Ніхто в Рафаґедоні до пуття не знав, що за недуга так раптово змусила прославленого командувача королівської авіяції генерала Леона на прозвисько Кульгавий покинути військову службу і переїхати жити (чи вмирати, як поширилася чутка) на віллу за двадцять кілометрів від Рафаґедона. Він міг би любісінько жити і в столиці в своєму шикарному помешканні на вулиці Силабус, де, крім індивідуальної вбиральні та лазнички, до його послуг був ще й невеличкий басейн з білого мармуру, затишний кабінет, тир з рухомими метами в образі звірят, гімнастична кімната, заля на гру в кру́глі та кармалю́к, бібліотека тощо і де він міг мати належний лікарський догляд. Аж ні, генералові забаглося усамітнитися подалі від столичного шуму в збудованій двадцять років тому за його ж власним проєктом двоповерховїй муро́ваниці з рожево-сірого родоніту, яка сама-самісінька стояла серед каштанових гаїв по той бік Рафи і в якій з побутових зручностей було лише найнеобхідніше, та ще й дорога до неї була вкрай погана, ґрунтова – по ній і проїхати в дощ було не так просто. Доглядала за Леоном його молоденька дочка Азалія і ціла купа слуг. Дружина Ама́та, яка була старша за чоловіка на два роки, лишилася в Рафаґедоні. Подейкували, що вона наві́друб відмовилася жити на віллі. І це, певна річ, умах стало темою для пере́судів у всіх столичних сальонах.
Придворний лікар Савадок не встиг ще поснідати (якраз допивав друге горнятко кави), як прибіг слуга Дуфін і повідомив, що король Рафанаїл наказав негайно їхати на віллу генерала Леона, бо той помирає.
-Король страшенно сердитий, пане, і сказав, щоб ви не гаялися ні секунди.
-Вічно ти мені зіпсуєш апетитит,- мовив Савадок, хапливо кусаючи солодку булочку, намащену конфітурою з вишень, і запиваючи кавою.
-Чи ж то я винен, пане?- слуга дурнувато витріщився на свого господаря.
-Ти ніколи ні в чому не винен,- кисло скривився Савадок.- Приготуй саквояж. Скажи, щоб запрягали коней.
-Коля́са вже чекає на виході з палацу, пане.
Дуфін приніс брунатний саквояж з лікарським причандаллям, і Савадок рушив до дверей. Уже сідаючи до коляси (це був цілком новенький подорожній по́віз з відкидним верхом), лікар запитав:
-Ти не забув покласти коньяк?
-Поклав, пане, аякже. Фляшку «Пентакулу».
Савадок забрав у слуги саквояж, підняв над головою цупке ташеве напяття і, умостившись на мякому сидінні, гукнув кучерові рушати. «Добре, що хоч є прихисток від сонця, бо спекота і сьогодні буде немилосердна»,- подумав.
На віллі його зустріли двоє слуг з трагічними виразами на обличчях, потім з’явилася і генералова донька Азалія, вісімнадцятирічна красуня з темним волоссям, заплетеним в довгу косу. Вона мовчки провела його до кімнати, де на широкій канапі лежав генерал Леон, вкритий по груди простиралом, з відкинутими оба́поли руками і злегка поверненою до розчиненого вікна головою. На підвіконні працював вентилятор, і протикомарна сітка, натягнена на весь віконний отвір, иноді тремтіла. Обличчя генерала, спотворене глибоким шрамом від ока до вилиці, було вкрай виснажене і мало якийсь мертвотний жовтаво-сірий колір, такої ж барви були і руки з набухлими жилами. Він не ворушився, і якщо би не важке уривчасте дихання, то його цілком можна було би прийняти за труп.
-Судячи зі всього, генерал не при тямі,- Савадок розкрив саквояж і, вийнявши трубку-стетоскоп, став прослуховувати серце хворого.
-І так уже два дні,- дівчина сказала це якимсь цілком відстороненим тоном, наче на канапі лежав хтось зовсім чужий для неї.
Лікар здивовано окинув її поглядом. «Невже донці не жаль батька?!» Втім, тут же подумки відзначив, що саме ця відчуженість надавала їй якоїсь особливої інтриґуючої принадности, і в його серці пробіг легкий трепет. Він не мав сумнівів - Азалія наділена тою фатальною жіночою красою, якої він завше боявся, але опиратися якій був не годен. «Ну ні, досить з мене і Лії, цієї забісованої гони́ці, через яку моя душа й досі кривавить!». І Савадок зусиллям волі змусив себе зосередитися на недужому.
-Коли це почалося?- він намагався не дивитися на генералову доньку.
-Півтора місяці тому. Тато раптом став дивним, майже перестав розмовляти, навіть з мамою і зі мною, ні з ким не хотів бачитися, замкнувся у собі, і відтоді йому ставало щораз гірше і гірше, аж поки не зліг.
-Цікаво, цікаво… Може, в нього була якась прикрість? Ви нічого не знаєте?
-Та ні. Начебто нічого такого не було.
Савадок глипнув на дівчину, і йому здалося, наче на її вустах майнуло щось схоже на посмішку. Його кинуло в жар. «Як вона може шмилити до мене губки, коли її рідний тато в обіймах смерти?» Він, намагаючись не показувати свого невдоволення, всеціло зайнявся хворим. Провівши повне обстеження, зосібна, реакцію зіниць на світло, тонус нервових вузлів живота, колін, пучків пальців, аналіз слини і крови на апараті рапі́до, дійшов висновку, що генерал Леон умирає.
-Погані справи,- він дістав з саквояжа фляшку і хильнув коньяку.
-Мій батько помре?- запитала Азалія. Вона була абсолютно спокійна.
-Думаю, що проживе не більше тижня. Крапайте йому на язик райґра́с і змащуйте долоні кокосовою маззю. Це полегшить його страждання,- він поклав на столик коло узголівя генерала червоняву флящинку з краплями і кругле пуделочко з маззю, на кришці якого було зображено голову гепарда. .
-Дякую, докторе.
-До побачення.
Савадок сів до коляси. Кучер махнув батогом, коні спочатку пішли ступом, потім побігли гатала́.
Проте слова лікаря не справдилися. Минув один, другий, третій тиждень, а генерал Леон не тільки не помер, а навпаки став поступово виздоровлювати. Через три місяці, десь наприкінці листопада він уже вставав і міг самостійно ходити. І хоча тіло його було ще дуже немічне, а цера лиця все ще була нездорова, до нього повернулося найголовніше - жага жити. Тож невдовзі генерал став жваво цікавитися новинами столиці та всім, що відбувалося в світі, реґулярно читав газети, які привозив на віллу спеціяльний кур’єр, слухав з радіоприймача всякі репортажі, повідомлення, реляції, по кілька разів на день телефонував до друзів та знайомих, розпитуючи про обставини яких-небудь незвичних трапунків чи інцидентів тощо, і навіть якогось дня заявив, що збирається знову повернутися в армію.
-Я не мислю себе поза військовою авіяцією, якій я посвятив усе життя. Наступного року неодмінно подам рапорт фельдмаршалові Оросу про відновлення на службі.
-Тату, невже тобі не набридло вбивати?- пхикнула Азалія.- Ти ж тільки-но оклигав після такої важкої недуги.
-Вбивати ворогів не є вбивство,- генерал налив собі чаю з блакитного порцелянового чайника.
Вони сиділи за столом, укритим білим, вишиваним по краях обрусом, перед широчезним на всю стіну вікном, за яким осінній сад сяяв найрозмаїтішими відтінками жовтого і червоного – листя дерев тут було кремове, бери́лове, вощане́, гава́нове, поло́ве, бурштинове, а також кармінове, понсо́ве, рубінове, шарлатове, пурпурове, ґранатове, альманди́нове тощо. Це дивовижне багатство вальо́рів лише двох кольорів, жовтого і червоного заворожувало і генерала, і його доньку, які дивилися у вікно, не відриваючи очей.
-Ти так кажеш, ніби вороги не люди,- Азалія піднесла до рота тістечко з червоною рожею з крему.
-Життя – це боротьба. Не вбиваєш ти – вбивають тебе,- відказав Леон тоном абсолютно впевненої у своїй правоті людини. Він на секунду-дві забув про сад і милувався дивовижною вродою дочки, яка була така подібна на його дружину Амату в молодості, і навіть безумовно була ще гарніша за неї. Йому було приємно, що вона така гожа й доладна і лицем, і поставою. І він посміхнувся. Тоді знову повернув голову до саду.
Азалія відкусила шматочок тістечка. Взяла горнятко з чаєм. Кілька разів відсьорбнула.
-Не треба, тату. Ти ж знаєш, як я ставлюся до твоєї чопа́тої вояцької філософії.
-Добре, не будемо про це. Як гадаєш, лікар Савадок справді замішаний у чомусь серйозному, як уже кілька днів гострять язики по всьому Рафаґедоні? Не міг же наш король відправити його до вязниці ні за що?
-Дуже навіть міг. Він же вірить кожному слову свого головного радника комісара Йорама, про якого люди таке розказують…
-Цей Йорам мені теж не до серця,- Леон і собі взяв тістечко. Воно було з білою лілеєю.- Втім, належить визнати - те, що Савадока бачили безпосередньо біля Йорамової вілли в момент замаху на комісара, беззаперечний факт.
-Цей факт ще ні про що не говорить, тату.
-Згоден, але…
-Савадок допоміг тобі вигарбатися з могили. Вже це вимагає поставитися до нього прихильніше.
-Не заперечую. Можливо, варто би подати якусь супліку до короля…
-Спочатку ти маєш помиритися з мамою і вернутися до Рафаґедона,- Азалія повернула голову до батька.
Він дивився на неї розгублено. Їй ніколи не доводилося бачити батька таким смішним і безпорадним.
-До чого тут примирення? Тут справа не в твоїй мамі, а в мені. Я маю розібратися сам зі собою.
Генерал Леон і його дружина Амата взяли шлюб тридцять років тому, коли він був ще поручником, і за цей час між ними не виникало жодного поважного конфлікту. Всі вважали їх щасливим і зразковим подружжям. Багато хто їм навіть заздрив. І Леон, і Аманта сприймали все це як належне, почувалися задоволеними і були свято переконані, що кохають одне одного, однак наскільки їхні почуття були глибокі, наскільки їхній звязок був міцний, несхитний насправді не відали ні він, ні вона.
Зовні їхнє життя було розмірене, спокійне і на диво гармонійно пристосоване до специфічних обставин, повязаних з військовою службою Леона, який більшість часу проводив на летовищах серед инших офіцерів-летунів, літаючи на літаках, згодом командуючи цілими ескадрилями, а, ставши генералом, і всією летунською дивізією королівської армії. Вдома він старався бувати реґулярно, незмінно на суботу-неділю, а то й серед тижня, коли випадала нагода. Втім, иноді йому доводилося на вихідні залишатися на службі, особливо, коли ескадрилі поповнювалися літаками новітніх конструкцій, обладнаних досконалішою зброєю. Тоді Леон обовязково телефонував дружині, просив вибачення, що не може приїхати, і запевняв, що кохає її і думає про неї постійно. Ну, а коли починалися війни, то Амата місяцями не бачилася з чоловіком і лише отримувала від нього скупі листи з повідомленням, що він живий і здоровий. І кожен такий лист незмінно закінчувався запевненнями в коханні до неї. Амата звикла до такого стилю взаємин і спокійно, без будь-яких емоцій сприймала як реґулярні щотижневі приїзди чоловіка додому, так і його тривалі затримки на службі, не кажучи вже про багатомісячну відсутність, коли йшла війна.
Стосунки Леона і Амати ніколи не були особливо чуттєвими, щось завжди прозирало стримане і затаєне в їхньому ставленні одне до одного, так наче він і вона постійно прагли зблизитися, позбутися якихось пут, але щось заваджало, якась невидима межа розділяла їх. І що далі йшли роки, то відчуження між їхніми душами зростало. Зовні це було непомітно, вони навіть самі цього не усвідомлювали, а якщо в когось з них і закрадалася якась тривога, то негайно була придушена впевненістю у несхитності свого кохання.
Вперше ця душевна розділеність між ними проявилася тринадцять років тому невдовзі по Феліційській війні, на якій Леон (він був на той час полковником і командував штурмовою летунською ескадрилею) зазнав поранення в праву ногу. Це сталося, коли його літак, який устиг скинути всі бомби на імперські редути, прошило кількома тра́серними гарматнями під час битви над Чорною затокою на північному узбережжі Діямантовій імперії. Леон тоді, хоч і стікав кровю, та таки здолав вивести свій бомбардувальник із зони обстрілів і приземлитися на зораній ріллі у безпечному місці. Пізніше за героїзм король Рафанаїл вивищив його до ранґи генерала.
Леон після поранення, вернувшись зі шпиталю, де йому кілька разів складали розтрощені кості ноги, став накульгувати, і відтоді йому й дали прозвисько Кульгавий. Цілий місяць він провів удома з дружиною, але особливої радости в їхньому спілкуванні не було, і то попри піврічну розлуку. Амата зустріла його приязно, догоджала у всьому, ставилася дбайливо до кожної його потреби, але разом тим Леон відчував, що в ній погас навіть той слабенький вогник хіти, який і до того ледь жеврів. Якщо раніше його дружина в любощах хоч і була вкрай пасивна і не виявляла ні виразного запалу, ні якихось сильніших заласних поривів, а лише незмінно виказувала цікавість до ласк, намагаючись з’ясувати, як відповідає її тіло на ті чи инші пестощі і шукаючи в них якоїсь розради, то тепер нічого цього не було. Ба більше, Амата цілковито охолола до цих ігор і взагалі відмовлялася вдовольняти Леонові любосні домагання, покликаючись, що його поранена нога ще не повністю загоїлася і, мовляв, вона боїться, щоб рана заново не розкрилася. А коли чоловік наполягав і врешті якогось вечора неабияк розсердився, то вона скорилася і віддалася йому, але з такою холодною байдужістю, що він цілий тиждень ходив згнічений серцем і не тільки не торкався дружини, коли вони лежали поруч на ліжку, а й майже не розмовляв з нею. Втім, удень вони спілкувалися, намагалися сяк-так підтримувати розмову, особливо за столом, приховуючи від челяди взаємну душевну відстороненість.
За місяць своєї відпустки, проведеної вдома, Леон змусив Амату до любощів три чи чотири рази. І щоразу після цього його огортало гнітюче відчуття власної неспроможности, породжене підозрою, що йому бракує тих важливих чоловічих властивостей, які пробуджують у жінці хіть, розпалюють у ній тілесну жагу. Він бачив, що не здатен розбурхати Амату, і через це страшенно мордувався душею, а водночас зневажав себе, навіть ненавидів. «Я приневолюю її до любощів. Але що може бути ганебнішим для чоловіка, ніж насильно змушувати жінку любити його?».
За кілька днів до того, як повернутися на військову службу, Леон спробував відверто поговорити з дружиною про те, що́ мучило його серце. Вони сиділи на оксамитових з муа́ровим полиском фотелях у просторому покої-оранжереї серед десятків керамічних вазонів з найріжноманітнішими рослинами, здебільша декоративними травами - амарантом, лути́гою, рициною, фізалісом, теплолюбними квітами - беґонією, бува́рдією, колюмне́єю, цикляменом, арґо́нією, а також всякими кущами і деревцями – анчаром, амо́рфою, бі́ксою, бирючиною, вейґелою, гібіскусом, каліка́рпою тощо й пили підігріте біле вино з великих кришталевих келихів. Йшло до вечора, але ще не сутеніло. За шкляними шибками, з яких складалися стіни й покрівля оранжереї, дув вітер і падав дощ. Леон і Амата зі своїх фотелів бачили будинки навпроти і вулицю, вздовж якої тяглися ряди плятанів, яворів, чорно́кленів і буків. Кожен сильніший порив вітру зривав з дерев сила-силенну пожовклого листя, яке кушпело́ю здіймалося в повітря. Поодинокі пішоходи щулилися від холоду і квапливо пробігали мимо. Иноді проїжджала якась карета або авто.
-Між нами щось сталося, Амато,- генерал підніс келих з вином і стежив, як на його поверхні пробігають майже непомітні жовтаві брижі.
-Що могло статися, любий? Адже ми, як не є, все-таки кохаємо одне одного,- Амата простягла свій келих.- Налий мені ще, це вино таке чудове.
-Так, кохаємо, але є щось дивне в нашому коханні. Хіба ні?- він узяв фаянсову карафу і налив дружині вина.
-Що ти маєш на увазі?- Амата поклала келих на камяний карниз під вазоном з фізалісом.
-Наші любощі. Невже тебе в них усе задовільняє?
-Я не завжди маю до цього настрій. Але ж ти мусиш зважати і на мої потреби.
-Йдеться не тільки про це,- генерал дивився на дружину і не міг збагнути, вона справді не розуміє, про що́ він говорить, чи лише вдає, що не розуміє.
-А про що?- Амата повернула голову до вулиці, де зупинився якийсь екіпаж і з нього вийшов чоловік, який ніяк не міг розкрити парасолю, а дощ, як на зло, пустився ще сильніше.
-Я не відчуваю, що тобі подобається це робити. Здається, ти взагалі з легкою душею обійшлася би і без любощів.
-А ти не подумав, що сам щось робиш не так?- Амата обпекла чоловіка поглядом.
-Що́ я роблю не так?- знітився Леон.- Ти ніколи нічого мені не казала.
-А я не маю тобі нічого й казати. Ти сам мусив би знати.
-Ні, ти все-таки скажи!,- він пильним поглядом внурився в дружину.
-Як я можу сказати, коли ти цього не відчуваєш?- сердито буркнула вона.
-Що́ я не відчуваю?- Леон не відводив погляду.- Я лише бачу, що ти не виявляєш жодних почуттів, коли ми кохаємося. І це мене гнітить.
-Бо ти все робиш не так, як мені треба. Якось механічно.
-А як же мені робити? Поясни,- він розгублено дивився на на неї.
-Я не знаю як, але не так, як ти робиш,- Амата відвернулася і, здавалося, була готова заплакати.
-Якась безвихідь,- з гіркотою зідхнув він.
-Ти просто маєш бути уважніший до мене, до моїх відчуттів.
-А ти певна, що взагалі здатна хоч щось відчувати?
-Так, я певна. І вважаю, що це ти у всьому винен.
-Я? Ти звинувачуєш мене?- скрикнув він і замовк. Ці її слова були наче удар батогом – вони лише підтверджували його власні здогади, що в нього як чоловіка бракує якихось важливих якостей, необхідних щоб жінка почувалася з ним, як жінка.
Утім, після цієї розмови нічого особливо не змінилося, їхнє кохання як було, так і залишалося прісним, позбавленим того вогню, який робить поєднання чоловіка та жінки по-справжньому цілісним, чуттєво потужним. Хіба що Амата вже набагато рідше відмовляла йому, віддавалася покірно, без спротиву, з якоюсь затятістю і з ще більшим збайдужінням. Та й Леон відтоді далеко не так часто домагався її, могло минути й кілька тижнів, коли він, згадавши про дружину, йшов до її спальні (з якогось часу вони спали в окремих опочивальнях). Тепер він набагато більше часу проводив на службі, поринувши з головою у справу створення летунських ескадриль, здатних бомбардувати противника в його запіллі, одночасно десантуючи по кілька бриґад вояків. Ясна річ, що генерал не міг часто приїжджати на суботу-неділю додому, иноді не появлявся в своєму рафаґедонському помешканні і місяць, і півтора. Та його дружина не надто переймалася цим. І він теж. Вони обоє змирилися з реаліями. І їхнє життя знову покотилося своїм звичаєм – співіснували як чоловік та жінка, які що далі, то стають чужіші одне одному.
Леон, якому на той час не було й пятдесяти, не міг, ясна річ, жити зовсім безженцем, та й, окрім того, генерал праг упевнитися, чи й справді любосна нечулість дружини породжена саме вадами його чоловічого єства, а не її власною жіночою природою, тож він заводив численні знайомства з жінками всякого шибу, як шляхетними, так і простими, як заміжніми, так і незаміжніми, як молодими, так і зрілими, як незайманими, так і досвідченими, намагаючись кожну нову панію, вдову, молодицю чи панночку зробити своєю коханкою. Ось з якої причини його пориви до дружини стали такими стриманими і чому його страждання через її холодність стишилися – він просто задовільняв хіть з иншими жінками.
І так минав рік за роком. Леон міняв одних жінок на инших, з жодною не був довше, ніж кілька місяців, а з багатьма, бувало, розлучався і за тиждень. Иноді йому все набридало, він поривав будь-які любовні звязки і жив сам, устіль віддаючись справам служби. Втім, це тривало недовго, йому докучала хіть, і він знову знаходив якусь коханку. І все починалося спочатку. Але найгірше, що Леон так і не знайшов жінки, яка в любощах повністю задовільняла би його. Серед них були всякі, більше чи менше палкі, але так і не виявилося жодної, яка би під час злягання з ним досягла тої найвищої насолоди, що його дарує плотське кохання. І в цьому він незмінно звинувачував себе. Тож кожна нова жінка лише підтверджувала його певність у власній шпетності як чоловіка. А коли минуло десь вісім років, і все з жінками повторювалося стотно так, як і раніше, Леон остаточно визнав себе обділеним долею. І це був тягар, який він носив у серці і який з дня на день отруював йому життя.
Невідомо, що було би з ним далі, якби в лютому не розпочалася нова війна з Діямантовою імперією, яка згодом отримала назву Двомісячна війна, позаяк протривала рівно два місяці. Генерал тут же забув про всі свої прикрощі, ожив на дусі і з величезною загарою зайнявся військовими приготуваннями - наказав перевірити усі ескадрилі, наявність пального, набоїв, бомб, озброєння, необхідного спорядження, дав команду негайно прибути на службу всім летунам-резервістам і не покидав головного летовища ні на день, чекаючи наказу короля Рафанаїла летіти на підмогу військам генерала графа Ороса, які окупували й закріпилися на півострові Мертвому в північних провінціях Діямантової імперії. І як тільки наказ прийшов, літаки Леона ринулися в бій.
На цій війні королівські війська зазнали нищівної поразки. Дістав поранення в голову і Леон. Це сталося в другій половині квітня під час розвідувального польоту над позиціями імперських військ на підходах до найбільшого північного порту імперії міста Брайбінара. В літак, у якому летів генерал, влучило кілька куль, одна з яких доволі глибоко прошила йому вилицю і брову і він мало не позбувся лівого ока. Після цього поранення Леон пів року пролежав у шпиталі, а потім ще три місяці провів у Рафаґедоні з дружиною, аж поки знову не повернувся на військову службу.
За ці три місяці вдома в ньому ні разу не ворохнулося любосного бажання до Амати, він цілував її, вітаючись щоранку, але при цьому нічого не відчував. Вона була для нього наче мертва. Жодного разу за цей час він не навідався до її спальні, не ночував з нею, не лежав на одному ліжку і навіть не торкався, коли був з нею наодинці. Хіть, яка колись так дошкуляла йому і змушувала домагатися дружини часто всупереч її волі, цілковито полишила його.
Нічого не змінилося і пізніше, коли Леон знову став ходити на службу. Він приїжджав додому на вихідні, але жодного разу йому не закортіло переночувати на одному ложі з дружиною. Він цілковито втратив до неї цікавість. Утім, у нього не було виразних поривів і до инших жінок. Любосна жага, яка раніше не давала йому спокою, дошкуляла, пекла, рвалася на зовні, спонукаючи шукати утіх жіночого тіла, десь щезла, пропала, наче нічого такого й не було. Тож він все менше і менше докладав зусиль, щоб знову завести собі яку-небудь коханку, йому було просто ліньки, а ті дві чи три випадкові любовні історії, які трапилися з ним, дуже хутко завершилися. Не маючи внутрішніх заохот, Леон урешті взагалі втратив бажання шукати будь-яких звязків з жінками. «Я переситився ними, мені вони осоружні, в них нема нічого нового, свіжого, незнаного, вони всі, як прочитані книжки, на які й дивитися не хочеться. Мені треба пере́дих, спокій, побути на самоті, просто відпочити, відновити сили душевні і фізичні»,- думав він. І поклав жити винятково тим, до чого мав єдине покликання – військовим летунством, і ні про що инше не думати. Так і промайнуло кілька років.
І ось в травні цього року сталося те, що мало статися - генерал Леон неспогадано познайомився з Е́трою, цирковою танцівницею, яка виконувала всякі дивовижні рухи, карколомні підстриби й химерні фіґури на натягненій линві, і все це під вельми жваву й енерґійну музику. Він уперше побачив її, коли прийшов до цирку з дружиною Аматою і донькою Азалією, які страшенно хотіли уздріти живих левів й особливо той жаски́й трюк, коли приборкувач клав голову у левячу пащу. Про безстрашного приборкувача тоді говорили у цілому Рафаґедоні. Леон ніколи не любив цирку, вважав циркові вистави безглуздими і спрямованими винятково на узадоволення низьких смаків, тож пішов без усякої охоти і тільки тому, що дружина й донька дуже вже його просили.
Під час виступів розфарбованих срібними звіздами акробатів, жонґлерів зі смолоскипами, лигайшворнів, пожирачів вогню, моцаків з величезними чорними гирями, кльовнів, які дурнувато верещали, обливаючи одне одного цино́брою, демонстрацій усяких феєричних номерів зі зміями, жабами, песиками, котами, мишами тощо він нудився, поглядав на годинник і проклинав себе, що згодився прийти до цирку. Втім, усе вмах змінилося, коли перед завершальною частиною циркової вистави, в якій мав виступати приборкувач з левами, з’явилася ексцентрична, нестримна, як вогонь, білявка на линві, яка стала так легко, невимушено й ґраційно витанцьовувати, дрібушити ногами, високо підстрибувати, падати, знову злітати в повітря, перевертатися й ставати то на голову, то на руки, застигати на місці, махати долонями, наче крилами, згортатися в клубок, перекочуючись з кінця в кінець, і знову зводитися на ноги, продовжуючи свій химерний танець, що, здавалося, вона все це виробляє не на тонкому сизалевому мотузі, напнутому на тридцятиметровій висоті, а на гладкій, вистеленій паркетом підлозі. Її гарні рівні ноги в білих мушкових панчохах (цятки на них були чорними сердечками), коротенька муслінова спідничка аметистової барви, яка ледь закривала округлий випин сідниць, голі з плавкими лініями руки з тонкими пальцями, довга біла шия, яка наче виростала з глибокого аж до живота викоту обтислої блюзочки такого ж, як і спідничка кольору (за цим викотом ледве вгадувалися невеличкі горбики персів), ясне буршти́нове волосся, зібране ззаду в короткий хвіст і особливо лице, густо напудрене, з великими очима і з якимсь застиглим незмінним виразом здивування глибоко запали в душу Леона, збуривши усе його єство. Він дивився на неї і не міг відвести очей. Навіть коли почався номер з левами, і всі глядачі голосно ахнули, коли приборкувач наблизився до найбільшого лева на відстань пів метра, він нічого цього не бачив, бо перед очима все ще сяяв образ дивовижної білявки на линві, яка йому здавалася найгарнішою жінкою на світі.
-Ну, то як, тобі сподобався цирк?- запитала Амата, коли вони всі троє сідали до карети, щоб вертатися додому.
-Не знаю,- пробурмотів Леон, розсіяно глянувши на дружину.- Там не було нічого вартого уваги, хіба один тільки номер.
-Я помітила,- Амата зневажливо пхикнула.- Номер з викрутасами на линві. Ти від тої сухоребриці з ви́балушеними очима і погляду не міг відвести, наче прикипів.
-Вона наче в повітрі літала,- мовив Леон і повернув голову до вікна.
-Ну так, татові подобається все, що літає,- засміялася Азалія.
-Та ще й з довгими ногами,- скривилася в їдкій посмішці Амата.
Леон не відповідав. Він навіть не чув, про що розмовляють дружина з дочкою. Генерал всеціло віддався памяті, в якій раз за разом виникала дивоглядна картина танцівниці на линві.
З того дня Леон загорівся нездоланним бажанням запізнатися з циркачкою, яка так вразила його серце. Поки що він знав лише її імя, воно було зазначене на кожній цирковій афіші: «Неперевершена Етра – самогубчий танець на линві!». Тож лишалося тільки знайти спосіб, як познайомитися з нею.
Генералові на той час було пятдесят пять, Етрі двадцять три, себто ріжниця між ними складала тридцять два роки. Він, худорлявий, поставни́й (хоч і накульгував), з короткостриженим сивим волоссям і довгим шрамом на обличчі справляв враження сповненого гідности й певности себе військовика-рубаки. А вона фіґуриста, гнучка тілом і на диво гожа з лиця була, незважаючи на молодість, вельми досвідчена в любовних справах, та ще й устигла двічі побувати в заміжжі (перший чоловік загинув на війні, коли їй було сімнадцять років, а другий виявився пройдисвітом і щез відразу по шлюбі два роки тому). Спонукувана якимись затаєними душевними порухами, поводилася вона нестандартно й навіть зухвало, а инколи й брутально і взагалі мала доволі авантурну вдачу, легко піддавалася емоціям, хвилинному настрою, ні сіло ні впало могла стати вкрай норовливою, примхливою, легковажною, втім, усе це ніяким чином не заваджало їй тримати на короткому повідку трьох-чотирьох приближених коханців і цілу купу залицяльників, які ходили за нею табунами. З ким бути, кого обкоськати, а кого покарати, віддалити від себе, вирішувала завше сама – безоглядно, жорстоко, не почуваючи найменших докорів сумління. Це породжувало численні конфлікти й непорозуміння як між її коханцями, так і між її залицяльниками, що нерідко переростало в жахливі сварки, мордобої і навіть дуелі.
Тож не дивно, що Етра була овіяна авреолею загадки й таїни, про неї говорили як про жінку особливу, наділену такими могутніми чарами зваби, перед якими не може встояти жоден чоловік. У цій жінці, казали, є щось фатальне, лиховісне, таке, яке невідхильно приносить тому, хто опиниться під її владою, нещастя і згубу. Втім, усі без винятку прагли її, горнулися до неї, поривалися розтанути в її обіймах, самозреченно вірячи, що вона може подарувати такі розкоші, про які будь-який чоловік може лише мріяти і які варті всього, що тільки й є найцінніше в світі, може, навіть і життя. Це незмінно підтверджував кожен, хто хоч на короткий час сподобився щастя опинитися на ложі з Етрою.
Леон уперше за десятки років занехаяв службу. Всі його помисли тепер були спрямовані на те, аби познайомитися з Етрою. Ні про що, крім неї, він більше не думав. Генерал став бувати чей на всіх циркових виставах, купував квиток незмінно в першому ряді, сидів там з букетом рожевих троянд і мовчки з палаючими, повними благання очима зорив на танцівницю, яка то з невимушеною ґраційністю, то раптом з жартівливими подриґами, що викликало пожвавлення й подекуди двозначні вигуки чоловічої частини глядачів, витанцьовувала, шпарко рухаючись увсебіч, підстрибуючи, перевертаючись або крутячись кужелем на линві. Коли номер закінчувався і публіка бурхливо аплодувала, він уставав з місця і кидав Етрі букет. Вона брала квіти, але навіть не дивилася на генерала, вважаючи його одним зі своїх численних шанувальників, до яких їй було абсолютно байдуже.
І так тривало кілька тижнів. Леон приходив на кожен виступ Етри і незмінно без жодного слова, наче онімілий кидав танцівниці до ніг троянди і стояв весь заціпенілий, пожираючи її поглядом, аж поки вона не йшла з арени.
І от десь у середині червня (тоді в Рафаґедоні якраз почалася незвична спекота), Етра врешті звернула увагу на чоловіка зі шрамом на лиці, що був одягнений в елеґантний бла́нжевий костюм з чесучі і мав виразно військову статуру. Він виділявся з юрби її набридливих залицяльників тим, що поводився стримано і ненавязливо, не виявляв ні нахабної брутальности, ні готовости на рабське самоприниження, що було характерне для всіх инших. У всій його поставі вчувалася сталева воля. Він праг її, просив прийняти його, але водночас не вимагав нічого і не ремствував, давав повну свободу вибору, будучи готовий відповідати лише тоді, коли з її боку буде відгук, не инакше.
-Які чудові троянди! Ви приходите на кожен мій виступ, чи не так?- Етра схопила букет і посміхнулася.
Леон мовчав. Він не міг говорити. В його очах було лише одне – безмежний захват.
-Ви прийдете наступного разу, так?- танцівниця знову посміхнулася, але з деякою грайливою недовірою.
Генерал тільки мовчки кивнув.
-Добре, тоді, сподіваюся, наступного разу ви хоч щось скажете мені, - мовила вона і рушила геть.
Через кілька днів Леон знову був у цирку і сидів, як завжди, в передньому ряді. Була неділя, здається, навіть якесь свято, тож глядачів напхалося по саму завязку, всі сидіння були зайняті, люди юрмилися навіть у проходах. Над цирковим амфітеатром (від низу догори там аж рябіло від людських голів), здіймався легкий гул, який зрідка переривався вигуками й оплесками, коли танцівниця на линві робила особливо ефектний стрибок й на мить застигала, внуривши незмигні, широко розчахнуті очі в публіку. Генерал ні трохи не сумнівався, що вона дивиться на нього, і наче під гіпнозою глядів на неї. Їхні погляди иноді схрещувалися, і тоді його охоплювало дивне тремтіння, бентежне відчуття, ніколи не знане раніше. В ньому було щось абсолютно нове, і таке тендітне, хистке, ледь уловиме, зовсім не подібне на ту звичну пожадливу пристрасть з иншими жінками, яка потьмарює розум. Навпаки, ця ще незвідана жага очищала, звільняла від каламути думок, ідей, о́бразів, цілей, робила свідомість напрочуд ясною. Леон зачаровано стежив за танцем Етри. Вона при кожній зупинці повертала голову до нього. В його погляді був беззастережний захват. Її ж погляд був запитливий, здивований.
Завершивши танець, Етра зависла на секунду на линві, а тоді зістрибнула вниз. Публіка вибухла бурею оплесків і оваціями. Танцівниця, кланяючись увсебіч, підбігла до Леона, який стояв з трояндами біля самого бар’єра.
-Хто ви? Як ваше імя?- крикнула вона вся збуджена, розгарячіла, з краплинами поту на чолі.
-Генерал авіяції Леон,- чітко, по-військовому відрекомендувався він з легким поклоном голови і подав букет.
-Я так і знала, що ви військовик,- Етра взяла квіти і притулила до обличчя.- Як пахнуть! Це справжні рожі. Мій улюблений колір, алізари́новий, ясно-червоне з фіолетом. Не знаю чим, але ви мені симпатичні.
-Я хотів би…
-Потім,- танцівниця заперечливо замахала рукою.- Я чекатиму вас за цирком на розі Ослячої і Великої помсти. Сидітиму в авті такого ж кольору, як ці рожі.
-Добре,- коротко кинув генерал.
Етра блиснула на нього лукавим поглядом і побігла геть.
Коли Леон прийшов на вказане місце, Етра вже чекала в машині. Водій, блідий з запалими щоками молодик відчинив йому двері. Він сів і авто рушило. Танцівниця довго припудрювала лице і підфарбовувала губи, дивлячись в маленьке кругле люстерко, і не казала ні слова. Генерал теж мовчав. А коли вони перетнули Циянідову площу і проїжджали повз незугарну без жодної ліпнини на фасаді будівлю семінарії, за якою виднілися два сяючі золотом шпилі собору Святого Нефертума, Етра сховала люстерко і, легенько торкнувшись Леонового плеча, запитала:
-Генерале, ви часом не знаєте, з якого це дива король кілька днів тому стратив теософа Йосафата?
-По-моєму, за державну зраду,- Леон повернув голову до своєї супутниці. Дивився на неї і милувався рисами її гарненького личка.
-Хіба таке можливе?- вона знову торкнулася його плеча.
-Усе можливе,- він узяв її за руку. Вона була мяка, тепла.- Куди ми їдемо?
-До мене. На вулиці Короля Вешаїла Другого. Ви раді?
-Так,- на його обличчі промайнуло щось схоже на посмішку.
-Нарешті ви посміхнулися,- дівчина присунулася ближче.
Помешкання Етри було невеличке, складалося з двох кімнат і доволі просторої залі. Умебльоване воно було безладно, без усякого смаку, складалося враження, що тут не живуть, а лише тимчасово проживають.
Етра, як тільки вони увійшли і зачинили за собою двері, відразу потягла Леона в одну з кімнат, де стояло широке ліжко із зімятими подушками і постіллю.
-Ніколи не встигаю застелити зранку,- вона стала роздягатися, зняла плаття через голову, скинула мешти.
Генерал стояв і мовчки дивився на неї.
-Роздягайтеся,- мовила танцівниця.- Ви ж цього, сподіваюся, хотіли?
Він не рухався і продовжував дивитися.
-Чого чекаєте? Щоб я вас роздягла?- Етра засміялася. Вона була лише в станику і в тоненьких прозористих пантальониках.
Леон зробив невиразний рух рукою.
-Що? Ви не хочете?- здивовано видивилася на нього дівчина.
-Я нічого не відчуваю, Етро. Абсолютно нічого.
-Як? Не можу повірити?- скрикнула танцівниця і сіла на край ліжка, закинувши ногу на ногу.- Хіба ви не кохаєте мене?
-Кохаю. Але, здається, лише духово, не тілесно.
-Ні, цього не може бути, ви мене обманюєте,- мовила вона.
-Для мене це також несподіванка,- він сів поруч з нею.
-А як у вас з иншими жінками, з дружиною, наприклад?
-У мене давно ні з ким нічогоне не було, з дружиною теж.
-І що нам робити?
-Не знаю, Етро. Я, мабуть, піду.
Танцівниця затулила обличчя долонями, але не плакала.
-Такого зі мною ще ніколи не було, ніколи, ніколи…- прошепотіла вона.
Леон устав з ліжка і тихо вийшов з помешкання. Та додому не поїхав. Блукав вулицями, потім пішов на набережну Рафи і до самої ночи просидів там, споглядаючи, як ріка ліниво несе свої темні оливяні води до Королівської затоки. Думав про своє життя, намагався розібратися, збагнути, що́ сталося з ним, що́ втратив він і наскільки ця втрата вагома для нього. Мав відчуття, що наче позбувся половини самого себе і вже ніколи не буде тим, ким був. А жити якимсь иншим, якоюсь відчахнутою половиною колишнього Леона не міг, це було для нього нестерпно. «Навіщо? Що́ мені з такого життя?»- запитував він себе і не знаходив відповіди. І тоді усе раптом потьмяніло перед ним, втратило сенс, усі його мрії, сподівання, обави, бажання, радощі, все, чим він жив, у тому числі і найголовніше – літаки, бойові побратими, воєнні звитяги.
Прийшовши додому, Леон навіть не захотів вечеряти, відразу пішов до своєї опочивальні, впав на ліжко одягнений і пролежав без сну до ранку. Так у безрусі, з ошклілими очима, внуреними в стелю, його і застала Амата.
-Що з тобою? Ти сам на себе не схожий.
-Життєві сили покидають мене, Амато,- простогнав генерал.
-Але що сталося? Чому?- дружина сіла на мякий ослінчик обіч ліжка, стривожено вдивляючись в бліде безживне обличчя чоловіка.
-Не знаю чому. Та вчора я це виразно відчув.
-Що ж такого сталося вчора?
-Це почалося ще кілька років тому…
-Що почалося? Не розумію тебе.
-З певного часу я став занепадати, тепер зовсім не почуваюся мужчиною,- з хрипом видавив зі себе Леон.- І ти до цього також прислужилася.
-Я? До чого тут я?- Амата вся сіпнулася.- Ти жив, як хотів, мав повно коханок, і я знала це, та ні разу не дорікнула тобі.
-Так, але я хотів мати тебе,- генерал, який весь час дивився в стелю, повернув голову до дружини і вперше глянув на неї. Втім, жодного живого поруху не пробігло на її лиці.
-Не треба, Леоне. Ти добре знаєш, що не я, а ти у цьому винен, твоя чопа́та солдафонська неотесаність і грубість.
Генерал відвернувся і знову став дивитися в стелю. Запала довга мовчанка.
-Амато, тепер ні ти, ні инші жінки більше не хвилюють мене. Моє тіло неухильно немощіє,- проказав він, ледь ворушачи язиком.
-Не хвилюють?! Знаючи тебе, ніколи не думала, що до цього дійде,- мовила дружина співчутливо і водночас з якоюсь прихованою зловтіхою.
-Так, не хвилюють, і я слабну. Ще трохи, і я не зможу і руки підняти.
-Ти не можеш знати, як буде.
-Знаю, Амато. Я бачу це, відчуваю кожного змигу. Життєві сили витікають з мене, як пісок з пісочного годинника. І це не зупинити.
-Треба вірити, не можна тратити надії, Леоне,- відказала Амата.
-Я хочу переїхати на віллу, туди, у каштанові гаї. Якщо помирати, то тільки не у Рафаґедоні.
-Добре, Леоне, але спочатку тебе має оглянути лікар.
-Сумніваюся, що він чимось зарадить.
Через тиждень генерала Леона доправили на віллу. Везли в розкішному, запряженому одву́кінь дорме́зі, напівлежачого, обкладеного подушками. За ним тягся цілий кортеж буда́р зі слугами, бричок, повозів, а також авт і одна велика накрита зеленим ташем вантажівка. На віллі йому щодня тільки гіршало, він з дня на день охлявав, зовсім перестав говорити, лежав цілковито без руху, урешті вкінці липня вже майже не міг їсти, перебуваючи у напівпритомному стані. Тоді-то за наказом короля Рафанаїла і навідався до нього придворний лікар Савадок, який дійшов висновку, що генерал помирає.
По відїзді лікаря Азалія щоранку заходила в покій до батька, будучи певна, що побачить його мертвим. Вона звиклася з цією думкою, прийняла як невідворотнє, і не почувала в серці болю, здавалося, воно в неї зовсім втратило чулість. І щоразу заспана доглядальниця, грубезна бабеха в чорно-білому пря́нистому очіпку, побачивши її, заперечливо похитувала головою. У відповідь Азалія мовчки кивала, підходила до канапи і довго розглядала нерухоме, однак ще живе тіло. Так і минуло три чи чотири тижні.
А двадцять восьмого серпня (дівчина добре запамятала цю дату) сталося щось неймовірне. Як тільки Азалія з’явилася в дверях, доглядальниця повернула до неї голову і застигла з переляканою міною на лиці.
-Що?- витріщила очі дівчина.
Доглядальниця довго не могла вичавити із себе жодного слова, з її горла вилітало лише якесь овече беканння.
-Та що?- Азалія підбігла до канапи і побачила, що батько ще живий. Вона сердито зиркнула на доглядальницю,- Та кажи вже, дурна курко!
Та́ врешті зібралася на дусі і випалила:
-Він засміявся.
-Як?!- дівчина отетеріло видивилася на бабеху.
-Він засміявся,- повторила вона з дурнуватою міною.
-Може, тобі причулося?
-Ні, ні, ні!- заскигліла доглядальниця.- Я добре чула. Він засміявся.
Азалія нахилилася над недужим. Очі його були розплющені. Це були живі очі, які бачили. І з цього дня на превелике здивування всіх генерал став поправлятися.
Що ж відчував протягом усіх цих довгих тижнів Леон?
Утративши всі орієнтири, всі надії, всі бажання, всі смисли й цілі - життя його наче зупинилося, йому не треба було ні щось робити, ні кудись іти, ні чогось домагатися, ні щось досягати. Все це щезло. І він залишився сам зі собою. Але не вмер, його мозок був живий. Розум генерала, звільнившись від діяльности, просто споглядав, не застигав на баченому, не робив висновків, не збурював память – лише уважно стежив, рухаючись стотно з живим нуртом життя. І тоді йому стало маритися, що нема ні розуму генерала Леона, ні взагалі якогось окремого генерала Леона, ні навіть цього його виснаженого тіла, яке можна було би назвати генералом Леоном, не кажучи вже про всі ці гіркоти і радощі, сховані в глибинах свідомости генерала Леона – себто нема нічого, на чому можна би перепочити, утвердитися думкою. А те, що є, і це нібито тіло генерала Леона, і ця нібито память генерала Леона, і це нібито вікно, яке бачать очі генерала Леона, і ця нібито зелень каштанових дерев за вікном, і цей нібито світ, який там ген-ген за каштановими деревами – все це тільки і є генерал Леон. Тож виходило, що насправді нічого не треба шукати, нічого не треба прагнути, ні на що не треба сподіватися, бо все це вже є, не зміниться і буде завжди. І, коли перед ним раптом постало таке неймовірне в своїй абсурдності видиво дійсности, він і розсміявся, що і налякало сердешну доглядальницю. І йому тут же полегшало.
А коли минуло кілька місяців, генерал Леон повністю одужав. Він знову повернувся на військову службу в авіяцію, де ним захоплювалися і навіть обожнювали. Літати на літаках, командувати летунськими ескадрилями і воювати – це було те, що він тільки й міг робити найліпше. І він робив це. Але вже без будь-яких цілей, надій, прагнень. «Треба жити, коли належить жити, треба померти, коли належить померти»,- зчаста казав він офіцерам-летунам, коли вони вилітали на бойові завждання, і на його обличчі, спотвореному шрамом, щоразу з’являлася загадкова посмішка, яку одні називали зловісною, а другі наснажливою. Зовні його життя ніяк не змінилося. Він жив стеменно так, як і раніше, тими самими звичками, повадками, уподобаннями. Єдине, що жінки більше не цікавили його. І, здається, через це він ні трохи не страждав.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
143. Той його шанс
https://ua-human.blogspot.com/2022/02/143.html
Читати далі...
