Дощ у Рафаґедо́ні, певно, падав цілу ніч. Вулиці були мокрі, і промені ранкового сонця, віддзеркалюючись у калюжах, раз у раз сліпили очі драматургові королівського театру Веніями́нові, який виїжджав своїм невеликим автомобілем травяного кольору з воріт власного триповерхового будинку на вулиці Перебитих хребтів. Повернувши на проспект Бойового духу, а потім пролетівши ще зовсім безлюдним бульваром Великого виходу, машина за якихось чверть години вишурхнула з міста і помчала широкою бетонованою трасою серед поруділих від спеки бобових ланів на південь, у Молібденові гори. Там, на відлюдді, у деревяному будиночку, на березі гірського потоку, порослого з обох боків грабовим лісом, жив його приятель поет Ахі́м.
Веніямин тримав руки на кермі і, заколисуваний монотонним гудінням двигуна, милувався блакитними обрисами гір, які щораз чіткіше вимальовувалися на далекому обрії. Він зовсім перестав зважати на лисиць, гієн та плямистих скунсів, які до решти знахабніли і перебігали дорогу трохи що не перед самими колесами авта. Веніямин думав про Ахіма, свого давнього приятеля, який з певного часу став цуратися людей і вже понад два роки жив у цих горах зовсім сам, лише зрідка навідуючись до Рафаґедона. «І чого б то я покидав столицю? — чудувався Веніямин. — Здобути раптом такий успіх і нидіти в якомусь глухому закутку!»
Ахім нещодавно виграв конкурс на новий гимн Королівства Північної Землі. Потреба змінити гимн була зумовлена тим, що попередній було написано ще десь чотириста років тому і, як зазначалося у «Королівському кур’єрі», своїм змістом уже не відповідав сучасному політичному курсові королівства на утвердження всезагальної справедливости у світі. Крім того, була ще одна, можливо, не менш важлива причина, яка вимагала зміни гимну. Старий гимн виявився дещо переинакшеним перекладом сороміцької пісеньки рибалок з північного узбережжя Діямантової імперії, що блискуче довів у своїй сімсотсторінковій монографії «Індикатри́са стародавнього вірша» знаменитий королівський учений теософ Йосафат, той самий, якого минулого місяця несподівано стратили нібито за державну зраду.
Король Рафанаїл був просто у захваті від тексту нового гимну, створеного Ахімом. Він наказав нагородити Ахіма десятьма тисячами золотих рафенів, виділити йому пожиттєву пенсію, а також надати звання Поета Небесної ґільдії. Ахім несподівано для себе в один день став багатим і піднісся на вершину слави. Всюди в королівстві тепер тільки й лунали співи нового гимну, який починався словами «Король, король, наш добрий король Рафанаїл!».
Саме з цієї нагоди Ахім улаштовував у своєму гірському будиночку бенкет для друзів. Сьогодні вранці Веніямин замалим не забув про це. Вчорашній провал премєри «Комара-пискуна» у Королівському театрі і особливо чергова зрада дружини Лії, зовсім замакітрили йому голову. Отож, Веніямин був радий, що виїхав з Рафаґедона, сподіваючись у горах хоч трохи пригасити гіркоту серця.
До місця, де ріка Ку́рфа впадає в Ра́фу, Веніямин прибув у саме полудне. Звідси вже починалися гори. Вони насувалися на дорогу щоразу вищим і стрімкішим громаддям хребтів. Драматург переїхав залізний міст через Курфу і, промчавши ще трохи бетонованою дорогою вздовж Рафи, яка бурхливо пінилася внизу серед скель, звернув ліворуч, на вузький путівець. Далі йому довелося їхати весь час угору, вздовж невеликого потоку. Тут, здавалося, панували вічні сутінки, бо сонячні промені зовсім не могли пробитися крізь густі крони заростей граба. Грабові стовбури, кожен завтовшки з конячу ногу, суцільною стіною стриміли оба́поли.
Автомобіль довго пихкав, завивав, крехтів, пнучись догори, аж поки не виїхав на галявину, зарослу заледве не двометровими лопухами. Посеред галявини, біля дикої груші, всіяної маленькими, ще зеленими плодами, виднівся покритий черепицею, деревяний будиночок Ахіма. До його цегляного димаря на жердині було прикріплено, вирізаного з бляхи одуда. Цього гарного бляшаного птаха, певно, виготовив і розфарбував справжній майстер-художник, бо він був як живий.
Веніямин заглушив двигуна і вийшов з автомобіля. Сонце вже хилилося до заходу. «Щось дуже тихо. Невже нікого нема»,-- подумав він і рушив ледь помітною в лопухах стежкою до будинку. Коли він уже підходив до хатини, то десь угорі, з лісових хащів йому причувся ніби плач дитини. «Напевно, тут водяться дикі коти», — сказав пошепки, і холодок тривоги пробіг у його серці.
Двері хати виявилися відчиненими, але ні в кухні, ні в кімнатах нікого не було. Веніямин вийшов надвір і знайшов Ахіма за будинком, де був город. Там аж рябіло від капусти, поміж якої де-не-де прозирали маленькі грядки з кабачками, огірками, чорною редькою, пастернаком, селерою, ріпою, сочевицею й иншою городиною. І всюди то там, то там безладно ріс кріп, копрі́й, гісо́п, ке́рбель, острогі́н, мак, лобода і ще якесь зілля, подібне на свиріпу. Город було добряче запущено, і він заростав бур’яном.
Ахім сидів на глинцевому лежаку під буйно розрослим кущем гірської де́йції, від якої точився ледь уловимий аромат, і тихо дивився на оповите імлою пасмо гір на заході. Він мав невелику із сивиною борідку і вицвілі сірі очі, в яких, якщо приглянутися, можна було відчути легкий чи то смуток, чи то задуму. В руках Ахім тримав книжку в золотистій палітурці, аркуші синюватого паперу й олівець.
-А, ось де ти заховався! — радісно вигукнув Веніямин, побачивши товариша. — А я вже думав, що тут нікого немає. Де ж усі?
-Хто? — Ахім повернув голову і звівся на ноги, подаючи руку.
-Як хто? Ти що, нікого не запрошував?
-Нікого, крім тебе… і ще одного приятеля. — Ахім знову сів на лежак. — Поглянь, який чудовий краєвид. Ці гори там на заході нестримно манять до себе, чи не так?
-То виходить, затія з бенкетом — просто ідіотський жарт?! — знічено мовив Веніямин, сідаючи на широкого плетеного стільця.
-Бенкет буде неодмінно, — тихо проказав Ахім, не відриваючи очей від далекого гірського пасма. — Ось! — він указав рукою десь ліворуч на байбарисовий кущ, за яким серед буйного листя хрону Веніямин розгледів темно-зелені блискучі шийки кількох фляшок. Там же, трохи збоку визирав краєчок фаянсового тареля, що був накритий лопухом.
«Він здається якимсь дивним. Що з ним скоїлося?» Веніямин почухав потилицю, потім провів долонею по скроні і, відчувши рапату поверхню, згадав, що сьогодні вранці забув поголитися. «Це все через Лію. І чого я повязав своє життя з цією хвойдою!?»
Сонце вже майже торкалося гір. Вечоріло. Веніямин глянув на Ахіма. Той і далі тихо сидів на лежаку, задивлений у далечінь.
-Навіщо ти покинув столицю? Всі страшенно дивуються. Навіть король питався за тобою.
Ахім підвівся з лежака. Він наче не чув запитання.
-Бачиш, цей байбарисовий кущ уже відцвів. Я щоранку милувався його ніжним жовтим цвітом. Скоро на ньому з’являться червоні ягідки. І вони висітимуть на гілочках навіть тоді, коли все замете снігом.
Ахім підійшов до байбарисового куща і, ставши навколішки, зробив рух, ніби цілує його.
-Ти ж став багатим. Тепер перед тобою у Рафаґедоні відкриваються великі можливості. Невже ти не розумієш, що самоізоляція — це марнування таланту?
-Що таке талант? — Ахім знову сів на лежак. Він зірвав зелену ма́ківку і задумано став розглядати її на долоні. — Ще зовсім недавно весь город горів червоними й блакитними маками. Де вони тепер?
-Природа у постійному розвиткові. Що ж тут дивного? — з деяким роздрато́ванням у голосі сказав Веніямин.
-Сонце вже заходить. Подивися, як змінилися гори! — вигукнув Ахім, повертаючи голову на захід.
Веніямин глянув на призахіднє сонце, яке широкою довгою смугою зачервонило верхівя гір.
-Дійсно гарне видовище. Гадаю, ти тут, принаймні, знайшов душевний спокій.
-Ні, друже! — сумно відказав Ахім. — Не може бути спокою, коли все, що ти любиш, покидає тебе.
-Але ж це ти покинув усе! — Веніямин здивовано глипнув на друга.
Ахім не відповідав. Він заворожено дивився на пурпуровий диск, який поволі ховався за далекими гірськими вершинами.
Веніямина ця розмова трохи збентежила, але йому нічого не залишалося, як теж тихо спостерігати за призахіднім сонцем. Поступово його замі́шання минуло, думки попливли неквапливо, дихання заспокоїлося, і він відчув, що ніби зливається з навколишньою тишею. Йому не хотілося ні рухатися, ні розмовляти. Він сидів, щораз глибше поринаючи у безгоміння галявини, лісу і гір.
Так вони обоє мовчки сиділи, аж поки сонце повністю не зайшло і над далекими гірськими хребтами стало видно лише рожевуватий відсвіт.
-Ну, прокинься вже! — бадьоро вигукнув Ахім, виймаючи з хрону довгошию зелену фляшку, закорковану і залиту воском. — Це чудове вино з люрмських виноградників. Ти був коли-небудь у Люрмі?
Веніямин підсів на траву до Ахіма, який уже добув з хрону фаянсовий таріль. На ньому лежали рядочком десяток смажених пстругів, а також усяка городина, зокрема варений буряк, козе́лець, бруква і каляріпа.
-Був. Там усе узбережжя вкрите виноградними плянтаціями.
Ахім нагнувся до байбарисового куща і витяг з-під нього два кришталеві келихи, які зразу ж радісно заряхтіли прозорими чистими ґранями, а коли він наповнив їх вином, кришталь заискрився яскраво-червоними вогниками.
-Випиймо, щоб Бог змилостився над нами, — зідхнув Ахім.
-Випиймо, — повторив за ним Веніямин.
Вони перехилили келихи, і кожен узяв по рибині. Потім келихи знову було наповнено і знову осушено. Вони пили вино і їли рибу, майже не розмовляючи. Вино було терпке і холодне, а пструги просто танули в роті, таке в них було ніжне й пахуче мясо. Тим часом надворі ставало щораз темніше. Невдовзі перша фляшка спорожніла й Ахім відкоркував другу. Було видно, що він уже трохи спянів.
-А де ж той третій, що мав прийти? — запитав Веніямин. Йому було дивно, що на відміну від Ахіма його зовсім не бере хміль.
Ахім чогось подивився вгору.
-Він прийде неодмінно. Але иноді мене бере жах, що колись і він може не прийти.
Ахімів язик заплітався, руки тремтіли, а сам він час від часу похитувався.
-Хто це? Я його знаю? — Веніямин глянув на приятеля, але в його очах побачив лише божевільний блиск.
-Так, ти знаєш його, — Ахім посміхнувся і подав Веніяминові келих з вином. — Пий.
Раптом Ахімові запаморочилося в голові, і він гепнувся на грядку зі селерою. Тієї ж мити почувся писк, і в Ахімових руках щось забилося темне.
-Що це, що це? — перелякано закричав Веніямин.
-Не бійся, це ирджо́к, — мовив Ахім, зводячись на коліна. Він тримав у руці невелику, з темно-бурим хутром тваринку, яка виривалася і немилосердно пищала. — Більше не підслухуй, — сказав він суворо і сховав ирджока до кишені.
Надворі темрява ставала густішою. Обидва приятелі допивали другу фляшку. Ахім уже ледве тримався на ногах, а Веніямин все ще залишався тверезим.
-Може б засвітити? Чи маєш ти гасову лямпу? — запитав Веніямин, наливаючи собі вина.
-Зараз принесу.
Ахім устав і, спотикаючись та падаючи, рушив, але не до хати, а кудись ліворуч. Невзабарі він зник у лопухах. А за кілька хвилин звідти долинув тріск, шум, якесь котяче нявчання, а потім страшенний гуркіт, наче звалилося величезне дерево. Веніямин не знав, що думати. Він заплющив очі, а коли розплющив, то побачив, що весь город всіяний вогниками. Це були світляки. Їх було так багато, що можна було розріжнити найтоншу билинку.
-Ну що, відкоркуймо третю фляшку? — почувся, наче з-під землі, Ахімів голос.
Веніямин обернувся і побачив Ахіма, який лежав за байбарисовим кущем, намагаючись зубами вийняти чопа з третьої фляшки. Вона була вдвоє більша за дві попередні.
-О, це вино, настояне на шафрані, який росте тільки в цих околицях, — пробелькотів Ахім, вирвавши нарешті чопа. — Давай келихи.
Веніямин приніс келихи, і Ахім наповнив їх по вінця, геть пообливавши і себе, і Веніямина. Він був такий пяний, що, здавалося, вже не розуміє, що робить.
-А де ж той гість, що мав прийти? — Веніямин запитливо глянув на Ахіма.
-Як, ти не побачив його?! — зі щирим здивуванням вигукнув Ахім. — Ось же він, перед тобою! — Ахім тицьнув рукою в небо, де щоразу виразніше виділявся своїм сяєвом місяць-повня. — Тепер ми будемо бенкетувати втрьох.
Він витяг з-під байбарисового куща ще одного келиха і налив вина. Воно, червоне, як кров, заискрилося і зашумувало в келиху тисячами малесеньких бульбашок. Веніямин подивився на місяць і йому здалося, що той посміхається.
-О, він вітає нас, — радісно закричав Ахім, тримаючи келиха у витягнутій руці.
Веніямин побачив, що в келиху, на поверхні вина віддзеркалився місяць. Його відображення тремтіло й хвилювалося. Місяць ніби кивав і мружив око, будучи весь наче велике кругле лице, відкрите і привітне. У ньому Веніямин не розгледів навіть натяку на щось холодне, відсторонене. І йому здалося, ні, він відчув це своїм серцем, що перед ним не місяць, а жива істота. І цієї мити дивна хвилююча радість охопила все його єство.
-Я хочу до нього випити, — несамовито заверещав Веніямин і, схопивши свого келиха, наповнив його вином і простяг руку, щоб цокнутися з келихом місяця.
Веніяминове обличчя було бліде, наче крейда. Його рука з келихом трусилася, розхлюпуючи вино. Краплі червоної пахучої вологи падали на траву і, потрапляючи на світляків, искрами розбігалися вусебіч.
Веніямин не відчув, коли цокнувся з келихом місяця. До нього долинув лише слабенький удар кришталю об кришталь, тоненький кришталевий дзенькіт, який, на диво, чомусь не стих, а довго бринів, аж поки поступово не переріс у гу́гіт велетенського дзвона. Цей гугіт усе посилювався, заповнюючи собою весь простір. І від нього ніде було сховатися. Він був такий гучний, що у Веніяминових вухах аж пекло і йому здавалося, що там у нього застромлені розпечені цвяхи. І коли вже неможливо було витерпіти цей жахливий звук, Веніямин відчув, що у його вухах раптом щось трісло, і він оглух. Після цього зразу запала повна тиша.
Ахім, відступивши від Веніямина на крок, трохи опустив келиха з місяцем додолу, а тоді щосили шпурнув його догори. Келих, палахкочучи червоними зблисками, плавно полетів над будинком, над грушею, понад гори, в небо, до місяця, який привітно дивився на землю, сяючи своєю блідою поверхнею. Врешті келих перетворився на маленьку червону цятку, яка повільно все наближалася до місяця. Веніямин стояв і у захваті дивився в небо, будучи неспроможний відірвати очей від видовища. В руці він тримав свого порожнього келиха, на денці якого червоніли залишки вина.
Коли настав ранок і зійшло сонце, Веніямин все ще чимпі́в на тому самому місці і дивився вгору. Він прийшов до тями лише, коли відчув страшенний біль голови. Гори на заході були огорнені туманом. Зувсібіч чулося радісне щебетання пташок.
Веніямин повернув голову і побачив, що Ахім сидить на лежаку. Його лице з напіврозплющеними очима було повернене на захід. Він перебував у тій самій позі, у якій Веніямин застав його учора ввечері. Тільки в руках у нього не було нічого. Книга, аркуші синюватого паперу і олівець лежали на траві.
«Невже я, як ідіот, простояв цілу ніч, утупившись у місяць», — подумав Веніямин з жахом. — «Що за мана найшла на мене!».
Він ще раз глянув на Ахіма. Побачив на землі порожні фляшки, два келихи і чистий, наче вимитий, фаянсовий таріль, по якому лазили мурашки. Тоді повернувся і рушив до автомобіля.
Вже підїжджаючи до Рафаґедона, Веніямин зарікся більше зустрічатися з Ахімом. «Навіщо мені здався цей божевільний!?» — міркував він собі.
Немає коментарів:
Дописати коментар