Єфрем і його учень Маґриб, сухорлявий, дещо
сутулуватий двадцятидворічний юнак з блідим лицем і великими запитливими очима кольору
зелених оливок сиділи на високому, густо порослому драголю́бом і паху́цею
березі, де буйні, скуті каменяччям води
Ма вливалися в бурхливу і доволі вже широку в цьому місці Бур́еду. Обидві річки
стікали з Драконових гір, і тут за
кілька кілометрів від Опа́ша, головного міста провінції Ка́да, Буреда
перетворювалася у велику могутню ріку, глибоку, нестримну в своєму пруді, яка
нерідко в повноводдя зносила навіть міцні, збудовані з грубезних секвоєвих
колод мости.
-Учителю,- запитав Маґриб,- Велика Сутність, про
яку ти говориш, вона відкривається для кожного чи лише для обраних?
Єфрем зняв з голови шкіряного каптура і витер з
чола піт.
-Здається, сьогодні знову буде пекельна спека,-
він дивився на воду, яка вирувала під берегом, тоді повернув голову до хлопця:
-Як нуртує… аж бурхає бризками, наче кипить…
-Пструги… Там ціла зграя…- очі Маґриба радісно блиснули.
-Ось…
майнуло кілька зеленавих спинок,- Єфрем удивлявся у темний нурт, де крутилися й
щезали зламані вербові гілочки, сухі модринові шишки, соснові скіпки,
глиця, букові й грабові листочки,
шматочки кори мішма з десятками фіолетових, білих і пурпурових метеликів, збитих вітром.
-Ти ба, які великі рибини,- Маґриб підсунувся до
краю берега.
-Ну годі, пора рушати. До вечора ми мусимо знайти
сякий-такий нічліг в Опаші,- мовив Єфрем і звівся на ноги.
Коли вони підходили до огорненого прозористою
імлою міста, яке розкинулося серед пологих узвиш, то побачили на дорозі
довжелезну валку військових вантажівок, ущерть заповнених леґіонерами у
сталевих шоломах і з довголюфими крісами в руках. Кожна друга-третя вантажівка тягла за собою гармату,
польову кухню або критий попелястим та́шем причеп з амуніцією. Валка рухалася
на південь до залізниці.
Маґриб ішов замислений і нічого не бачив. Він
думав про Велику Сутність.
-Учителю, що таке високочутливий розум, які в
нього ознаки?
Єфрем уважно розглядав леґіонерів, прикривши очі
долонею, бо призахіднє сонце сліпило його.
-Їхні шоломи і їхні кріси наче вкриті кривавою
поволокою,- проказав він стиха.
Маґриб глянув на валку.
-У газетах повідомляють, що ворог уже захопив
Голіяф. Через два тижні, якщо не станеться чуда, королівські війська можуть бути на підступах
до Седіолана.
-Які вони сподобні з цим своїм багряним
яскрінням!- Єфрем не відводив очей від валки, яка поволі рухалася, де-не-де
здіймаючи чималі хмари куряви.
-Ті, які йдуть на смерть,- зідхнув Маґриб. Він теж
став спостерігати за вояками у вантажівках. Вони їхали мовчазні, заглиблені в
себе, з якоюсь незворушною гідністю, без ремствувань і без тіни страху.
-Краса в смерті,- Єфрем шанобливо хитнув головою.
-Хіба смерть може бути гарна?- Маґриб здивовано
зиркнув на учителя.
Єфрем не відповідав. Здавалося, він весь був
поглинутий пречудно́ю картиною, яка постала перед його очима.
В Опаші їх зустріли доволі прихильно. Чутка, що
Єфрем припинив своє відлюдництво в Драконових горах і тепер ходить й проповідує
Велику Сутність, хутко рознеслася по
південних провінціях Діямантової імперії. Люди скрізь, у кожному селі чи
місті з неабиякою цікавістю чекали його появи. Тож як тільки Єфрем з Маґрибом з’явилися на
вулицях Опаша, їх прийняли як довгожданих гостей і тут же виділили розкішну
кімнату в готелі «Співочий дрізд», де зазвичай зупинялися багаті купці, вельможі й сановники зі столиці. Це була
гарна, мурована з жовтої цегли, двоповерхова камяниця під черепицею, оточена зі
всіх боків садом, де росли ґранати, папа́ї, азими́ни, десятки сортів груш,
зосібна, бере́ка і розмаїті ягідні та пишноквітлі кущі, особливо багато було
бузу.
Уже зовсім споночіло, коли Єфрем з Маґрибом у
супроводі гарненької чорноволосої вродливиці, дочки хазяїна готелю підіймалися
сходами до номера.
-Там усе готове, два ліжка, постіль… Вранці вам
принесуть сніданок,- сказала дівчина, відмикаючи довгим мідним ключем двері до
покою.
-Як тебе звати?- Єфрем глипнув на дівчину і, як
здалося Маґрибові, на його обличчі майнула лукава посмішка.
-Кари́та,- відповіла вона і також посміхнулася.
Тоді, зиркнувши на Маґриба, запитала:
-А чого ваш молоденький подоро́жець такий
нахмурений?
-Він мій учень,- холодно відказав Єфрем і увійшов
до приміщення.
Маґриб, намагаючись не дивитися на Кариту, рушив
слідом за учителем.
Вже спускаючись сходами, Карита гукнула:
-Зараз Гаст принесе вам воду й чисті рушники.
Невдовзі до кімнати увійшов гарний стрункий
парубок з рівно підстриженими тоненькими вусиками, який приніс в мідному
шаплику воду і два білі льняні рушники.
-Якщо щось буде треба, подзвоніть,- він вказав на
червону шворку, що звисала біля дверей.
-Дякую,- безбарвним голосом відказав Єфрем,- нам
більше нічого не знадобиться.
-Тоді надобраніч,- Гаст манірно вклонився і вийшов
геть.
Вранці наступного дня Маґриб прокинувся, коли вся
кімната була залита яскравим сонцем. З розчиненого вікна линув оглушливий щебіт
горобців. Небо було чисте, без жодної хмаринки.
-Ти проспав найпречудніший світанок,- проскрипів
наче немазане колесо Єфрем, який сидів на стільці з високими бильцями і зрідка
поглядав у вікно.
-Я не міг прокинутися, вчителю, мені снився на
диво солодкий сон,- Маґриб схопився з ліжка.- Хотів і не міг.- Він набрав із
шаплика води і став умиватися.
-Сни сняться тобі і вдень- Єфрем унурив очі в
учня. Втім, його очі нічого не виражали, ні осуду, ні схвалення.
Від Єфремового погляду Маґриб відчув, як щось
холодне стисло серце – чи то безпричинна
тривога, чи то якийсь страх невідомого.
-Учителю, невже я й справді сплю наяву,- скрикнув
він, витираючи рушником лице.
-Так, спиш, і лише зрідка прокидаєшся,- Єфрем
знову глянув у вікно.- Але ти мусиш прокинутися.
-Ні, целе́бе,- вигукнув Маґриб,- невже не бачиш,
що я цілими днями тільки й думаю що про Велику Сутність?
-Велика Сутність жива, а не мертва,- прошепотів
Єфрем. Він дивився у вікно і, здавалося, розмовляв сам зі собою.
Маґриба раптом пройняла злість. Йому здалося, що
Єфрем просто насміхається з нього. Він шпурнув рушника на ліжко і підійшов до
вікна. Але те, що́ він побачив, змусило його забути все: свій гнів на вчителя,
свої роздуми про Велику Сутність, готельну кімнату, сонячний ранок, і навіть
самого себе зі всіми сподіваннями й невдачами, радощами й печалями – в саду
серед духмяних трав під величезним кущем клюзії, всипаним сліпучими
блідо-рожевими чашами квітів, звивалися два голі тіла... Вони то притискалися
одне до одного, зливаючись у нестримному пориві, то на мить застигали
роз’єднані, щоб знову злитися, тремтіли, здриґалися, крутилися дзиґою,
переверталися, падали то в один, то в другий бік... Руки, ноги, голови, коліна,
стегна, плечі, стопи, пяти, пальці, волосся коротке й довге, губи, очі - все
змішувалося в один живий, постійно мінливий клубок... Мязи їхні пульсували,
рухалися, пробігали бурунами наче морська вода... І це було схоже на дивовижне
і відчайдушне за потугою змагання двох стати одним, на якийсь таємничий танець тіл без ритму і повен всіх ритмів
водночас, на сокровенну музику кохання зі всіх, які тільки не є, мелодій, на прекрасну
симфонію плоти, злютованої єдиним
поривом, жагою, екстазом.
Прийшовши до тями, Маґриб у жасі відсахнувся від
вікна. В цих двох тілах він упізнав дочку хазяїна готелю Кариту і готельного
служника Гаста. Але найбільше його налякало й неабияк згнітило те, що він так
безтямно захопився цією марнотою людського злягання. «Що́ ж так вразило мене,
що́ так притягло мою увагу до цих двох голих тіл? Що́ я там аж такого значущого
побачив, що аж забув сам себе? І як мені відкриється Велика Сутність, коли я
абсолютно безрадний перед плотськими насолодами?»- запитував він себе, заледве
не плачучи.
-Учителю, невже я безсилий перед марнотою? Невже
Велика Сутність недосяжна для мене?- через силу вимовляючи слова, запитав
Маґриб.
-Цей хлопець і дівчина… Вони як океан енерґії…
вічної… без кінця і краю… нездоланної, всепоглинущої. І в цьому океані є сила й
краса, які недосяжні для думки,- Єфрем обернувся до Маґриба і довго дивився на
його спотворене від болю лице.
Бідака стояв ні в сих ні в тих. Почував себе
цілковито розчавленим. Життя вислизало з-під його ніг. Він намагався
втриматися, за щось зачепитися, спертися, але не знаходив нічого, жодної опори,
навіть малесенької зазублини.
Вполудне, під час обіду Єфрем, побачивши, що учень
не їсть і сидить сам не свій, запитав:
-Бачу, непереливки тобі, Маґрибе?
-Учителю,- тремтячим голосом заговорив Маґриб,-
чому глумишся наді мною, чому уникаєш відповідати на мої питання? Відколи ти
взяв мене за учня, я вже багато разів запитую тебе про Велику Сутність, а ти ні
разу не зволив відповісти. Якщо вважаєш мене негідним учнем, то ліпше прожени
мене від себе.
Маґриб затулив обличчя долонями і заплакав.
-Ні, Маґрибе, ти просто не чув мене, бо щоразу,
коли ти запитував про Велику Сутність, я тільки про неї тобі й говорив,-
відказав Єфрем. І по тривалій павзі додав:
-Тож будь уважнішим до моїх cлів.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
130. Німфодора
