Сонце неквапливо заходило. Ятря́не ко́чало ледь торкалося далекого синього пасма пологих гір, су́плаш порослих буковими лісами. Там, починаючи від безкраїх Макулянських боліт, росли самі лишень буки. Кедри траплялися лише тут, де гори були вищі й стрімкіші. Втім, що далі на схід, то кедрів ставало більше, а буків менше, аж поки серед височенних засніжених що́вбів, обледенілих бе́скетів та химерних формою камяних стрімчаків ліси не перетворювалися в суцільні кедрові масиви.
Леґіонер Вузципілон по втечі з каторги на острові Амосі жив у цій абсолютно безлюдній місцевості уже три роки. За весь цей час він не зустрів тут жодної живої душі. Адже провінція Мальванія й так була малозаселена, а за могутньою рікою Оне́лою, де розкинулися мальовничі передгір’я Алмазних гір, взагалі ніколи не ступала людська нога. Та Вузципілон і не бажав бачити людей. По тому, як його потрощену фелю́гу морські хвилі прибили до узбережжя Діяманотової імперії і леґіонер у селі Міке́нас довідався, що всі північні провінції окуповані армією короля Рафанаїла і завтра-позавтра ворожі полчища ринуть на південь, на столицю імперії Седіолан, а імператор Балтазар Другий замісць того, щоб у цю тяжку годину очолити боротьбу із смертельною загрозою для держави, усунувся від справ, опанований розпачем та безнадією, то по тому всьому, по всіх цих жахливих вістках Вузцепілон поперва́х хотів був укоротити собі віку, а потім у нестямі, тікаючи сам від себе, від свого невимовного болю («навіщо жити, коли імперії не буде?!»), рушив на схід в дикі необжиті місця за ріку Онелу, яка, вириваючись з Драконових гір на низькоді́л, розпливалася численними рукавами і перетворювалася у безкрає болото Ма́кулю.
Тут за цим болотом на одному з найвищих узвиш серед правічних буків він надибав вовчу нору, розширив її, обложив стіни й стелю палі́ччям, облаштував доволі зручну лежанку з жерепового гілля і поклав собі, що «хай я ліпше помру на цьому дикому безлюдді від холоду, голоду чи хвороби, аніж маю сам собі відбирати життя». Утім, минав час, а він не замерз, не вмер ні від голоду, ні від недуги, пережив одну, а потім другу і третю (здається, чи не найхолоднішу) зими, і продовжував жити далі, байдуже що його серце було всуціль спустошене. Тоді що́ ж його, опанованого розпукою, тримало у житті, що́ надавало йому сил жити? Він цього і сам не знав. Просто жив, рухався, докладав зусиль то до одного, то до другого, реаґуючи на сьогоденні потреби, і ні на секунду не припиняв уперто боротися за своє існування, не маючи жодних виправдань, без сподівання щось здобути чи чогось уникнути, без будь-якої мети, без надій хай там на що́. Він не знав, навіщо живе, бо не було нічого, ради чого можна було жити, але все його людське єство затято чинило опір і чіплялося за життя, і ніякі доводи розуму про марноту змагань, ілюзорність боротьби, неминучість поразки не могли подолати Вузципілонової жаги життя. І він продовжував жити, безцільно, бездумно, втім, усвідомлюючи, що рано чи пізно настане та невідворотня мить, коли смерть скосить його, як стинає все инше, що зараз барвистим маривом проходить перед його очима.
Зараз він, одягнений у козячі шкури, сидів скулині́г над потічком і дивився, як заходить сонце. Його довге темне волосся спадало на плечі і тремтіло під подувами вітру, а гарні блакитні очі, здавалося, були цілковито поглинуті величною картиною призахіднього сонця. Поряд лежав тиквяний бутлик із га́раком, а також з десяток засушених пергачевих лапок, потемнілих, аж чорних від довгого зберігання. Вузципілон нема, нема та й прикладався до бутлика, пив невеличкими ковтками міцнющий напій, відчуваючи, як прохолодна рідина обпікає горло й спроволо́ка розливається теплом по всьому тілі. Тоді клав бутлика на землю, брав пергачеву лапку і довго жував її, обсмоктував, аж поки з неї не залишалася тоненька гола кісточка, яку потім шпурляв у потічок. І весь цей час він не відривав очей від сонця, яке опускалося щораз нижче, ховаючись за далекими гірськими узвишшями.
Ці вечірні сидіння над потічком були для леґіонера чи не найщасливішими хвилинами його життя тут на цьому дикому безлюдді. Йому хотілося, щоб вони тяглися вічно. Та ба, сонце заходило, сутінки густішали, і Вузципілонові хочеш не хочеш щоразу доводилося йти до нори, лаштуватися там на ніч. О, як він не любив цей проміжок часу між яво́ю і сном! Йому щоразу здавалося, що, коли він поринає в сон, то наче помирає, провалюється у небуття, з якого вже ніколи не повернеться. І щоразу, коли вранці прокидався, його охоплювало величезне здивування, що він живий, що навколишня дійсність пульсує, як і раніше, міниться, манить до себе незвіданими загадками, радощами й чудесами.
Цього вечора Вузципілон випив більше, ніж зазвичай. Похитуючись, він через силу доліз до нори і навіть незчувся, коли заснув на своєму жереповому ложі. А наступного дня на світанку, прокинувшись, він, проте, почував себе цілком бадьорим і повним сил. Надворі було тихо, легенький вітерець обволікав приємною свіжістю. І хоча сонце ще не виглянуло з-за засніжених гірських вершин, небо було ясне, і навкруги давно вже розвиднілося. Бачилося, що день буде чудовий.
«Піду сьогодні на леопарда! Я мушу його вполювати! Не може бути, щоб і цього разу мені не попайди́ло!»— вигукнув Вузципілон, стрясаючи карабіном з короткою лю́фою.
Він, клякнувши на одне коліно, перелічив набої у подовгуватому деревяному пуделку. Їх лишалося рівно сімнадцять. «Один набій. Тільки один набій можу взяти. А що робитиму, коли скінчаться всі?»— прошепотів леґіонер і ніжно провів пальцями по лискучих випуклостях куль, які визирали рядочком з кожної чару́нки. Тоді вийняв одну і поклав на долоню. Це була вольфрамова куля у формі елі́пси, спеціяльно вимочена в крові вовка. Старий мисливець, який в Еґі́ні продав Вузципілонові карабіна разом з набоями (їх було шістдесят штук) твердив, що ця вольфрамова куля наділена неабиякою силою саме тому, що була просякнута вовчою кровю. І Вузципілон беріг її всі три роки, чекаючи особливої нагоди, щоб використати. Зараз, він був певен, така нагода настала. «Не дай ху́ка, моя дорогенька!»-- сказав леґіонер і машинально сховав кулю назад до пуде́лка замісць того, щоб покласти її до тарапа́ти, повязаної на поясі. Якби ж то він знав, до чого згодом приведе ця його прикра помилка!!!
Леопард (це був гігантський, з три метри завдовжки хижак) не давав Вузципілонові спокою десь від самої весни. Відтоді, як леґіонер випадково натрапив на нього у вузькому боро́лі на високо́рівні, де росли кущики глоду, і пострілом з карабіна поранив йому вухо, звір знай блукав довколишніми горами, кружляв довкола букового узвишшя, де жив Вузципілон, наче прагнув вистежити його і помститися за завдану кривду. Иноді леопард несподівано з’являвся перед леґіонером десь зовсім близько на якому-небудь згірку і тут же щезав, а иноді Вузципілон бачив звіра десь на далекій ки́чері чи при́скалці масивного бе́скета і тоді він хвилину-дві міг розглядати в далековид його гнучке рудяве тіло з чорними цятками і довгим закрученим на кінці хвостом.
Леопард явно не хотів покидати ці місця і немовби кидав виклик Вузципілонові, шукаючи зручної мити, щоб напасти на нього. І леґіонер прийняв цей виклик. Тепер щодня, хай де був, він почував небезпеку. Вона чатувала на нього під кожним кущиком, у кожній навіть неглибокій што́лі, за кожною горбо́виною, жби́ром, бескетом, за кожною за́рвою, за кожним незалісненим, вкритим травами чи мохом ґру́нем. Людина і звір невтомно день у день ходили одне за одним, висліджуючи й вивчаючи звички й уна́ди супротивника, кожен вичікував слушної мити, щоб напасти, й кожен у свою чергу сам остерігався нападу, й тому обидвоє були вкрай обережні. Та й не дивно. Адже це було змагання не на життя, а на смерть. І найменший необачний крок міг би стати для одного з них фатальним.
Гора, куди треба було дістатися, була зовсім поруч. Її також усуціль укривали буки, але ма́ківка була гола, на ній то тут, то там стриміли бескети, які дуже нагадували велетенські людські постаті. Десятки камяних фіґур, похилених, рівних, з піднятими догори головами, чи безголових. До цієї гори з півдня прилягав довжелезний кряж, також всіяний невеликими скелями й каменяччям. Поміж ними зміїлася вузенька стежка, майже непомітна, часто гублячись й перериваючись серед валунів і жерепових заростей. Вузципілон, ще зі свого узвишшя, стоячи коло нори, запримітив, як леопард скрадається тою стежкою. Його голова, а иноді й тулуб нема, нема та й вигулькували в прогалинах між каменями та кущами. Звір неквапливо, з якимсь зухвалим безтурботтям рухався вгору на маківку до бескетів.
«Ось там я його і впораю!»-- думав Вузципілон, безшумно ступаючи ногами в мякеньких постолах з оленячої шкіри по нерівній, усипаній гострими камінцями землі. Він час від часу зупинявся й застигав на місці, прислухаючись до кожного шереху. Потім обережно рухався далі. Його карабін з короткою люфою, що висів за спиною, також був обмотаний шкірою, так само як і короткий меч, щоб, бува, випадковий удар металу об камінь не видав звірові місце висліджувача. Адже у цьому смертельному двобої, тільки атакуючи неждано-негадано, можна було сподіватися на успіх.
Діставшись до маківки і притулившись спиною до найближчої скелі, перед якою лежав звалений гураґаном грубезний бук, Вузципілон уперше відчув щось недобре. Серед похмурих камяних огва́р панувала дивна тиша. Все наче завмерло, десь щезли птахи, жодного крука не було видно на скелях, не чулося співу ні ви́вільги, ні сивора́кші, яких була так багато в цих місцях, ніде не пробігали ні ласка, ні тхір, ні ле́мінґ, ні ирджо́к, навіть шамотіння пільних коників припинилося в травах. Така тиша могла означати лише одне -- десь зачаївся, приготувавшись до смертоносного стрибка, володар цих гір -- леопард.
Леґіонер був певен, що звір помітив його і заліг десь поблизу, вичікуючи. Але де він? Де? Ніщо, жоден звук не видавав його присутністи. Вузципілон обережно зняв карабін і, тицьнувши рукою до тарапати, весь пополотнів з жаху. Кулі там не було. «Боже, я не взяв її,-- пронизала його мозок страшна думка,- чим же я стрілятиму?!!!» І цієї мити зліва з-за вкритого червоним плющем бескета, який був зовсім поруч, війнуло важким запахом леопардової шерсти. Звір причаївся там. Леґіонер в цьому вже не сумнівався. Леопард чекав його там, за цим бескетом. Усе Вузципілонове єство відчувало як грають від напруги його мязи, як впялися в каміння його пазурі, як пашать холодною гостротою його зуби і світяться хижою люттю його очі. Леопард був готовий до стрибка. Ось-ось він кинеться на свого ворога, якого так довго вистежував і якого йому вдалося заманити сюди на цю гору. «Все, нема рятунку!!! Ось і прийшла моя смерть!!!»-- прошепотів Вузципілон. Утім, він не почував страху ані на рі́сочку. «Якщо я маю вмерти, то тільки в бою!!!». І Вузципілон зги́нці проліз під буковим стовбуром, а тоді зібравши усі сили, вихопив з піхов меча і з переможним роздери-душу-криком кинувся до бескета назустріч смерті.
Немає коментарів:
Дописати коментар