-Ти вже йдеш? — королівський лікар Савадок з тривогою глянув на Лію, яка встала з ліжка і підійшла до великого дзеркала з різьбленим нефритовим обрамленням.
-Йду, — вона швидко розчісувала своє гарне біляве волосся, час від часу поглядаючи у вікно, за яким ось-ось мали заблискотіти перші ранкові промені.
-Може, залишишся? — Савадок підтягся до побічниці ліжка і спер на неї голову. Він був до половини накритий мяким синяво-рожевим простиралом. На підлозі валялися його сорочка та чесучеві штани, а також Ліїні ста́ник, шовкові панчохи, сріблясто-білі мешти, а на спинці деревяного гма́таного стільця висіло її синє плаття в жовтих трояндах.
-Ні, вистачить з тебе і цих двох днів, — холодно мовила Лія, не повертаючи голови.
Вона стояла трохи боком, і Савадок бачив усі спокуси її розкішного тіла -- округлі плечі, великі важкі перса, які похитувалися з кожним рухом, плавні лінії масивних сідниць і широких стегон, рівні, наче точені, ноги. Він заплющив очі і спробував не думати про неї. І згадав, як чотири роки тому на Рафаґедонський залізничний двірець прибули рештки королівської армії після поразки у Двомісячній війні. Тоді по жахітливій Брайбінарській битві з усього війська вціліло лише кілька сотень вояків. Солдати, які чотири дні плили кораблями до Лю́рма (головного порту на півдні Північно-Земельного королівства), а потім ще майже дві з половиною доби тряслися поїздом до Рафаґедона, мали такий нужденний вигляд, що на них неможливо було спокійно дивитися. Обдерті, брудні, хворі, багато хто із тяжкими ранами, вони похмуро висідали з ваґонів і ставали в шереги вздовж колії. Особливо запамятався Савадокові солдат з відірваними по коліна ногами, якого несли на ношах. Його зелений мундир був весь забацьканий запеклою кровю, а з обмотаних ганчір’ям обрубків сочився гній.
Коли оркестра бравурно заграла «Наші лави сталеві не здолати нікому», і натовп рафаґедонців радісно закричав «слава», безногий бідолаха підвів голову і зі злістю прохрипів: «Хай здохне скажений пес, король Рафанаї́л». Від такої страшної зневаги королівської особи Савадокові аж у голові потемніло. Охоплений жахом, він кинувся геть і тут же зіткнувся з молодою білявою жінкою у блакитному капелюшку, яка стояла за його спиною, весь час витираючи хустинкою сльози. Це була Лія.
-Ти що, спиш? — Лія сіла на ліжко й стала одягати панчохи. Станик уже мала на собі.
-Ні, просто згадав одного нещасного солдата, — Савадок устав з ліжка.
-Це тоді на двірці, коли ми познайомилися?
-Так, там того дня багато прибуло покалічених вояків. Потім ми з тобою довго гуляли вулицями, а вечір провели в ресторації «Срібний бегемот». Ти памятаєш, як смакували тобі печені баклажани і горіховий лікер?
-Справді, вечеря була чудова. Тобі довелося заплатити за неї аж пять срібних рафенів.
Знайомство з Лією принесло в одноманітне й нудне Савадокове життя багато тривог. Поведінка її була вкрай химерна, а вчинки не можливо було ні зрозуміти, ні передбачити. Вона з’являлася до Савадока, коли їй заманеться, часто без усякого попередження, жила у нього два-три дні і потім несподівано залишала його. Він був неспроможний їй що-небудь заперечити і покірно приймав усі її дивацтва. Иноді Лія не приходила по кілька місяців, і тоді Савадока огортала пекуча туга. Але незважаючи на це він не робив жодних намагань знайти її і навіть ні разу не пробував зателефонувати до неї додому, хоча добре знав номер Ліїного телефону.
Савадок мужньо носив свої страждання у своєму серці -- самотньо блукав Рафаґедоном, годинами просиджував на набережній Рафи, вдивляючись у її каламутні води, а ввечері збавляв час у затишних кавяреньках, де смакував чорну, як смола, каву у кольорових глиняних горняточках, пив малесенькими шкляними келишками найвишуканіші запахущі коньяки із знаменитих пивниць Люрма і читав останні числа «Королівського кур’єра», курячи свої улюблені цигарки «Фазан».
І тільки зрідка, пізно вночі, коли від випитого коньяку його язик заплітався більше, ніж звичайно, Савадок забредав на вулицю Перебитих хребтів, де у гарному триповерховому будинку з високими вежами і мозаїкою на стінах на взір рослинного орнаменту жила Лія зі своїм чоловіком, драматургом Королівського театру Веніямином. Савадок тихо проходив повз її дім, кидав тужливий погляд на три крайні вікна третього поверху, де була Ліїна кімната, і, ні на мить не затримуючись, огорнений тьмяним світлом вуличних ліхтарів, прямував до площі Се́кста. Там він зупиняв першу-ліпшу швидкохідну бричку і, падаючи на мяке сидіння, наказував візникові їхати до Крицевого палацу, в якому було Савадокове помешкання.
-Чому ти йдеш так рано? Ще тільки-но благословляється на світ! — Савадок надяг штани і підійшов до Лії, яка вже була в платті.
-Поможи позащіпати ґудзики, — сказала вона, повернувшись спиною і прибираючи ззаду довге біляве волосся.
-У тебе дуже гарна шия, — Савадок, защіпаючи маленькі перлямутрові ґудзики на платті, відчув непереборне бажання поцілувати її. — Невже тобі було погано зі мною? — він обняв Лію, припавши губами до звабливого вигину під її потилицею.
-Як ти не розумієш, що мене чекає чоловік! Я до девятої мушу вернутися додому, — Лія випручалася із Савадокових обіймів і стала взувати мешти.
-А зараз Веніямина вдома немає? — запитав він, підійшовши до вікна.
-Навіщо тобі це знати! — у її голосі чулося легке роздрато́вання.
-Просто цікаво, — він знічено опустив очі.
-Ні, немає! — сказала вона, змірявши його глузливим поглядом. — Мій чоловік уже тиждень у Берґе́сті, де ставлять його трагедію «Згубна пристрасть Транкваля». Через кілька годин він має вернутися поїздом до Рафаґедона.
Савадок мовчки дивився у розчинене вікно. Над Рафаґедоном поволі вставало сонце. Вулиці столиці оживали. Починався новий день.
-Ну, я пішла, — Лія взялася за клямку. Вона була у капелюсі з широкими крисами, який дуже личив до її плаття, а в руках тримала білу торбинку й мала напрочуд свіжоий та гарний вигляд.
-Коли ти прийдеш? — Савадок нерухомо стояв біля вікна.
-Ти що, навіть не поцілуєш мене? — Лія грайливо скривила вуста.
Савадок тихо підійшов і поцілував її у губи.
-Па-па, я ще якось завітаю до тебе, — всміхнулася Лія і вийшла геть.
Після Ліїного відходу у Савадока цілий день був препаскудний настрій. Йому нічого не хотілося. До чого він тільки не брався, все набридало. Він пробував читати історичні романи про героїчні подвиги лицарів-бельведе́рів, які колись заснували Королівство Північної Землі, але описувані події здавалися йому такими нудними, що він відкидав кожну почату книжку, не прочитавши й пятнадцяти сторінок. Те саме повторилося і з любовними романами про прекрасних пань і шляхетних кавалерів, яким злі сили ставали на заваді в коханні, створюючи численні перешкоди в пошуках одне одного. Їх Савадок теж не зміг читати, бо взаємини між персонажами здавалися йому настільки заплутаними, що він уже після перших сторінок утрачав здатність будь-що розуміти. Савадоків слуга Ду́фін подумки проклинав свого господаря за його несподівану пристрасть до читання, бо весь зіпрів, без кінця бігаючи до королівської бібліотеки за все новими й новими фоліянтами.
Зневірившись у романах, Савадок узявся до поезії. Він наказав Дуфінові принести книги найвидатніших поетів королівства. Але поетичні твори викликали в нього ще більшу нехіть, ніж романи. «Не розумію, що люди знаходять у віршах. Там, крім пустопорожнього кривляння, нічого нема», — сердито думав він, сидячи на мякому, оббитому червоним сукном фотелі і шпурляючи на підлогу щораз нову збірку віршів. Навіть поезія найвідомішого у Рафаґедоні поета Ахіма, з яким Савадок якось випадково познайомився на березі Рафи і який уже майже рік як чогось покинув столицю, усамітнившись в Молібденових горах, не справили на нього ні найменшого враження. «Ніколи не сподівався, що вірші цього Ахіма такі нудні», — міркував він, відчуваючи, як туга щораз більше огортає його серце.
І тільки, коли Дуфін почав носити йому всілякі наукові книги, і до рук Савадока потрапила товстелезна сімсотсторінкова монографія теософа Йосафата «Індикатри́са стародавнього вірша», він на якийсь час по-справжньому захопився читанням. У цій фундаментальній праці Йосафат доводив, що гимн Північно-Земельного королівства був всього-на-всього дещо зміненим перекладом сороміцької пісеньки рибалок з північного узбережжя Діямантової імперії. У книзі наводилося безліч зразків подібних пісеньок, і читати їх для Савадока було справжньою насолодою.
Гортаючи сторінки монографії, він збавив кілька годин, а потім, безцільно блукаючи по кімнатах і чіпляючись до Дуфіна за всякі дрібниці, сяк-так дотяг до полудня і врешті відчув, що більше ні хвилини не може залишатися вдома. Тоді швидкома пообідав печінкою риби-молота та солодким пудинґом з фіґів і, сказавши слузі, що повернеться пізно, вийшов з помешкання.
Коли він проходив найтемнішим коридором палацу, так званою Чорною кишкою, де вдень і вночі на стінах горіли у темно-зелених малахітових держаках ґлеєві смолоскипи, то біля дубових, окованих крицевими штабами дверей королівської скарбниці побачив підска́рбія Вару́ма і ката Еліюда, які про щось перешіптувалися. Потім Варум дав Еліюдові якийсь полотняний згорток. Той сховав його за пазуху і, побачивши Савадока, швидко пішов геть.
-Як ся маєте, лікарю, — розплився у єлейному усміхові скарбник Варум, коли Савадок порівнявся з ним. — Усі в столиці тільки й говорять про вашу чудодійну кокосову мазь.
-Дякую за похвалу, — з байдужим виразом на обличчі пробурмотів Савадок, проходячи повз нього.
«От чорна душа! Цікаво би мені знати, що за підступи він снує», — подумав Варум, проводжаючи його злим поглядом.
До Савадока серед придворних короля Рафанаїла ніхто не ставився з приязню. Він був відлюдькуватий, у товаристві здебільшого мовчав і рідко коли сміявся. Однак на самоті або серед незнайомих людей (наприклад у ресторації) він легко міг віддаватися почуттям і навіть голосно реготати. Придворні час від часу чули Савадоків сміх, проходячи коридором мимо дверей його квартири, і це у багатьох викликало злість. «Він не хоче з нами знатися, бо має нас за ніщо», — обурено говорили вони один одному. Єдиним приятелем Савадока був королівський кравець Єсей, який жив неподалік від палацу на проспекті Прямої лінії. До нього Савадок зрідка навідувався, щоб збавити вечір за грою у карти і фляшкою вина. Але і Єсея Савадок не вважав близькою людиною. «У цілому світі нема жодної душі, яка б розуміла мене», — з гіркотою думав він.
Савадок вийшов з палацу і опинився на широченній Королівській площі, вимощеній гладенькими базальтовими плитами. Площею туди-сюди сновигали люди, проїжджали карети, автомобілі, швидкохідні брички на ґумових колесах. Звідусіль чулися крики візників, цокіт кінських копит, шум автомобільних двигунів, скрегіт гальм, пронизливі звуки сиґнальних ріжків. То тут, то там з висолопленими язиками бігали безпритульні собаки, пурхали горобці, зривалися вгору зграї білих голубів. А з неба немилосердно пекло сонце і повітря аж двигтіло від спеки.
«Зараз би піти десь на ріку або в ліс, а не тинятися вулицями», — подумав Савадок. Він перетнув площу і попрямував бульваром Великого виходу, тримаючись правого боку, де падала тінь від високих цегляних будинків. Задуха в повітрі посилювалася. Савадок кілька разів зупинявся, купував у ятках ясне пиво і неквапливо пив терпку прохолодну рідину, сидячи на круглих бамбукових стільцях під кольоровими ташевими тентами. Йому не треба було нікуди поспішати, і він міг би, попиваючи пиво то в одній, то в другій ятці, до самого вечора втішатися радощами спекотного літнього дня, але щось не давало йому сидіти на місці і гнало вперед. «Куди я мчуся? Що сподіваюся знайти у цьому світі химер?» — дивувався він і йшов далі.
Коли неподалік проспекту Прокляття предків перед Савадоком виріс величний, вимуруваний з рожево-білого доломіту собор Святого Неферту́ма з двома височенними позолоченими шпилями, які стрімко здіймалися в небо, і довгими рядами скульптурних ансамблів на незчисленних примурках та ґзи́мсах, він відчув непереборне бажання зайти до нього.
У соборі було прохолодно й тихо. Грубі, викладені з тесаних доломітових бльоків стіни надійно захищали від спеки і столичної шамотні кожного, хто приходив сюди спілкуватися з Богом. Храм був порожній, віряни тільки-но починали сходитися. Савадок сів на деревяну лавку у темному кутку під образом Святого Нефертума. Образ, намальований вправною рукою якогось знаменитого художника давнини і вставлений у чорну обсидіянову раму, тьмяно освітлювала маленька позолочена лямпадка. Лице святого здалося Савадокові злим, у ньому він відчув навіть щось диявольське. Великі, налиті кровю очі Нефертума були сповнені нелюдської люти, а довгий кинджал у його руці цілився просто в Савадокове серце. Савадок з жахом відвернувся від Нефертума і став блукати очима вглиб собору.
Його слух уловив дивний наростаючий звук, схожий на шум далекого прибою. Це дзвеніли чи, радше, шелестіли з ледь чутним подзвоном тисячі малесеньких, завбільшки з горошок, срібних дзвіночків. Вони звисали з численних поперечин, прикріплених до високих глинцевих жердин, які несли служителі храму. То була ціла процесія, яка складалася з півсотні осіб. Вона рухалася від найдальшого, протилежного до входу кінця собору. Пахучий дим кадил, що нагадував аромат лісової лілеї, був таким густим, що не можливо було виразно побачити людей, які йшли. Але, коли процесія зупинилася біля вівтаря, Савадок упізнав на її чолі пресвятого патріярха Вурина́ла.
Це був довгобородий, білий як лунь старигань в окулярах з грубими лінзами, який мав уже десь під сто років. Він був одягнений у блакитні ризи з великими золотими кружечками, а на голові у нього стримів фіолетовий конусуватий клобук з жовтим діямантом. Коштовний камінь щоразу, коли Вуринал повертав голову, міняв колір, сяючи то червонястими, то синюватими, то зеленкуватими відтінками, то раптом зовсім щезав, ніби лише привиджувався тим, хто на нього дивився. Патріярх був такий немічний, що ледве пересував ногами. Тому з боків його підтримували двоє одягнених у білі мантії служників з поголеними головами. Коли він наблизився до вівтаря, то зашпортався за ріжок килима і мало не гепнувся на долівку, але служники встигли підхопити його і поставити на ноги.
Службу Божу Вуринал правив дуже довго. Вона починалася о четвертій і закінчувалася аж опівночі. Проте патріярх лише перші півгодини служив навстоячки. Після ритуалу потрясання золотим жезлом, яким Вуринал мав описати в повітрі хитромудру фіґуру, подібну на дві літери АА, його садовили на червоний яшмовий трон, що стояв за вівтарем між двома рядами ірисів у глиняних вазонах, і він до самого кінця провадив богослужіння сидячи.
Ніхто з вірян і не підозрював (бо це трималося у великій таємниці), що патріярх уже кілька років як повністю онімів. І тепер Служба Божа відправлялася за допомогою магнетофона, на який було записано голос його богослужінь у попередні роки. Вуринал лише відкривав рота й похитував головою, иноді піднімаючи руку з жезлом. А щоб він часом не засинав, один зі служників зобовязаний був смикати за тонесеньку нитку, яка була привязана до лівого патріярхового вуха. Богомільці настільки вірили у Вуриналову святість, що часто впадали в екстазу, не добувши й до половини Служби. Під час богослужіння нерідко траплялися й чудесні зцілення хворих та калік. Про кожен такий випадок докладно повідомлялося у пресі, зокрема у «Королівському кур’єрі».
Савадок, який, хоч і вірив у Бога, проте дуже рідко ходив до церкви, ніяк не міг уторопати, що людей приваблює у храмах. Тепер, бачачи й слухаючи богослужіння головного священика королівства, якого багато-хто вважав живим втіленням Іязе́са, він почував себе цілковито спантеличеним. І як Савадок не намагався уважно вслухатися, дошукуючись у співі патріярха Вуринала чогось особливого, невловимого, тонкого, він здавався йому вкрай неприємним. Цей спів не тільки нічим не нагадував щось божисто-піднесене, а навпаки, був подібним на бридке щуряче вищання, яке дерло вуха і від якого страшенно боліла голова. Слухаючи жахливе Вуриналове завивання, Савадок нічого, крім огиди не почував. «Що за дивина, — чудувався він, — те, чим всі так захоплюються, у мене викликає лише обридження». І, коли собор ущерть заповнили віряни і до голосу патріярха додався ще й важкий молитовний гу́гіт кількатисячної юрби, він не витримав, підвівся з лавки і, розштовхуючи молільників, вийшов з храму.
Надворі на нього зразу дихнуло гарячим повітрям. Сонце не переставало пекти. Савадок зійшов на хідник і миттю опинився серед звичного вуличного гамору. Повз нього проходили статечні пани в легких літніх костюмах, насуплені королівські ґвардійці з чорним пір’ям на коричневих шапках, огрядні пані́ з кольоровими віялами в руках; мовчазні, заглиблені в себе семінаристи; час від часу пробігали з веселим сміхом молоді панночки, кумедно цокаючи підборами; проносилися з криками хлопчаки-продавці газет. «Усе не цікаво!» — пробурмотів Савадок, тужливо унурившись кудись невидющими очима поперед себе. Тоді зупинив швидкохідну бричку, запряжену парою білих, наче сніг, коней і, всівшись на сидіння, гукнув візникові:
-Вези до Південного мосту.
Той мовчки кивнув і бричка, плавно похитуючись на сталевих ресорах, помчала проспектом Прокляття предків до ріки Рафи. На набережній перед Південним мостом Савадок висів з брички, розплатився з візником і пішов пішки через міст на другий берег ріки. Там був широкий піщаний пляж, на якому аж кишіло від відпочивальників. Багато з них плескалося у воді, зувсібіч чулися крики і сміх. Тут, коли було безлюдно, часто любив блукати і Савадок. Він роззувався і йшов по піску над самою водою, доходячи иноді аж до Північного мосту.
За пляжем тяглися луки з чагарниками, а далі за ними починалися каштанові гаї, які поступово переходили у густі листяні ліси. Саме сюди і йшов Савадок, прагнучи сховатися від туги, що мучила його у Рафаґедоні. Коли він нарешті опинився у затінку каштанових дерев, то зразу відчув полегшення. Тут було тихо, вир людської марноти щез, ніщо більше не спокушало душу. Але ця тиша була зовсім не подібна на мертвотну тишу порожнього храму. В каштанових гаях буяло життя. Широке зелене листя дерев, густі високі трави на галявинах, де цвіла ніжна ясно-блакитна вероніка, красувалася пишна біла валеріяна, жовтіли приземисті квіточки вербозілля, то тут, то там яскравіли рожеві суцвіття хаме́рії, — все це, напоюючи повітря чудесними пахощами, сяяло, тремтіло, виблискувало під палючими променями сонця. А із гущавини дерев та кущів долинали найчудернацькіші пташині виспівування: скрекіт, цвірінькання, поцокування, туркіт, глухе ухкання, закотисті трелі, пронизливий тьохкіт, свист, які змусили би радісно трепетати серце навіть найпохмурішої людини.
Савадок у легкій льняній сорочці і капелюсі з соколиним пером, йшов серед каштанових дерев усе далі й далі. На серці йому було надзвичайно легко. Він ні про що не думав. Забув і про палац, і про придворних, і про короля, і навіть про Лію. Він не знав, куди йде. Просто прямував уперед, бачачи перед собою тільки зелень розлогих каштанів. Иноді він переходив через великі галявини, лягав на мякий жовтаво-зелений мох і довго-довго дививися у блакитне небо. Потім уставав і знову брів далі. Він ніколи не почував себе таким щасливим, як зараз.
Через деякий час Савадок дістався до невеликого озера, яке називалося Малиновим. Він ніколи не був тут. Суцільні зарості миґдалю та розмарину, який напоював повітря солодкавим запахом, покривали його береги. Савадок узяв на думку скупатися і йшов уздовж озера, шукаючи зручного доступу до води. Біля старої порохнявої груші він на мить зупинився, бо запримітив у траві дуже гарну синю квітку, подібну на фіялку. Вона була цілком як фіялка, але більшого, майже як тюльпан розміру. Квітка мала чарівливий пахіт, а на пелюстках -- кілька прозорих крапель роси.
Савадок нахилився, щоб злизати їх язиком, і раптом десь зовсім поруч почув жіночий сміх. Він відсахнувся від квітки і прислухався. За мить почувся чоловічий голос. Тоді знову сміх жінки. Їхні голоси долинали десь збоку від води. Савадок обережно розсунув кущі, ступив кілька кроків уперед і уздрів просто перед собою на траві жіночі сріблясто-білі мештики, шовкові панчохи і зібгане синє плаття у жовтих трояндах. Трохи далі біля кошика з їжею, з якого стирчала розкоркована фляшка з вином, валялися мадаполамовий станик і мережані пантальоники.
Його серце мало не вилетіло з грудей. Все це були Ліїні речі. Він повернув голову праворуч і побачив саму Лію. Вона, зовсім гола лежала на спині в обіймах чоловіка з чорним, коротко підстриженим волоссям, який обсипав поцілунками її обличчя. Це був не хто инший, як його добрий приятель, кравець Єсей. Савадок відразу впізнав Єсея за витатуйованими у нього на спині величезних ножицях. Лія метляла головою, вдаючи, що їй неприємні Єсеєві поцілунки, і час від часу голосно сміялася. Ні він, ні вона навіть не підозрювали, що хтось дивиться на них.
Савадок стояв наче уражений громом. Вся його радість зникла безслідно. Прийшовши врешті до тями, він повільно повернувся і рушив геть. Коли переходив міст через Рафу, то на палубі пароплава, який саме пропливав неподалік, побачив дівчину, на шиї якої розвівався легенький червоний шаль. Вона махнула рукою і посміхнулася. Савадок кивнув у відповідь і довго проводжав пароплав поглядом, спершись ліктями на поруччя. Тоді знову попрямував мостом, раз у раз сумно повторюючи одну й ту саму фразу: «Все у цьому світі ілюзія і туман, навіть каштанові гаї».
Немає коментарів:
Дописати коментар