Це була надзвичайно мальовнича місцина. Весь південний берег озера Веселого з його численними пагорбами та узвишшями вкривали тамари́ндові ліси, які двічі на рік, в квітні та жовтні сповнювалися несамовитого пташиного галасу. Найріжноманітніші птахи чи не зі всіх провінцій Діямантової імперії -- жовті папуги, амади́ни, сивора́кші, турухта́ни, дрозди, лірохвости, фазани, і́біси, дрімлю́ги, бекаси, чорні журавлі і навіть горді альбатроси з Гіяцинтового океану зліталися сюди ласувати дака́рами - мякими кислувато-солодкими стручками тамариндових дерев. Густі, часто зовсім непролазні хащі тамариндів простягалися далеко на південь аж до мевових плянтацій, де їх на підступах до стометрової охоронної смуги, засіяної червоними красолями, нещадно вирубували охоронці плянтацій, мевекери. А над самою водою на вузісіньких пасках білих піщаних пляжів росли невеличкі заввишки по коліна кущики бу́кшпану. Дивовижно, як ці вічнозелені з мініятюрними листочками рослини вкорінювалися тут і не всихали, особливо в періоди літньої спекоти.
Село Лєґумі́на розкинулося на березі озера Веселого у захищеній від вітрів низині поміж двох високих пагорбів. Воно містилося десь приблизно посередині між містом-курортом О́рком, знаменитим своїми цілющими джерелами, і нужденним, з єдиною брукованою вулицею містечком Шо́шею, на захід від якого простягалися неприступні Алмазні гори. Проте про існування Лєґуміни мало хто чув не тільки в Орку чи Шоші, а навіть у найближчих околицях, що й не дивно, адже це село було зовсім крихітне, десяток-два рибацьких хат, пошитих очеретом, та й то дістатися до нього лісовим путівцем, який то щезав на кожній галяві, то розбігався в ріжні боки десятками ледь протоптаних стежок, без провідника було неможливо. Тим паче, що відстань до Лєґуміни від поганенької, але все ж сяк-так асфальтованої дороги, яка сполучала Орк із Шошею, складала щонайменше двадцять шість кілометрів. І доїхати сюди можна було лише двокінним тарантасом, найнятим на оркському залізничному двірці не менше, ніж за сім срібних імперіялів.
Кляриса, дружина міністра економіки Абеляра прибула до Орка вполудне. Подорож залізницею, яка тривала понад дві доби вкрай втомила її. Адже довелося проїжджати через три провінції, та ще й зупинятися майже на сорок хвилин в Орша́ні, центрі провінції Мемо́рія і на цілу годину у Мевола́ні, цетрі провінції Меве́я. Вона вийшла з ваґона бліда, губи її тремтіли, і тільки темні очі блищали невсипущим інтересом до всього, що відбувалося навколо. В руці Кляриса тримала легку полотняну торбинку, де, крім дрібних грошей в сапяновому капшучку, а також помади, пудрениці, парфумів, невеличкого несесера із слонової кости і ще деяких дрібничок, лежав томик віршів Ахіма Амоського. Другою рукою вона притискала до грудей малюсіньку, завбільшки з долоню книжечку, збірку неримованих канцон клясика любовної лірики Мітіле́на, яка мала назву «Тільки для двох». Позаду кілька кроків за Клярисою плентався похмурий носильник, який тяг на візку дві величезні валізи з її речами.
-До готелю,-- гукнула вона, побачивши, що до перону підїжджає фаетон на ґумових колесах з начищеними до блиску мідними ручками, поруччями, клямками й мудрованими засувками у формі курячих лапок.
-Прошу, пані!-- молодий охайний візник з чорним зачесаним назад волоссям зістрибнув на землю і відчинив дверцята.
Кляриса сіла на мяке сидіння, застелене свіжовибитим килимом з орнаментом тамариндового листя, і, коли фаетон рушив, стала в повен голос читати Мітіленові канцони, більшість з яких уже майже знала напамять.
-Галає́ла! Боже, яке чудове і разом з тим дивне імя! І не скажеш, що ця жінка така вже красуня.—Вона вийняла маленьке в срібній оправі емальване жіноче поли́ччя.-- Але які розкішні коси, чорні, як смола, лискучі... І ці брови, і очі з диявольською затаєністю… Ні, вона таки справді гарна.—Кляриса погладила поличчя пальцями і продеклямувала одну з найвідоміших Мітіленових канцон до Галаєли:
Якщо це не кохання,
то його не існує взагалі.
Радість і біль
лежать в його основі.
Бачити тебе – це радість,
не бачити – це страждання.
І перше, і друге
я пізнав з тобою.
Спочатку було перше,
а тепер лишилося тільки друге.
-«Якщо це не кохання, то його не існує взагалі»,-- повторила Кляриса перші два рядки. Її очі були повні сліз.-- Ніколи, ніколи за свої сорок два роки я не зазнала нічого подібного!
Коли фаетон виїхав на центральну вулицю, де гуляли юрби курортників і містилося безліч розважальних закладів, зокрема ринґи для боїв навкулачки, терпентарії з отруйними зміями, численні ательє хіромантії, картяних ігор, гороскопів, крихітних студій витинанки, вишивки бісером, керамічного розпису, ґалерій ци́нової та нефритової скульптури, музеїв викопних тварин, пересувних телескопів, а також крамничок, де можна було купити всіляку дивовижу (наприклад, гримучі камінці чи древній пергамен, списаний якимсь забутим письмом), затишних ресторацій, кавярень і курилень меви, Кляриса знову взялася деклямувати Мітіленові канцони.
-І все-таки, яка несправедливість! У Мітілена було два кохання, а в мене жодного!—Кляриса вийняла инше жіноче поличчя. Воно було в розкішній аметистовій оправі.—Неве́я! Таке простацьке імя. Гарна золотокудра бестія з холодним серцем. Я б її ніколи не полюбила. Та хіба чоловіки щось тямлять?! Мітілен закохався в неї, і вона його звела в могилу.—Кляриса сховала поличчя і прочитала канцону, присвячену Невеї:
Цей холод…
Він був скрізь…
У величезному місті
нам ніде було сховатися…
Цілий день
ми з тобою вперто шукали
прихистку,
але так нічого і не знайшли.
І все-таки,
цей занедбаний сквер
був чудовий.
Ти сиділа на лавці.
Папа́йї, які ми їли,
були найсолодші в світі.
-Пані, вибачте, що змушений перебити ваші молитви,-- обернувся візник до Кляриси, -- але попереду похоронна процесія. Мусимо шукати якогось обїзду.
Кляриса побачила, що фаетон стоїть, так само як і всі инші екіпажі, карети, фіякри, брички, криті лянда́ри, вантажні фурґони, в тому числі й кілька обшарпаних автомобілів, на які всі звертали увагу, бо вони в Орку були ще дивиною. А ззаду підїжджали все нові й нові повози.
-То чого ж ти чекаєш?! Обїжджай! Чи ти хочеш, щоб ми застрягли тут в корку?!—Кляриса сердито глипнула на візника.—Крім того, темна ти душе, я не молитви читаю, а вірші,-- додала вона і знову взялася самозаглиблено деклямувати:
Якби ти запитала,
що мені подобається в тобі,
то розповісти про це
я би не зміг.
Бо як мені пояснити,
що коли ти заходиш у воду
і хвилі починають лоскотати
твої гладенькі ноги,
вкрадливо хлюпотіти у твоєму міжніжжі,
осипати безсоромними цілунками
твої округлі плечі
і паморочливий вигин шиї,
тоді я не тільки тішуся тобою,
а й задихаюся від пекучої образи,
що воді так легко дістається те,
що хотів би мати тільки я.
-Господи, якби мені хотілося бути на її місці. Я б ладна навіть умерти, щоб почути такі слова з чиїхось вуст,-- зідхнула Кляриса.
„Я нічого не хочу.
Бажання мої – омана”,--
мій розум твердить безупину.
Але почуття сильніші за розум,
вони, певно, і є істинна реальність.*
-Утім, останні його канцони просто душать відчаєм. Сердешний Мітілен! Звичайно, він у такому стані жити не міг,-- Кляриса сховала книжечку і, відкинувшись на спинку сидіння, заплющила очі.— Мітілен був нещасний через кохання, а я нещасна без кохання. То що краще? Перше чи друге?—крикнула вона, розпачливо заломлюючи руки.
-Так, пані, вже підїжджаємо,-- не повертаючи голови, відказав візник, який подумав, що Кляриса запитує, чи довго ще їхати.—Ось лишень переїдемо через цей невеличкий парк.—Він нукнув на коней, і фаетон повернув ліворуч на вимощений каменем-вапняком широкий про́сад, обсаджений могутніми дубами зі стриженими в образі куль кронами. Просад вів до двоповерхового з мармуровими мавками на фасаді готелю, який називався «Сім срібних стручків» і вважався найдорожчим в Орку.
Біля готелю Клярису зустріла екстраваґантна компанія чоловіків та жінок, які так само як і вона їхали до Лєґуміни, де мав відбутися фестиваль поезії Ахіма Амоського. Вона нікого з них не знала, за винятком одного молодого офіцера, поручника Кла́вдія, з яким якось познайомилася наприкінці січня в Седіолані на поетичному вечорі памяти принцеси Ніоби, організованому поетесою Ляурою. На цьому вечорі Ляура прочитала кілька своїх терцетів, пройнятих жалем за покійною принцесою. В одному з віршів навіть було сказано, що відтепер в імперії нікому буде опікуватися митцями, і вони «наче сироти неприкаяні блукатимуть містами й містечками». Поручник Клавдій, який недавно вийшов зі шпиталю і накульгував на ногу, так розчулився цими словами, що не зміг стримати сліз. Він сидів поряд з Клярисою. І вона, вражена, кілька разів стисла його за лікоть, намагаючись заспокоїти.
-Я просто захоплююся вами, поручнику. Ніколи й гадки не мала, що серед військовиків можуть бути такі витончені натури. Ви давно залюблені в поезію?
-Вибачте, мені так незручно,-- говорив він, витираючи сльози.—Ну, що про мене подумають! Скажуть, не офіцер, а якась нюня!
Кляриса потім зустріла Клавдія лише раз. Це було на вулиці Зелених псів коло цирку, в приміщенні якого щосуботи відбувалися герці леґіонерів. Карета, в якій вона їхала, на якусь мить зупинилася, і вона побачила поручника на тротуарі, одягненого в новенький блакитний мундир разом з кількома иншими офіцерами. Клавдій уклонився їй, і карета тут же рушила. Кляриса тільки й устигла що легенько махнути йому рукою.
-О, я такий радий бачити вас!—поручник Клавдій кинувся до Кляриси, гаряче цілуючи її руку.—Ви не повірите, але я був певен, що зустріну вас, якщо не в Орку, то в Лєґуміні обовязково.
-Що це за люди з вами?—Кляриса відчула, що червоніє. Неждана зустріч з поручником її схвилювала, і вона не могла це приховати.
-Чудові люди… Вони всі обожнюють Ахіма. Я запізнався з ними в поїзді.
Кляриса зауважила, що Клавдій уже майже не кульгає.
-А як ваша нога? Загоїлася?—запитала вона.
-Пусте, я вже забув про неї,—поручник хвацько ступив кілька кроків, але раптом скривився з болю, зблід і з важким стогоном став хилитися на бік.
-Що з вами?!—зойкнула Кляриса, хапаючи Клавдія в свої обійми.—Ви живі?
Поручник не відповідав. Його голова безвладно впала на Клярисине плече, і вона відчула, що від його запаху в неї починає паморочитися голова. «Боже, але ж це мене збуджує. Я, здається, вже й забула, як це буває»,-- відзначила вона подумки.
Допоможіть, поручникові недобре,-- гукнула Кляриса двом готельним служникам, які незадовго перед тим вийшли з готелю й зупинилися на сходах, ніяк не в силі второпати, чому обійми новоприбулої дами з молодим офіцером так до непристойности затяглися. Усі инші навколо теж анітрохи не розуміли, що́ відбувається. Подекуди навіть лунали насмішкуваті, а то й осудливі слова на адресу Кляриси і Клавдія.
-Ось де справжнє кохання!—говорив з удаваним пафосом сивий чоловік у малиновому сурдуті. Він тримав за стан молоду пухкеньку жіночку, яка безперервно хихотіла, прикриваючи вуста долонею.
-Так, на заздрість усім!—підтримав його молодик з чорним кучерявим волоссям, який стояв справа від Кляриси.
-Аякже! Немає нікого, лише ти і я!—скривила губи гарна білява жінка під сорок років з парасолькою в руці. Сказавши це, вона тут же демонстративно відвернулася.
-Ну, знаєте, це вже переходить усякі межі!— мовила инша жінка, висока й худюща. Вона стояла попід руку зі своїм чоловіком, чавунне обличчя якого не виражало жодного почуття і який, здається, тільки й мріяв, щоб повернутися назад додому, до свого мякого фотеля.
-Ви що, не бачите, що він непритомний?!—розсердилася Кляриса.—Чого ви повитріщалися? Допоможіть, бо я зараз випущу його,-- гарикнула вона на служників.
Ті врешті отямилися, прожогом кинулися до Кляриси й, узявши Клавдія попід руки, занесли бідолаху до готелю.
На озеро Веселе Кляриса й Клавдій їхали разом. Поручник замовив найкращий в Орку тарантас, який мав здвоєні ресори, колеса з кавчуковими шинами, розсувний брезентовий тент і був запряжений парою муру́гих коней місцевої породи, шпарких і напрочуд витривалих. Виїхавши з Орка вдосвіта, вони дісталися до Лєґуміни ввечері, коли сонце вже збиралося сідати. За час цієї подорожи, вони дуже зблизилися, багато чого розповівши одне одному про себе.
Фестиваль відбувався на воді. Близько півсотні чотиривесельних ґалер, довгих ґондол із високозадертими носами, важких двощоглових шаланд, тихохідних барок з нашвидкоруч добудованими палубами, а також елеґантних яхт з вітрилами найдивовижніших форм, розмірів та кольорів виплило на середину озера. Всі вони були обвішані на фальшбортах ґірляндами квітів, а на вантах і щоглах прикрашені ріжнокольоровими биндочками, крім того, чи не над кожним судном угорі здіймалися довжелезні повітряні змії у вигляді риб, птахів, драконів, а також висіли гігантські надувні кулі з намальованими на них людськими ґримасами, які виражали веселість чи зажуру. Здалека це скопище плавзасобів справляло воістину фантастичне враження. Жителі Лєґуміни від малого до великого висипали на берег і з німим захватом споглядали, як чудернацькі судна все далі і далі віддаляються на північ до схованого імлою водного обрію. Вони прямували до крихітного острівця Розео́ли, розташованого десь за шістдесят кілометрів від берега, на якому і мало відбутися головне дійство фестивалю.
Яхта, на якій плили Кляриса і Клавдій, називалася «Хризантема» і була стара, порохнява, з багатьма сяк-так законопаченими пробоїнами, зате така величезна й простора, що на її палубі десяток пар легко могли би танцювати ґалья́рду. Кермував нею Ґрифо́ль, глухонімий дід з довжелезними сивими вусами, колишній військовий моряк, про якого ніхто не міг сказати, коли і звідки він прибився до Лєґуміни. Йому допомагав молодий хлопчина в полотняних штанах і драній майці. Цікаво було стежити, як він хвацько виконував команди свого капітана, який замісць говорити, лише хрипів і мекав по-цапячи і, здавалося, не жестикулював, а безладно розмахував руками. Проте яхта, важко порипуючи обшивкою, все ж рухалася не гірше за инші судна. І щоразу, коли при зміні вітру її фарбоване нарожево вітрило починало нервово метлятися й тріпотіти, Ґрифоль з незворушним виразом обличчя, як і личить бувалому моряку, давав рукою якийсь ледь помітний знак хлопцеві, і той миттю хапався за ли́нви й підтягав чи попускав галс.
Кляриса була в каюті й готувалася до виступу. Вона повиймала з валіз кілька десятків суконь і приміряла кожну перед дзеркалом.
-Ні, не те, надто банально,- шпурляла вона чергову сукню на підлогу.
-А ця надто пишна,- швиргала вона иншу.
-У цій вигляд украй офіційний, а в цій я матиму просто бездушний вигляд.
Кляриса ніяк не могла знайти потрібне вбрання і була просто в розпачі.
-Може, ви щось порадите, поручнику,-- вона звернулася до Клавдія, який, заклавши ногу на ногу, сидів на легкому глинцевому стільці біля відчиненого ілюмінатора й курив мініятюрну сиґару. Його рівно підстрижене чорне волосся від подувів вітру злегка ворушилося, а глибокі карі очі раз у раз спалахували захватом, коли він позиркував на Клярису.
-Спробую,-- він звівся на ноги і довго порпався у величезній купі ганчір’я, яку накидала на підлогу Кляриса, і врешті добув звідти біле в блідо-рожеву смужку шовкове плаття.—Ану одягніть, здається, це саме те, що треба.
Кляриса, яка мала на собі лише тоненькі панчохи і шифоновий станик, уже сьогодні приміряла це плаття.
-Але ж воно таке просте, і, здається, зовсім мені не личить.
-Зніміть станик, і панчохи теж… Крім плаття, на вашому тілі не має бути більше нічого. Ви вийдете на сцену босоніж. Присягаюся, що вже сам ваш вигляд відображатиме суть Ахімової поезії, чи не так?
-Можливо,-- Кляриса повернулася до Клавдія спиною.—Розщіпіть гаплички на станику.
Поручник, розщіпаючи станик, мимохіть торкнувся рукою її плеча. Кляриса відчула, як її тілом прокотилася солодка млість.
-Ваші руки такі ніжні,-- прошепотіла вона, ледь стримуючи хвилювання, і повернулася до Клавдія лицем.
Він побачив її невеличкі перса з червоними набухлими пиптиками.
-Вони гарні, навіть дуже,-- прошепотів поручник і простяг руку, щоб торкнутися.
-Потім, після мого виступу, -- Кляриса легенько відвела його руку.
-Добре,-- прошепотів Клавдій.
Острівець Розеола мав невеличку затишну бухту. Тут на воді і було змонтовано деревяний кін у формі неправильної еліпси. На березі стояли ряди лавок для глядачів. Всі судна, які прибули на фестиваль, розташувалися великим півколом за сценою, творячи собою своєрідне і дуже мальовниче тло.
Спочатку на сцені виступили з вітаннями кілька вельмож із столиці, які були фундаторами фестивалю. Особливо довго говорив підстаркуватий граф Саї́р, який навіть прочитав власну дванадцятикуплетну сирве́нту з хвалою поетам і поезії. Потім невелика струнно-духова оркестра заграла експресивно-романтичну кантату «Гірські вершини», написану композитором Авесаломом спеціяльно для фестивалю. Сольну партію на басетгорні виконував віртуоз Консо́ль, невеличкий на зріст чоловічок з довгим гострим носом, якого поза очі жителі Меволана називали Карликом-дударем. Після цього почалася головна частина фестивалю -- виступи читців, які, власне, і зїхалися сюди, щоб змагатися між собою за найкраще прочитання віршів Ахіма з Амосу.
Кляриса вийшла на сцену надвечір, коли сонце ліниво лягало на темну водяну гладь. Його прощальні промені ніжно пестили всі куточки її тіла, що було ледь прикрите напівпрозорим шовком. Він хвилювався, тік і спадав, наче вода, на її плечах, грудях, животі, тремтів, торкаючись стегон і колін. Кляриса була худа, з вузькими сідницями, але зараз на сцені вона здавалася просто красунею. Кляриса відчувала це. Такого піднесення вона ніколи в житті ще не зазнавала. Охоплена творчою екстазою вона розтулила вуста і почала читати знамениту збірку Ахімових віршів «У пошуках голосу Бога»:
Попиваючи чай,
будемо знову і знову
з другом розмовляти про всяке.
І скінчимо коли?
Про це знає хіба що нічний цвіркун.
~~~
Тепло так,
наче знову до Рафаґедона
повернулося літо.
Про́садом тихо бреду,
забувши про все…
~~~
Зовсім утратив я бажання
думати про сенс життя,
пошуки істини вже не хвилюють мене.
Приходить день і сяє сонце,
ніч настає і світить місяць.
Коли у сутінках вертаюся додому,
зачаровують мене притихлі дерева.*
Продеклямувавши перші три поезії, Кляриса на мить зупинилася, окинула оком слухачів і підбадьорена їхньою увагою продовжила читати, аж поки не дочитала збірку до кінця. Тоді низько вклонилася й пішла зі сцени. Буря овацій супроводжувала її весь час, поки вона спускалася деревяними східцями, сідала до невеличкого човника і плила до яхти «Хризантема». Піднявшись на о́блавок, вона кинулася до каюти, сподіваючись, що зараз прийде туди і Клавдій, шоб привітати її з вдалим виступом. Вона скинула плаття і гола бебехнулася на ліжко.
-Ну, де ж ти, любий, чому баришся?
Проте Клавдія не було. Цілу ніч Кляриса не стулила очей, чекаючи його, але він так і не прийшов. Уранці бліда з чорними колами під очима Кляриса вийшла з каюти.
-Доброго ранку, капітане,-- привіталася вона, побачивши Ґрифоля, який сидів на бочці й обрізав великими кривими ножицями нігті на ногах.—Ви не бачили поручника Клавдія?
-Доброго ранку, пані,-- відказав капітан.—Ні, не бачив. А що, він зник?
-Зник, здається,-- мовила Кляриса, ледь стримуючи ридання.
-Так, я знаю, люди щезають так само, як і речі,-- пробурмотів Ґрифоль, продовжуючи обрізати нігті.
Більше вона Клавдія не бачила. До Седіолана Кляриса повернулася сама. Всю дорогу в поїзді вона проплакала, притуливши чоло до холодної шибки.
* Більше віршів Мітілена у розділі Поети.
* Збірка віршів Ахіма Амоського "У пошуках голосу Бога" у повному обсязі в розділі Поети.
Останнє пристановисько
69. Лисиця з людським серцем
http://ua-human.blogspot.com/2015/03/68.html
Немає коментарів:
Дописати коментар