-Чого це тебе викликав король Рафанаїл? — запитала Аста́рта свого чоловіка, придворного ката Еліюда, коли той після півгодинної відсутности знову повернувся до кімнати і, схилившись над глибокою фаянсовою мидницею, старанно мив руки. Він був у доброму гуморі і тихенько насвистував мелодію гимну Північно-Земельного королівства, в якому на початку кожного куплета повторювалися слова: «Король, король, наш добрий король Рафанаїл!».
Яскраве сонце пробивалося крізь синюваті мережані фіранки на вікні, обсипаючи мерехтливими зайчиками широке ліжко з дубовими побічницями і гладке тіло Еліюдової дружини, яка лежала на боці в білій лняній сорочці, сперши голову на лікоть. З-за пазухи в неї випирали величезні, наче кулі перса, а зігнуті в колінах масивні ноги, які плавно переходили у ще масивніші стегна, щільно облягали шовкові панчохи.
-Я щойно відтяв голову теософові Йосафату.
Еліюд сів біля жінки, зачісуючи назад своє чорне із ледь помітною сивиною волосся. Знадвору лунали звичні команди королівської варти, яка в цей пополудневий час мінялася.
-Як?! Не може бути! — скрикнула Астарта і сіла на ліжку. — Він же тішився у короля чи не найбільшою ласкою! Усі в палаці заздрили йому!
-А мені анітрохи не дивно! — відказав Еліюд. — Старий останніми роками зовсім утратив розум. Його безкінечні повчання та теревені про божественне світло набридли навіть мені. І я не здивуюся, коли виявиться, що він мав контакти з ворогами короля. Не міг же Рафанаїл стратити безневинну людину!
-Ой, у тебе на лівому плечі кров, — скрикнула Астарта, нахилившись до чоловіка. — Ти що, знову забув одягти червоного халата з ковпаком?
-Я не мав часу на це, — дорогенька. — Король був такий розлючений, що я весь трясся від страху. Та й, чесно сказати, я не мав певности, чи не тому викликає мене король, що комісар Служби безпеки Йорам таки доніс йому про ці кляті пятдесят золотих рафенів, які дав нам на сховок підска́рбій Вару́м.
-Але ж побійся Бога, чоловіче! Йорам одержав від тебе десять золотих рафенів хабара!
-О, люба, ти ще не знаєш комісара. Це такий негідник, від якого можна сподіватися найбільшої підлоти.
-Що ж нам робити? — зажурено мовила Астарта. — Краще б ми тоді відмовилися від тої Варумової афери.
-Та що тут поробиш. Пізно вже. Вся надія на Господа. Може, якось та й минеться, — похмуро відказав Еліюд, а тоді, згадавши, що сьогодні вони на обід їли печеного гусака, прояснів на виду і додав:
-А який був смачний гусак!
-Це ти мій гусак коханий, — засміялася Астарта і, обвивши чоловіка руками, повалилася навзнак.
Еліюд опинився зверху на своїй жінці, не встигши навіть отямитися. Її сорочка розірвалася, і назовні викотилися дві білі велетенські кулі, які відразу розїхалися у ріжні боки. Еліюд притяг ці кулі до себе і припав до них обличчям, відчуваючи, як поволі його огортає те, здавалося, навіки вже втрачене тепло, яке загубилося десь там, далеко у Молібденових горах під містечком Вазі́ком, де він, сільський хлопець, зустрівся з такою ж простою дівчиною на імя Астарта тридцять років тому.
Немає коментарів:
Дописати коментар