице, руки геть сині… На бідачи́ськові благенький такий сурду́т, та ще й куций. А надворі, прошу вас,  листопад, холоднеча…-- розповідав він двом молодим ченцям, які зголосилися відвезти мене своїм стареньким автом до лічниці для бідняків при монастирі Святого Маркуса, до якого належали.

Там, у тій лічниці і знайшов мене мій тато, який, як я пізніше довідався,  уже два місяці безвиїзно жив у столиці в якомусь готелі і марно розшукував всюди, де тільки міг, свого запропащого сина.

Так я знову повернувся до Давна, невеликого міста в провінції Ери́та, де народився і виріс. Тут, у розкішному родинному будинку стараннями моєї матінки, яка була просто щаслива, що її горопашне дитя повернулося додому живим, мене відмили від вуличного бруду, підлікували, виходили, і в скорому часі я знову став нормальним молодим тридцятирічним чоловіком.

-Його треба оженити, Фльо́ро, а також подумати, аби він зайнявся якимсь ділом. Нема гірше, коли молода, повна енерґії людина байдикує. Ми допустилися великої помилки, що відправили Я́сма вчитися так далеко, та ще й зовсім не контролювали, що він там робить і як йому мається,-- говорив, попахкуючи довгою тонкою сиґарою, мій батько. Він стояв у дверях материної кімнати і дивився, як його дружина (її повне імя було Нафта́лія-Фльо́ра) вправними рухами одягає тоненькі, як павутинка шовкові панчохи і поправляє підвязки на широченних, подекуди із червонястими плямами масивних стегнах.

Мене завжди дивувала безцеремонна, навіть якась грубувата батькова манера розмовляти з матір’ю. Здавалося, що він не почуває до неї (а їм обом було тільки-но по шістдесятці!) ані найменшої ніжности, того такого властивого подружнім парам розуміння з півслова, базованого на здатності спілкуватися мімікою, жестами, полиском очей,  мелодикою слів, на якому зазвичай тримається гармонійне співжиття чоловіка й жінки. А зараз в його поведінці мене також вражала ще й відсутність навіть натяку на якісь еротичні емоції. Адже він бачив оголені материні стегна, та й сама її поза (вона сиділа на мякому стільці на́вхильці) мала би викликати в нього хоч якісь хтиві порухи. «Невже старий пень нічого до неї не почуває?»-- думав я зі злістю, проходячи коридором і вдаючи, що нічого не бачу.

-Добре, що ти, Гі́лю, хоч тепер це зрозумів! Адже я завжди була проти того, аби відправляти  нашого хлопчика до Седіолана, цього кишла зваб і розпусти!—відповідала мати. Вона вже одягла панчохи і підійшла до величезного, на зріст людини дзеркала в позолоченій оправі. Попри чималу огрядність її фіґура не втратила жіночности, і вузький обле́пистий станик з чорного муару це лише підкреслював.

-Де ж я міг знати, Фльорцю, що мій син виявиться таким легкодухом, що він пуститься берега при перших же не таких уже, мусиш визнати,  й важких випробо́ваннях! Памятаю, я  в його віці вже повністю себе забезпечував, працював у поті чола, а він… А все тому, що ми не привчили його до роботи змалку. Жив на всьому готовому. Отож тепер і маємо!— сердито відказував батько, не виймаючи з рота сиґари.

-Та що там уже…-- мати повернула голову до мужа  і посміхнулася.— Я вже маю на оці одну дівчину… Красунечку, таку гожу, що аж-аж! Та ще й з дуже порядної та багатої родини. Якраз  для нашого хлопчика.— Вона знову повернулася до дзеркала і стала старанно фарбувати губи червоною, дуже темного відтінку помадою.— Ти знайди для нього якесь діло, щоб йому було до серця, а про наречену я вже подбаю, добре?

-Добре, дорога, я радий, що ми маємо повне порозуміння щодо цього питання,-- батько вийняв з рота сиґару, струсив попіл до масивного вазона, де ріс бі́бліс, який чомусь уже багато років не цвів, і енерґійними кроками рушив коридором до свого кабінету. 

Я не опирався цьому рішенню батька й матери. Не мав сили опиратися. Мені було цілковито байдуже. «Хай роблять, що хочуть. Та й чи велика мені ріжниця, поневірятися в Седіолані бездомним неприти́кою, в голоді, холоді, руйнуючи своє здоровя наркотичним зіллям і збавляючи час у безділлі,  чи жити добропорядним сімянином у статках, теплі,  день у день віддаючись якійсь праці? Врешті те й инше за великим рахунком однаково  не має жодного сенсу, й неминуче завершиться одним – смертю, і яке тоді матиме значення, зариють тебе просто в землю чи замурують у камяному склепі? То хай тішаться, хай їм буде так, як собі узяли на думку! Що мені до того?»-- думав я.

На початку вересня, ще й рік до кінця не збіг з часу мого повернення додому, як батько призначив мене директором одного із своїх вапняних заводів у північному передмісті Давна. Ми приїхали автом на розпечений сонцем кар’єр, де вздовж низеньких бараків росли миршаві, білі від вапняної поволоки кущики бу́кшпану. Висіли з машини і підійшли до довгих рядів ваґонеток, завантажених вапняком. Тут і там снували робітники, теж з ніг до голови припорошені білим.

 -Ось, Ясме, будеш тут за головного. Справишся з цим заводом, отримаєш і вищу посаду,-- мовив тато, підбадьорливо шту́ркаючи мене під бік.

Уводив мене у курс справи, а заодно і стежив за мною, його давній шкільний приятель, досвідчений інженер Ка́збуш, рухливий як дзиґа дідок у круглих окулярах, якого чогось побоювалися й недолюблювали робітники. Втім, я з ним дуже добре порозумівся. І хоча мені поперва́х було важкувато, особливо допікало, що мусив щодня рано вставати, та з часом втягнувся, звик до нового ритму життя  і  врешті став почувати себе більш менш комфортно, ретельно виконуючи всі Казбушеві вказівки, уважно прислухаючись до кожної його поради, зауваження, миттєво випраляючи помилки і таким чином поступово опановуючи всі премудрощі видобутку й переробки вапняку. Управління виробничим процесом виявилося не такою вже складною справою, і за пів року я вже здобувся на похвалу від тата.

-Ти, чуєш, Фльорцю,-- сказав він якось матері, вернувшись ввечері з банку.— А наш Ясминум не погано справляється. І старий Казбуш його хвалить.

Мати вся проясніла на виду. В неї аж очі зволожіли від розчулення.

-Синочку, дорогенький, я така рада за тебе!-- вона кинулася до мене, обняла  й ніжно поцілувала в чоло.

Я, ясна річ, мовчав. Що мені було казати?! Якби ж то  вона знала, наскільки мені був байдужий і цей завод, і ця вся мудрована робота у кар’єрах, ці  телефонні переговори у конторі, ці розпорядження, накази, численні списані цифрами папери, ухвалення невідкладних рішень, виробничі наради, конфлікти з майстрами та робітниками, все те, кінцевою метою якого було таке собі банальне виготовлення вапна й инших похідних продуктів, таких  як коґна́ти чи доміци́льовий кришталь. Адже все це я робив хоч і ретельно і з неабияким почуттям відповідальности, однак без найменшого внутрішнього горіння. Я не жив роботою, просто виконував її сумлінно, але суто механічно.

Моя матінка також не кидала слів на вітер. У скорім часі її стараннями я познайомився зі своєю   майбутньою нареченою, донькою найбагатшого давнського маґната графа Тіфо́на, який володів усіма родючими землями по обидва береги ріки Дарагії. Вона мала доволі рідкісне в наших краях імя Нерве́я, що на мові горян, мешканців північної частини Еритської провінції означало «яблучко». Ця дівчина, молодша за мене на пятнадцять років, була справді збіса гарна. І незважаючи на свій юний вік (їй тільки-но добігало шістнадцять) була з вигляду цілком доросла. У кожному разі її лице, глибокі темні очі, виразні пухкі губки, взагалі вся постава і тіло, починаючи від фарбованих пещених нігтиків ніг і кінчаючи довгими брунатними косами на доладній голівці,  мало в собі ту дивовижну таїну зваби, яка так глибоко вражає і хвилює  чоловіче єство.

Зізнаюся, що я неабияк захопився Нервеєю. Можу навіть сказати, що мене опанував справжній шал кохання. Адже по тому, як Еґеста зникла і я залишився в Седіолані сам, підхоплений виром оманливих утіх, що їх дарує коно́пля чи мак (ме́ва на той час уже була заборонена та й недоступна через шалену ціну) чей,  три роки не знав жіночої ласки. Тому, тільки-но побачивши цю вродливу, зли́чну всіма сторонами дівчину, яка ще й мала (так мені тоді здавалося) дуже мякий згідливий характер і по-дитячому відкрите серце, не міг більше ні про що думати, як лише про неї, про її очі, губи, волосся, про запах її тіла, від якого мені паморочилося в голові. А моя мама просто таки не годна була натішитися, спостерігаючи мої сердечні муки і бачачи, як щовечора після роботи я мчу автом через ціле місто до Евкаліптового парку, де стояв величний палац графа Тіфона, аби зустрітися з Нервеєю.

-О, Ясме,-- говорила вона мені,-- не жени так швидко машину, бо не дай, Господи, що́!… ти розібєш серця не одної, а двох жінок!

Нас вінчав у катедральному соборі давнський епископ Пи́мін, величезний як копиця сіна чоловік, з лиця якого ніколи не сходила смиренна посмішка. Всякі недоброзичливці гострили язики, що буцімто Пимін і вродився з нею.  На церемонію вінчання прийшла сила-силенна людей, чи не половина міста. Весь собор і вся площа довкола нього були вщерть заповнені містянами, які вітали нас, бажали всяких гараздів й кидали під ноги квіти. У Давні всі були переконані, що я з Нервеєю дуже добра пара і на диво пасуємо одне одному, байдуже, що мені було тридцять два, а їй тільки шістнадцять. Багато хто з місцевих ду́ків відверто заздрив моєму батькові й матері,  вважаючи, що ті провели просто-таки блискучу партію, одруживши сина з дочкою такої багатої і впливової людини, як граф Тіфон.

А потім… потім почалася рутина життя, яка лише підтвердила слушність моєї давньої, ще з університетських часів не́хоти до всього того, чим жили, похвалялися,  тішилися і ради чого тратили величезні зусилля, часто жертвуючи власним здоровям, усі так звані «добропорядні» люди.

Я з головою поринув у справи, тепер під моїм управлінням перебували всі батькові вапняні заводи з десятками кар’єрів по всій Ери́ті, а також суміжні підприємства з виробництва цементу, каолі́ни, куперва́су, крейди, манґа́ну, гіпсу й инших матеріялів, і ще, крім того, ціла доволі широка мережа маґазинів, де все це продавалося. Батько, проте, ні на мить не спускав з мене ока  й далі залишався єдиним власником цього промислового громаддя, що мало назву концерн «Гільме́тій-вапно».

-Памятай, Ясме, концерн стане твоїм тої ж секунди, як тільки-но я матиму повну певність, що на тебе можна покластися,-- повторював він, коли я приносив чергові місячні звіти  про роботу заводів, підприємств та маґазинів. 

-Ти чимось невдоволений, тату?— запитував я, уважно вдивляючись у камяне батькове обличчя.

-Та ні, що ти!?— він виймав з рота свою незмінну довгу тоненьку сиґару й прошивав мене поглядом.— Усе начебто гаразд, усе працює, як добре відреґульований годинник, але мене дещо бентежить, що нема напрямних на розвиток, на якісь нові горизонти. 

-Скажи, що ти хочеш, і я робитиму,-- моє лице похмурніло, і я ображено повертав голову до вікна, стараючись не дивитися на старого, якого подумки шпе́тив на всі за́ставки.

-Так, я розумію,-- батько знову брав до рота сиґару, прикурював її і, випускаючи з рота струмінь диму, примирливо бурмотів:

-Ти не почуваєшся власником, так, так, я розумію, це не дуже наснажує брати на себе ініціятиву, та проте, та проте…

Батькове зауваження було слушне. Я й справді анітрохи не мріяв про якісь там перспективи розвитку концерну. Мене це зовсім не цікавило. Всю свою енерґію я витратив, аби опанувати  механіку керування гігантською масою людей, залучених у промислові  процеси.  Досягши цього, я просто бездумно підтримував роботу концерну в належному стані  і більше ні про що не дбав. Це дало мені змогу дещо розслабитися і почувати себе на роботі   комфортніше, позаяк уже не треба було так висилюватися, як раніше. Тепер я  мав більше вільного часу, який, цілком зрозуміло, витрачав на звичайнісіньке байдикування – здебільша просиджував на нашій  чудовій, змурованій  з рідкісного зеленого сієні́ту віллі (це був весільний подарунок графа Тіфона) у своєму кабінеті і слухав там записану на платівки музику давніх композиторів, або проводив час  у бібліотеці (її також подарував граф) коло довгих полиць з книжками, які, проте,  не читав, а лише брав у руки, гортав і знову клав на місце, або й просто вештався в ідеально доглянутім садівниками саді серед розмаїття плодових та декоративних дерев, ліян, повитих  на спеціяльних опорах, розлогих пишноквітлих кущів, травянистих кущиків, гуляв рівними підметеними доріжками, вздовж яких росли найпрегарніші квіти, зазирав до фонтанів, де дзюрчала вода в камяних жолобках, вилежувався у пахучій траві  на березі озера, де плавали прону́рки, полюючи за рибою, нема, нема та й вистромляли з води свої смішні голови черепахи, непорушно стояли на каменях чаплі, поважно походжали в очереті болотяні журавлі… І таке життя, себто робота в концерні і вільне збавляння решти часу на віллі,  мене більш-менш влаштовувало, принаймні я не хотів би повернутися до того жахіття, яке було зі мною колись у Седіолані.

Тим часом Нервея народила дитину, хлопчика, якого зразу ж по пологах  віддали молочній мамці. Її привезли із Ніко́стри, одного із сіл над рікою Іда́пою. Це село  було славне тим, що тамтешні  жінки мали гігантські перса, з яких просто пирскало молоко. І у всіх багатих родинах Давна, О́ма й инших міст Ерити, коли треба було знайти годувальницю, неодмінно посилали до  Нікостри.

Мені дивно було, що моя дружина не хоче годувати дитину грудьми, і я запитав  її:

-У тебе що́, нема молока, що ти віддала нашого синочка годувальниці?

-Я не збираюся ходити з обвислими персами!— Нервея гнівно блиснула очима.— Чи тобі байдуже, який я матиму вигляда?!

Це був перший випадок, коли між мною та Нервеєю спалахнуло щось схоже на сварку.  Втім, я ні на чому не наполягав і в тому, що стосується виховання дітей, вирішив  повністю довіритися дружині. Тим паче, що ніколи не горів бажанням мати дітей, не покладав на них якихось особливих надій, не повязував з ними реалізації тих чи инших амбіційних цілей  і категорично не сприймав тих чоловіків, й особливо молодих хлопців, які мріяли  одружитися і наплодити купу дітлашні. «Ради чого? Навіщо?-- запитував я себе.— Щоб пустити в світ на страждання, на муки? Адже сам не досягши щастя, як можна забезпечити щастя своїм дітям?»

Дуже скоро я зрозумів, що наше життя з Нервеєю не склалося. Ми абсолютно не розуміли одне одного. І що далі, то більше між нами зростало відчуження.

Дружина любила активне, наповнене веселощами життя, прагла всюди бувати, їздити, ходити на гостини, прийняття, відвідувати всякі імпрези, концерти, театральні вистави, зустрічатися з подругами й друзями, яких у неї було безліч, влаштовувати вдома бенкети, всякі забави, наприлад, піші походи до лісу, кінні прогулянки, плавання на човнах, купання в озері тощо. А я навпаки надавав перевагу усамітненню, тиші, безцільному спогляданню плину хвилин, і часто засинав де-небудь на фотелі чи  на козетці з  келихом вина в руці чи зі знаменитим  довідником Онисифора «Співочі птахи імперії»,  здається, єдиної книжки, яку я ще міг  читати. І ця моя схильність до безцільного марнування часу, це моє небажання розділяти з нею її бучні захоплення неабияк дратувало Нервею.

-Ну що́ це за життя, Ясме?—кричала вона, вся розчервонівшись, коли якогось разу я навідріз відмовився супроводжувати її на баль, влаштований пентархом Ерити на честь свята Весни.— Ще трохи і ти перетворишся на зовсім нечутенну колоду!

-А що́ я там робитиму?!— вперто відка́скувався я.-- Що́? Ти витанцьовуватимеш з усякими дже́нджиками, крутитимеш своїм гарненьким седно́м перед кожним зу́хом в офіцерських погонах, а я, що́ я робитиму? Нудитимуся в буфеті за фляшкою коньяку? Сидітиму десь на стільці в темному кутку залі й  чекатиму, коли ми нарешті поїдемо додому?

-Ти просто нестерпний,-- заледве не плакала Нервея,-- зрозумій, я не можу так жити! Я задихаюся тут з тобою на віллі.

-Ну що ти робиш трагедію?!— намагався я заспокоїти дружину.— Та поясни, що твій чоловік прихворів, і їдь на той триклятий баль сама.

-І поїду!— вереснула Нервея, тупнувши ногою.

З того часу вона всюди бувала вже без мене. Між нами якимсь дивним чином наче уклалася мовчазна угода,  що кожен робитиме, що хоче, і ніхто не втручатиметься в особисте життя одне одного. Ясна річ, що зовні наше сімейне життя бачилося цілковито безнапасно, і навіть зразково. На всіх офіційних і важливих з погляду громадської опі́нії заходах ми бували разом, але що стосувалося розваг, то кожен мав повну свободу. Звичайно, я не можу сказати, що мені вже зовсім було байдуже, чим займається моя дружина, яка иноді по кілька днів не бувала вдома, але я передовсім праг уникати скандалів і тому ніколи Нервею ні про що не розпитував  і пропускав повз вуха будь-які криві чутки про неї. Я потребував спокою. Управління концерном забирало в мене і так багато енерґії і що далі, то ставало обтяжливішим. Адже я з року в рік  лише підтримував його функціонування і нічого не змінював, не оновлював. Тому з часом чи не у всіх промислово-виробничих та торгових ланках накопичилося повно проблем, які треба було вирішувати. І довго ця ситуація так тривати не могла.

Одного нестерпно жаркого літа, коли малі річки довкола Давна майже всуціль попересихали, несподівно під час обіду від інфаркту помер батько (йому було сімдесят вісім) і концерн, згідно з його заповітом,  перейшов у мою повну власність. Втім, я не вдарив пальцем об палець, щоб щось кардинально поміняти в стилі свого управління. Все й далі йшло своїм звичаєм.

Так, я відчував, що насувається катастрофа, але не мав сил їй запобігти. Отож через кілька років сталося банкрутство першого заводу. Це був цементний завод в О́мі, найбільший зі всіх моїх підприємств. Цього дня по тривалій хворобі також померла в лікарні  і моя мама. Памятаю, я був  у головному офісі, коли зателефонували з Ома:

-Пане Вокабулес, суд щойно виніс рішення про банкрутство,-- повідомив адвокат.

-А чому це повідомляєте ви, а не Ка́шпер?— роздратовано крикнув я у слухавку.

-Пан директор замкнувся у кабінеті… і не виходить. Припускають, що він…  наклав на себе руки. Хтось… навіть чув постріл…-- голос адвоката дрижав.

-Підозри про несанкціоновану розтрату підтвердилися?

-Так, бракує близько сорока тисяч золотих і трьох тисяч діямантових імперіялів.

Я поклав слухавку і сів на широкий диван, оббитий чорною шкірою. І тут знову задзвонив телефон.

-Гало́!- буркнув я.

-Пан Ясминум Вокабулес?- почувся чийсь утомлений жіночий голос.

-Так!

-Це дзвонять з лікарні. Мені доручено повідомити, що ваша мати Нафталія-Фльора Вокабулес щойно померла у третій палаті, не приходячи до тями. Приносимо наші співчуття. Пришліть, будь ласка, розпорядника!

Я стояв застиглий і не клав слухавки. Дивився на її лискучу поверхню розгублено, зовсім не чуючи коротких гудків, які бездушно повідомляли, що звязок перервано. Те, що мати може найближчим часом померти, я знав, вона вже тиждень майже не виходила з непритомного стану, втім, звістка, що вона справді померла, мене приголомшила. Смерть батька, якого я завжди побоювався, який мене часто дратував і навіть злив, але якого я щиро поважав, далеко не так глибоко вразила, як смерть мами.  Я любив її, любив її по-справжньому, серцем, а не розумом, без всяких причин і мотивів, і вона, здається, була єдиною, хто приймав мене таким, яким я був, і прощала мені все.

Банкруство заводу в Омі потягло за собою банкрутства инших підприємств. Чи не щомісяця то звідти, то звідти надходили невтішні вісті, кредитори надсилали претенсії, з банків приходили попередження про арешти рахунків. Велетенський концерн «Гільметій-вапно»,  який  з такими величезними зусиллями створював продовж свого життя мій бідолашний батько, розпадався на очах, його пожирали, роздирали на клапті, і в цьому безумовно була насамперед моя вина. Наскільки прозірливим був мій тато, який майже до самої смерти не зважувався передати своє, створене кровю і потом промислове діти́сько у мою власність! Але що́ я міг зробити? Я не навязувався йому. Це було винятково його власне рішення.

Концерн, або те, що від нього ще лишилося, треба було якнайскоріше продавати. Я це добре усвідомлював і почав підготовчі заходи, найнявши групу юристів, які були фахівцями у ліквідаційних процесах. Але насамперед мені належало порозумітися з дружиною, позаяк вона також мала певне право на моє майно. Її на той час не було в Давні. І мені довелося її викликати аж із Брайбінара, де вона жила вже другий місяць.

Нервея приїхала на диво швидко. За тиждень вона вже була в Давні і між нами відбулася дуже цікава і відверта розмова. Вперше за багато років. 

-Я хочу повідомити, що розлучаюся з тобою!— мовила вона, гепаючись на мякий  фотель коло вази з пишними білими евга́рисами, як тільки-но зачинилися двері за служницею, яка принесла тацю з кавою та тістечками.

-Так?!— я стояв су́біч вікна і дивився на дружину. Вона була як завжди гарна, свіжа, знадлива і  бачилася дуже ефектно у своїй тоненькій лільовій сукні, яка струменіла, переливалася по всіх випуклостях і западинах її стрункої фіґури. Нервея вже мала тридцять чотири, себто була жінкою у повному розквіті.

-Тебе це не дивує?— її губи, намащені рожевою помадою злегка скривилися.

-Ні, чого ж,-- мовив я,-- просто я думав, що це станеться не так швидко.

-Сподіваюся, ти розумієш, чому я хочу розлучитися?

-Ні, не розумію. Чекаю на твоє пояснення,-- я сів на стілець, не відриваючи очей від дружини. Насправді ж мені було абсолютно все одно. Мене не цікавило, чому вона хоче розлучитися. Мені було достатньо знати, що ми не кохаємо одне одного. І що це сталося давно.

-Я не можу бути з людиною, яка не живе, а тліє. Тебе ж, Я́сме,  нічого не цікавить, не хвилює.  І якщо би не робота у концерні, то ти би геть запліснявів,-- Нервея вийняла люстерко, зиркнула в нього і, поправивши зачіску, продовжила:

-Та глянь, на кого ти став подібний. Зовсім за собою не дбаєш, на марина́рці ґудзик теліпається,  носиш краватку з масною плямою. Я не хочу стати такою, як ти. Не бажаю марнувати своєї молодости в задушливому одноманітті, яким ти, Ясме,  наповнив усе навколо себе. Я прагну повнокровного життя, насиченого подіями, мандрівками, відкриттями, зустрічами з  видатними людьми, хочу відчувати себе  у самій гущі життя, а не на його узбіччі.

-І що́ ти думаєш робити, Не́рво?— я встав і пройшовся покоєм. Те, що говорила дружина, не було для мене новиною. Я знав це й раніше. Її пориви й прагнення до повноти життя я розглядав як звичайнісінькі ілюзії, в полоні яких перебувала більшість людей.

-Я виходжу заміж за Моліце́на, композитора, за яким, я певна,  велике майбутнє. Ти його памятаєш, він якось гостював у нас з компанією музикантів з Брайбінара,-- сказала Нервея, і її лице ледь-ледь зарумянилося.

«Невже вона має ще якісь залишки сорому?»-- подумав я і запитав:

-А що буде з нашим сином? Ти про це подумала?

-Юве́нт уже дорослий, має шістнадцять років,-- Нервея затнулася і почервоніла ще більше.— Хай буде тут, у Давні, йому треба скінчити школу. Ти не будеш заперечувати?

-Ні, не буду,-- мені було прикро чути, як моя дружина легко вирішує долю своєї  дитини. Втім, Юве́нт ніколи не тішився увагою матери, та й моєю теж. Він ріс під опікою численних няньок та вихователів. Не знаю, як Нервея, але я завжди докоряв собі за те, що не приділяю синові належної уваги.

-Дякую, Ясме, адже ти сам, певно,  розумієш, мені у Брайбінарі буде не до Ювента,-- дружина зідхнула з явним полегшенням.— Ну, а тепер розкажи, що там у тебе з концерном. Невже справді такі погані справи?

-Так, погані. Концерн у процесі ліквідації. Я продаю всі активи, все що можна. І викликав тебе, аби домовитися про поділ майна лагодко́м, без всяких там судів.

-Ясме, ти ж здаєш собі справу, мені зараз потрібні гроші, як ніколи, і я від свого не відступлюся!

-Скільки ти хочеш?— я свердлив дружину очима. Мені було вкрай гидко на серці. Ця жінка, моя дружина, в яку я колись був навіть закоханий,  нітрохи не почувала за собою вини, ба більше, не мала навіть крихти жалю до мене, до того, що сталося з колись могутнім концерном «Гільметій-вапно», і навіть до власного сина. Вона дбала винятково про себе, про свої інтереси.

-Половину всього, що буде отримано з продажу,-- мовила Нервея з металевими нотками  у голосі.— Не менше, затям собі. І я, хай там що, свого добюся,-- в її очах блиснули хижі вогники.

-Гаразд, ти отримаєш свою половину,-- мовив я.— Другу половину дістане Ювент,  хлопчик мусить мати хоч якусь компенсацію за таких непутящих тата й маму, як ми з тобою.

-А собі ти що, нічого не візьмеш?-- Нервея  явно була вражена моїми словами і дивилася на мене з недовірою.

-А мені багато й не потрібно,-- сказав я зі злістю, — Лише гроші на купівлю будинку в Седіолані і кілька процентів ренти з загальної суми на прожиття. Ти задоволена?

-Так. Цілком!-- Нервея вперше за весь час посміхнулася.— Я бачу, що ти не такий уже поганий, як я весь час про тебе думала.

-Тоді я викликаю нотаріюса. Угода вже готова. Тільки поставити підписи.

-Добре, Ясме, а заодно розпорядися, щоб приготували щось попоїсти. Я страшенно зголодніла.

Десь протягом двох років всі активи концерну було продано. Нервея і Ювент отримали кожен свою половину, а я на суму,  яку окремо було обумовлено в угоді, придбав пізніше у Седіолані чудовий двоповерховий будинок – свіжо відремонтовану, тиньковану зовні  спеціяльним рожевим розчином й криту черепицею віллу з великими вікнами й молодим садом із плодових дерев. Вілла була розташована у спокійному, далекому від людської метушні  районі на Завислій вулиці  неподалік Рожевої затоки. Оселившись там, я став жити винятково з  ренти. Сума, яку я щомісяця отримував у банку, була не надто велика, але  цілком достатня, щоб не голодувати і ні до кого не ходити з простягнутою рукою.

 Мені йшов пятдесят четвертий рік, коли я знову опинився у столиці. Позбушись концерну, розлучившись з дружиною (вона поїхала до Брайбінара до свого нового чоловіка, композитора Моліцена), влаштувавши Ювента, який на той час досяг повноліття, в Офіцерський ліцей   і покинувши Давн, я почувався наче з мене звалилася важезна гора. Тепер я мав змогу цілковито віддатися сам собі, своїм думкам, бажанням, неусвідомленим поривам, страхам, себто  міг зробити спробу детально розібратися в собі. Фактично я дивовижним чином повернувся до того стану душі, в якому перебував, коли покинув університет і запізнався з Еґестою. Тоді все для мене втратило сенс, перетворилося в загадку, стало незрозумілим, дивним,  зникли всі орієнтири,  добро змішалося зі злом, правильне з неправильним, все, так би мовити, переформувалося в суцільні знаки питання. Мушу сказати, що цей мій внутрішній хаос, але дуже притлумлений, загнаний в глибини свідомости, був зі мною всі ці понад два десятки років, поки я жив у Давні і керував концерном «Гільметій-вапно». Гадаю, що це тільки сталева воля батька, який невідступно стежив за кожним моїм кроком, не давала тому хаосові піднятися і проявити свою руйнівну силу. Пятнадцять років до самої татової смерти я жив немовби у лещатах його волі, і як тільки ці лещата ослабли, і я отримав свободу дій, все стало валитися, і буквально за пять років гігантський промислово-торговий концерн припинив своє існування.

Зараз, переїхавши до Седіолана, я знову повною мірою перебував  під владою цього внутрішнього хаосу, і єдине, на що був здатен, це безрадно споглядати за рухом думок,  почуттів, образів у своїй голові  і  плином реальних картин, подій, явищ, живих істот та предметів  довкола себе. Але тепер була одна дуже суттєва відмінність. Якщо тоді, в ті кілька років по університеті, все навколо викликало в мене пекучу нехіть і я тікав від неї, шукаючи чогось, за чим так поривалася моя душа, і не знаходив, і  що́ в свою чергу змушувало мене віддаватися наркотичним маренням, то зараз  я, хоч і  перебував у тому самому хаосі, у тому дивному безладі нерозуміння дійсности, проте не почував найменшої потреби ні кудись тікати від неї, ні щось шукати краще за неї. Навпаки, мене нездоланно тягло зупинитися, стишити будь-який рух до когось чи до чогось, і, як заблудлий в лісі, роззирнутися довкола, уважно приглянутися до того, що відбуваається в мені  і навкруги. Дійсність більше не викликала в мене нехоти, а лише здивування, манила до себе якоюсь сокровенною таїною, чимось дуже вагомим, величним, незнаним, але поки що схованим від мене. І я зупинявся, застигав на місці, намагався уважно стежити за кожним рухом, що відбувався в мені і поза мною, себто силкувався зрозуміти, що є це все, але з цього нічого не виходило. Щоразу моя увага розпадалася, розсіювалася і мою свідомість опановували  якісь думки, образи, спогади про минулі події. І це чергування реального  світу і світу нереального, себто світу думок, здавалося, не матиме кінця. 

Проте ні на що инше, я не був спроможний. І всі наступні девятнадцять років аж до сьогодні, коли мені вже сімдесят два,  я тільки те й робив, що намагався зрозуміти цю дійсність – повну таїни, дивовижну,  непередбачувану і таку завжди прекрасну, свіжу, нову, яка й зараз нестримно  вабить мене й глибоко хвилює моє серце.  Отож кожен новий день починався  для мене одним і тим же – я прокидався і поринав у безперервне споглядання. Звичайно, це не означало, що я сидів і нічого не робив. Ні, я робив, усе що хотілося, і що було треба,  для фізичного існування – вдовольняв численні бажання, піддавася  омані, розчаровувався, тішився досягнутим, сумував за втраченим, сердився, прощав, словом робив усе, що робить звичайна людина. Але при тому я ні на хвильку не припиняв стежити за подіями, змінами краєвидів, рухом людей, живих істот, великих і зовсім маленьких предметів, обмацуючи кожну свою думку, кожну емоцію, кожен вияв страху чи вибух злости, які намагалися відволікти мою увагу від реальности. І так минали дні, місяці, роки.  Я вдивлявся і вслухався у все, що виникало переді мною -- у чоловіків, жінок, тварин, птахів, дерева, будинки, вулиці, машини, море, хмари, небо, сонце, місяць, скелі, камінчик, билинку…  Запитував, просив  їх дати  відповідь, благав розкрити  їхню  таємницю, та вони мовчали. І я залишався ні з чим, укладався спати, гірко зідхаючи,  а наступного дня знову все повторювалося спочатку.

Ось і зараз я прийшов сюди, до цієї лавки на скелі і дивлюся на море, де повільно заходить сонце. Лавка, море, сонце. Вони прекрасні, вони знають, і я вірю, що якогось дня вони  таки дадуть мені відповідь, розкриють свою таїну. І тоді я бачитиму їх, тільки їх, і більше нічого. 

Отож,  мені так не хочеться звідси нікуди йти! Адже тут так добре!  Та й куди я піду? Мене ніхто не чекає. Та й не потрібен мені ніхто. Жінки? Їх, відколи я поселився на своїй віллі, було в мене ще багато, всяких… Але жодна не затрималася в моєму серці. Всі розтали, наче далека імла. Бо, здається, це таки правда, що чоловік може мати лише одну єдину жінку. Я мав її. Вона називалася Еґеста. Тепер уже мені давно ніхто не потрібен. Лише ця лавка, це море, і це сонце, яке вже майже зайшло за далеким, ледь видимим в імлі морським обрієм. 

 

116. Якщо хтось кинувся на вас з мечем 
http://ua-human.blogspot.com/2015/09/blog-post_27.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

 
 
Читати далі...

неділю, 27 вересня 2015 р.

116. ЯКЩО ХТОСЬ КИНУВСЯ НА ВАС З МЕЧЕМ (Напівсонні листи. Ілюзії невмирущі)

         
       

І тоді в місті Омі, як тільки-но зайшло сонце, всі шестеро учнів, бо сьомий, Маґриб, покинув його, приступили до  Єфрема і запитали:

-Учителю, ти вчора на базарі вдарив палицею  злодюжку, який хотів поцупити твою торбу. Тепер він ходить зі зламаною рукою. Чи не суперечить це Великій Сутності, згідно з якою, як ти вчиш, усіх людей належить любити, навіть тих, які заподіюють нам шкоду?

-Так,-- відказав Єфрем,-- любити треба всіх, і добрих, і злих. Адже що таке любов? Це відкритість серця, рух назустріч… без причини, без сподівання щось здобути… і все. Втім, любов може проявлятися у найрозмаїтіших образах, але сама вона образу не має. Вчора любов проявилася в образі палиці, яка зламала руку тому бідаці. Запевняю вас, я тоді вдарив злодія з любовю. Я міг його вбити, огрівши по голові, натомісць лишень зламав йому руку. Любов завжди йде поруч  зі справедливістю та милосердям.

-Що́, то, виходить, і вбити можна з любовю?— здивувалися  учні.

І сказав Єфрем:

-Все, що робиться з любовю, чиниться згідно з Великою Сутністю. Якщо хтось кинувся на вас з мечем, то ви захищаєтеся мечем, і якщо й убиваєте нападника, то вбиваєте  з любовю, не завдаючи йому зайвих мук. Бо не важливо, що́ саме ви робите, важливо лише, щоб ваші дії були сто́тні, справедливі, себто повною мірою відповідали Великій Сутності, а це можливо тільки тоді, коли ви дивитеся на світ чистим серцем, неупереджено, що і є любов.



117. Сам, без жодних посередників
http://ua-human.blogspot.com/2015/10/114.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 



         
Читати далі...

середу, 23 вересня 2015 р.

19. ВИСОХЛИЙ ОСОТ (Есеї)

          Посушливе літо доконало і його. Осот мертвий. Стоїть його висохлий о́стов посеред поруділих трав, наче докір. Не ворухнеться, застиглий, безмовний, замкнений у собі. Його такий колись гарний густо-рожевий цвіт (о, як він милував мої очі!) давно побляк, збілів, перетворився на пушинки, які далеко-далеко розвіяло вітром по луках – жодної не лишилося в розчепірених, всіяних зісподу остюками чашечках. 
          І все-таки мені мариться, що цей сухий кущ осоту живий. Коли уздрів його, то не міг пройти мимо. 
          Що ж так вабило до нього? Живе у мертвому? Прекрасне у смерті? А, може, він нагадав мені тих рідкісних людей, устіль виснажених ваготою літ, які до самої смерти не тратять живого звязку з живою дійсністю, з тим, що є і що ніколи не минає? Адже якщо і є щось вартісне в цьому світі, то тільки те, що є, завжди свіже, нове, незнане, непередбачуване, і повсякчас хвилююче, здатне принести істинну радість серцю. 
          Якщо це так, то я також хотів би стати таким, як цей осот – залишитися живим навіть у смерті!


20. Дорога без мети 
http://ua-human.blogspot.com/2015/11/blog-post_61.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

неділю, 20 вересня 2015 р.

4. ДЛЯ НЕЧИСТОГО ВСЕ НЕЧИСТЕ (Перекази. Із книги «Верцадло Єфрема /Єфрааїма/ із Сішука»)

          Є люди, для яких все погане. Вони всім незадоволені і все осуджують. Навіть у ідеально доброму вони знаходять, хай і маленький, але ґандж. Вони ненавидять владу, бо на вулицях міста не достатньо ретельно прибирають конячі бала́бухи, їх дратує, що молода вдова, не дочекавшись кінця жало́би по чоловікові, завела коханця, їх злить, що коти нявчать уночі попід вікнами, їх сердить, що довго йде дощ, що хмари заслонили місяць, їх мучить, що на голові стало більше сивини, що на сурду́ті відірвався ґудзик, що світло свічки таке тьмяне, що… що… і так без кінця. Це люди, які налаштовані на зло. Вони оспалі, нічого самі не роблять, а лише сіють дух зневіри та безнадії і заваджають тим, що роблять. Вони такі тому, що мертвий світ їхньої свідомости для них важливіший за живий реальний світ. Минуле, знане для них має більшу вагу, ніж теперішнє, незнане. Ось чому Джізе́йс сказав, що «для нечистого ока все нечисте, а для чистого ока все чисте». 
          Отож не уподібнюйтесь до таких людей, не ганіть нікого, не осуджуйте за невдачі нікого, не роздмухуйте ненависти ні до кого, а застановіться над тим, що можна зробити, аби виправити помилки і успішно завершити розпочате діло (Єфрем із Сішука).



1. Єфрем Славоспіви

http://ua-human.blogspot.com/2017/05/1.html


СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ 
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
 
 
 
           
Читати далі...

пʼятницю, 18 вересня 2015 р.

12. МОВА СОСЕН (Життя вмлівіч)

          Сонце щойно зайшло. І ось вона, надвечірня сту́ма – цей дивовижний короткий проміжок часу між днем і ніччю, коли все стає справжнім, все світиться своїм власним світлом. Ці сосни такі промовисті, такі спокійні і гідні в своїй абсолютній самодостатності! Саме зараз вони найвиразніше шепочуть сокровенні слова, таїну яких я, безрадний, вже багато років не годен розгадати. І цього вечора я знову прийшов до них, вслухаюся, намагаюся зрозуміти закодовані уривки слів, фраз… і залишаюся з нічим. Втім, я і завтра прийду, і позавтра… не полишаю надій… а може, може, якогось дня мені, чей, відкриється їхня затаєна мова,… поки ще можу прийти!



СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

четвер, 17 вересня 2015 р.

18. ВІН, НАЧЕ СПАЛАХ! (Есеї)

          Отак ідеш, ідеш осіннім лугом... Просторінь… Сяє сонце… Трави вже не такі соковиті, побляклі, багато геть сухих билин, зелень поступається жовтині. І на серці якийсь непояснимий смуток, туга за чимось… За чимось втраченим… За чимось, що покидає тебе безповоротньо… Аж тут, гульк, наче спалах!.. Ця дивовижна рослина! І все забулося, щезло, нема й тіни суму. Радісно тріпоче серце! 
          Холодок, званий ще аспараґусом навесні і вліті й помітити важко серед иншого буйного зілля. Прозористий, з тендітними ажурними листочками-голочками, він ніби соромиться показуватися на очі. Отож, ходиш повз нього і не бачиш його, не звертаєш уваги, аж поки у вересні, коли всі инші трави никнуть, він вибухає сліпучою червінню ягідок. І тоді нема на цілому лузі пишнішої рослини! 
          Як я люблю, холодочку, тебе, що ти, коли все довкола відходить, прощається, погасає, нагадуєш мені велику правду – життя завжди нуртує в тепер, його нема в минулому, його не здибати в майбутньому.



СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

середу, 16 вересня 2015 р.

114. ЩО Ж ХОЧЕ МОЯ ДУША, УЧИТЕЛЮ? (Напівсонні листи. Ілюзії невмирущі)


          

Вони сиділи в убогій харчівні при вїзді до Да́вна. З вікна було видно, як густий лапатий сніг засипає мощений каменем-пісковиком гостинець. За ним широкою смугою темніла бистроплинна Дарагі́я. 

-Бачиш, Маґрибе, цю дорогу і цю ріку,-- Єфрем указав видельцем у вікно,-- дорога вже майже біла, а ріка й далі залишається такою, як і була. Це тому, що  перше тверде, а друге мяке. Дорога приймає і затримує, а ріка приймає і не затримує. Так і твоя свідомість має  все бачити, але ні до чого не припинатися.

-Саме це, вчителю, і приносить мені найбільших мук,-- Маґриб закоцюрблою рукою підніс до вуст кухлик з гарячим дереновим мусельце́м і голосно сьорбнув. 

-Хазяїне, підкинь до груби дров! Чи ти хочеш, щоб ми тут задубли з холоду?!— гукнув Єфрем, повернувши голову до деревяного шинквасу, де на високому стільці сидів грубезний червонопикий власник закладу, одягнений  в овечий кожух.

-Обійдетеся!— буркнув той.— Буду я ще догоджати всяким блудягам й неприти́кам.

-Ти ба, який сердитий!–  на Єфремовому лиці майнуло щось схоже на посмішку.— Утім, добре й те, що дав хоч якийсь пере́кус за ті наші кілька мідних і́мперів.-- Він настромив на виделець вареної локшини з квасолею і поклав до рота.— Цілком пристойна їжа, чи не так, Маґрибе?

-Так, учителю,-- Маґриб теж узяв виделець.-- Подивляю твоєму спокоєві. З кінця літа нас знай переслідують усякі біди, а тебе це нітрохи не засмучує.

-О, Маґрибе, ти й досі не можеш забути ту прикру пригоду, яка сталася з нами в Амені-- Єфрем співчутливо глянув на учня.

-Не можу, ще б пак! Таж нас тоді потьмарені шалом аменці мало не позабивали!— Маґрибове лице набрало болісного виразу.

-Так, але ж це вже минуло. Того, що було, вже нема. Що ж тоді сприкрює тебе зараз?— Єфрем запитливо дивився на Маґриба. Його очі наче застигли, жодної жвавої искорки, лише незворушний полиск прозирав у них.

Десь ополудні сніг перестав, небо дещо прояснилося і споміж хмар нема, нема та й  визирало сонце. Єфрем з Маґрибом покинули харчівню й рушили до міста. На площі перед ратушею вони зупинилися послухати вуличного музиканта, що грав на віоля-да-ґа́мбі. Йому підспівувала сліпа дівчинка років дванадцяти, одягнута в ясно-зелену рати́нову сукенку з блискітками. Щоразу, коли музикант, стрясаючи пелехами сивого волосся, видобував смичком із інструмента найнижчі звуки, дівчинка підстрибувала, плескала в долоні і вигукувала тонесеньким голоском: «Ой, так-так, ой, так-так, сіють, сіють мак!!!» Ця давня жартівлива пісенька селян Ери́тської провінції попри доволі примітивний зміст мала вдивовижу гарну мелодію, багату на призвуки, півтони, дуже проникливу, з якимсь глибоко затаєним щемом, який особливо виразно вчувався у приспіві про мак, що його вигукувала дівчинка.

Єфрем та Маґриб слухали, наче заворожені і повернулися до тями лише тоді, коли музика й спів стихли, і дівчинка, вклонившись, простягла  мідну миску, аби слухачі, які зібралися довкола, кидали монети.

-Коли ми слухали, то наче щезли. Не було ні тебе, ні мене, Маґрибе, чи не так?— мовив Єфрем, коли вони рушили далі площею й оминали ятку з пиріжками.- Де ж ми поділися?

-Не знаю, вчителю,-- знизав плечима Маґриб. Побачивши булочки, він згадав, як колись, коли був ще малим хлопчиком, украв на базарі в пере́купки пряника. Це був медяник у формі півмісяця, якого він зїв нишком, заховавшись у лопухи. І такого смачного пряника йому більше ніколи не траплялося їсти. 

-Нас не було, Маґрибе, бо ми з тобою тоді стали музикою, втім, ти, здається мене не чуєш.

-Вибач, учителю, я згадав один випадок з дитинства.

-Ти мусиш бути уважний, якщо хочеш пізнати Велику Сутність. Усі нещастя людські від неуважности. Зваж на це, Маґрибе,-- Єфрем дивився кудись углиб площі. Його очі не виражали нічого, але це були дуже живі, рухливі очі.

-Що означає бути уважним, учителю?— запитав Маґриб.

Єфрем зупинився і повернув голову до учня.

-Це означає, що рух думок у твоїй свідомості припиняється і ти щезаєш. Є тільки те, на що спрямована твоя увага. Отож, памятай, що щоразу, коли думаєш, то саме тоді ти і є неуважний.

-Коли ми слухали музику, я був уважний, учителю?

-Так, тоді ти був уважний.

-А зараз?

-Зараз?— Єфремові очі весело заблискотіли.— Зараз, Маґрибе, ми обидва неуважні. 

І цієї мити з-за рогу ка́мяниці, де золотом виблискувала вивіска крамниці жіночих капелюшків, вилетіла  бричка без візника. Переполошений мишастий кінь мчав просто на них. Єфрем тільки й устиг схопити Маґриба й відскочити вбік, як бричка з гуркотом пронеслася мимо і зникла у вузькому провулку за катедральним собором.

-А ми замалим не загинули,-- мовив Єфрем, зводячись на ноги й обтріпуючи штани від снігу.— Ось що значить бути неуважним.

-Ти врятував мені життя, учителю,-- Маґриб з благоговінням дивився на Єфрема. Він ніяк не міг опамятатися від того, що сталося.

-Сподіваюся, ти засвоїв урок?!— Єфрем потер рукою потовчене коліно.

-Так, учителю, я тепер знаю, як важливо бути уважним,-- прошепотів Маґриб.

Увечері вони сиділи в злиденному заїзді, напхом напханому людьми. Це були здебільша селяни, які приїхали до Давна на ярмарок, а також усякі волоцюги, пройдисвіти й злодії. В приміщенні пахло смаженим мясом, тютюновим димом і було страшенно гамірно, то тут, то там лунали крики й регіт.  Єфрем з Маґрибом розташувалися в кутку на соломі коло дверей, якими весь час хтось заходив чи виходив. Вони за цілий день так і не знайшли собі пристойнішого місця на ночівлю. Їх ніде не хотіли приймати. Містяни дивилися на них з підозрою, бо чутки про те, що Єфрема з Маґрибом вигнали з Амена, дійшли й до Давна.

-Учителю,-- мовив Маґриб,-- мене мучить одне питання.

-Так, Маґрибе,-- Єфрем, який уже був задрімав, розплющив очі. Він лежав на боці, підібгавши під себе коліна. Збоку валялися його стоптані черевики.

-Чому я не можу тішитися всім тим, чим живуть люди? Чому всі ці цілі й заняття, які приносять задоволення й щастя иншим, мене ні не ваблять, ні не наснажують?— Маґриб зробив тривалу павзу, тоді продовжив:

-Мені здається, що в цьому світі нема нічого, чого б прагла моя душа. І разом з тим вона не перестає до чогось пориватися.  До чогось, чого нема.

-І що, ти сподіваєшся, що я допоможу тобі знайти те, до чого поривається твоя душа?— Єфрем сів, схрестивши ноги. Його очі пильно зорили на Маґриба. Здавалося, що він обмацує найглибші за́сторонки Маґрибового серця.

-Так, учителю, мені здається, що Велика Сутність, про яку ти говориш, якраз і є те, до чого поривається моя душа.

-Я мушу тебе розчарувати, Маґрибе,-- мовив Єфрем чистим текучим голосом, у якому не було ні осуду, ні схвалення,-- в твоїх зусиллях знайти те, до чого поривається твоя душа, я не можу нічим допомогти.

-Але хіба не Велику Сутність прагне пізнати моя душа?— вигукнув Маґриб, глибоко вражений Єфремовими словами.

-Прагнути можна лише те, що знаєш, незнаного прагнути неможливо, Маґрибе,-- Єфрем і далі пильно прошивав очима свого учня.

-Що ж тоді хоче моя душа, учителю?— мовив надломаним  голосом Маґриб.

-Я не знаю, Маґрибе. Ти маєш це з′ясувати сам. Але до Великої Сутности це не має жодного стосунку.

Вранці наступного дня Маґриб покинув Єфрема. Він залишив учителя у заїзді,  не сказавши ні слова на прощання, просто пішов і все. «Навіщо мені такий учитель, який не може зарадити у тому, що є для мене найголовніше?»,-- думав Маґриб, крокуючи очищеними від снігу вулицями Давна. До самого вечора він блукав містом, охоплений дивною тривогою і сумяттям, кидаючись то в один, то в другий бік, переходячи з вулиці на вулицю, з площі на площу, і ніде не знаходячи заспокоєння. А коли стемніло, Маґрибову сутулу постать можна було побачити вже далеко за Давном на засніженому й осяяному місяцем полі. Згодом Маґрибова постать розтала вдалині і на снігу залишилися лише сліди його ніг.




СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
          
Читати далі...