Вітер з дощем та мокрим снігом скаженів щораз більше. Невеликою дванадцятиметровою фелю́гою так хитало й шпурляло увсебіч, що леґіонера Вузципілона давно би поглинула утроба моря, якби він передбачливо не привязав себе сиза́левими линвами до бакшта́ґів і основи щогли. Иноді хвилі, накочуючись трохи що не з неба, зі страшним гуркотом ударяли по просоченій шела́ком кедровій палубі, і вона вдух починала розпачливо скрипіти, наче застерігаючи, що кожної мити може розсипатися. «Щастя, що мені вдалося поцупити фелюгу із добре ущільненими люками, -- думав леґіонер, через силу підтягаючи шкот заледве чи не на половину вже опущеного вітрила,—Инакше трюм із усіма запасами харчів давно залила би вода».
Cливе́ місяць тому Вузципілон утік з каторги на острові Амосі, перепливши за три дні Осину затоку на звичайній шлюпці, яку знайшов покинутою у заростях верболозу неподалік рибацького села Бусоли́ма. Човен довелося ретельно зашпаровувати морськими водоростями, бо він був дуже старий і в багатьох місцях зовсім розсохся й потріскався. До Барла́ха, невеликого порту на півночі Ґезе́рської области Вузципілон дістався поїздом у ваґоні третьої кляси, утересувавшись поміж дрібних крамарів, рибалок та лісорубів з Хацо́ри та Хіра́ма, найзахідніших областей Королівства Північної Землі.
Там, у Барласі і викрав фелюгу. Вона була щойно відремонтована, днище і всю обшивку аж до фальшборту заново просмолено ґаліпо́том, внутрішні за́сторонки корми завантажено бочівками з прісною водою та провіянтом на чотири тижні з розрахунку на трьох осіб, бо її власник збирався плисти до південного узбережжя Північно-Земельного королівства, де мав важливі справи у містах Сукоде́м, Кова́х і Зеведе́м.
І ось на цьому ґраційному, але аж ніяк не призначеному для далеких океанічних подорожей судні з манірно завуженим догори, сливе трикутним вітрилом заввишки пять метрів, тримаючись якомога далі від берега й часто маневруючи й петляючи, щоб, бува, не потрапити до рук морської поліції, яка нема-нема та й з’являлася невідь-звідки на своїх швидкохідних ґлісерах, Вузципілон плив уздовж північного узбережжя королівства на схід.
Неподалік Авеха, приморського містечка, що славилося своїми неперевершеними черкаси́новими сорочками (їх гаптували білими нитками на пурпуровому, брунатному чи темно-попелястому тлі), фелюга ледь не напоролася на червоні коральові рифи, які тяглися широким пасмом уздовж берега аж до Королівської затоки, а коли судно проминуло затоку і вдалині заманячили вогні міста Не́ґа, шлях йому перекрили бия́кові кити (близько двох десятків), які в цю пору року поводилися вкрай напасливо, і тому леґіонерові довелося змінити курс і деякий час плисти на північний схід.
Урешті на початку травня фелюга обігнула півострів Неґоци́р і, вийшовши у відкриті води Північного океану, повернула на південь, до берегів Діямантової імперії, відстань до якої складала щонайменше вісім тисяч кілометрів. І це було дуже на часі, бо, починаючи з травня і пра́ве до липня у цих місцях дули попутні північні вітри, які згодом, десь усередині літа переходили у західні із штормами і навіть гураґанами. Саме в липні-серпні тут найбільше і ставалося кораблетрощ. Отож переплисти океан належало до липня, себто до початку сезону буревіїв.
Вузципілон, ясна річ, аж ніяк не був певен, що йому вдасться подолати на своєму у́тлому суденці таку несосвітенну далечінь і щасливо дістатися до узбережжя імперії, та иншого виходу не бачив. «Ліпше загинути у морській хлані, ніж живцем гнити на каторзі»,-- твердив він собі.
Спочатку, десь продовж двох тижнів гнана попутнім вітром фелюга жваво розтинала морські хвилі і все далі й далі просувалася на південь. І кожного наступного дня щораз рідше й рідше в небі можна було побачити чайок, помо́рників, чорнодзьобих крячків, величезних сріблястих мартинів і клуш з характерними а́спідно-чорними смугами на крилах, які ще зовсім недавно літали над човном цілими зграями. Врешті птахів зовсім не стало. Це свідчило, що фелюга відійшла вже дуже далеко від суходолу.
І ось якогось дня (це сталося десь укінці травня) погода зіпсувалася, подув західний вітер і на морі почалася страшна буря. Фелюгу підхопило наче скіпку й понесло на схід, туди, куди побоювалися запливати навіть великі кораблі, скажімо, військові крейсери чи дредновти, не кажучи вже про такі маленькі суденця, як Вузципілонове. Адже там починалися непридатні для мореплавства безмежні простори так званого Люциперового пляцу, води якого були вкрай неспокійні, бурхливі, безупину вирували та ще й були всіяні численними острівцями, скелями й (що найгірше) підводними вулканами, які раз у раз вивергали розпечену маґму разом з гігінтськими стовпами пари. Ці скелі, острівці й вулкани були вершинами хребтів, які становили собою продовження Алмазних гір з Діямантової імперії і тяглися морським дном аж до скутої вічною кригою Крайньої півночи, де було так холодно (морози сягали чи не сімдесяти градусів), що жодна жива істота не могла там вижити.
«Що за біс, ще не закінчився й травень, а вже зірвалися буревії»,--бідкався Вузципілон, ледь утримуючи в руках стерно. Йому треба було за всяку ціну рівняти човен кормою до вітру, щоб його не розвернуло боком і не перекинуло. Вітрило він завчасу згорнув і воно шалено лопотіло звислими клаптями, байдуже, що було міцно прикріплене за́вязками до реї.
Фелюга летіла з макабричною швидкістю, то буквально перестрибуючи з однієї хвилі на иншу, то врізаючись форште́внем і всім корпусом у хитляве темно-зелене громаддя води, коли черговий вал, який виростав перед нею, був надто високий. Такими моментами човен повністю щезав і здавалося, що він ніколи вже не випливе, але за мить він знову виринав і мчав далі. І це тривало, може, два, а може, й три дні. І продовж цього часу гураґанний вітер не тільки не слаб, а ще більше посилювався.
Хай там як, а Вузципілон, привязаний линвами, незворушний, мов вилитий зі спи́жу, затято стояв на палубі і ні на секунду не випускав стерна. Він наче прикипів до нього. Його руки, ноги і все в нутрі задеревяніло. Йому не хотілося ні їсти, ні пити, він не почував ні холоду, ні навіть утоми, хоча вже кілька днів не мав у роті ані рі́ски, не спав і весь був мокрий як хлющ, раз у раз зазнаючи дошкульних штурханів холодного вітру. Він затямив собі лише одне – не можна випускати стерна, хай там що. І якби йому судилося потонути, то він так і пішов би на дно океану разом з фелюгою і стерном у руках.
Уночі четвертого дня, перед самим світанком буря раптово стихла і море заспокоїлося. Та Вузципілон, неспроможен поворухнутися, і далі стояв, стискаючи стерно, й не вірив, що все вже скінчилося. Його очі дивилися й нічого не бачили, його свідомість просто відмовлялася сприймати раптову зміну. Переконаність, що буря і далі триває не покидала його. Дійсність для нього перетворилася на сон, а сон – на яву.
Тим часом небо цілком прояснилося, й урешті почало сходити сонце. Фелюга під повівами легкого вітру й осяяна сонячним промінням дрейфувала на південний схід. А Вузципілон усе ще марив очевидь. І це, певно, тривало б ще довго, якби якоїсь мити перед його очима не відкрився величний краєвид, що вражав божистою красою -- вся неозора просторінь моря від краю до краю парувала й була всіяна то там, то там аж до самого обрію, що зливався з небом, чорними скелями й укритими смарагдовою зеленню острівцями. Подекуди з острівців де-не-де злітали в небо невеличкі зграї чубатих бакланів – наймовчазніших птахів у світі, які ніколи не подають голосу, навіть тоді, коли хтось потурбує їх на гніздах. Леґіонер ще з дитинства почував непоясниму приязнь до цих доволі великих бурих птиць із зеленим полиском на крилах.
Вузципілона повернуло до дійсности те, що він раптом відчув, як у серці розлилося якесь дивовижне, наче давній забутий спогад, тепло. І з цієї мити леґіонер знову міг сприймати реальне життя. І він узрів бакланів. І лише тоді випустив стерно.
А сонце підіймалося щораз вище, і неосяжні морські простори з велетенськими заво́ями пари, численними скелями, об які розбивалися хвилі, та острівцями, хаотично розкиданими по всьому попелясто-блакитному водяному безмірі, ставали під сліпучим промінням дедалі виразнішими й прекраснішими. І Вузципілон, певна річ, не міг не дивитися на все це без захвату. Коли ж усвідомив, що його суденце досягло границі, за якою починається похмуре роздолля Люциперового пляцу, і найменший шторм прирече фелюгу на вірну загибель, то з відчаю втратив останні дрібочки сил, обмяк й повалився на палубу, опанований дивним станом якогось чи то напівсну, чи то напівпритомности. А човен і далі неквапливо плив, гнаний вітерцем, аж поки його не прибило до острова, порослого сірим мохом й густим колючим чагарником, схожим на тис. Тут, зайшовши поміж скель у крихітну бухту, човен зупинився. А леґіонер, лежачи горілиць на палубі, тепер уже просто спав мертвим сном.
Прокинувся Вузципілон аж надвечір. Призахіднє сонце ласкаво пестило своїм теплим промінням його бліде виснажене лице, спухлі в струпах руки, задубілі ноги й плечі. Леґіонер почував нестерпне бажання їсти. Від голоду йому аж зводило шлунок, а в пересохлому роті язик був все одно як деревяний цурпалок. І перше, що він зробив, це рачки доліз до корми і дістав з трюму кавалок солонини, кілька вівсяних за́сушків і глиняний бутлик білого люрмського вина. Попоївши, Вузципілон відчув, як сили спроквола повертаються до нього.
«Завтра на світанку треба давати драла звідси, поки погода не зіпсувалася»,-- думав він, спершись спиною об о́блавок й споглядаючи, як жаристий краєчок сонця поволі щезає вдалині за морським обрієм.
Як тільки-но сонце повністю сховалося, леґіонера знову здолав сон. Він хотів було піти до невеличкої каюти на ба́кові, де містилася вузенька койка, вкрита верблюжим ліжником, та так і заснув на палубі опобіч щогли.
У скорім часі, коли навкруги почав залягати дедалі густіший сумерк, на борту почулося дивне шарудіння й поляпування. Це з’явилися баклани. Вони хутко знайшли залишки солонини, загорненої в біле полотно разом із вівсяними крихтами, і, люто вириваючи їдло одне в одного, нещадно бючи побратимів дзьобами й крильми, миттю все схаласували. На палубі залишилося тільки пошматоване полотно і бутлик з-під вина, який закотився аж на корму.
Наступного дня, як тільки-но почало світати, Вузципілон підняв вітрило, і фелюга відчалила від берега. Дув попутній північний вітер. Човен, лявіру́ючи між численними острівцями та скелями, вибирався з небезпечних місць. Він прямував усе далі й далі на захід. Проте вийти у чисті, вільні від рифів простори океану судно змогло лише, коли почало сутеніти. Виставивши галс стотно на південний-захід, леґіонер зміг нарешті розвити справжню швидкість фелюги -- десять вузлів.
Тепер Люциперів пляц залишився далеко позаду і нагадував про себе лише гігантським скупченням хмар. Здавалося, що загроза розбитися об рифи вже минула, і можна би повернути на південь, упрост до берегів Діямантової імперії, та Вузципілон добре розумів, що ще зарано міняти курс судна і що треба щонайменше тиждень і далі плисти на південний-захід.
«Фелюгу загнало надто далеко. І що далі вона просунеться на захід, то більше буде шансів уціліти, коли знову зірветься буря»,-- міркував леґіонер, спершись рукою на накто́вз. Тоді, зауваживши, що стрілка компаса несамовито танцює туди-сюди, прошепотів: «Що за мара, такого, здається, ще з нею не траплялося!»-- і додав, протираючи сукняною шматкою циферблят: «Якщо компас не стабілізується, то вночі плисти буде кепсько».
Відтоді бідолашну фелюгу ще понад два місяці носило по океані, гнало то на схід, то на захід, залежно від примх вітрів. Стихія, здавалося, бавилася нею, як цяцькою – не раз ламала щоглу, трощила стерно, на шкамаття дерла вітрило, заливала трюм водою через ослаблі люки. Кілька разів велетенські хвилі викидали човен на берег якого-небудь безлюдного острова, пропорюючи йому днище. Врешті, коли під час чергової бурі фелюга стала вже зовсім некерована і в засторонках трюму давно скінчилися останні харчі й вода, а Вузципілон, охоплений розпачем (тепер він харчувався тільки рибою) утратив останнню надію на порятунок, човен, підхоплений буревієм, довго несло по хвилях на південь, аж поки не пригнало до багатокілометрового піщаного суходолу, де вона сіла на мілину.
Спочатку леґіонер був певен, що фелюгу прибило до здоровенного острова. Та коли невдовзі виявилося, що це не острів, а узбережжя Діямантової імперії, його радощам не було меж.
Фелюгу першими побачили місцеві рибалки, які щойно повернулися з моря і вантажили на березі рибу до хур, запряжених ослами. Вони і допомогли йому переправитися на суході́л.
-Що це за земля?—запитав леґіонер рибалок, які підплили до фелюги на довгому плоскодонному човні.
-Провінція Мальв́анія,-- відказав один з них. – Ми з села Міке́наса. Це зовсім близько звідси.
-А вас як сюди занесло?—запитав другий.
-То це не острів, а узбережжя Діямантової імперії?!—Вузципілон учепився руками за облавок, бо йому аж потемніло в голові від цієї радісної вістки.
-А що то ще може бути, – засміявся перший рибалка, -- як не Діямантова імперія?!
-А вашого човника, бачу, добряче пошарпало. Здалека до нас прибули?—знову запитав другий рибалка, вправним рухом закидаючи на борт мотузяну драбину.
-Я втік з королівської каторги на острові Амосі,-- леґіонер через силу опанував себе. Він бачив, що рибалки не вірять жодному його слову.—Який сьогодні день і місяць?
-Дванадцяте серпня. Ви що, зовсім утратили лік дням?—скрикнув перший рибалка, допомагаючи Вузципілонові спускатися по мотузяній драбині.
«Виходить, що я добирався до берегів імперії цілих півроку»,-- подумав вражений леґіонер, сідаючи на липку, зі слідами луски лавку човна, що весь просмердівся рибою.
Вже у Мікенасі, невеличкому селі, яке було розташоване за чотириста кілометрів на схід від устя ріки Пу́рик, Вузципілон з жахом довідався, що всі північні провінції імперії окуповані, і насьогодні королівські війська вже обложили головну твердиню західних провінцій місто Голіяф. А в сільській ора́нді (це була крита почорнілою дранкою незугарна халупа на чотири вікна), куди леґіонер зайшов обміняти деякі речі з фелюги й попоїсти, йому до рук утрапила газета «Звізда імперії» двотижневої давности з не менш прикрим повідомленням, що імператор Балтазар Другий уже півтора року як усамітнився у Літньому палаці, не цікавиться ходом воєнних дій і не допускає до себе нікого, крім найближчих слуг.
-Це катастрофа!— крикнув з розпачем весь пополотнілий, наче смерть, Вузципілон, шпурнувши газету долів, і його голова, наче стята сокирою, шелепнулася на стіл. Вино у кухлику й миска з тушкованою у шпаразі рибою полетіли на підлогу.
-Що з ним?! Чи не грець його, часом, побив?! – загукали кілька старих дідів, які стояли коло шинквасу зі шкляними пугара́ми, вщерть наповненими міцнющим гардама́ном.
-Вставай! Хай тобі біс! Ти живий?—господар оранди, грубезний, з голомозою головою чоловік під пятдесят років на імя Прето́дор вилив на леґіонера цілий цебрик води.
-Ліпше б я загинув на каторзі, ніж довідатися про таке!—несамовито заволав Вузципілон, зірвавшись на ноги.—Навіщо мені жити, коли імперія приречена!
І він, лементуючи, вибіг надвір.
За кілька днів леґіонер, придбавши карабіна з короткою лю́фою й деяке инше мисливське спорядження, покинув Мікенас. Але замісць того, щоб пробиватися на південь до вцілілих імперських леґіонів, він рушив на схід, у дику й цілковито безлюдну місцевість за рікою Оне́лою, де поклав собі жити у повному відособленні від людей.
«Якщо імператор, якого я стільки років обожнював, зневірився в майбутньому своєї держави, то що вже говорити про мене, простого леґіонера!»-- з гіркотою думав Вузципілон і сльози текли струмками по його блідих запалих щоках.
Невзабарі з Пурикіса, головного міста Мальванійської провінції до села прибула тягарівка із седроном королівських солдатів. Хтось доніс їм про фелюгу й дивного прибульця. Солдати з рушницями і короткими мечами в шкіряних піхвах цілий день вешталися по Мікенасі, нишпорили по хатах, розпитуючи селян про Вузципілона, а вранці наступного дня рушили на схід, сподіваючись вистежити його серед безкраїх мальванійських чагарів, проте пізно ввечері того ж дня повернулися з нічим. Прибулець як у воду канув.
-Цей мудрагель лише вдавав із себе слабого на голову. Я зрозумів це з самого початку,-- говорив господар оранди Претодор, частуючи втомлених, голодних і злих, що не виконали за́гад командування, солдатів прокислим вином і подаючи їм замісць печеної баранини, на яку вони сподівалися, вареного гороху з баранячими кістьми та лоєм.
-Може, б ти перестав базікати?!—сердито перебив його фельддра́бант з довгими рудими вусами і хитруватими очима, який був командиром седрону.
І як плату за вечерю наказав упарити Претодорові пять буків, що солдати з радістю негайно і виконали у самому приміщенні оранди.
Немає коментарів:
Дописати коментар