Йому було важко ступати. Босі зашкарублі ноги з потрісканими пятами і чорними струпещілими нігтями не слухалися. Кожен крок віддавав пекучим болем у крижах. Торій часами зупинявся і довго-довго вдивлявся в океан. Що він хотів побачити? Там, на далекому, вкритому сизою імлою морському обрії. Чи не того гігантського альбатроса з багрецевим оперенням на кінчиках крил, дивовижного птаха, якого колись у дитинстві уздрів у водяній просторіні серед зникомих, як мариво, хмар і який з того часу снився йому заледве не щоночи? А, може, старий сподівався побачити розписаного золотилом та цино́брою прогулянкового ійо́ла з пері́стими вітрилами, а то й просто невеличку патрульну канонірку, озброєну одним-однісіньким фальконом, які иноді тільки-но й пропливали повз це дике пустельне узбережжя? Втім, він цього, певно, і сам не знав. Його очі досвідченого рибалки дивилися в морську далечінь радше за звичкою. Бо ж хіба є ще щось непевніше, хисткіше, сповнене більших несподіванок, аніж море?
То́рій уже багато років жив у цілковитій самотині. Тут, на узбережжі Трансальгарської провінції, крім нього, більше не мешкало ані душі. Давним давно люди покинули ці місця через палючі вітри, які безугаву дули з півострова Мертвого, висушуючи воду навіть у найглибших колодязях і перетворюючи землю на піщане пу́стище. Від узбережжя на кількасот кілометрів на південь, замалим не до самого Родо́на не залишилося жодного непокинутого села. Торій теж полишив свою домівку, але не рушив разом з усіма на південь, на придатніші для життя землі, де можна було вирощувати ріпу, пастернак, кочере́ґу, броколю, засівати поля сочеви́цею й випасати овець, а попрямував на північ до океану й оселився там серед понурих, порослих же́репом надм, збудувавши хатину з потрощених корабельних дощок, які часто по кожній сильнішій бурі морські хвилі викидали на берег.
Але це було так давно. Двадцять, а може, й тридцять років тому. І весь цей час Торій харчувався тільки рибою, а влітку ще й мору́хами, а також кислючою камяни́цею, по яку доводилося ходити дуже далеко, аж на скелясте плято, вкрите колючими терновими чагарями. Так, це було нелегке життя. Не рідко, особливо навесні він повертався своїм стареньким (збудованим із тонких півцальових і́льмових шалі́вок) я́ликом без жодної рибини. І тоді по кілька днів доводилося голодувати. Втім, найгірше його чекало попереду. Наближалася старість. Вона ле́льом-поле́льом підточувала сили. Тіло слабло, руки й ноги відмовлялися служити, очі тратили зір. Урешті випливати в море стало такою мукою, що йому довелося облишити навіть думку про риболовлю з човна. Тепер він ловив лише з берега невеличку рибку, здебільшого смари́д, бичків, перкари́н, колючок, зрідка по́шабнів, які, полюючи за мякунами, запливали на мілину, а, коли дуже пайди́ло, то міг запопасти на свою пере́вицю з міцною, подвійно плетеною жилкою й смухового краба. Торій був неабияк щасливий, коли таланило його спіймати, бо йому здавалося, що нема нічого смачнішого за клішні цього членистоногого велетня.
-Що це, чи не мерекони́ть мені!— прошепотів старий, протираючи очі з напухлими почервонілими повіками. Коло зламаної щогли з обривками напівзітлілої линви виразно виднілися людські сліди. Ця щогла, яку викинули на берег морські хвилі, лежала тут, може, рік, а, може, й більше. І ніколи старий не бачив тут людей.
-Що за чудасія!— він зупинився. Край щогли зовсім недавно хтось лежав. На піску видно було відбитки людського тулуба, колін, ліктів. Потім незнайомець, певно, звівся на ноги й пішов. Сліди босих стіп були доволі чіткі, бо пісок ще не встиг висхнути по дощі, який несамовито періщив усю ніч, поки на морі клекотала буря.
-Невже якийсь нетяга-моряк, що чудом урятувася в кораблетрощі?!— Торій весь затремтів від хвилювання. Адже в цих місцях ніколи ще не траплялося, щоб суворий Північний океан викидав на берег хоч що-небудь живе. Старий не раз знаходив на узбережжі трупи потонулих людей чи тварин, особливо коней, не кажучи вже про численні побутові речі, як от дорожні куферки, інкрустовані місю́рою та́йстри, невеличкі несесери, липові кінви, ра́фки, черпаки, футляри з письмовим приладдям, найрозмаїтішого шибу фляшки, флящинки, бутлики, фіо́ли й навіть здоровенні пукасті сулі́ї (часто із залишками ру́му), розкидисті очеретяні мати й вузенькі підстілки з рогози́, барвисті опу́ки на гру в кошиківку, шахівниці зі штудерними фіґурками, поліровані букові скра́клі, ціпки з найхимороднішими бамбульками, брилі з ду́диці, моряцькі сиза́леві капелюхи тощо, а також, ясна річ, усілякого розміру деревяні уламки кораблів, але ніколи не було випадку, щоб з морської хлани вдалося випорснути хоч би одній живій істоті.
-Бідака, як не є, потребує запомоги,-- бурмотів Торій і дибуляв слідами незнайомця, через силу переборюючи біль у попереку, який ставав особливо нестерпним, коли доводилося спинатися на надто урвисту на́дму. Видершись на її гребінь, він сідав на пісок лицем до океану і довго відпочивав. І тоді його очі внурювалися в далекий морський обрій, байдужий і пустий, а з серця один за одним зринали образи минулого. Вони повільно пропливали і відходили, довго не затримуючись й даючи дорогу все новим і новим картинам. Утім, був один спогад, який цього літа являвся йому чи не щодня. Це був спогад про глуху маноці́вницю Пентесіле́ю, яку він колись у далекій молодості здибав на ярмарку в Іта́лі.
Торію тоді було десь не більше двадцяти пяти років. Він був молодий, повен енерґії і віри у якусь свою особливу щастя-долю. Та й як могло бути инакше, коли йому все вдавалося, за що він лишень не брався. Адже на ціле село не було ліпшого за нього плугатаря, молотника чи косаря. Він міг зорати ниву волами швидше, ніж инші орали кіньми, змолотити три снопи, поки инші впоралися з одним, скосити сіна за годину більше, аніж инші за дві. Йому було достатньо лише раз побачити і будь-яка робота кипіла в його руках. Викласти піч, пошити хату соломою чи очеретом, викувати підкову, вухна́ль чи шворень для воза, виготовити бочівочку на вино чи величезну купелеву діжу і навіть на гончарному крузі викрутити макітру, збан чи горнець – усе це для Торія було завиграшки. Ніхто також не міг дорівнятися з ним у відвазі. Коли треба було усмирити норовистого коня, врятувати когось з палаючої хати чи й просто зупинити пяний бешкет у корчмі, то завжди кликали тільки його. І щоразу, коли йому дякували за допомогу, він лише посміхався у чорний як смола вус і казав: «Так, аби́сьте всі знали, думка пє воду, а відвага – мед».
Крім того, Торій був чи не найудатніший мисливець та рибалка на цілу округу. Тільки йому бе́рдило безпомильно виявляти вовчі лігва і вистежувати неха́рів, цих кровожерних вовків-самітників, які за одним рипом душили десяток овець, наводячи жах на селян. Ніхто також не міг перевершити його у виготовленні хитромудрих силець на птахів і пасток на лисиць, горностаїв та борсуків. Лише він знав спосіб, як мудрованою сталевою кандзю́бою зачепити в очеретяному за́стумі здоровенного сома і витягти його на берег, як виманити з глибокого бака́я й принадити до верші полохливого сазана чи навесні ловити у ви́полочах кількаметрових щук о́стенем. А ще Торій, який завжди був веселий, у доброму гуморі і, здавалося, ніколи не сумував, чудово грав на вівчарській ґа́йді, на шки́пі і цимбалах, а коли брався танцювати, то робив це так загонисто і шпарко, з таким непогамовним відчайдушшям, що ніхто не міг утриматися, аби й собі не пуститися в го́пки. Навіть каліки з усякими увере́дами, криві й кульгаві, а також застолітні діди і баби, які приходили подивитися на молодечі розваги, нема, нема та й притупували ногами. То ж не дивина, що всі в селі любили Торія, а дівчата, чи не кожна, таємно сохли за ним, мріючи запопасти його за чоловіка. І хоча батько виділив йому зовсім маленький клаптик поля, претенденток на його руку не бракувало.
Втім, Торій не квапився до женячки. Його анітрохи не вабило завести сімю, дітей, мати власне обійстя, господарство, поратися коло волів та овець і зранку до ночи кряжи́ти на полі, щоб восени зібрати добрий урожай сочевиці, як це робили і чим одвіку жили, знаходячи в цьому єдину втіху, селяни Трансальгарської й инших північних провінцій Діямантової імперії. Ні, це не надихало його, і навіть думка про таку свою можливу долю викликала в нього нестерпучу не́хіть. Він прагнув чогось зовсім иншого, вірив, що йому випаде щасливіший льос, ніж примітивне життя орачів землі та скотарів. Саме з цієї причини Торія нездоланно тягло в мандри, йому праглося побачити, як живуть люди в инших краях, і тому він ніколи не пропускав нагоди поїхати кудись подалі від рідного села.
Отож, не дивно, коли сільська громада ухвалила подати суплі́ку пентархові Трансальга́ру Моло́сові, що в селі та й цілій окрузі щораз частіше пересихають криниці, Торій перший зголосився їхати до Італя, де містився уряд провінції. Громада односердне згодилася призначити його посланцем, й у скорім часі він і ще двоє старших віком односельців вирушили в дорогу.
Прибувши до Італя, Торій і два його кумпа́ни, змушені були чекати кілька днів, заки втрапили на авдієнцію до Молоса. В місті саме розпочався великий літній ярмарок і пентарх нікого не приймав. Утім, Торій цим анітрохи не засмутився, навпаки, він був просто щасливий, що довше тут побуде і матиме змогу взяти участь у веселих ярмаркових заходах. Адже Італь був чималеньким містом, принаймні, найбільшим, які йому доводилося досі бачити. Він розкинувся над Чорною затокою в гирлі ріки Альга́р. Тут був великий порт, куди заходили кораблі із західних та південних провінцій, зосібна і зі столиці імперії Седіолана, і навіть океанічні судна з Північно-Земельного королівства й инших далеких країн. У місті було розташовано силу-силенну крамниць, маґазинів, готелів, лазень, масажних сальонів, люпана́ріїв, кінозаль й инших розважальних закладів, люксусових ресторацій, пишних шантанів, затишних барів, невеличких кавярень, дешевих харчівень, брудних шинків та ора́нд, які кишіли чужоземними купцями в розкішних алтаба́сових жупанах, метикуватими крамарями, які навіть пісок перетворювали в гроші, синкками вельмож з повними кишенями срібних, золотих, а то й діямантових імперіялів, пихатими скоробагатьками, на пальцях яких виблискували заса́дисті персні із самоцвітами, всілякими шукачами пригод, позбавленими страху та сумління, біснуватими мандрівниками, які, здається, тільки те й робили, що тікали самі від себе, благува́тими богомольцями, прочанами до святих місць, понурими солдатами-найманцями, моряками-одчайдухами, кости́рниками з махлярськими кре́нілями в потайних кишеньках сурдутів, картярами-шулерами та й попросту злодіями, авантурниками, шахраями, ошуканцями, дурисвітами, масали́ґами, мантярами, оби́хвостами, себто усяким чудернацьким людом чи не зі всіх країн світу.
87. Байбула, дзиґарик та два мідні імпери ч.2
http://ua-human.blogspot.com/2015/03/86-2.html
Немає коментарів:
Дописати коментар