Тіне моя,
я виглядаю тебе
в кожній билинці,
в кожному камінчику,
в кожному проблискові
поміж дубовим листям,
а тебе нема,
в кожному відголоску
співу пташок,
а тебе нема...
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
69. Бузина
https://ua-human.blogspot.com/2022/06/69.html
Читати далі...
З далекої молодости
я ходив загубленими стежками,
видирався на узвишшя і високі пагорби,
де нема людей,
і там у самоті пив вино,
споглядаючи призахіднє сонце.
Чому й тепер у шістдесят девять я тікаю
з розкішних готелів та пляжів Ґабіче-Маре
в колючі зарості чагарників Апенінських схилів
і там у безгомінні над морем
пю наодинці ґраппу,
стежачи, як сонце неквапливо
ховається за обрій?
Невже за стільки десятиліть
нічого не змінилося, Господи?!
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
11. Удивляюся в імлисті верхівя
https://ua-human.blogspot.com/2022/06/25.html
Читати далі...
Защеміло зрапта серце…
Лільовий журавець
з мого милого Подесення -
тут у Ґабіче-Маре яскріє
на розпеченому бетоні.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
68. Виглядаю
https://ua-human.blogspot.com/2022/05/68.html
Читати далі...
Певно, справді нема
ні горя, ні війни, ні смерти!..
На порослих непролазними чагарями
схилах гори Ґабіче-Монте
цвіте шипшина.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
67. Журавець
https://ua-human.blogspot.com/2022/05/67.html
Читати далі...
Поет Шілядин останні пять місяців жив як в тумані, безрадний, згнічений серцем. Розрив з Німфодорою в жовтні минулого року (цього разу вже остаточний) внутрішньо паралізував його, він утратив будь-яку творчу наснагу, навколишнє життя, люди, навіть природа, яку так любив раніше, стали для нього мертвими, перестали хвилювати, вабити, викликати хоч якусь цікавість. За цей період поет не написав жодної нової квадранстеми, ґазели чи кортенького бейту, не написав і жодного листа до коханої, взаємини з якою стали для нього суцільною мукою. Шілядин тікав від Німфодори, праг позбутися болю, який спричиняв сам її образ, та ба - ніде і ні в чому не знаходив ні прихистку, ні впокоєння. Він перетворився в безпутнього неприти́ку, безустанно, як неприкаяний, вештаючись по рівнинах Бесо́ру, Авіґаї́су та Йо́ші з одного міста до другого, викликаючи в людей то співчуття, то кпини, а то й відверту ворожість. У своїх виснажливих блуканнях, тікаючи сам від себе, він побував, чей, у всіх куточках північно-східної частини королівства Північної Землі, в деяких містах і містечках по кілька разів, у Боголи́мі, Гахере́сі і Ге́ні пережив дві дуже холодні зими, а невеличке портове містечко Е́ха мало не стало для нього фатальним – там він тяжко занедужав і три тижні пролежав у гарячці в покинутій рибацькій лі́плянці, критій очеретом. Щонайменше два рази Шілядин навідався і до Верене́ха, але до мурованого з рідкісного зеленавого сієніту й прикрашеного штудерними горорізьба́ми розкішного палацу посадника Єгозавада, де мешкала його кохана, він не наближався навіть здаля, та й не затримувався тут надовго. Дивно, але за весь цей час поет ні разу не завітав до Асґера, свого рідного міста, де народився та виріс і де вже понад два роки стояло порожнем його убоге житло – крихітна кімнатка з дверима на вузьку бруковану вуличку, яку вліті безжалісно розпікало сонце, а взимі завалювало грубезним шаром снігу. Щось неустанно муляло його всередині, нашіптувало не потикатися сюди, наче це місце було закляте.
Шілядин і сам не міг пояснити, чому цієї весни раптом поклав поїхати до Асґера. Якась тягуча, глейка́ знемога огорнула його душу і вперто штовхала туди, куди йому не хотілося, і звідки, чуло його серце, віяло чимось невідворотнім.
До міста він прибув зранку на старезній зрешетілій запряженій удвукінь пасажирській ляндарі з Боголима у компанії трьох понурих ченців і червонощокої селянки з пятірком дітей і горою клунків. Було холодно, саме середина березня. На асґерських вулицях вода в калюжах узялася льодяною шкорупою.
Поет три дні безцільно вештався містом, ні до кого не заходив у гості, ні з ким не заводив балачок, нерозбірливо щось буркав у відповідь на привітання колишніх друзів та знайомих, які пробували перепиняти його при зустрічі, і тут же йшов далі, воліючи залишатися сам зі собою, зі своїми думками, своїм болем. Додому повертався лише ночувати і щоранку, як тільки починало розвиднятися, квапливо залишав свою кімнатчину. Перебувати довго в чотирьох стінах для нього було нестерпно, колись такий затишний покоїк здавався тепер очужілим, непривітним, усе тут: і залізне ліжко, вкрите облізлою синьою веретою, і два плетені з лози стільці, і стіл з розхитаними ніжками, і грубка з емальованим чайником на плиті, і потьмянілий образ Святого Нефертума на стіні немовби промовляло: «Чого ти прийшов сюди? Ти тут не потрібний! Забирайся геть».
Сьогоднішній вечір видався на диво теплий. Це був третій день, як Шілядин повернувся до Асґера. Поет сидів на фіґуристій із шліфованих деревяних брусків лавці під височенною пятсолітньою секвоєю у тінистому тисовому парку, через який пролягала широка, вимощена трамбованим лосняком алея до величезного на два поверхи палацу епископа, оточеного зі всіх боків гладкими без горорізьб і ліпнин колонами. Палац стояв ліворуч, десь за двіста метрів від Шілядина, і перше, що впадало в очі, це його незугарні кубічної форми вежі, які були своєрідним продовженням кожної з колон. А попереду над темно-зеленим громаддям тисів, які вкривали невеликий пологий схил до міста, яскріло призахіднє сонце, несліпуче, лагідне, сповнене якоїсь на диво стриманої, пастельної і водночас дуже густої багрецевої барви. Це було єдине місце в Асґері, де Шілядин несподівано для себе віднайшов сякий-такий спокій. Йому не хотілося звідси нікуди йти, та й куди він міг піти, коли вже обійшов усі свої стежки й дороги, коли побував усюди, де лишень мав побувати. Втім, це аж ніяк не означало, що він позбувся своєї скорботи, свого болю - образ Німфодори і тут нема, нема та й виринав перед очима. Але все це наче стишилося, втратило свою пекучу діткливість, яка останні пів року гнала його, змушувала бігти кудись, тікати від чогось, шукати инших прихистків, які щоразу чомусь умах щезали при доторкові. Тут під секвоєю Шілядин відчував, що перебуває наче на якійсь невидимій межі світів – великого, непізнанного, існуючого в постійному нурті «тепер», який не має ні кінця ні краю, й иншого, також немовби великого, але пізнанного, рух якого починається й закінчується в минулому й майбутньому. Він усією душею тягнувся до першого, але не годен був зректися другого. Звідси, на цій межі не прозирало ніяких шляхів, не виднілося нічого, куди можна було би йти, жодних напрямків, цілей, сподівань. Це було місце якоїсь сокровенної рівноваги між «так» і «ні», між рухом кудись і безрухом у нікуди, між умом і безумом, між свідомим і несвідомим, між досвідом і стихією, між думкою і сприйняттям, між формою і змістом, між «я» і «не я». Втім, Шілядин знав: хай що станеться з ним, хай навіть за мить поглине його вселенська хлань, але він залишиться тут, на цій лавці під цією вікодавньою секвоєю.
Сонце вже торкалося крайнеба. Його промені ніжно пестили Шілядинове лице, порізане глибоками зморшками, бліде, спокійне, а вечірній легіт коли-не-коли ворушив сиве волосся. Поет сидів на лавці нерухомий, поглинутий увагою до всього, що відбувалося довкруж і в ньому самому. Він бачив за темними верхівями тисів черепичні дахи міста, притихлого, немовби зачаєного, а далі скелі, порослі косодеревом, а ще вище за ними чорну смугу модринового лісу, за яким і сідало багряне кочало. Иноді все це зникало і Шілядин бачив перед собою Німфодору, її запитливі зелені очі, в яких наче застигло здивування, напіврозтулені губи, фарбовані рідкісною стрізо́вою помадою, чорне як смола волосся, заплетене в довгу косу. І тоді його серце протинав щеміт. Але він не тікав від образу коханої, не намагався сховатися в лябіринти думок, у нетрища звинувачень і виправдань, скритися в порівняння, оцінки, міри, а просто дивився на нього, на кожну випуклість, ямку, звивинку її лиця, уважно стежив за кожним порухом своїх почуттів, своїх надій, свого болю. І тоді в якийсь змиг видиво щезало разом зі всіма гіркотами, і знову з’являлося сонце, яке заходило за лісом, виникали скелі, дахи, зелень тисів. Шілядин просто споглядав це все, безцільно, без сподівань на щось, не маючи ні сил, ні бажання кудись іти, щось робити.
І так тривало, аж поки сонце повністю не сховалося за обрієм і на заході, на тому місці, де воно зайшло, не розлилася широченна червона заграва. Все довкола: і тисовий парк, і дахи міста, і вежі епископового палацу, і височезна секвоя, і лавка, і Шілядинове лице, волосся, руки взялося червонавою поволокою – стало світитися, наче зачароване. Поет якийсь час продовжував нерухомо сидіти. Тоді вийняв з кишені клапоть паперу, олівець і став писати. Врешті звів голову і прочитав:
Велике, прекрасне… -
Одне, друге, третє…
Багато чого перепробував я,
але ні на чому не змогла заспокоїтися
душа моя –
всі ненависні їй були пута.
Тоді дав я душі моїй
свободу…
Хай живе,
як сама собі знає.
І металася душа моя в гіркотах,
то в один, то в другий бік,
ставши за́бавкою стихій!
Що́ ж хочеш, душе?!
Бо ж не відаю ні я, ні ти,
де пристановисько твоє!
Так і живу відтоді,
не шукаю більше нічого,
лише дивлюся, дивлюся, дивлюся
навкруги
і не знаю,
де прихилити голову.
Закінчивши читати, поклав папірчик з віршем на лавку поруч себе, заплющив очі і, повернувши голову туди, де зайшло сонце, застиг нерухомий.
Вранці о шостій годині епископський садівник, який бачив Шілядина напередодні на лавці під секвоєю і який зараз ішов із заступом викопати й пересадити на инше місце дереновий кущ, неабияк здивувався, уздрівши Шілядина на тій самій лавці. Той сидів із заплющеними очима відсторонений від усього. Підійшовши ближче, садівник запитав:
-Невже ви, пане Шілядин, так і просиділи тут цілу ніч на такому холоді?
Але поет не звертав на нього жодної уваги. Здавалося, навіть не чув, що хтось до нього говорить.
Садівник якийсь час отетеріло стояв, не знаючи на яку ступити, аж раптом відчув, що від лавки віє пусткою.
-Та він мертвий!- зойкнув садівник.- Ну і йолоп же я. Треба негайно повідомити епископа,- він шпурнув заступ на землю і бігцем подався до палацу.
Коли тіло Шілядина забирали, то вірша на лавці не було. Де він подівся, так і залишилося загадкою.
1. Єфрем Дещо про щастя
http://ua-human.blogspot.com/2015/05/blog-post_10.html
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Читати далі...
