Я не
претендую на аж такого великого знавця сучасної української прози і, либонь,
читав далеко не всіх теперішніх авторів, але все-таки як читач, для якого
художня література вже не одне десятиліття є, чей, найулюблініше заняття, маю
право на певні оцінки. Тож хочу поділитися деякими своїми міркуваннями.
Що впадає в
око, коли читаєш теперішніх українських прозаїків і старшого покоління, і
молодшого? Насамперед це поверховість, нездатність глибоко проникати в
дійсність. Складається враження, що всі наші письменники уражені однією і тією ж недугою – схильністю
описувати в людях і подіях зовнішнє, усе це ефемерне ряснобарвя образів і рухів, те, що
мерехтить і виблискує, несуттєве, скороминуще, зовсім випускаючи з-під уваги,
що існує ще внутрішнє, суттєве, тривке, те, від чого все залежить, що має
глибинні, зчаста приховані причини і що вчинки, пориви, почуття людей криються
в сокровенних спонуках їхніх душ, суперечливих, нерідко неусвідомлених. І якщо цю
невидиму внутрішню реальність легковажити, то художній текст вийде фальшивим, змальована
картина світу буде неповна, фраґментарна, а люди й події в ній матимуть
спрощений, пустограшній, непереконливий характер. А раз так, то такого шибу
твори нікого по-справжньому не вражатимуть, не захоплюватимуть, не
спонукатимуть ділитися емоціями.
Певна річ,
на поверховому описові, якщо це робити з філіґранною стотністю, можна сяк-так
виїжджати. Особливо, коли твір
гумористичний і ні на що більше не претендує. У цьому аспекті наша
сучасна проза таки має хоч якісь здобутки (Ю.Винничук, Л.Подервянський,
Ю.Андрухович й инші).
Утім, ні
проза, ні тим паче література в цілому не може триматися винятково на гуморі,
та ще й позбавленому глибших сенсів. Новітня «котляревщина», цей пусто-порожній
«стьоб», яким уражена більшість наших прозаїків і який так подобається багатьом
в Україні, не спроможні конкурувати на світовому літературному ринку. Тут такої
продукції, і то незрівнянно вищого рівня хоч гать гати.
На жаль,
такими ж неконкурентними є і твори наших авторів з претенсіями на серйозність.
Адже всі вони тою чи иншою мірою хибують поверховістю, переобтяжені
багатослівям, фразами й словами, які нічого не несуть і, що найгірше, їхні
твори не містять в собі глибокої думки (чи хоч би світовідчуття), довкола якої
все має обертатися, роблячи текст виразним, цілісним, могутнім (Вал.Шевчук,
О.Забужко, С.Жадан, Л.Дереш й инші), а то й узагалі вщерть напхані нескінченно
нудним нагромадженням слів й о́бразів
(О.Ульяненко й инші). Їх читати
не цікаво, втомливо. Те саме стосується і тих, що експлуатують «глибокий
стиль», а фактично таку собі поезію в прозі (Т.Прохасько, Ю.Іздрик й инші).
Вони попри показну «посвяченість у глибини» плиткі, позбавлені дійсно потужного
за сутністю пруду, здатного по-справжньому вразити, зворушити. Гадаю, жоден з
численної когорти цих «серйозних»
авторів не зможе відповісти на просте питання: ради чого, ради якої
такої пекучої екзистенційної проблеми людини він пустився писати? Здається, їх
це навіть не цікавить.
Тож мені
зовсім не дивно, що українська проза (та й література загалом!) не має ніякого резонансу в світі. Нас не
знають, нами не цікавляться, ми попросту не існуємо.
Цей факт
треба мужньо визнати, хай як це прикро.
І так, я
певен, триватиме доти, поки ми не навчимося бачити не тільки те, що на поверхні
життя, а й те, що сховане в його надрах.
Урешті
мусимо визнати й иншу гірку правду – наша проза не викликає цікавости і в самій
Україні. Всі ці знакові імена, про які пишуть і які розхвалюють у маловідомих літературних
часописах і на таких же малопопулярних інтернетсайтах, знані дуже вузькому
прошаркові наших громадян. На суспільство в цілому вони не роблять ніякого
впливу. Воно не цікавиться ними і навіть не знає про їхнє існування. Та й як у
широкої громадськости може прокинутися інтерес до українського письменства, літератури
загалом, коли в середовищі самої тої літератури нічого значущого не
відбувається, жодних активних обговорень, дискусій, суперечок з приводу важливих
питань творчости чи якихось конкретних текстів? Все вкрай банально. Виходять
книжки, на них пишуть здебільша хвалебні рецензії, і на тому кінець. Жодних відгуків, емоцій, жодного
обміну думками, судженнями, оцінками, жодних ориґінальних інтерпретацій,
прочитань. Нічого. Літературного процесу, того містка між літераторами і
народом в Україні фактично нема.
Таким чином
українська література й українське суспільство існують у двох паралельних
світах, які не бачать і не чують одне одного.
Чому ж так?
На мою
думку, пояснення просте – цікавитися можна лише тим, що хвилює, вражає, змушує
задуматися, а твори поверхові, слабосилі, хиряві не можуть ні схвилювати, ні
вразити, ні змусити застановитися над чимось, а, отже, не можуть стати і
поштовхом до розмов, суперечок, дискусії ні в колах культурної еліти, ні тим
більше в широких масах простих читачів. Там, де відсутня жива пекуча правда, де
нема й натяку на глибинну проблему людського життя, там нема й не може бути
ніякого обговоренн.
То ж чи не
пора над цим замислитися, панове?!
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
21. Так українською ще ніхто не писав
