Зими у Седіолані були напрочуд мякими. Навіть у найстуденішу пору тут рідко коли замерзали калюжі на вулицях, а сніг, якщо й випадав, то ніколи не лежав довше, ніж два дні. Теплі вітри з Гіяцинтового океану щоразу хутко проганяли заморозки, принесені з півночи холодним сі́вером. Така легка зима панувала на всьому південному узбережжі Діямантової імперії, а в Седі́йській долині, в яку з півдня глибоко врізалася Рожева затока, благодатні океанічні вітри проникали мало що не до підніжжя Драконових гір. Седіолан розкинувся у гирлі ріки Седи над самою Рожевою затокою, у місці з прекрасним підсо́нням без надмірної спекоти вліті і дошкульної холоднечі взимі.
Імператор Балтазар Другий сидів скулині́г на козетці у зеленій плисовій піжамі біля вікна своєї спальні у Блакитному палаці й уважно дивився на червоно-чорного соловя, який, коли-не-коли пострибуючи в позолоченій клітці, ледь чутно витьохкував якусь простеньку і дещо сумну мелодію. Клітка стояла на лискучому підвіконні з горіхового дерева, а за вікном у саду тихо падав лапатий сніг. Розлогі маґнолії, морелі, райдерева, низенькі кущі ґортенсії, альтанки, обвиті червоним плющем, доріжки з фіґурними деревяними лавками — все було біле від снігу. На його тлі соловей зі своїми виразними червономи й чорними смужками на оперенні мав надзвичайно гарний вигляд. Імператор довго не міг відірвати від нього очей. Він був глибоко переконаний, що гарнішої пташки немає в цілому світі.
«Цінь-цінь-тіюя-й-ух-фрліть-фрліть-тррррр!» — співав соловей, закинувши назад голівку. У блискові його маленьких темних оченят відображалося щось невимовно печальне.
-Ну що це, що це з тобою?! — запитував стурбовано Балтазар Другий.
Йому було дивно, що соловей раптом почав щебетати серед зими. Адже раніше він завжди співав тільки навесні, коли природа навкруги прокидалася, скрізь буяла зелень і пахло квітами.
-Чи, бува, не занедужав ти? — імператор притулив лице до прутів клітки. Вузеньке пасмо його чорного волосся зсунулося й звисало біля чола.
-Діюрть-діюрть-фіць-фіць-фіць-пію-у-у-у-у-у! — проспівав соловей і замовк, забившись у куток.
-Не до добра це, — прошепотів Балтазар Другий і встав з козетки. — Не до добра, — повторив він і, мяко ступаючи по килимі легкими, уцяцькованими перлямутром пантофлями, підійшов до широкої полірованої шафи, що стояла в протилежному кінці спальні. У ній зберігалися його найулюбленіші книги -- життєписи ченців з гори Іфи, порадники, як відганяти диявола від людських осель, відьмацькі й химоро́дницькі посібники, альбоми магічних знаків, сонники, трактати про потойбіччя тощо. Балтазар Другий вийняв із шафи грубезну книгу у сапяновій оправі — збірник пророцтв Святого Ма́ркуса, і, сівши на дзи́ґлик, розгорнув її. Його лице миттю набрало святобливого виразу і він поринув у читання.
Минув лишень рік, як імператор оклигав після тяжкого паралічу, який знагла розбив його на березі Ґлядіолюсового озера, що містилося у найглухішій місцині парку Літнього палацу. Майже вісім місяців він пролежав прикутий до ліжка невспромозі поворухнути ні рукою, ні ногою. І весь цей час його свідомість то потьмарювалася, то знову прояснювалася. Иноді Балтазар Другий марив по кілька днів поспіль, і всі придворні вже починали з жахом думати, що він помирає. Але імператор щоразу очунював. «Я ще живий!» — ослаблим голосом говорив він і зараз же проганяв від себе юрбу доглядальниць, слуг з їжею на тацях, камердинерів, а разом з ними і лікаря-академіка Базилікса та старезного скоцюрбленого у дугу канцлера Друїда, які ні на крок не відступали від його ліжка.
Балтазар Другий усякий раз, коли до нього поверталася ясність розуму, не виявляв жодного бажання з кимось розмовляти і єдине що робив, це продовжував мовчки лежати на своїй мякій постелі, вкритий по саму шию пуховою периною, утелющивши очі у яку-небудь річ у спальні, наприклад, у картину зі сценою полювання на велетенського рудого ведмедя, бурштиновий канделябр із золотими дзвониками чи білу аеронову скриньку, де зберігалася безцінна реліквія — перстень з прегарним блідо-блакитним аквамарином покійного імператора Мельхіседека Ситого. У такі хвилини тільки його найулюбленіша служниця Солюксія користувалася винятковим правом запитатися, чого бажає імператорова душа. Однак це було їй і не дуже потрібно, бо Балтазар Другий, коли приходив до тями, завсіди вимагав одного й того ж - принести йому сорґового бальзаму, намастити волосся товщем рака-пекілоґамаруса і зробити манікюр. Це останнє було для Солюксії найважчим, бо покі́ст для манікюру обовязково мав мати щоразу якийсь особливо вишуканий відтінок на основі лише двох фарб — у́мбри та інди́ґо.
Уставати з ліжка імператор почав десь на початку січня минулого року. Здоровя покволом вертало до нього, але до повного видужання було далеко, і він ще цілих пів року почував себе дуже немічним, пересувався за допомогою камердинера, опираючись на легенький з малахітовою бамбулькою ціпок, який, якщо виникала потреба, міг умах перетворитися на стілець, гамак або парасольку. Їсти сам теж не міг, бо руки його були ще дуже слабкі, весь час тремтіли і не могли довго тримати ложки чи видельця. Тому годувала Балтазара Другого Солюксія, вона ж садовила його і на нічний горщик з тьмаво-блакитного лязуриту (ним користувався ще імператор Балтазар Перший), допомагала спеціяльним масажуванням живота випорожнюватися, чистила йому зуби мініятюрними щіточками із срібними ручками, мила лице й руки, купала у великій золотій балії, що тепер постійно стояла в спальні за парава́ном із синього ґабардину, одягала й роздягала його, вкладала спати, присипляла, тихенько наспівуючи дитячу пісеньку про царів Мишуна́, Куркоди́ма й Цуру́пала, й виконувала безліч инших найхимерніших його забаганок.
Імператор цілу зиму й весну просидів у Блакитному палаці. Незважаючи на наполегливі поради лікаря Базилікса частіше бувати на свіжому повітрі, він до самого червня ні разу так і не вийшов прогулятися попід вікнами палацу, де спеціяльно для нього було заасфальтовано звивисті доріжки, вздовж яких навесні рясно цвіли спочатку сині, білі й жовті тюльпани, а потім і пурпурові півонії. Більшість часу Балтазар Другий проводив або у своїй спальні, де розкладав магічні карти й ворожив на кипарисових паличках, або просиджував у Білій залі біля мармурового басейну, розглядаючи у воді велетенських коропів і час від часу поринаючи у якісь свої мрії.
Нікого з придворних, крім лікаря Базилікса і канцлера Друїда, імператор до себе не допускав, не проводив жодних нарад, не назначав авдієнцій, не приймав донесень, звітів, реляцій про державні справи. Вже близько року, від самого дня свого повернення з фронту до Седіола́на й усамітнення у палаці, Балтазар Другий для зовнішнього світу залишався глухим та німим. Його цікавили лише події, які відбувалися у його власному серці.
Тим часом уже другий рік ішла Велика північна війна, яка принесла Діямантовій імперії страшні руйнування і забрала десятки тисяч людських життів. Становище на фронті було вкрай важке. Армія короля Рафанаїла повністю окупувала всі північні провінції. У ворожих руках опинилися два найбільші порти -- Брайбіна́р і Туна́р, а також стратегічно важливі міста -- Чавна́р, Селе́н і Сізре́к. Наприкінці липня 7257 року королівські війська в запеклому бою під містом Мі́ркою розгромили дванадцять останніх леґіонів Пятої та Шостої імперських армій і четвертого серпня дійшли до ріки А́йси, обложивши головне місто західних провінцій Голія́ф. Тут їхнє просування було на деякий час зупинено Четвертою імперською армією. Нею командував генерал Помпаду́р, опецькуватий чоловік із жахливо спотвореною бли́знами лівою частиною обличчя, якого вояки недолюблювали за похмуру вдачу і між собою називали не инакше як Потворою.
Головнокомандувач імперських військ маршал Хризосто́м добре усвідомлював небезпеку, яка нависла над Діямантовою імперією. Усю її величезну територію розділяли зі сходу на захід Драконові гори і дістатися суходолом з північних провінцій у південні можна було лише узбережжям на крайньому заході, де закінчувалися гори і розкинулася стокілометрова рівнина Панаце́я, по якій протікала ріка Айса і стояло місто-фортеця Голіяф. Цілком зрозуміло, що падіння Голіяфа відкривало шлях ворогові в південні провінції і ставило під безпосередній удар столицю імперії Седіолан.
Під Голіяфом ворожу армію треба було зупинити за всяку ціну. Тому маршал Хризостом (він тепер безвиїзно сидів у Седіолані, перебравши на себе всі питання, повязані з війною), як тільки одержав донесення про облогу голіяфської твердині, зараз же дав телефонограмою наказ генералові Помпадурові стояти на смерть. У наказі, зокрема, зазначалося: «Полягти за імператора — найвища честь для леґіонера. Вояк, який посміє покинути поле бою, буде задушений ганебним нейзильбе́ровим зашморгом». Одночасно він послав телефонограму до міста Пі́на над Білою затокою, де була розквартирована Третя імперська армія, з наказом командувачу армії генералові Філокте́тові негайно перекинути всі його тридцять леґіонів на підмогу Четвертій армії.
Хризостом, звичайно, розумів, що однієї Третьої армії не вистачить, аби зупинити наступ королівських військ. Під Голіяф на допомогу виснаженій армії генерала Помпадура конче треба було послати щонайменше дві армії. Але на лихо найближчою до фронту була Перша армія, яка стояла в Седіолані і підпорядковувалася лише безпосереднім наказам імператора. Командувач цієї армії генерал Язо́н заявив Хризостомові, що без дозволу Балтазара Другого не виведе зі столиці жодного леґіонера. «Хай навіть сам Господь говорить вашими, пане маршале, вустами, але я не порушу своєї присяги!» — коротко кинув він, почувши, що хоче від нього головнокомандувач.
Усі спроби Хризостома пробитися на авдієнцією до Балтазара Другого, щоб одержати дозвіл на відправку Першої армії на фронт, завершилися невдачами. Одного разу він навіть підстеріг, коли імператор виходив із бібліотеки, і кинувся йому під ноги з криками, щоб той вислухав його. Але Балтазар Другий був настільки заглиблений у себе, що пройшов мимо, не звернувши на розпластаного на підлозі маршала ні найменшої уваги. Двоє кремезних ґвардійців, які вмить відтягли бідолаху від імператора, добряче тоді віддухопелили його і віддали в руки начальникові Таємної служби Теодорові. Хризостомові довелося витратити не одну сотню діямантових імперіялів і використати всі свої звязки та впливи, щоб уникнути страшного звинувачення в замахові на імператора. І якщо б не війна, то ще невідомо, чим би все це могло для нього закінчитися.
Облишивши марні надії на Першу армію, Хризостом послав наказ командувачеві Другої армії генералові Ґа́рпію негайно висилати на фронт свої леґіони разом з усім резервним озброєнням, особливо важким. Ця армія перебувала у найвіддаленіших південно-східних провінціях у місті Мевола́ні, над мальовничим озером Веселим. Від лінії фронту її відділяла величезна відстань — понад чотири тисячі кілометрів.
А на фронті події розгорталися катастрофічно. Королівські війська в середині серпня кількома потужними атаками важкої кавалерії (це були спеціяльні з’єднання кірасирських та драґунських дивізій, головною зброєю яких були грізні двометрові пищалі та крилаті келепи) прорвали оборону Четвертої армії, захопили Голіяф і, переправившись через Айсу, ринулися на південь. Третя імперська армія генерала Філоктета так і не встигла прийти на допомогу стікаючим кровю леґіонам генерала Помпадура, які цілих десять днів героїчно стримували ворожий наступ. Більшість леґіонерів Четвертої армії загинули в оточенні, відчайдушно обороняючись. Решта потрапила в полон. Генерал Помпадур, побачивши загибель своєї армії, у розпачі розпанахав собі черево двосічним запоя́сником і через два дні у страшних муках помер. Королівські солдати знайшли його тіло на березі Айси і закопали в спільну могилу разом з иншими полеглими леґіонерами.
У вересні армія короля Рафанаї́ла вже була на підходах до міста А́сти. Тут їй і перегородили шлях леґіони Третьої армії, які незадовго перед тим прибули до Асти залізницею і ще не встигли до ладу́ повикопувати шанці, побудувати редути, обриштувати у потрібних місцях гавбиці й мортири і взагалі належно підготуватися до оборони. Леґіонери цієї армії вважалися неперевершеними майстрами фортифікаційної справи і були непереможними, коли їм вдавалося добре налаштувати оборону. Королівські генерали, які знали про це, кинули свої дивізії в атаку просто з маршу, аби не дати леґіонерам завершити оборонні споруди. Бої були надзвичайно жорстокі, і генерал Філоктет, щоб зберегти сили (цього у своїх наказах вимагав маршал Хризостом) змушений був невдовзі здати Асту і поволі, з чималими втратами, часто залишаючи вбитих та поранених, відступати на схід, сподіваючись через три-чотири тижні з’єднатися з леґіонами Другої армії, які рухалася із Меволана на захід.
До середини листопада королівське військо просунулося на схід майже на шістсот кілометрів і вийшло до ріки Мі́ци. Фронт розтягся на північ від Білої затоки далеко за місто Нест, славне своїм гіподромом і кінними перегонами на колісницях. На щастя, залізниця між містами Пі́ном та Нестом і самі міста залишилися під контролем генерала Філоктета, що потім дуже допомогло під час боїв, бо у кілька разів збільшило маневреність імперських леґіонів. У ті ж дні відбулося і довгождане з’єднання з Другою імперською армією, ешелони якої врешті прибули з Меволана. Десятки ваґонів з провіянтом, стрі́ливом, новенькі танки, метальні машини, ґраційні гавбиці всіх модифікацій, коротколюфі важкі мортири і особливо велетенські бомбарди, які стріляли тристакілограмовими гарма́тнями, начиненими бабе́фом, строго засекреченою суперпотужною вибуховою речовиною, — уся ця маса грізної зброї, що прибула разом з Другою армією, дуже підняла бойовий дух леґіонерів генерала Філоктета.
На світанку двадцятого листопада обєднані імперські армії контратакували ворожі позиції. Спочатку в бій пішла легка кіннота — бриґади уланів та гусарів, за ними рушили піші леґіони ґренадирів з ґранатами, а потім і швидкохідні танки. Артилерія підтримувала наступ безперервним прицільним вогнем. По відчайдушній шестигодинній битві, в якій полягла майже половина імперської кінноти, фронт удалося прорвати у двох місцях, під Нестом і Піном. Це змусило королівські дивізії панічно відступати по всій лінії фронту, щоб уникнути загрози оточення. Під ударами обєднаних Третьої та Другої імперських армій, командувачем яких було призначено генерала Ґарпія, військо короля Рафанаїла за якийсь місяць знову відкотилося до міста Асти і продовжувало відступати далі на північ.
Це була велика перемога. Звістка про неї відразу сколихнула Седіолан, і вулицями столиці прокотилися радісні маніфестації, які, на жаль, подекуди проявилися в дещо диких формах, і юрмища збуджених людей довелося розганяти загонами ґвардійців. «Радість наших занадто буйних громадян, які в розумовому потьмаренні взялися громити крамниці, перевертати карети й підпалювати автомобілі, довелося втихомирювати кістяними прутами!» — писала про ці події газета «Звізда імперії».
На той час імператор уже майже видужав і міг ходити сам без камердинера, не потребуючи навіть опиратися на ціпок. Проте він і далі продовжував жити у повній ізоляції від усього, що відбувалося за межами палацу. Вдень читав книги або розкладав магічні карти, а ввечері, наче тінь, блукав залями палацу, часто виходив у сад і бродив там до пізньої ночи серед кавових дерев та миртових кущів, а иноді несподівано сідав у двомісну карету, запряжену четвериком білих коней, і їхав до собору Святої Єлизавети, де у білій кварцитовій гробниці була похована його бідолашна сестра принцеса Ніоба, і там у задумі просиджував до світанку.
Під час однієї такої нічної поїздки до собору Святої Єлизавети (а це було саме двадцятого листопада), Балтазар Другий наказав зупинити карету і запитав канцлера Друїда, який супроводжував його:
-Що це так багато людей на вулицях? Чого вони співають і веселяться?
-Наші війська перемогли в битві над рікою Мі́цою, ваша величносте, — відказав Друїд, поправляючи на сидінні чорну оксамитову подушку. Через скандзюблену спину, яка в нього вже майже не розгиналася, він не міг довго всидіти на одному місці.
-І що, ворог відступає?! — вражено скрикнув імператор.
-По всьому фронті, ваша величносте, — канцлер з острахом глипнув своїми підсліпуватими очима на Балтазара Другого, бо ніколи не був певен, чого чекати від нього -- гніву чи ласки.
-Повертай назад до Блакитного палацу! — гукнув імператор машталірові. Тоді повернувся до канцлера. — Завтра у Багряній залі проведемо військову нараду.
Звістка про перемогу вдух вивела Балтазара Другого з оціпеніння, яке протривало майже два роки. Він відчув приплив сил і відразу взявся до державних справ. У палаці знову завирувало життя. Майже щодня проводилися наради, віддавалися накази, приймалися донесення з місця бойових дій. Цілий місяць імператор з великим запалом віддавався кипучій діяльності, з ранку до вечора проводячи час у Багряній залі, де містився спеціяльний пульт радіо- й телефонного звязку з фронтом і головними військовими базами запілля. Там же перебував маршал Хризостом з цілою галайстро́ю штабових офіцерів. Усі вони юрмилися біля велетенської мапи з численними стрілками, рисками, квадратиками, кружечками та иншими позначками, які відображали щоденну воєнну ситуацію або вказували на тільки-но запляновані бойові операції. Генерали, полковники, підполковники, майори страшенно галасували, сперечалися, хапали один одного за еполети й рукави френчів, вимахували руками, раз поза раз тицяючи ебонітовими указками в мапу, і замовкали лише тоді, коли Балтазар Другий, який мовчки сидів за столом, зрапта ударяв у величезного мідного ґонґа, щоб оголосити якийсь наказ або, коли дзвонив телефон і значковим треба було прийняти черговий комунікат про події на фронті.
Проте по новому році, в січні, коли тихі парки, сквери із зачучверілими квітами на клюмбах, вимощені гладкими плитами вулиці й площі Седіолана щораз частіше ставали білими від снігу, а вода у нефритових вазах-водограях у внутрішньому дворі Блакитного палацу щоранку пришерхала тоненьким льодком, Балтазар Другий поступово охолов до війни і що не день, усе менше цікавився її перебігом. «Не можна всю увагу скупчувати тільки на війні, в імперії є й инші важливі справи», — говорив він канцлерові Друїдові, коли той нагадував йому, що за півгодини у Багряній залі має відбутися чергова військова нарада або вручав суплі́ку від групи штабових офіцерів, які були незгідні з маршалом Хризостомом і пропонували альтернативний плян якої-небудь бойової операції.
А з фронту щодня приходили переможні рапорти й реляції. Королівська армія неухильно відступала на північ і на початку січня врешті була відтіснена за ріку Айсу. Місто Голіяф і вся Панацейська долина знову стали імперськими. Тепер залишилося звільнити від ворогів північні провінції.
Балтазар Другий, який уже майже годину самозаглиблено читав пророцтва Святого Маркуса, враз стрепенувся і опустив книгу. Щось наче кольнуло його в серце. І він з вибалушеними нетямущими очима дивився поперед себе, не розуміючи, що так раптово збурило його душу. Це було ніби затаєне бажання, невиразна згадка, якийсь бентежний призабутий образ. Він відчував його, але що це і звідки ніяк не міг узяти до тями. У памяті вихором кружляли безліч подій: леґіонери, шанці, свист куль, карети, залиті світлом залі, вишукані кавалери, пані́ в муслінових сукнях, танці, музика, прогулянка на човнах, плюскіт води, розквітлий бузок, зелень дерев, сонце, блакитне небо… Але все це було не те.
Балтазар Другий розгорнув книгу і знову спробував читати. Проте слова стрибали, зливалися в суцільні чорні смуги і він нічого не міг розібрати, жодної фрази. Здавалося, що якась невідома сила не бажає, щоб він читав. Його охопило замі́шання, пройняв страх. На лобі виступив холодний піт.
Він устав з дзиґлика і непевними кроками рушив до шафи, щоб покласти книгу. Руки його тремтіли. Коли він відчинив дверцята, книга вислизла й шелепнулася на підлогу. Але вона не просто впала, а, вдарившись об паркет, підстрибнула й розгорнулася на сторінці з розділом, який починався на велику червону літеру Л. Тільки він її побачив, як у голові сяйнуло наче блискавкою. І він згадав. Теплий вечір. Пахучі ґлядіолюси. Озеро. Поетеса Ляура стоїть по коліна у воді, а на її білих пукатих персах червоняться блискучі водяні краплі.
«Боже, як я міг забути! — вигукнув він, — я ж відчув тоді, відчув жар того дивного вогню!» Його всього аж трусило від хвилювання. Імператор кинувся було до дверей, але за два кроки від них він раптово зупинився. У повітрі перед дверима похитувалася якась велика чорна цятка. Це був павук-хрестовик, який спустився із ґзимса над дверима й завис на тонесенькій павутинці. «Павуки означають… Що означають павуки?»-- замислено прошепотів Балтазар Другий, відчуваючи, як щось тривожне накотилося на нього. Він знову підійшов до шафи і довго у ній порпався, перекладаючи книжки з місця на міце, аж поки десь із верхньої полиці не видобув невеликого томика з двома срібними квадратами та колом на шарлатовій палітурці, дуже запорошеній та пошмугляній. Це був славнозвісний довідник «Тлумачення чисел, знаків, фіґур та инших рисованих символів», складений триста років тому в І́фському монастирі ченцем Гордія́ном, про якого ходила леґенда, буцімто його душа, по тому як розлучилася з тілом на горі І́фі, спустилася в долину, і з того часу теплими літніми ночами Гордіяна зчаста можна побачити, як той плаває вутлим човником в озері Сумному.
Імператор підійшов до вікна, де стояла клітка із соловєм, і, спершись ліктями на підвіконня, став квапливо гортати сторінки довідника. Але тільки-но він знайшов розділ про павуків, задзвонив дзвоник і до спальні ввійшов цибатий камердинер в перуці та зеленій ба́рмі:
-Ваша величносте, канцлер Друїд з важливим воєнним повідомленням!
-Хай заходить, — не обертаючись, буркнув Балтазар Другий. Він водив пальцем по розгорнутій книзі й упівголоса читав: «Павуки — символи здебільшого нейтральні. Оцінка, дія і наслідок дуже залежать від зовнішніх обставин. Хрестовики найбільш зловісні з ряду, але сприймати їх належить не як перешкоду, а як спонукання до дії». Імператор перервав читання, бо з’явився канцлер Друїд.
-Ваша величносте, фльота короля Рафанаїла сьогодні ранком висадила десант у наше запілля й бомбардує Пін та Авло́м, — мовив канцлер, кліпаючи водянистими очима. Через його скарлючену спину ніколи не можна було зрозуміти, чи він кланяється чи просто стоїть.
-Хай Хризостом вишле туди ескадру адмірала Маєста́та,-- Балтазар Другий закрив книгу. — Для захисту столиці в Рожевій затоці достатньо буде і трьох дредновтів.
-Наказ про це підготовлено, потрібен лише ваш підпис,-- Друїд вийняв папір з наказом і подав імператорові.
-Я хочу бачити Ляуру, — Балтазар Другий підійшов до секретера, узяв гусяче перо і, вмочивши його в золотий каламар у вигляді жаби з роззявленим пи́ском, розписався у наказі.-- Увечері Ляура має бути тут, — повторив він, повертаючи наказ Друїдові.
-Вона буде неодмінно, ваша величносте! — схилив голову канцлер і по́ступцем вийшов геть.
Імператор назначив авдієнцію Ляурі у Рожевій залі, у якій сам майже ніколи не бував, а якщо й заходив зрідка, то не довше, ніж на кілька хвилин. Це було надзвичайно гарне і навіть пишне приміщення. Стіни в ній були облицьовані легким ясно-рожевим мармуром. Стеля, пілястри й капітелі виблискували позолоченою ліпниною. На вікнах висіли табинові штори у полумяно-червоних трояндах, а на стінах — чудові гобелени із квітучими садами. Усі стільці, крісла, фотелі, канапи, софи, отоманки, тапчани, козетки були оббиті сріблястим або золотистим алтаба́сом найріжноманітніших відтінків рожевого кольору, а підлога викладена візерунчастим паркетом з червоного дерева.
Ляура мала з’явитися до Рожевої залі перед самим заходом сонця. Цього дня Балтазар Другий ні на хвилину не переставав думати про неї. Він почував у душі страшенний неспокій. І що нижче опускалося сонце, то сильніше калатало його серце. Камердинери, які допомагали йому одягатися, говорили потім художникові Мельхіору, що ніколи не бачили його таким схвильованим.
До залі імператор прийшов на півгодини раніше. Лице в нього було дуже бліде, очі нервово поблискували, і сам він весь тремтів як осиковий листок.
«Чого я боюся? — подумки підбадьорював себе імператор.- Адже Гордіян твердить, що павук — це дуже сприятливий символ, якщо діяти енерґійно. Я мушу опанувати себе». І він розправляв плечі, піднімав гордовито голову й, імітуючи рішучість, ходив сягнистими кроками по залі, але позбутися проклятущих дрижаків ніяк не міг.
Перед самим приходом Ляури Балтазар Другий сів на широке мяке крісло, висока спинка якого була прикрашена золотим імператорським гербом (пятипелюстковою квіткою на розпростертій стрічці), і застиг, ледь схиливши голову і міцно стисши пальцями гнуті геба́нові бильця, аби приховати тремтіння рук. Крісло стояло посередині залі й імператор сидів повернутий лицем до дверей, звідки мала з’явитися поетеса. Він мав на собі розкішний яскраво-червоний шевйотовий камзол із сапфіровими застібками, його лискуче чорне волосся було гладко зачесане назад, а повіки великих темних очей зрідка посіпувалися. Збоку на білому столику стояли порцеляновий таріль з оливками, темна шкляна фляшка із сорґовим бальзамом і два кришталеві келихи. Під час авдієнції він заборонив уходити до залі будь-кому з придворних чи слуг, у тому числі й Солюксії.
Ляура з’явилася в сто́тно призначений час. Сонце вже стояло низько над пругом і золотило вдалині засніжені дахи будинків, коли поетеса відчинила двері й увійшла до Рожевої залі. Вона була одягнена у темно-фіолетову, з ледь помітним червонавим полиском сукню з дорогої саєти, яка вільно облягала її повні стегна і сягала до самого споду, волочачись по підлозі. На шиї та грудях, ніжну білину яких підкреслював облямований жовтими фестонами овальний ви́кот, не було жодної прикраси. А брунатне, майже чорне Ляурине волосся, стягнене золотою парчевою стрічкою, спадало хвилями на її плечі.
Виклик імператора налякав Ляуру до смерти. Від того нещасливого дня, коли його розбив параліч на Ґлядіолюсовому озері (а відтоді минуло рівно рік і вісім місяців), сердешна поетеса весь час жила в очікуванні лиха. І хоча ніхто з придворних не здогадувався, що саме Ляура безпосередньо спричинилася до тяжкої імператорової недуги, вона була певна, що Балтазар Другий, як тільки видужає, неодмінно покарає її. Однак місяці збігали за місяцями, а її чомусь ніхто не рухав. Урешті під кінець минулого року, коли імператор зовсім виздоровів і пройшло два місяці, як він займався державними справами, в Ляуриному серці затеплилася надія, що Балтазар Другий нічого не памятає про Ґлядіолюсове озеро. Але цей несподіваний виклик на авдієнцію вмах убив її надію. Вона миттю згадала всіх бідолашних жінок, яких імператор жорстоко покарав за необачно виявлені до нього почуття, згадала, зокрема, вирячені від болю очі і нестямний йойкіт нещасної Сабі́ни, яку спалювали шість років тому на площі Святих Отців під моторошний гул тулумбасів і була певна, що її також чекає така доля. «Ось і прийшла розплата за моє божевільне кохання!» — у жасі шепотіла вона.
Того дня Ляури не було в Блакитному палаці. Посланці канцлера Друїда відшукали її в будинку професора Даґетала на Загубленій вулиці, де той усамітнено мешкав, маючи до послуг лише двох слуг. Останніми роками вона часто відвідувала помешкання професора, проводячи в нього иноді по кілька днів поспіль.
Звістка, що Ляуру викликає імператор, застала поетесу у найневідповідніший момент. Вона з закоченою на спині батистовою спідницею сиділа рачки на оббитому попелястою шагреневою шкірою дивані, що стояв біля полиць з творами Святого Андрона, і з чималою цікавістю гортала ілюстровану монографію Онисифо́ра «Співочі птахи імперії». А Даґетал, без сорочки, у домашніх каламайкових штанах із шлейками на голе тіло ніжно гладив долонями величезні округлі сідниці поетеси і вправними рухами звільняв її від тоненьких мережаних пантальоників. Несподіваний стук у двері, і поява слуги, який повідомив, що з Блакитного палацу прислано карету по Ляуру, дуже зіпсувало настрій професорові, а поетесу так налякало, що вона зойкнула й упала непритомна на розгорнуту книгу, тицьнувшись носом у сторінку, де була зображена жовто-фіолетова амади́на у польоті.
Даґеталові довелося мало що не півгодини приводити нещасну поетесу до тями, кроплячи її мятною водою, даючи нюхати корінь живокосту, раз поза раз термосячи за плечі й ляскаючи по щоках ґумовою мухобійкою. І весь цей час очі її закочувалися догори, а голова й руки безсило падали на диван. Проте наказ імператора хочеш-не-хочеш треба було виконувати, і Ляура врешті очуняла і, трусячись від страху, біла як крейда, одяглася і мовчки рушила до карети. Вона так і відїхала до палацу, не промовивши до Даґетала жодного слова.
Вираз обличчя, з яким Балтазар Другий зустрів Ляуру, був страшний. Поетеса ще ніколи не бачила імператора таким. Він сидів нерухомий, з випрямленою спиною і дивися на неї крижаними цятками очей. Жодної теплої риски не прозирало на його блідому із жовтавим відтінком обличчі. А дві, наче виліплені з воску, червонувато-сині смужки губів, здавалося, могли вимовляти лише одне слово — смерть.
Ляура зробила кілька кроків і відчула, що перед очима двоїться і сили покидають її. Ноги в неї підломилися і вона впала на коліна.
-Я завинила перед вами, ваша величносте, — пробелькотіла поетеса ні жива ні мертва зі страху.
-Підійди ближче, — неголосно мовив імператор. Він сидів нерухомий у тій же позі.
Вона спробувала звестися, але змогла ворухнути лише правим коліном. Від цього руху з-під сукні виткнувся краєчок її сріблястого мештика зі зміїної шкіри.
-Устань і підійди ближче, — повторив Балтазар Другий. Він дивився на Ляуру і не міг отямитися від здивування. Від неї віяло пусткою. Не було навіть натяку на той паморочливий жар, яким пройняло його на Ґлядіолюсовому озері. «Може там була не вона, а якась зовсім инша жінка», — майнуло в його голові.
-Це ти була тоді на Ґлядіолюсовому озері?
Ляура через силу зіпялася на ноги й стояла похитуючись, наче пяна. Вона не знала, що відповідати. «Зізнатися чи ні? Якщо скажу «так», буду покарана, якщо — «ні», мене можуть звинуватити у неправді,» — думала вона і серце її мало не вискакувало з грудей.
-Відповідай! — вереснув імператор і вдарив руками по бильцях крісла. На вказівному пальці його правої руки сяйнув, відбиваючи промені призахіднього сонця, великий жовтаво-чорний діямант, відомий в імперії під назвою «Око безодні». Блиск коштовного каменя, наче гострим стилетом, уджиґнув Ляуру в очі.
-Так, це була я, — у розпачі мовила вона і вся затремтіла, вважаючи, що доля її вже вирішена.
Проте відбулося щось зовсім несподіване. Балтазар Другий не впав у гнів, не затрясся у шаленстві, а запитав спокійним, навіть з відтінком якоїсь поблажливости голосом:
-Що ти там робила?
-Купалася, ваша величносте, — Ляура з надією глипнула на імператора, але в його гарних чоколядових очах не побачила нічого, крім насторожености і холодного блиску, від якого леденіло серце. «Добре, що в ньому хоч мигнуло щось людське»,-- подумала вона.
-Підійди і сядь сюди, — імператор указав рукою на низеньку, покриту камлотовим покривалом тахту, яка стояла навпроти його крісла.
Ляура ступила крок і відчула, що не зможе йти. Від страху її ноги, які були в мештах на високих підборах, підверталися.
-Дозвольте зняти мешти, ваша величносте, — простогнала поетеса.
-Можеш зняти, — кивнув Балтазар Другий, який не відривав від неї очей, напружено стежачи за кожним її рухом.
Ляура дрижачими руками зняла мешти. Імператор побачив рівненькі пальці її ніг з пофарбованими сліпучо-червоним сандалом нігтями. Цей колір був настільки яскравий, що легко пробивався крізь білі шовкові панчохи, які мала на собі поетеса. Серце Балтазара Другого затріпотіло. Він відчув, як його тілом прокотилася тепла хвиля. Це було те саме тепло, яке обпекло його тоді на озері. Наче під гіпнозою, заворожено стежив він за Ляурою, яка повільно підійшла до тахти і сіла на неї, сховавши ноги з фарбаваними нігтями під довгими фалдами своєї сукні.
Коли поетеса всілася, Балтазар Другий ще довго мовчки зорив на неї безтямним поглядом. Тепло, яке він відчув, прокотилося й зникло. Це була лише мить. Й імператор тепер навіть не був певен, що воно взагалі було. «А, може, мені все це примарилося і я нічого такого не відчув?» Він пильно вдивлявся в Ляуру, яка, вся зіщулившись зі страху, тихо сиділа перед ним.
-Ти пишеш вірші? — нарешті порушив мовчанку Балтазар Другий. Його голос злегка дрижав.
-Так, ваша величносте, — вона спробувала посміхнутися, але замісць посмішки її лице скривилося у болісну ґримасу.
-Я ніколи не любив поезії, — в задумі мовив імператор і повернув голову до вікна, де за засніженими дахами щораз нижче й нижче сідало сонце.
По тому знову запала мовчанка. Ляура гляділа на Балтазара Другого, а він дивився у вікно. Раптом вона зловила себе на тому, що у захваті розглядає обриси його профілю — рівний ніс, невеличкий випин надбровних дуг, тонкі губи. «Боже, як я кохаю його, — подумала вона, — Я кохатиму його навіть, коли мене страчуватимуть».
-Але я, здається, міг би змінити своє ставлення до віршів, якби ти пояснила мені їхню суть, — він повернув голову до Ляури.
-Так, ваша величносте, я зроблю все, що в моїх силах,-- вона покірно схилила голову і хвилясті пасма її брунатного волосся заблискотіли кольоровими переливами під пурпуровим сонячним промінням.
-Покійна принцеса Ніоба колись казала мені, що в поезії… — імператор знагла замовк, не доказавши. Йому здалося, що десь під животом він знову відчув наче легкий струмінь того дивного тепла. «Це було воно чи мені тільки мариться?» — подумки запитав себе Балтазар Другий і відчув, що від хвилювання в нього пересохло в горлі.
-Подай мені бальзаму, — мовив він, важко вимовляючи слова. Язик у нього в роті був як деревяний.
Ляура підійшла до столика, тремтячими руками налила бальзаму до кришталевого келиха і піднесла імператорові. Він кількома довгими ковтками випив і, витираючи вуста білою хустинкою, тихо кинув:
-Собі налий теж.
-Дякую, ваша величносте, — поетеса налила собі бальзаму до другого келиха і теж випила. Руки її весь час дрижали. Страх не покидав її ні на мить.
-Ніоба казала мені, що поезія буває двох видів, — Балтазар Другий унурив учі в Ляуру, яка стояла з келихом зовсім близько від нього, й спостерігав, як сонячні промені пробігають по її гарному брунатному волоссі і змушують його радісно поблискувати. Це були останні промені, бо сонце вже майже сховалося за засніженими дахами. І йому раптом теж захотілося попестити її волосся. Він спробував було простягти руку, але вона наче прикипіла до гебанового бильця.
-Так, ваша величносте, це героїчний епос і любовна лірика, — Ляура поклала келиха на столик і, глянувши на імператора, несподівано відчула в його очах щось таке, чого раніше вона не зауважувала. За жорстким блиском його темних очей крилося щось дуже тендітне й трепетне.
-І який з цих видів найкращий? — запитав Балтазар Другий.
-Другий, ваша величносте, бо немає нічого вищого за кохання, — мовила Ляура і сама злякалася своєї сміливости.
-Чому?
-Не знаю, ваша величносте, — сумно посміхнулася вона і знову сіла на тахту.
Імператор устав з крісла і, взявши зі столика порцеляновий таріль з оливками, поклав його біля Ляури.
-Я люблю оливки, а ти? — він поклав оливку до рота.
-Я просто обожнюю їх, ваша величносте, — вона теж узяла оливку.
-Гадаю, що наша бесіда про поезію не завершилася. Завтра по заході сонця я чекатиму тебе тут у цій залі, — Балтазар Другий сів на крісло і глянув у вікно. Сонце вже зайшло. Надворі сутеніло.
Ляура встала з тахти, зробила реверанс і, наче в якомусь тумані, тихо вийшла із залі. Лише біля дверей імператорської бібліотеки вона звернула увагу, що йде коридором боса й несе мешти в руках. Узувшись, поетеса швидко побігла далі, не звертаючи уваги на привітання і здивовані погляди придворних, що зустрічалися їй, піднялася сходами на третій поверх до своєї кімнати і там, упавши на ліжко, залилася гарячими слізьми. Вона плакала від радости. «Балтазар кохає, кохає, кохає мене!» — без кінця повторювала Ляура, захлинаючись від плачу. Вона здриґалася всім тілом, раз за разом конвульсійно хапаючи ротом повітря. Її груди високо здіймалися догори, ноги дрижали, а руками вона метляла, била по подушках, дряпаючи їх нігтями, розриваючи білі по́шивки, зелені напірники і в нестямі шпурляючи в повітря цілі жмутки качиного пуху, який невдовзі покрив усю підлогу, встелену мякими килимами, письмовий стіл, чорні гматані стільці, козетку, шафи з книжками. І це шаленство тривало доти, доки Ляура не знесилилася до краю і не заснула. Вона до самого ранку так, не роздягаючись, і проспала на ліжку вся в пухові.
А наступного дня пробудившись, перше, що вона зробила, це дістала з книжної шафи сім не дуже грубих книжок у золотавих ошатних палітурках. Це були твори сімох найзнаменитіших імперських віршописців, майстрів любовної лірики. Четверо поетів (Мітіле́н, Мереаґафо́с, Ю́сій та Драмари́н) і троє поетес (Шавсіка́я, Марція́ла та Ло́са). Ляура здмухнула пух зі столу і поклала на нього книжки. Тоді вийняла із шуфляди ще одну невелику книжку в помаранчевій окладинці. Це була збірка її власних сонетів, у якій була також уміщена Ляурина поема «Печальний аконіт», присвячена Балтазарові Другому. Пять років тому через неї поетеса заледве не поплатилася життям. «Тепер все буде инакше», — посміхнулася Ляура і кілька разів смикнула за шворку дзвоника, щоб викликати служниць, аби ті прибрали у кімнаті.
Немає коментарів:
Дописати коментар