Старий вісімдесятитрьохрічний король Бац помирав рівно сім днів, тихо, без ремствувань, затисши біль у собі. В понеділок уранці, коли до Нефритової ліжни́ці проникли перші сонячні промені і зи́чні, на диво ляскучі трелі соловїв, які не вгавали протягом цілої ночи, дещо стишилися, найстарша королівська наложниця Ло́цві (їй уже добігло сімдесят вісім) пробудилася, відкинула з чола віхоть чорного волосся, побляклого від частого фарбування (останніми роками вона чорнила його не басмою, а маршля́ком), і, спершись на лікоть, зі здивуванням побачила, що його величність лежить на́взнак з широко розплющеними очима, унуреними в ідеально рівну, без жодної ліпнини й густо покриту білим покостом пова́лу. І якщо би не ледь помітні подриґи тонких безкровних злегка розтулених вуст, то можна було би подумати, що володар мацюпкого королівства Іделібера́до, яке тулилося на південно-східному прикордонні Діямантової імперії, мертвий. Утім, Лоцві поперва́х так і здалося.
-Ваша велич…- скрикнула вона й затнулася. Тоді, торкнувшись королівської руки, яка безживно лежала в узголівї на вишитому чорними й білими нитками яську, прошепотіла:
-О, Боже, ви ще живі.
Король мовчав. Просто лежав і дивився вгору. Йому нічого не хотілося. Проте свідомість його була ясна. Здавалося, він ще ніколи так виразно не бачив і не відчував усе довкруж: різьблені шафи з фіґурками звірят з я́спису, мякі оксамитові фотелі, високі й низькі козетки, отоманки, канапи, крісла з гматаними спинками, стільці з червоного дерева, інкрустовані перлямутром столики, леління білого нефриту на стінах, мякі рясно орнаментовані квітами килими на підлозі, численні лямпи, лямпадки й жирандо́лі в позолоті, картини в різьблених рамах, кожну барвисту прикрасу на вікнах чи дверях, штудерну дрібничку, за́бавку, найменший виріжок, кутик, западинку, кожну звивинку, вилюжку, химерну форму, ряснобарвя кольорів та відтінків, кожен звук, приглушений голос, шепіт, далекий людський гомін, кожен посвист, зідхання, шерех, скрип, шарудіння, здушений сміх чи стогін, які то чітко, то невиразно як мана долинали звідусіль і якими, здавалося, була сповнена простора ліжниця і весь величезний палац, оточений зувсібіч садами з найдивогляднішими деревами, деревцями, розбуялими чагарниками, кущиками, плодовими й декоративними, глицевими й листяними. Все це зрапта стало для нього таким значущим, таким свіжим, новим, ніколи не баченим, пречудни́м, зли́чним, таким живим і знадливим, і все це промовляло, сміялося, співало, вигукувало, кликало кудись, запевняло, вказувало на щось невимовне і нібито єдино слушне у своїй незаперечній реальності. «Що ж я весь час шукав, чого домагався продовж життя, коли все це було тут поруч зі мною?»- подумав він, не бажаючи навіть поворухнутися.
Коли двоє челядників у лільових адамашкових ле́йбиках принесли на яблучно-зелених тацях з хризопра́зу сніданок, король Бац відмовився їсти.
-Я помираю, Лоцві,-- похитав він головою.
-Хоч ложечку свіжого бузиня́ку, ваша величносте,-- наложниця витерла сльозину, що викотилася з її ока, і піднесла золоту ложечку з бузиновим киселем до королівських губ.
-Дякую, Лоцві, ти завсіди була така добра до мене,- король сьорбнув кілька ложечок киселю і відхилив голову.
Наложниця зболено стисла губи і мовчки дивилася на короля. Вона не могла вимовити й слова, бо її серце розривалося від розпуки.
-Що з моєю сердешною Туче?- прошамотіло з вуст короля Баца, який знову весь унурився в білу повалу.
Це було вимовлено так тихо, що Лоцві не могла розібрати жодного слова, але вона знала – король питається про свою доньку. Вона відчувала це всією душею.
-Принцеса ще не дала відповіди,- прошепотіла наложниця і затулила обличчя долонями, заледве стримуючись, щоб не розридатися.
-Іди, Лоцві, залиш мене,- король знеможено указав на двері.
Лоцві встала і, тихо ступаючи назадгу́зь, вийшла з покою.
У вівторок з королем була Цвіліте́. Із семи наложниць, з якими Бац проводив весь свій час, вона була друга за віком після Лоцві, молодша за неї на три роки. Їй було сімдесят пять. Цвіліте з природи мала темне майже без сивини волосся, проте була змушена його фарбувати набіло, бо король з якогось часу вроїв собі, що кожна з його наложниць мусить мати свій особливий колір волосся, запевняв, буцімто це відмолоджує і робить чіпкішою його память. Тож усі королівські копи́лиці, як зазвичай називали позашлюбних дружин у Тенсізо́, столиці Іделіберадо, отримали свою індивідуальну барву волосся і фарбувалися згідно з приписом його величности.
Цвіліте Бац чомусь любив найменше. «Ти прозора як світло. Тебе неможливо ні помацати, ні побачити. Ти наче є, і тебе наче нема. Я не знаю, хто ти. Але водночас я не можу без тебе обійтися, як неможливо обійтися без світла»,- казав король. І коли ще був сяк-так на силі, то для любощів кликав Цвіліте найрідше. Втім, вона не брала собі цього до голови й нітрохи не ображалася. Між двораків навіть ходили плітки, що плотські втіхи її взагалі не наснажують.
З’явившись у легенькому білому шляфроці, Цвіліте манірно вклонилася королю, вправним рухом зняла з нього нічну сорочку, перевернула його на живіт і взялася робити масаж, втираючи в спину кірказонову олію, яка, як відомо, тонізує мязи, але також може подразнювати шкіру, навіть викликати екземи, якщо олія містить забагато аристоло́хієвої кислоти. Втім, король не виявляв анінайменшої цікавости до того, що з ним роблять, і взагалі ніяким чином не реаґував. Мав вигляд мертвого. Його очі були розплющені, але, здається, нічого не бачили, не фіксували, не відкладали в памяті, просто бездумно віддзеркалювали все, що відбувалося навколо.
-Ви вмрете не сьогодні, ваша величносте,- посміхнулася Цвіліте, перевертаючи короля знову на спину. Її білі висохлі й поморщені перса колихнулися, визирнувши з-під широкої вилоги, і тут же щезли, злившись з батистовою білиною шляфроку. Потім наложниця труснула головою, розметавши вріжнобіч довжелезні пасма білого як сніг волосся (для щільности відтінків вона фарбувала його бланфі́ксом), тоді провела пальцями по запалих щоках, щедро напудрених і без найменшого натяку на румяна. І знову посміхнулася.
На світанку Цвіліте запитала короля, який усю ніч пролежав горілиць стеменно так, як вона його поклала:
-Чи ваша величність чогось бажає?
Бац мовчав. Він не мав що сказати. Бо що скажеш тій, яка подібна на світло?
У середу у королівській спальні з’явилася Шааме́, третя наложниця. Їй було сімдесят один. Копиця фарбованого кошеніллю волосся і тому червоного, як жар, яка палахкотіла на її голові, подіяла на короля збудливо, принаймні він прийшов до тями, пожвавішав, спроволока повернув до наложниці голову, і на його вустах промайнуло щось схоже на усміх.
-Я кохав тебе найбільше, Шааме,- проказав Бац.
-Так, ваша величносте,- наложниця підійшла до широченного ліжка, на якому серед мяких каніфасових ковдр, перин та подушок, розцяцькованих ріжнобарвям карлючкуватих орнаментів усіх мислимих і немислимих стилів, лежав король, худий, як тріска з паралізованими ще три роки тому ногами, зі скуйовдженим сивим волоссям і невеликою бородою, і в покорі схилила голову. Потім вона скинула легеньку з прозористої камки́ туніку і тепер стояла перед королем зовсім гола. Її худе, подекуди аж надто кістляве й вкрите особливо на стегнах і литках нездоровими жовтавими плямками тіло, старанно напахчене мушму́лою, все ще зберігало натяки на колишню вроду.
-Але тепер я відходжу у за́світи,- мовив король. Він якусь хвилю мовчки дивився на наложницю, наче збирався із силами. Тоді запитав:
-Що таке кохання, Шааме? Хіба це почуття може існувати в уяві?
-Ні, ваша величносте, кохання живе... А в уяві життя нема,- Шааме сіла на край ліжка і випростала ноги над підлогою, ледь торкаючись пятами килима. Її ноги все ще були рівні і гарні, хоч і з дещо деформованими стопами.
-Кого ж тоді кохає принцеса Туче? Свою уяву?- простогнав король і заплющив очі.
Вполудне король Бац зїв скибочку папаї і більше не розмовляв. Лежав навзнак аж до сутінків. А коли з саду долинули бентежні посвисти вивільги, попросив перевернути його на правий бік і заснув. Шааме лежала поруч, тримала короля за руку і прислухалася до його дихання, яке було вкрай нерівне, уривчасте, і їй весь час здавалося, що воно може кожного змигу припинитися. Так в тривозі і минула ніч.
То́рфі, шістдесятивосьмирічна наложниця з синім, фарбованим калією волоссям, яка ввійшла до ліжниці в четвер, дуже здивувалася, побачивши Шааме з блідим підпухлим від безсоння лицем і короля, який спав поруч, нервово посмикуючи лівою рукою.
-Його величність мав уночі напади?- запитала вона зі щирим співчуттям.
-Ні, але мені весь час здавалося, що він от-от помре,- Шааме одягла туніку і рушила до дверей.
Бац прокинувся аж надвечір. Побачивши Торфі, пухкеньку круглолицу з буйними блакитними кучерями наложницю (четверту за ліком), яка завше викликала в нього дивні суперечливі почуття палкої пристрасти й водночас студеної байдужости і яку кликав до себе щоразу, коли його невідь чому огортало душевне сумяття, він запитав:
-Чи знаєш поручника Клавдія? Що не так може бути в ньому?
-У кожного є щось і погане, і добре, ваша величносте,- відказала Торфі. Вона тримала на колінах тацю з порцеляновою мискою, в якій парував бульйон з дрохви, і чекала, коли король зволить скуштувати страву.
-То що́, принцеса Туче бачить у поручникові лише погане?- зідхнув король .
-Вона, здається, взагалі не бачить його,- знічено мовила наложниця.
-Що ж тоді є це, що́ вона бачить?
-Цього ніхто не знає, ваша величносте.
Бац довго мовчав, поринувши в себе. Потім сказав:
-Я не їстиму. Щось тривожно на серці.
У пятницю розважати короля прийшла пята наложниця А́ріджі. Вона мала шістдесят пять років, короткострижене жовте під колір цитрини волосся (фарбувалася мудрованою сумішшю курку́ми, жовтого сандалу і галофляви́ну) і була височенна, як жердина, зі всіх сімох королівських копилиць найвища.
Король через силу зїв кілька ягід инжиру, які принесла Аріджі в невеличкому кошичку, і запитав зі скорботою в голосі:
-Чи принцеса вже дала відповідь?
-Ні, ваша величносте, але всі певні, що вона таки згодиться вийти за Клавдія.
-І ти́ так думаєш?
-Я не знаю,- Аріджі збентежено опустила очі.
-Чому?- Бац глянув на наложницю. В його поглядові можна було прочитати розпач.
-Вона не кохає його,- пролепетала Аріджі.
-А кого, кого вона кохає?- задихаючись від раптового гніву, вичавив з себе король. Від спазмів у грудях він весь напужився, почервонів, здавалося, що ще трохи і спустить дух. Але напад ущух так само раптово, як і почався.
Увечері король заснув. Прокинувся вночі. Лежав без руху і застиглим поглядом дивився у вікно, де світив місяць-молодик. Аріджі сиділа на ліжку поряд і також дивилася на місяць.
-Він воістину преблаголіпий,- мовив Бац і спробував було підняти руку, але не зміг, і вона знесилено впала на постіль.
-Так, ваша величносте,- кивнула головою Аріджі.
-Може, це все, що людині потрібно,- вуста короля ледь помітно болісно скривилися.
Аріджі не знала, що казати, і мовчала.
-Твоя голова фосфориться… від місяця… Ти знаєш?- Бац глядів на наложницю.
-Вам подобається?- Аріджі всміхнулася.
Король не відповів. Відвів очі і знову став дивитися на місяць. Мовчав. Йому хотілося, щоб так тривало вічно.
У суботу до короля прийшла шістдесятитрьохрічна Хааме́, наложниця, яка кульгала на праву ногу. Вона ще мала прозвисько Крива Качка, бо під час ходи перехняблювалася з боку на бік. Згідно з королівським приписом вона фарбувала волосся назелено, використовуючи просту мідянку чи зелінку, як ще називали це дешеве красило мешканці королівства, і була шостою з семи Бацових копилиць.
-Не вмирайте, ваша величносте!- Хааме з лементом упала на коліна перед ліжком, припавши гарячим лицем до руки короля.
-Хааме, ти так і лишилася дитиною, найпростодушніша зі всіх.
-Не вмирайте,- продовжувала плакати наложниця.
-Ліпше скажи, що буде з Туче?- у голосі короля вчувалося благання.
Хааме звела голову. На мить задумалася.
-Принцеса йому відмовить. Вона ніколи не матиме чоловіка.
-Я знаю це,- похмуро процідив крізь зуби Бац.
Наступного дня в неділю до ліжниці, щоб провести день і ніч з умирущим королем Бацом, увійшла Уре́, його сьома і наймолодша наложниця. Їй було шістдесят один. Волосся вона фарбувала сепією, і то темно-брунатного кольору, який увечері здавався чорним, хоча з природи Уре була білявкою.
Король напівсидів-напівлежав на подушках, голий, світячи ребрами, весь висохлий, схудлий, з глибоко запалим животом, його шкіра, особливо на густо вкритих сивими волосками грудях мала землистий колір, нігті на руках та ногах, хоч ідеально й підстрижені, здавалися трупно-білими… Втім, король ще був живий. Палаючими очима він дивився на Уре, на її широкі густо наквацяні карміном губи, на глибокі темні очі, в яких ще уповні жевріла розгнуздана хіть, на глибокі зморшки біля вуст, які, проте, лише додавали екзотичної знади її обличчю, на її гігантські перса, сховані за шовком тонесенького літнього плаття, що як вода струменіло по всій її поставні́й фіґурі, доволі масивній, округлій, яка нестримно манила до себе затаєними солодкими місцинками, складочками, сховками, призначеними винятково для пестощів і вишуканих любосних утіх. Здавалося, що король Бац марить і нічого цього не бачить, бо на лиці його не пробігало жодного чуттєвого поруху. Воно здавалося застиглим, з незмінним виразом чи то здивування, чи то осуду, як маска.
-Як Туче? Відповідай!- з мукою в голосі запитав король.
Уре вся пополотніла. Її наче паралізувало. Вона завмерла на місці і не могла вимовити ані слова.
-Чому мовчиш?- з останніх сил прошепотів Бац, унуривши очі в наложницю.
-Принцеса відмовила Клавдію,- Уре затремтіла, впала навколішки і заплакала. Туш з її вій змішалася зі сльозами й потекла брудними чорними патьоками, які вмах перетворили лице наложниці в гидке розпухле місиво.
-Ти і Лоцві не виконали своєї обіцянки знайти принцесі чоловіка. Вона ніколи більше не вийде заміж,- король ворушив губами, думаючи, що говорить, але насправді жодного звуку вже не зринало з його вуст.
Уре продовжувала плакати. Хвилини минали за хвилинами, а вона все стояла на колінах і в нестямі зи́рила на короля Баца, який давно перестав говорити і просто лежав і дивився на свою наложницю. В його очах не було більше ні жалю, ні докору. Він був мертвий.
Смерть короля Баца була давно очікувана і нічого особливо не змінила в Іделіберадо, все й далі текло своїм звичаєм, бо королівством протягом уже не одного року правив десемвірат, очільником якого був наступник трону й найстарший син Баца принц Де́пто. Його в скорім часі і мали проголосити королем, але для цього принц Депто мусив поїхати до столиці Діямантової імперії Седіолана і отримати згоду від імператора Балтазара Другого, у васальній підпорядкованості якого перебувало королівство Іделіберадо. Невдовзі так і сталося.
