Рута й сама не знала, чого її занесло до тої гидосвітньої корчми на правому березі Гілі́ї. Суом, хоч і дещо безладно, проте весь, зі всіма передмістями, а також садами, городами та иншими посілостями містян був повністю розташований на лівому березі і тягся вздовж ріки на пять-шість кілометрів. На правому ж березі Гілії не було жодних поселень, якщо не рахувати понурої цегляної хабата́рні, обгородженої деревяним парканом, і десятка низеньких хат під соломою довкола неї, де жили робітники. В одній з цих хат (там замісць вивіски перед входом було підвішено на шворці фляшку), і містилася корчма. Перехняблена, з облупленим тиньком і подекуди з чималими шкалу́бинами, затканими ря́ндям, вона, на відміну від инших хат, стояла заледве не на самій дорозі. Ця дорога була великим битим шляхом, який вів до Ґерґо́на і далі в сусідню Партиципі́йську провінцію до міста Не́ста. Ясна річ, що гостями цього просмердженого вардхама́ном та горілчаними випарами закладу були не тільки робітники-хабатарники, а й подорожні -- переважно купці й ріжноманітні ділники́, зосібна мандрівні колімажа́ри на ослах, ко́яшники з ко́йцями на фірах, торгові викажчики й обходи́світи, хвари́нники, поліційні слідці, цирульники, хіроманти, відгадайсо́ни, а також усякий непевний люд, починаючи від костирників і кінчаючи безсердими харцизами та зарізяками, які пішо чи кінно мандрували цим шляхом.
У самому місті дівчина вже встигла побувати чи не у всіх такого шибу закладах -- шинках, корчмах, дешевих ора́ндах, сумнівних рестораціях, де замісць мяса вя́люша могли підсунути звичайну курятину і навіть у примітивних кабаретах з вульгарними танцівницями, які тільки й уміли, що демонструвати свої драглисті сідниці. Рута сподівалася, що, може, надибає там Арлекіна, бо до неї дійшла чутка, що хтось буцімто бачив його чи то в корчмі, чи то в якомусь задрипаному кабареті. Проте всі ці пошуки ні до чого не привели. Її коханого не було ніде. Він наче крізь землю провалився.
-Де ж ти, коханий мій? Чи живий, чи здоровий? А чи, може, покинув мене сердешну, обманув?—шепотіла вона щоразу, коли верталася додому після марних відвідин чергового шинку чи кабарета, і сльози дзюрком текли по її гарненькому личкові.
Тут, у цій Богом забутій брудній корчмі біля хабатарні по тому боці Гілії Рута побачила Арлекіна відразу, як тільки-но переступила поріг. Він сидів за столом сам, унуривши погаслі очі у закіптявілу й, здається, ніколи не миту шибу вікна. На столі перед ним стояла рожевувата кара́фка з залишками кантаба́су на денці й кілька мідних келишків. Його довге біляве волосся злиплося від поту й пилюки і звисало на плечі мотуззям. Долоні з потрісканими нігтями на пальцях лежали на колінах. Хлопець не ворушився. Він був цілковито поглинутий собою і нічого не помічав, що робилося довкола.
Тим часом у корчмі стояв несосвітенний ре́йвах, то тут, то там лунали реготи і крикотня. Було так накурено, що подекуди за густими хмарами диму неможливо було розібрати, що робиться за шинквасом, де поставна́ молодиця в ошатній синій бру́слі і з закоченими вище ліктів рукавами льняної сорочки шпарко наливала горілку, звану запри́духом. За столом справа від Арлекіна сиділа вже добряче підпила компанія, яка несамовито галасувала. Це були імператорські леґіонери. Иноді вони намагалися співати, але з цього нічого не виходило і все закінчувалося лише диким ревом.
-Арлекінчику, це ти?— пронизливо вайкнула Рута і кинулася до хлопця.— Де ти пропадав? Я всі сльози виплакала за тобою!
Проте Арлекін не рухався. Він і далі дивився у вікно й нічого не бачив, крім своїх марив.
-Бреарея́зме, милий, ти не чуєш мене?— що було духу вереснула дівчина, поторсавши Арлекіна за плече.
Той врешті отямився і повернув до неї голову.
-Це ти, Руто,-- прошепотів він, все ще не вірячи, що бачить її наяву.— Як ти мене знайшла?
-Де ти весь цей час був? Я ж чекала тебе?
-Тут, у Суомі, я нікуди не відїжджав.
-А ти купив мені брандзолетку?
-Ні, я не зміг роздобути грошей,-- пробелькотів хлопець, весь затремтівши. Його бліде лице стало ще блідшим.
-Як!? Ти ж обіцяв!
-Я не зміг,— його губи ледве ворушилися.
-То чому не прийшов і не сказав про це?
-Я боявся,-- в його очах заблищали сльози.
-То ти не купив брандзолетки і тому весь час ховався від мене?— Рута вся аж тряслася від люти.
-Так,-- кивнув головою Арлекін.
-Так? Ну то маєш, шка́ріде,-- крикнула Рута і дала йому такого лункого ляпаса, що всі, хто тільки не був у корчмі вмах замовкли і повернули до них голови.
-Не хочу більше тебе знати,-- мовила Рута і з цими словами вийшла геть.
Арлекін так і залишився сидіти за столом. І як не намагався багато хто з корчемних завсідників розпитатися, що зайшло між ним і Рутою, він не зронив з вуст жодного слова. А ввечері Арлекін знову як і раніше блукав довкола Овечої вулиці, не наважуючись ступити на неї ногою. І всі наступні дні теж. Бачилося, що для нього ця зустріч з Рутою нічого не змінила. З кохання до неї він зовсім рішився розуму.
Немає коментарів:
Дописати коментар