Цього дня дощ падав із самого ранку. А під вечір з Північного океану подув холодний буревій, стало гриміти, блискати і врешті пустилася страшенна злива. Шалені пориви вітру вдаряли у шиби, раз у раз стрясали важкими тисовими дверима, мільйони дощових крапель оскаженіло тарабанили по покритому цинкованою бляхою даху. Запала така темінь, що за вікнами не було нічого видно. Із саду долинав лише розпачливий шум листя, а з-за веранди час від часу доносився глухий скрип старого дуплавого горіха.
Стіро́я на віллі була сама. Вона ще вчора відпустила слуг до Ді́зна на ярмарок, який щороку відбувався там напередодні свята Весни, і тепер сиділа у своїй кімнаті за невеликим мармуровим столиком, розкладаючи карти на ворожіння. Праворуч на столику стояв срібний свічник з трьома запаленими свічками, які горіли тремтливими блідаво-жовтими вогниками.
На серці в Стірої було як ніколи неспокійно. Весь день її щось гнітило, і вона ніде не знаходила собі місця. Щоб хоч якось заспокоїтися, вона випила келишок коньяку і скурила невеличку цигарку з мевовим листям. Але коньяк (це був знаменитий зелений «Пента́кул» з Північно-Земельного королівства) і мевова цигарка мало допомогли. Тривога не зникла, а лише зачаїлася десь глибоко на дні її серця. І Стіроя відчувала, що кожної мити її хисткий спокій може зруйнуватися.
«Даремно я відпустила слуг», — подумала вона і глянула на стіну в оправлене овальною рамою з червоного бурштину дзеркало — весільний подарунок свого чоловіка, капітана Лорвика. Тієї ж мити надворі блиснуло й оглушливо прогуркотів грім.
Стіроя почала розкладати карти. Вони лягали рівними рядами. Зелені йшли за червоними, потім одна за одною — білі. Чорних і синіх випало тільки дві карти. Це були жиро́ва сотня і дзвінко́ва краля. Коли в останньому ряді першою лягла жовта карта та ще й вино́вий ас, а за ним знову жовта — винова змія, Стірої аж дух перехопило від хвилювання. Адже на розкладених картах виразно прозирала щаслива лінія озіо́тіс.
За все її життя карти тільки один єдиний раз вибудували цю заповітну лінію. Це було пятнадцять років тому у столиці імперії Седіолані за день перед тим, як вона познайомилася із своїм майбутнім чоловіком. Стіроя тоді без особливих зусиль виріжнила ліворуч від лінії озіотіс шість нерівних літер, які утворювали інтриґуюче імя її нареченого — Лорвик. Літери були складені з малесеньких червоних трикутників. Наступного дня Стіроя познайомилася з молодим леґіонером Лорвиком біля цирку, на вулиці Зелених псів, коли купувала в перекупки пахуче ванільне тістечко з рожевим сердечком усередині.
Але наступна карта була синього кольору — чирвовий ни́жник, за ним — чотири білі, потім пішли самі чорні: жирова двійка, винові медуза, черепаха і ящірка. Друге кільце лінії озіотіс так і не сформувалося. А завершила ряд знову синя карта — жировий нижник. Це здавалося Стірої якимсь цілковитим безглуздям. Адже чорний колір в останньому ряді карт перекривав усяку можливість будь-що прочитати.
Вона знічено згребла карти, довго тахлювала їх і, врешті розділивши на дві нерівні колоди, поклала на краю столика. Тоді встала й підійшла до дзеркала. Надворі все ще періщив дощ і гриміло.
«Боже, що з моїм лицем! Воно ж зовсім жовте!» — прошепотіла Стіроя, вдивляючись у своє відображення, і її тонкі, фарбовані яскравим карміном губи болісно скривилися.
Повернувшись до столика, Стіроя налила собі ще півкелишка коньяку і стала розкладати карти. Спочатку йшли звичні зелені або білі десятки, двадцятки, сороківки, траплялися брунатні королі, аси і навіть раки всіх мастей крім чирви. А передостанній ряд виклався із суцільних жовтих карт, де були дві кралі — дзвінкова і винова.
Стіроя на мить перестала класти карти. Вона глянула на розкла́д зліва направо, а потім справа наліво і нічого особливого не зауважила. Тоді виклала першу карту останнього ряду. Вона була жовта — виновий нижник. Наступною стала зелена — винова мавпа, тоді знову жовта — дзвінкова змія. І раптом Стіроя помітила, що в неї страшенно тремтять руки. Вона схопила келишок з коньяком і кількома нервовими ковтками випила. Пахуча зеленкувато-бура рідина обпекла горло. Уся трусячись, Стіроя зайшла за столик з протилежного боку й остовпіла. На картах знову чітко красувалася майже сформована лінія озіотіс, яка цього разу пролягала прямовисно і тому була майже непомітна, коли дивитися, сидячи за столом.
«Я так і знала!» — збентежено мовила Стіроя і глипнула в дзеркало.
Її відображення було тьмяне. Замісць лиця темніла якась невиразна пляма. Раптом спалах блискавки на мить освітив кімнату, і Стіроя побачила в дзеркалі не себе, а ґримасу якоїсь бридкої старої.
«Хто це?!» — зойкнула вона.
Гуркіт грому, який розлягся відразу по блискавці, струснув цілим будинком. Жалібно задзвеніли шиби на вікнах. Стіроя в жасі відвернулася від дзеркала і, відчуваючи, що мусить щось робити, щоб не хибнутися розумом, продовжила класти карти. Перші три були червоні, а потім самі сині -- дзвінковий король і ас, чирвові вісімдесятка, десятка і нижник. Остання карта випала чорного кольору, це був жировий нижник. Друге кільце озіотіс знову залишилося недобудованим.
Але найдивніше було те, що в розкла́ді і за другим разом карти нічого не провіщали. Здавалося, що це була безладна мішанина мертвих знаків. І як не старалася Стіроя щось вичитати в картах, все було марно. Знаки складалися в якісь обрубки слів без усякого сенсу.
Коли Стіроя втретє взялася тахлювати карти, надворі вже перестало гриміти, проте злива не припинялася. І дощові струмені все ще гучно лопотіли по шибах.
Стірою опановувало щораз більше сумяття. Вона вся дрижала від очікування якогось нещастя. І це доводило її до справжнього безумства. Вона спробувала налити собі коньяку, але кришталевий келишок вислизнув з рук і розбився.
«Прокляття! — у відчаї крикнула вона. — Чому мовчать карти?!»
Тоді хильнула трохи коньяку з фляшки і, поставивши її на підлогу, стала гарячково класти карту за картою. Перший ряд заповнився всуціль білими картами. На другий ряд потрапила одна карта чорного кольору — жирова краля. Але далі йшли знову лише червоні, жовті або зелені кольори. Останній ряд почався білим жировим королем. Після нього лягали червоні карти -- дзвінковий, виновий і чирвовий королі, жирова пятдесятка, чирвовий скорпіон і ще пять зелених карт. Але останні дві були чорні — жирова чотирнадцятка і зловісний жировий нижник, яким незмінно завершувалися попередні два розклади.
Таке дивне поєднання карт Стірої ніколи не траплялося. Це був цілковитий хаос кольорів, мастей, геометричних знаків і найчудернацькіших символів (людей, тварин, птахів, риб, комах, рослин). У Стірої очі лізли на лоба, і нестерпно боліла голова щоразу, коли вона намагалася щось вичитати у цій страхітливій мішанці, де не те що слова, а навіть повновартісні склади не можливо було виокремити. Проте, як не дивно, недобудовану лінію озіотіс Стіроя уздріла відразу. Правда, вона була якась дуже химерна. Мала сформовані обидва кільця, які, проте, не сполучалися між собою.
Стіроя безсило відкинулася на спинку стільця і заплющила очі. Вона сиділа і відчувала, як її неухильно огортає розпука. Адже такого ще ніколи не було, щоб магічні карти німували, наче якийсь непотріб. У цьому було щось загадкове й лиховісне.
«Не инакше, як злі сили перешкоджають мені», — думала вона у відчаї і з кожною секундою щораз більше западала в мертвотне оціпеніння. Їй не хотілося нічого - ні вставати, ні рухатися, ні міняти пози, ні взагалі будь-що робити. Вона почувала себе цілковито розчавленою, якоюсь безрадною цяцькою в руках могутніх таємничих стихій.
Тим часом дощ перестав, і надворі запала пустельна тиша. Стіроя відчула переміну і розплющила очі. Спершу її погляд упав на розбитий келишок на підлозі. Потім вона байдуже глянула на карти і раптом уся стрепенулася. Лінії озіотіс не було. Те, що дотепер здавалося кільцями озіотіс, насправді було оптичним обманом. Замісць них від лівого кута розкладу аж до його правого краю тяглися величезні криваві літери, утворені із малесеньких корон та кинджалів. «КВІТНЯ 1 НА ВІЛЛІ АМУЛЕТ», — прочитала Стіроя і відчула, як морозом пробрало поза шкірою. Адже це означало, що завтра на віллу має напасти банда Амулета, найжорстокішого і найпідступнішого розбійника у всіх північно-східних провінціях Діямантової імперії. Його імя вже давно навівало жах на жителів цих провінцій, особливо після страхітливої масакри, яку Амулетові горлорізи вчинили восени минулого року в одному з банків міста Удінара.
Стіроя, не гаючись ні хвилини, кинулася до телефона, щоб подзвонити чоловікові в столицю імперії Седіолан, де той уже цілий місяць перебував на переозброєнні свого двадцять сьомого леґіону. Вона була така перелякана, що зовсім не тямила себе, і, біжучи до апарата, звалила вазонок з розквітлим миртовим кущем. На щастя, вазонок не розбився. Лише земля висипалася на килим. Проте Стіроя навіть не зауважила цього -- її голова була повністю заполонена моторошними картинами того, що може статися з нею завтра.
Схопивши слухавку, вона квапливо набрала номер. Однак із столиці довго ніхто не відзивався. Капітан Лорвик, як бачилося, спав, бо вже було далеко запівніч. Стіроя мало не збожеволіла, раз у раз крутячи диск телефона, поки нарешті у слухавці почувся заспаний голос її чоловіка:
-Хай йому біс! Ти розбудила мене, люба! Невже про твої карти не можна поговорити завтра?
-Вони вбють мене! Як ти не розумієш?! — розпачливо закричала в слухавку Стіроя.
-Чому це вони мають тебе вбити? — здивувався Лорвик. — Я ще не чув, щоб карти когось убили.
-Та не карти, а Амулет! — заплакала Стіроя. — Він зі своїми зарізяками завтра прибуде на віллу.
-Звідки ти це взяла?!
-Про це повідомили магічні карти, — ледь стримуючи ридання, мовила Стіроя. — Якщо ти чимось не зарадиш, мене завтра задушать капроновою панчохою.
-Дорогенька, ні в якому разі не піддавайся паніці!-- схвильовано закричав у слухавку капітан Лорвик. — Клянуся, що завтра цьому Амулетові і його зграї буде кінець. Наша вілла стане для нього фатальним місцем.
-Боже, що мені робити? — заголосила Стіроя.
-Негайно зателефонуй до Дізна, хай вишлють загін єґерів. А я звяжуся з поліційним управлінням Брайбінара, щоб вони виставили озброєні заслони поліціянтів по всій місцевості.
-Я дуже боюся, милий!
-Люба, опануй себе, — кричав Лорвик у телефон,-- все буде добре, клянуся тобі.
Світанок наступного дня був чудовий. У повітрі пахло свіжою весняною зеленню. Ледь-ледь повівав вітерець. Небо було ясне, без жодної хмарини. Далеко на обрії, за луками, порослими рідким чагарником, поволі витикався сліпучий краєчок сонця. Всюди на листочках і травах искрилися краплини від учорашнього дощу. В заростях щораз гучніше лунав ріжноголосий пташиний спів.
Амулет з тринадцятьма горлорізами, озброєними короткими рушницями й мечами, підходив до вілли з північного боку, де на кілька кілометрів простягалися дикі зарості таволги. Він був без шапки, і його біляве волосся, що довгими пасмами спадало йому на плечі, час від часу ворушилося під подувами вітру. Ліву брову йому спотворював невеликий синюватий шрам в образі півмісяця. Амулет тримав у правій руці важкого наґана, на люфі якого були виритувано дві золотисті лілеї, а в лівій -- старий срібний дзиґарик із стилізованою під морські водорості великою літерою Т на цифербляті. Багато-хто в його розбійницькій зграї дивувався, чому він не придбає собі нового годинника, а носить із собою якийсь старий мотлох. Крім дзиґарика, Амулет мав ще одну річ, з якою ніколи не розлучався, — кишенькову ба́йбулу у чорній, потрісканій від часу, шкіряній оправі.
Розбійники йшли мовчки й лише зрідка перекидалися словами.
-Це чудова думка — почистити віллу капітана Лорвика,-- сказав високий, наче жердина, грабіжник на прозвисько Попенде́кель. — Як це тобі прийшло в голову, Амулете?
-Це сам Джізейс йому її вклав, — зареготав басом горлоріз на кличку Саркофаг, широкоплечий здоровань з чорним волохатим волоссям, яке вибивалося з-під його розщіпленої темно-зеленої сорочки. Він ніс аркебузу з дуже грубою люфою, пристосованою стріляти оливяними фальконетними ядрами. Цю аркебузу використовували, коли треба було розбивати замки сейфів або трощити ковані залізом двері.
-Не Джізейс, а здоровий глузд, — заперечив Амулет. Його гарні блакитні очі вдивлялися вперед, де в зелені плодових дерев білів бляшаний дах вілли. — Адже де, ви думаєте, нас чекає поліція? У містах. Нікому й на думку не спаде, що ми можемо з’явитися тут.
-З Амулетом ми не пропадемо, — задоволено вигукнув розбійник, прозвисько якого було Дауд. Він мав на собі новенький, з дорогого зеленого ґрезету сурдут, який явно належав якійсь вельможній особі. — Недаремно намісник Зефі́р дає за його голову пятсот діямантових імперіялів.
-Цікаво, скільки він дав би за твою макітру, — захихотів грабіжник з червоним носом і маленькими щурячими очима. Він мав кличку Цуцик.
-Припиніть базікати, — гримнув на них Амулет. — Ми наближаємося до вілли.
Зграя підходила до невеличкого струмка, порослого очеретом. За ним розкинувся добре доглянутий грушевий сад, який тільки-но починав розквітати, а далі, на невеликому пагорбі виднілася і сама вілла — одноповерховий, вимуруваний з білого каменю будинок, вікна якого привітно виблискували маленькими шибками.
Розбійники перестали розмовляти, але навколо було так тихо і ранок був сповнений такої невимовної краси, що нікому не хотілося надто зважати на Амулетові слова. Та й що, думали собі горлорізи, може вчинити проти чотирнадцятьох озброєних чоловіків безборонна Лорвикова дружина, яка до того ж удома зовсім сама. Тому горлорізи наближалися до вілли з почуттям повної безпеки. Понад два десятки ніг з шумом шурхало по траві, побрязкувала зброя, час від часу хтось із горлорізів голосно сякав носа чи кахикав.
-Непогану місцину вибрав собі для вілли цей капітан Лорвик, — пробурмотів Попендекель, який йшов поруч з Амулетом. Тихо тут, наче в раю.
-Не подобається мені ця тиша, — сердито відказав Амулет і глянув на годинника. Була за чверть шоста.
Розбійники, тримаючись недалеко один від одного, пробиралися поміж грушевими деревами, гілки яких були всіяні рожевими пупянками. Від них повітря повнилося духмяним ароматом. Невдовзі десь ліворуч закувала зозуля, потім праворуч почувся скрекіт сороки, а попереду тужливо захугукала горлиця. За мить знову все повторилося у тій же послідовності. Пролунав голос зозулі, потім сороки, а тоді горлиці.
«На диво узгоджено співають», — промайнула думка в Амулетовій голові, і він став уважно вдивлятися у ріжні боки. Але ніде не побачив нічого підозрілого.
-Кажуть, зозуля віщує, скільки кому жити, — Попендекель зупинився і глянув у небо. Там високо вгорі ширяв, описуючи широкі кола, гігантський чорний ґриф.
-Уже зачув чиюсь смерть, — мовив Дауд, який теж зупинився і задер догори голову.
І цієї мити повітря розколов оглушливий ви́пал. Це з боку вілли дружньо пальнули з далекобійних крісів семеро єґерів, які засіли в аґрусових кущах десь на віддалі ста метрів від розбійників. Попендекель раптово упав на коліна, судоржно схопившись за шию. З-поміж його долонь юшила кров. Вона заливала сорочку, червоними цівками стікала по грудях і крапала темними краплями на поліровану ко́льбу Попендекелевої рушниці.
-Перекажіть… Доротея…о…др…— прохрипів він і повалився на траву. Його голова бухнула просто в мурашник. Розворушені мурахи миттю обсіли його обличчя, позабивалися в ніздрі, очі, рот. Він лежав, обліплений малесенькими чорними цятками, які весь час копишилися, і продовжував хрипіти, а з його рота час від часу випливали криваві згустки, які повільно скочувалися по мурашнику додолу.
Проте на пораненого Попендекля ніхто не зважав. Розбійники в паніці кинулися тікати. Дехто навіть покидав свої рушниці. В загальному сумятті лише Амулет не втратив влади над собою.
-Зупиніться, йолопи! Вас женуть під нові кулі! — ошаліло кричав він, намагаючись зупинити горлорізів, і раз за разом стріляв з наґана.
Але його ніхто не слухав. Розбійники продовжували безладно бігти і, здавалося, що весь сад сповнений їхніми знавіснілими від жаху криками, важким сапанням, тупотом черевиків, тріском зламаних гілок.
Проте єґері далеко відбігти зграї не дали. З иншої засідки, яка була розташована з протилежного боку, гримнув ще потужніший рушничний випал. Двоє розбійників, один поцілений в голову, а другий уражений трьома кулями в груди, впали мертві. Це на мить зупинило решту зарізяк. Вони побачили, що справді біжать під кулі. Амулет негайно скористався передихом і, наліво й направо гамселячи горлорізів руківям наґана й погрожуючи власноручно всіх їх перестріляти, вгамував паніку. За його наказом розбійники позалягали попід деревами і почали запекло відстрілюватися від єґерів, потім короткими перебіжками один за одним стали відходити назад до струмка.
«Дістатися би тільки до таволгових заростей, а там нас хай спробують узяти», — подумав Амулет, ховаючи голову за посіченим кулями стовбуром грубезної груші, і раптом згадав, як три роки тому, коли він ще був принцом Осіяном, його мати, королева Зісіґара, кілька днів нічого не їла, тяжко побиваючись за своїм улюбленим білим котом, який одного ранку ні сіло, ні впало здох. — «Невже мій батечко дійсно отруїв його, як гострили між собою язики придворні? Якщо це правда, то король Рафанаї́л явно схиблений на голову», — зі злісною посмішкою пробурмотів Амулет, розчавлюючи великим пальцем чорну волохату гусінь, яка необачно виповзла на люфу його наґана.
Тактика бою, яку застосував Амулет, виявилася вдалою. Десь за чверть години вцілілі горлорізи вибралися із грушевого саду і сховалися у високому очереті, який ріс по обидва боки струмка. За ним уже було зовсім близько до спасенних таволгових чагарів.
-Амулете, там за струмком поліціянти, — прошепотів Цуцик. Його маленькі очі нервово бігали, а з чола тонкими цівками стікав піт.
-Будемо прориватися. Це єдиний наш шанс, — мовив Амулет.-- Ці поліційні пси не сподіваються, що ми здатні на це.
-Я згідний, — сказав Саркофаг, — і погладив долонею свою аркебузу. — Гадаю, що цією цяцькою можна на кілька хвилин укоськати будь-кого.
-Особливо, коли ми всі дружньо пальнемо зі своїх рушниць, — додав Дау́д. Його добротний сурдут із зеленого ґрезету був весь закаляний багном, а права кишеня відірвалася й звисала клаптем.
-Приготуйте мечі. Чей, доведеться і їм дати роботу,-- похмуро мовив Амулет. Тоді вийняв байбулу і, розгорнувши її, прочитав уголос: «І сказав Джізейс до учнів: «Прийдуть дні, коли побажаєте бачити один з днів сина чоловіка та жінки, — та не побачите».*
-Що означають ці слова, Амулете? — витріщився на свого ватажка Саркофаг. — Ми нічого не розуміємо.
-Я гадаю, що святе писання не розуміє ніхто, — Амулет провів пальцем по шрамі на лівій брові і глянув у небо. Там повільно пропливали білі хмарини.
Розбійники довго сиділа в очереті, не видаючи жодного звуку. Поліціянти, які чатували по той бік струмка, вже навіть почали думати, що Амулет зі своїми горлорізами якимсь хитромудрим способом зумів їх обманути, і в очеретяних заростях давно нікого немає. А деякі з поліціянтів, як бачилося, зовсім утратили пильність і навіть повистромляли голови зі своїх сховків.
-Нема там нікого, — гукав опецькуватий поліціянт з повними румяними щоками, який висунувся з-за каменя зовсім недалеко від струмка.
-А ти звідки знаєш? — кричав другий поліціянт, чорна шапка і кінчик кріса якого виткнулися за кущем бузини.
-Та їх там давно комарі зїли, — сміявся перший.
-Які комарі, вони давно чкурнули відтіля, а ми й не бачили коли, — відповідав другий.
-А ви йдіть, провірте, — чувся голос ще одного поліціянта, який засів десь у дальших кущах.
-А я й піду! — задеркувато крикнув опецькуватий поліціянт.
Він і справді вийшов з-за каменя і, тримаючи напоготові кріса, наблизився до струмка. При кожному крокові його живіт, який вміщався у чорному кітелі лише завдяки двом розщіпленим нижнім ґудзикам, плавно погойдувався. Поліціянт підійшов до очерету й хотів був помочитися, але в цю мить у воду плигнула жаба, і він перелякано чкурнув назад до свого сховку, чим неабияк насмішив своїх кумпанів.
А розбійники після цієї події ще кілька годин чаїлися в очереті і кинулися на прорив поліційної заслони аж у саме полудне. Спочатку Саркофаг вистрілив з аркебузи, а потім усі горлорізи зірвалися на ноги і, прицільно стріляючи, побігли через струмок просто на поліціянтів. Ті були настільки приголомшені несподіваним нападом, що розбіглися без всякого опору. А коли оговталися, зграя вже була в таволгових заростях.
Запізніла безладна стрілянина, яку здійняли поліціянти згодом, нічого не дала. Випадковою кулею було поранено лише одного горлоріза на імя Маро́н. Це був мовчазний шістнадцятирічний хлопець із південно-східних провінцій Діямантової імперії. Куля розтрощила йому ліве коліно. Падаючи на землю, він спочатку голосно завив з болю, а тоді, зціпивши зуби, мовчки став повзти поміж кущами. І жодного благання про допомогу не злетіло з його вуст.
-Підберіть його, — наказав Амулет, побачивши на землі закривавленого Марона.
-Навіщо нам цей шмаркач? — видивився на нього Саркофаг.
Амулет наставив наґан на Саркофага і, ледь стримуючи лють, запитав:
-Ти щось сказав?
-Ні, Амулете, нічого, — Саркофаг зблід і відійшов убік.
Двоє розбійників схопили Марона попід пахви і понесли. Зграя продовжувала рухатися таволговими заростями на північ. Їй треба було якомога далі відійти від вілли, поки поліція не організує справжню гонитву.
Амулет відчував, що його наказ підібрати пораненого позбавлений усякого глузду і не він, а саме Саркофаг має рацію. Скалічений Марон є для переслідуваної зграї лише зайвим тягарем, і тому не треба з ним воловодитися. Так уважали всі горлорізи, так, зрештою, вважав і він сам. Але щось змусило його зробити цілком протилежне. «Що?» — мордувався він думкою. Адже він не мав ані найменшого заміру підбирати цього хлопця. Його не цікавила доля ні Марона, ні взагалі жодного члена зграї. Всіх їх Амулет розглядав лише як більш чи менш важливі фіґури у своїх шанолюбних плянах. Хто впав, той не гідний жалю -- таким було його переконання. Проте сьогодні він учинив усупереч власному переконанню. Чому і що раптом уплинуло на його ухвалу підібрати цього похмурого молодика? Затаєний блиск у Маронових очах, дивний холод його блідого лиця чи може потворний вигляд його скривавленої ноги, яка безвладно волочилася по траві? Амулет не міг дати на це відповіди. Він відчував лише, що зробив не те, що вважав правильним. Наче хтось чужий змусив його піти проти себе. І це гнітило його.
До пізнього вечора зграя петляла таволговими чагарниками, відходячи все далі від вілли на північ, а вночі горлорізи звернули різко на схід, перетнули залізничну колію між Олваром та Дізном і, зробивши велике коло, рушили на південь до Драконових гір. Вигадливо заплутуючи сліди, годинами чалапаючи звивистими потічками і ні на мить ніде не зупиняючись, вони здолали щонайменше на шість годин відірватися від поліційної гонитви. І весь цей час їм доводилося нести пораненого Марона, потайки проклинаючи химерну примху свого ватажка.
—Уся округа обставлена поліційними заслонами. Єдине наше спасіння — Драконові гори, — сказав Амулет, коли розбійники, голодні і до краю втомлені, вийшли до ріки Брайби і зупинилися перепочити у піщаних ви́дмах, порослих низенькою карлючкуватою сосною.
Амулет дістав свого срібного дзиґарика і присвітив сірником, бо було зовсім темно. Добігала одинадцята. На небі де-не-де поміж хмарами тьмяно блимали зорі. Незабаром мав зійти місяць.
-Амулете, що означає ця чудернацька літера Т на твоєму годинникові? — запитав Саркофаг, який кинджалом різав черству хлібину і роздавав по шматкові кожному розбійникові. Це була вся їжа, яка в них залишилася.
-На цю літеру починалося імя одного схибнутого старого, який усе життя тільки те й робив, що ловив у морі рибу. Цей дзиґарик належав йому, — відказав Амулет.
-І він тобі його подарував? — Саркофаг відрізав найбільший шмат хліба і простяг Амулетові.
-Ні, я його в нього позичив, — Амулет понюхав хліб і скривився. — Такої гидоти мені ще не доводилося їсти.
-То ти що, мусиш йому дзиґарика повернути? — здивувався Саркофаг. Він сховав кинджала і став жувати свій шматок хліба з таким виразом обличчя, наче їв булочку з родзинками.
-Та ні, бо старий так засумував за дзиґариком, що того ж дня помер, — відказав Амулет і вдав, що витирає сльози з очей.
-Та він просто вколошкав його, як ви не розумієте!-- вибухнув реготом Дауд. За ним розреготалися Саркофаг, Цуцик й инші горлорізи. Лише поранений Марон не сміявся. Він мовчки лежав на швидкоруч зроблених з двох жердин та плаща ношах і байдуже дивився кудись на вершечок видми, над яким у небі виднілася малесенька, ледь помітна зірочка. Його поранена нога була обмотана брудним ганчір’ям, крізь яке продовжувала сочитися кров.
Коли зійшов місяць і стало трохи видніше, розбійники зробили з хмизу два плоти. На один поклали речі та зброю, а на другий — пораненого і вплав переправилися через Брайбу. Наступного дня при переході через залізничну колію, яка сполучала Дізн з Чавнаром, вони заледве не напоролися на кінний загін поліції, який рухався в бік ріки. Ця пригода змусила горлорізів потроїти свою пильність. Наступні кілька днів розбійники просувалися надзвичайно обережно і, щасливо оминувши щонайменше пять поліційних заслонів, пізно вночі вийшли до передгір’я Драконових гір.
У небі яскраво світив місяць. А вдалині від краю до краю простягалися могутні хребти з гострими камяними зубцями, подекуди покритими снігом. Під місячним сяйвом вони мали холодний рожевувато-блакитний полиск. Від підніжжя і майже до самих вершин гори устеляли непроглядні ліси, які вночі здавалися темними, готовими проковтнути кожного, хто наблизиться до них.
-Заночуємо біля цього старого млина, — мовив Амулет, указуючи наґаном на цегляну будівлю із забитими вікнами та проваленою покрівлею.
-А завтра вже будемо в горах, — з надією зідхнув Цуцик. Верхня губа в нього була розсічена й кривавила. І він кожного разу, коли зграя зупинялася, прикладав до рани свіжий листок подорожника.
-До них ще треба дійти, — пробурчав Дауд, витираючи з лоба піт.
Дауд з Цуциком несли пораненого Марона. Вони й всі инші горлорізи були так виснажені довготривалими переходами й недоїданням, що ледве пересували ноги. Але згадка про відпочинок піддала всім сили, і розбійники пішли швидше.
Біля млина літала ціла хмара кажанів. Проте вони чомусь купчилися лише з лівого боку від будівлі, де у сутінках біліло величезне деревяне колесо, по якому колись бігла вода. Праворуч від млина росли розлогі осокори, і розкинулася чимала галявина. Сюди кажани майже не залітали. Тільки окремі найсміливіші тваринки проносилися над вершками дерев і тут же поверталися назад до колеса.
«Що за біс! — подумав Амулет, наче заворожений удивляючись у зиґзаґувате миготіння сотень чорних літаючих цяток. Врешті йому стало млоїтися в очах, і він повернув голову до осокорів, ковзнув поглядом униз по стовбурах і раптом у кущах помітив тьмяний металевий полиск лю́фи.
-Назад! Там засідка! — вереснув він.
Але вже було пізно. З-за осокорів гримнули постріли, і тут же з кущів піднялося кілька десятків поліціянтів, які були озброєні довгими списами з гаками біля вістря. Вони на ходу розгорнулися у шерегу на взір підкови й з криками кинулися на розбійників.
Амулет не встиг отямитися, як двох горлорізів було прохромлено списами. Одному гостре вістря пробило груди й, певно, влучило в серце, бо бідолаха лише охнув і неживий повалився додолу, а другому гостряк списа геть розпанахав живіт, і він, з випущеними кишками, весь скоцюрбившись, корчився на землі, хрипів, плювався кровю і машинально дриґав правою рукою, в якій давно вже не було меча. Їх обидвох поліціянти зачепили гаками списів і, притягши до себе, вкинули до величезного коша, прикритого зеленим віттям.
Розбійники збилися докупи, але зброю з рук не випускали. Амулет важко дихав. Серце в нього шалено калатало. «Невже це кінець?!» — майнуло в його голові. Він звів очі й побачив удалині сяючі срібним блиском гірські вершини. Вони були такі прекрасні! «Ні, ти вирвешся!» — проказав у ньому незнаний голос. «Хто це говорить?» — запитав себе Амулет. «Вирвешся!»-- знову виразно почув він у собі. Амулет глянув на землю і побачив на траві Марона. Поранений вивалився з нош і лежав на боці, поклавши голову на шкіряну сумку з патронами. Його очі нерухомими холодними зіницями запитливо дивилися на Амулета.
-Іменем імператора Балтазара Другого, здавайтеся! — раптом пролунав писклявий голос з найвищого осокора. Це кричав начальник спеціяльного зведеного загону поліції майор Ру́бик, який виліз на осокір, щоб зручніше було керувати операцією з розгрому банди Амулета. Зараз уночі серед густого листя його чорного мундира зовсім не було видно, і майор Рубик самовдоволено усміхався, спостерігаючи, як горлорізи позадирали голови й марно силкуються побачити його.
Невдовзі озброєні списами поліціянти повністю оточили зграю. Амулет оглянувся і побачив, що ліворуч і праворуч трохи далі за поліціянтами зі списами стоять кількома рядами поліціянти з карабінами. «Не менше як дві чоти», — подумки підрахував Амулет. На галявині від чорних мундирів аж рябіло в очах.
Тим часом горлоріз на прозвисько Цуцик упав на коліна й став розпачливо лементувати:
-Ми пропали!.. Тепер усіх нас чекає шибениця! Ось вона, розплата за всі наші чорні справи!
Цуцик ридав, вив, наче божевільний, розмазував кулаками сльози на обличчі, а потім кинувся на землю і засіпався в жахливих конвульсіях, рвучи зубами траву й пожираючи її разом з корінням, піском та дрібними камінцями. Всі горлорізи оціпеніло дивилися на нього й мовчали. Це тривало доти, поки Амулет з криком «Замовкни, паскудо!» не огрів його по спині дрючком. Після цього Цуцик зразу затих і, сидячи навпочіпки, лише безумно блимав очима.
-Здавайтеся, инакше всіх вас буде знищено! — знову почувся з осокора голос майора Рубика. — Наказую іменем імператора!
-Та поцілуй ти свого імператора в сраку, — люто крикнув Амулет і, не цілячись, вистрілив туди, де сидів Рубик.
На осокорі хтось важко вейкнув, затріщали зламані гілки, і майор Рубик з голосним виском та прокляттями бебехнувся, наче лантух, додолу.
-За мною! — переможно закричав Амулет і, вихопивши кинджала, кинувся на поліціянтів. Розбійники побігли за ним, стріляючи з рушниць і оскаженіло рубаючи чорні мундири мечами. Вони билися з відчайдушшям приречених. Пораненого Марона волочив за собою на ремінних шлеях Цуцик. Ззаду його прикривали Дауд і Саркофаг.
Але поліціянтів було надто багато. Вони вбили ще двох горлорізів, поки зграї вдалося пробитися крізь їхні ряди і сховатися в горбистій місцевості, порослій високою травою. Тут розбійники, вдаючись до всіх можливих хитрощів, плазуючи по землі, зариваючись у лисячі нори, розбігаючись у ріжні боки, залишаючи за собою фальшиві сліди диких звірів, імітуючи звірині крики і щоразу чинячи шалений опір, коли їх раптом виявляли переслідувачі, поволі просувалися на південь до Драконових гір. Врешті, десь по двох годинах виснажливої втечі вони вийшли на широке поле, яке, наче килимом, всуціль було вкрите червоними маками.
-Ще одне зусилля і ми врятовані, — мовив Амулет, указуючи рукою на гори по той бік поля.
Розбійники кинулися бігти. Але дивний шум, який почувся попереду, зупинив їх.
-Що це? — зчудувано запитав Саркофаг.
Горлорізи мовчки удивлялися в темряву. Невдовзі в світлі місяця вони виразно побачили височенну сітку, яка швидко наближалася до них. Це був сталевий невід, яким в Діямантовій імперії ловили розбійників у відкритих місцевостях. Довжина його иноді сягала до півкілометра. З внутрішньої сторони невід був усіяний металевими кліщами-пастками, які миттєво змикалися, коли щось торкалося до них. Вирватися з цих кліщів не могла не тільки людина, а й навіть дикий звір.
-Це наша погибель! — заскиглив Цуцик.
-Що робити? — Дауд розгублено зиркнув на Амулета.
Амулет мовчав. Його очі невідривно дивилися туди, звідки наближався невід. Але він не бачив його. Він дивився в далину на темні пасма гір зі сріблястими вершинами.
-Якщо ти щось не придумаєш, ми всі загинемо, — похмуро процідив Саркофаг, спершись на аркебузу.
Амулет продовжував мовчати. Він відчував, що в нього всередині все кипить від безсилої люти. «Потрапити до поліційного невода? Такий ганебний кінець страшніший за смерть! Ні, хай там що, але цьому не бути», — прошепотів він.
А невід неухильно насувався. Незабаром ліворуч і праворуч забовваніли постаті поліціянтів, почулися постріли, вигуки, долинуло хурчання тракторів, які на довгих сталевих линвах тягли невід.
Коли невід уже був зовсім поруч, в Амулетовій голові раптом сяйнула думка про ґранати.
-Де ґранати? — гаркнув він.
-Ось, — Цуцик указав пальцем на сірий ящик, перевязаний конопляним мотузком.
Амулет вийняв з ящика пять ґранат і міцно звязав їх докупи. Тоді, схопивши ґранати в праву руку, випростався і відчув, що хтось дивиться йому в спину. Він різко обернувся, і його очі зустрілися з очима Марона. Поранений нерухоно лежав на спині, схиливши набік голову. Губи його були міцно стулені, тамуючи біль. Застиглими зіницями Марон запитливо дивився на Амулета.
-Я не збираюся гинути через тебе! Ніхто в цілому світі не змусить мене до цього! —розлючено крикнув Амулет. Тоді на мить замовк і додав:
-Джізейс мені свідком, я не хотів тебе вбивати.
Після цього він лівою рукою вийняв з кобури наґан і вистрілив Маронові в чоло. Куля навиліт прошила хлопцеві голову, розтріскавши далеко по траві закривавлені кусочки мозку. Маронові очі залишилися розплющеними. Але в них уже не було нічого, крім холодного блиску місяця, який сяяв з неба.
-Здавайтеся! — залунали крики поліціянтів, чорні мундири яких замаячили вже зовсім близько.
Амулет глянув уперед. До невода залишалося не більше десяти метрів. Було виразно видно залізні кліщі на його сталевій сітці і довгі ножі внизу, які вгризалися в землю, залишаючи за собою глибокі борозди.
-А дзуськи вам! — крикнув Амулет і, вирвавши за́гвіздки, шпурнув ґранати у невід.
Прогуркотів вибух. І не встигла ще розвіятися хмара пилу, як Амулет, а за ним і решта розбійників кинулися до невода, в якому утворилася чимала діра. За мить усі вони пролізли на той бік. Не пощастило лише одному горлорізові, який ненароком зачепив кліщі ліктем і був спійманий ними за руку.
Амулет, Саркофаг, Дауд, Цуцик і ще один горлоріз на кличку Сич щодуху бігли полем. Позаду лунав розпачливий крик їхнього товариша, але втікачі навіть не чули його. Вони думали лише про одне — якомога скоріше дістатися до Драконових гір.
Немає коментарів:
Дописати коментар