Вузципілон, вийшовши у ранзі чотаря на демісію, вже два роки мешкав безвиїзно у Седіолані на вулиці Білого ма́йвця. Невеличке помешкання, яке виділила йому столична інтендантура, складалося з крихітного покоїку на першому поверсі двоповерхового нетинькованого будинку з синього вапняку, розташованого на самому північно-східному краї столиці недалечко від Седи. Часами звідти, коли дули сильні вітри, крізь відчинені вікна долинав клекіт хвиль, і він любив слухати ці звуки, постійно мінливі й химерні, особливо ночами, коли його мучило безсоння. Та й удень Вузципілон ніколи не минав нагоди погуляти по нерівній, вимощеній кімберлі́товим каменяччям набережній, завжди безлюдній у цьому місці. І там у тиху погоду він нерідко цілими годинами міг дивитися на Седу й услухатися в ледь чутне похлюпування води об товстелезні бетонні палі. Ця широченна, сповнена гідности ріка заворожувала його.
Маючи сорок шість років, Вузципілон і досі залишався неодруженим і, здається, вже навіть не мріяв знайти собі пари. Трагічна загибель його нареченої Моавіти у Дощовій затоці вісімнадцять років тому назавжди, як бачилося, закрила Вузципілонове серце для инших жінок. І ніщо, навіть найбільші випробо́вання, які він зазнав на численних війнах і навіть нелюдські муки, крізь які пройшов на жахітливій Амоській каторзі, не змогли заглушити його туги за коханою. Щоразу, коли на його дорозі траплялася якась молода гарненька особа і йому починало здаватися, що ось-ось і він шатнеться у вир дивовижних, таких бажаних і таких вже майже забутих пристрастей, у найневідповіднішу мить з його памяти зринали русяві пахучі коси й сині-сині, майже чорні очі Моавіти, які дивилися на нього з невимовним докором. І він зараз же весь мертвів, покривався на виду байдужою шкорупою, мова його ставала скупою й колючою, що, ясна річ, до смерти лякало кожну претендентку на його руку, змушуючи її негайно поривати з ним будь-які стосунки, байдуже була це дівчина, молодиця чи вдова. Вузципілон не розумів причини своїх невдач з жінками. Він ніяк не міг добрати, чому не годен по-справжньому зблизитися з котроюсь з них і чому вони всі рано чи пізно полишають його. Й пояснював це одним – фатальними вадами свого характеру.
Тут, у столиці він жив у повній самотині. І хоча Конвітум, цей гігантський район Седіолана на лівому боці Седи, де було його житло, заледве не тріщав від військових каса́рень й помешкань абшито́ваних вояків, він не мав жодного друга і навіть просто приятеля. Йому не хотілося ні з ким ні бачитися, ні знайомитися. Армія і все з нею повязане викликало в нього таку нехіть, що й здалеку побачивши військового кашкета, Вузципілон розвертався і йшов назад або переходив на той бік вулиці. Йому щораз більше здавалося, що все, у що він вірив і чому самовіддано служив, за що проливав свою й чужу кров і за що був готовий покласти голову, було марнотою. Імперія, імператор, бойові побратими, велич звитяг, героїчна самопожертва -- все те, чим він жив і що окрилювало його, наснажувало дух, словом, усе його колишнє життя здавалося йому пустим. Він дивився і не знаходив у ньому ані дрібки чогось цінного.
-Навіщо? Чому? Як міг я змарнувати стільки років?—думав Вузципілон і відчував, як пекуча гіркота щораз глибше проникає до його серця.
Зараз він, у вицвілому френчі, без шапки, з геть сивими скронями стояв у телефонній будці з повибиваними шибками і вже вкотре марно намагався додзвонитися до тридцятишестирічної вдови на імя Кили́на, з якою вже два місяці зустрічався. Будка була притулена до иржавої чавунної огорожі, яка тяглася далеко по набережній і закінчувалася десь аж на пристані, за якою починався дикий берег, порослий чагарями абе́лії. Вузципілон укинув до автомата останнього мідного імпера, вже й не сподіваючись, що з того щось вийде, як тут у слухавці почувся жіночий голос:
-Я знаю, що це ти.
-Звідки?— усередині Вузципілона все похололо. Він стис мосяжеву слухавку, наче боячись, що вона випорскне з руки.
-Увечері перед заходом сонця тільки ти дзвониш.
-Я дуже хочу з тобою зустрітися,-- Вузципілонів голос тремтів, хоч як він не старався приховати це.
-Навіщо? Я ж тобі минулого разу сказала, що між нами все скінчено.
-Але ж послухай, Килинцю,-- Вузципілон відчув, як пересихає в нього в роті.— Мені вельми треба побачити тебе.
-Для чого?— в голосі жінки забриніли нотки роздрато́вання.— Що це дасть? Я не потребую вислуховувати від тебе докорів.
-Ні, ні!— трохи що не кричав у слухавку Вузципілон.— Я хочу просто тебе щось спитати.
-Ну, то питай зараз.
-Ні, треба зустрітися віч-на-віч.
-Питай вже, а то я покладу слухавку,-- жінка вже явно злилася.
Вузципілон на мить замовк. Тоді глянув на ріку й удалині побачив баржу. Серце його калатало несамовито.
-Я хочу зрозуміти, чому ти покидаєш мене,-- мовив він, через силу видушуючи з себе слова.
-Бо ти не любиш мене! Ось чому!— в голосі жінки вчувалися одночасно й гнів, і образа.
-Ні,ні! Я кохаю тебе!— розпачливо заволав Вузципілон.
-Тоді чому я цього не відчуваю?— почувся металевий голос у слухавці.— Від того, хто кохає, не може віяти пусткою.
-Повір, Килинцю, це не так. Ти просто мене не розумієш!— мовив Вузципілон і з його очей скотилося кілька сльозин.
-Для чого мені вірити, коли я це бачу.
-Кили́нцю, клянуся, я кохаю тебе, ти переконаєшся!— кричав Вузципілон, зовсім не помічаючи, що його вже ніхто не чує. Потім, коли він замовк, то ще довго притискав слухавку до вуха, наче ніяк не міг повірити, що у ній чути лише бездушні короткі гудки.
Коли Вузципілон вийшов з будки, баржа вже була зовсім близько. Вона плила повільно, гу́готу двигуна майже не чулося, й могло здатися, що її просто несе течія, якби з високої труби на кормі не валив чорний дим. Баржа була вщерть завантажена товченим кімберлі́том. Гостроверхі купи чорного із зеленавим полиском дрібного каменяччя стриміли по всій довжині баржі від носа до корми. Кімберліт добували в далекій південно-східній провінції Сі́я на ру́днях, розкиданих всюди по великих жолобинах Панафіне́йської округи у передгірї Алмазних гір. З тих місць починалася і Седа. Вона, бурхливо звиваючись, текла гірськими ущелинами на південний захід через усю Сі́йську провінцію, потім через Лю́нцу, а тоді поважно несла свої води безкраєю пло́сінню Се́дії до Седіолана і, сягнувши Рожевої затоки, вливалася до Гіяцинтового океану. Спочатку з копалень великі ґру́зла кімберліту, запаковані у волячі каву́ки, везли возами до численних приток Седи, тоді водою на чотиривесельних шуга́ліях з високими облавками до Дерезе́та, де його на очисних виро́бнях дробили, просіювали магнетними ситами, промивали манґа́ном, пропалювали у круглих квебра́хових печах і, врешті, виокремивши алмази (переважно це були піщинки й рідко коли камінці в пів і більше сантиметрів), вантажили вже перероблену кімберлітову рінь на баржі, а ті везли її Седою вниз до південних провінцій, зосібна й до Седіолана на будівництво доріг.
Вузципілон теж був родом з Панафінейської округи, де добували цей камінь. До вісімнадцяти років, поки не пішов доброхі́тцем на службу до імператорського війська, він жив з батьком та матір’ю у невеличкому шахтарському селищі Егі́на. Спогади про дитинство та юність, проведені у цьому обшарпаному, забутому Богом селищі, байдуже, що вся сімя нерідко тоді пухла з голоду, завжди сповнювали його душу невимовною радістю. Особливо з цих рідних місць запамяталася йому діброва -- густа, доволі широка латка дубового лісу вздовж стрімкої гірської річки, яка розділяла селище навпіл. Він так любив блукати там, у вологій тінистій прохолоді, серед грубезних дубових стовбурів, багато з яких сягали в перетині трьох і більше метрів, і слухати, як вітер шумить, джерґоче якоюсь незнаною мовою у верховіттях. Лише один раз (це було півроку тому) він відвідав Егіну з того часу, як став військовим. Там все змінилося. Але тільки не діброва. Вона залишилася такою, як і була. Він дивився на її живу, глибоку, напрочуд соковиту зелень і ніяк не міг збагнути, що так нестримно вабить його в ній і разом з тим бентежить. Так і повернувся до Седіолана з почуттям дивного сумяття в серці.
На баржі хтось співав. За купами рі́ни не було видно нікого. Проте до Вузципілона виразно долинали слова, які памятав ще з далекого дитинства. Він весь стрепенувся і завмер. Це була дуже давня пісня. Протяжний, місцями різкуватий чоловічий голос неквапливо виводив напівзабутою мовою його рідного краю:
Діброво зелена,
озовись до мене.
Озовись до сина,
вся моя родино.
Як рушав в дорогу,
не питав нікого,
ні неньки, ні тата,
ні сестри, ні брата.
Тепер голівонька
посивіла в мене,
ти ж стоїш, діброво,
все така ж зелена.*
-Боже мій,-- прошепотів Вузципілон,-- та ж це про мене.
Згодом, коли баржа вже була далеко і на ній заледве можна було розгледіти трубу, з якої не переставав бухкати чорний дим, Вузципілон голосно повторив:
-«…ти ж стоїш, діброво, все така ж зелена».
Він і далі дивився на баржу, яка все віддалялася, поволі перетворюючись на малесеньку цятку. І мовчав. Тим часом сонце сідало. Його пурпуровий диск вже наполовину сховався за обрієм. Вода на ріці щораз більше вилискувала червоним.
-«…все така ж зелена»,-- мовив він знову.—Ось у цьому ключ того, що так бентежить мене. Все минає, змінюється, щезає безслідно, але щось залишається вічно живим. І це щось я недавно побачив там, в Егіні. Але що це?
Вузципілон дивився в далину. Баржі вже не було. Все плесо ріки набрало темної криваво-червоної барви і здавалося гігантським дзеркалом, рівним, чистим, без найменшої порошинки.*«Діброво зелена» -- українська народна пісня. Автор чув її у виконанні знаменитого Івана Козловського.
Немає коментарів:
Дописати коментар