четвер, 22 лютого 2018 р.

42. ГАЛЯ РАЙТЕР (Нотатки мого друга Т.Р.)

          Я знав її ще зі школи, з цих далеких літ, коли ми жили в тому маленькому галицькому містечку Б., такому компактному і затишному, з неширокими, брукованими гава́новим базальтом вуличками, вздовж яких тяглися дво- чи рідше триповерхові старі, збудовані за Австрії будинки. Галя Райтер – таким було її ймення. Вона сиділа за сусідньою партою переді мною. Була відмінниця. Особливо мала хист до математики. І я неабияк заздрив їй, бо мені самому навчання давалося дуже важко, весь мій щоденник був ви́цяткований двійками і трійками, що дуже засмучувало моїх тата й маму. Та й сам я вельми переживав з цього приводу, мучився, що вродився таким тупим і що мені так важко брати до тями всі ці премудрощі з альґебри, геометрії, фізики чи хемії, такі прості і ясні для всіх «нормальних» учнів і такі складні й недоступні для мене, «ненормального». І як я не старався, як не напружував розум, не скупчував уваги на тому, що пояснювали вчителі, в мене нічого не виходило – думка моя вперто тікала у фантазії, у нетрища уяви, у бажання чогось дивовижного, незнаного і завсіди кудись далеко від школи, від того, що відбувалося на уроці. І я з цим нічого не годен був удіяти, наче наді мною висіло якесь прокляття, що зводило всі мої зусилля на пси. 
          Тепер, коли минуло десятки років, я розумію, що тоді не тільки заздрив Галі за її дивовижний талант схоплювати пояснення вчителів на льоту, а мав до неї ще й инші, глибші почуття, якусь непоясниму симпатію до всього, що вона робила, як заходила до кляси, сідала за парту, рухалася, до її витонченої постави, гарненького личка з напрочуд пропорційними рисами, великих пурпурових вуст, очей із лукавими зблисками, і навіть до тембру її голосу, який незмінно викликав десь у глибинах мого єства до щему солодкі порухи. 
          Все це, певна річ, було абсолютно неусвідомлене. Я не розумів, та й не намагався зрозуміти, що зі мною діється, але щоразу, приходячи до школи, не пропускав нагоди чимось привернути увагу Галі, догодити їй, викликати до себе приязне ставлення. Втім, Галя вперто іґнорувала всі мої знаки уваги, а деколи навіть відповідала на них з явним роздрато́ванням, і я відчував, що вона має до мене якесь стійке упередження, щось у мені викликало у її серці відторгнення і навіть осуд. Що це було, які риси мого характеру, які манери моєї поведінки їй були неприємні, я не знав, не знаю цього і зараз. Але переживав тоді незмірно. І в цьому була чи не найбільша моя гіркота тих далеких шкільних років. Бувало, цілими днями я тільки й робив, що роздумував, сушив собі голову над загадкою, чому Галя погорджує мене, але нічого мудрішого, ніж те, що я «ліньтюх рафінований», двійочник, один з найгірших учнів кляси, а тому вона, відмінниця не може не зневажати мене, я не знаходив. Ясне діло, що такий печальний висновок заганяв мене у глибокий розпач, і я пускався берега, устіль переставав слухати на уроках, заглядати до підручників, узагалі хоч щось учити, і двійки сипалися на мене лявиною. А вдома відповідно отримував прочухани за прочуханами. 
          Памятаю, як якось на уроці географії, коли вчителька Марія Теофілівна («Марійця», як її називали поміж собою учні), висока дебела жінка з гігантським бюстом, який тісно облягала чорна плетена сукня, тицяла указкою на мапу із контурами Канади, я легенько штурхнув Галю в спину і мовив: 
          -Хочеш, я тобі щось скажу? 
          Галя нахмурилася і запитливо дивилася на мене. 
          -А твої кульчики… Вони що, з золота?—процебенів я, відчуваючи, як кров приливає до лиця. 
          -Ти якийсь такий…-- сердито відказала дівчина і, не договоривши, відвернулася. 
          Після цього випадку я більше ніколи не зважувався говорти з Галею про щось, що безпосередньо не стосувалося школи чи уроків. Боявся, бо усвідомлював, що вона зневажає мене і ніколи не захоче мати зі мною тісніших стосунків. Втім, я і далі пас її очима, милувався звіддаля, втішався навіть скупими, суто повязаними зі школою фразами, якими ми випадково обмінювалися. Я затаїв свої почуття глибоко в серці, тихо страждав, і ніхто, ні Філь (так я називав Теофіля Адамського, з яким сидів за однією партою), ні навіть мій найближчий друг Володьо Пи́халь, також «рафінований двійочник», з яким я був нерозлийвода і якому довіряв, чей, усі свої біди й радощі, не відали про це. Загадкою для них обох було і те, чому я з якогось часу так полюбив уроки фізкультури. Особливо дивувався Володьо, який ніяк не міг зрозуміти, чому я не хотів більше тікати з ним з уроків, аби десь за шкільною теплицею, столярними майстернями чи в якомусь иншому закамарку скурити по цигарці. 
          А все було дуже просто. На заняттях з фізкультури я мав змогу бачити Галю у зовсім иншій подобі -- в коротеньких сатинових штанцях і білій майці. У цій літній спортивній формі, такій простенькій, та ще й однаковій як для дівчат, так і для хлопців, Галя мені здавалася збіса вродливою. Мені аж дух забивало, коли я крадькома поглядав на її довгі ідеально рівні ноги, наче виточені з білого мармуру, чисті, без найменшого ґанджу, такі ж самі гарні гладенькі руки, зграбну шию, округлі плечі, не кажучи вже про тугі овали її невеличких грудей, які доволі промовисто випиналися з-під майки і які мене просто заворожували своєю заво́їстою недоступністю. А про все инше, що ховалося нижче під її маленьким ледь випуклим животом, я навіть і не думав, бо мені було предостатньо і того зовні, що лоскотало мої очі, щоб відчувати, як мене всього трусить від млосного трепету. Отож я, лінькувато виконуючи ті чи инші фізичні вправи і силкуючись вдавати повну байдужість, невідступно тримав Галю на оці і стежив за кожним її рухом, хай що вона робила: чи то пробігала мимо, обвіваючи мене своїм ворохобним запахом, чи то перестрибувала через перекладину, метляючи довгою темною косою, чи то, звиваючись, рухаючи пружними сідницями, обіймаючи ногами й стискаючи руками грубезну, підвішену до високої зігнутої труби линву, повільно просувалася по ній угору. 
          І такі мої екзотичні, душевні стосунки з відмінницею Галею Райтер, про що не здогадувалися ні вона, ні будь-хто инший, тривали кілька років, аж поки якогось дня наша сімя, себто я, сестра Варуся, мої тато й мама і бабуня Рися, не переїхала жити в набагато більше, ніж наше, місто С., де тато отримав високоплатнішу роботу і краще житло і в якому я потім і закінчив середню школу. Перед відїздом (а це було в неділю) я з самого ранку кілька годин протинявся коло ошатного будинку з цинкованим дахом, перед вікнами якого буяли пишні червоні троянди всіх відтінків, починаючи від ясно-рожевого і кінчаючи темним, лаї́стим, і за яким з тилія простягався великий яблуневий сад. Це був дім, в якому мешкала Галя з батьком, священиком нашої церкви, та матір’ю, про яку всі чомусь казали, що «вона вічно хвора». Я хотів Галю побачити, щось їй сказати, щось дуже, як мені здавалося, важливе. Але так і не зміг змусити себе підійти до важкої металевої фіртки з засадистою мідною клямкою. Щось щоразу наче паралізувало мене всередині. 
          І коли я згодом уже сидів у кузові вантажівки, вщерть напханої нашими домашніми манатками, всякими клунками, куфе́рками, скринями, гма́таними стільцями, мякими кріслами, табуретками, столами (сюди утисли ще й моє бю́рко, за яким я виконував домашні завдання), то почував такий невимовний розпач, що моя сестра Варуся не стрималася і сказала: 
          -Тисю, і мені також сумно звідси їхати, я також буду тужити, але мама сказала, що на новому помешканні всім нам буде ліпше. От побачиш, так і буде. 
          -А тебе що обходить?! Не пхайся до мене!—зі злістю буркнув я і внурив очі у вазонок, де росла розкішна пасифльора з великими пурпуровими квітами. 
          -Клубок злости!—ображено скривила вуста Варуся і побігла до автівки, звідки до неї вже гукала мати. 
          Поки вантажівка повільно тряслася вулицями, перетнула головну міську площу з церквою і численними крамницями, минула стадіон, кінотеатр «Космос», а потім і мою школу, двоповерхову, доволі понуру будівлю під шифером, я мовчав байдужий до всього, а коли пожолобленою, з численними вибоїнами асфальтівкою машина врешті дісталася до міських околиць з буйними садами і проїжджала повз Галин будинок, такий прекрасний, осяяний сонцем серед зелених узвиш і пагорбів, я весь усередині стисся і з моїх очей ринули сльози. Але цей вибух почуттів не тривав надто довго. Вже по якомусь часі, коли вантажівка залишила далеко позаду міські межі і мчала дорогою то догори, то вниз безкраїми полями, серед яких подекуди вигулькували острівці березових чи грабових гаїв, я заспокоївся, чи радше віддався тупому безрухові й збайдужінню. У такому стані я й прибув до міста С., де було наше нове житло.
          Відтоді минуло десь з пятдесят років. І багато чого сталося зі мною. Я переїхав з батьком-матір’ю до Києва, закінчив там університет, встиг одружитися, поховати дружину, згодом знову одружитися і розлучитися з другою дружиною, стати успішним бізнесовцем, придбати на Подолі розкішне помешкання з десятком просторих покоїв, кілька дорогих авт, понакупити цінних речей, коштовностей, словом, нажити чималих статків, і згодом усе це вмах утратити, себто віддати як відступне Дарці, своїй другій колишній дружині, потім у виснажливих пошуках того сокровенного, за чим із самого дитинства так тужило моє серце, два роки провести у повному усамітненні в горах Перу, і тоді повернутися до Києва з нічим, так ні до чого і не доглупавшись, і врешті оселитися в обшарпаному багатоповерховому будинку, в цій мацюпусінькій квартирі з кухонькою на два квадратні метри і лазничкою, в якій замісць ванни є лише душ. І це, й инше, й ще багато, багато всякого відбулося зі мною протягом цього часу. 
          І от у цій убогій господі я вже мешкаю багато років поспіль. Сам самісінький. Без друзів, приятелів, знайомих. Я їх просто не потребую. І більшість свого часу проводжу в безцільних блуканнях київськими вулицями, площами, парками, пустирищами, особливо люблю гуляти на набережній Дніпра. Цю загадкову ріку, таку величну і гідну у своїм спокої, яка, певен, знає те, що і досі залишається для мене закрите, я просто обожнюю і тільки їй сповіряю всі свої найпотаємніші думки, сподівання, обави, тільки з нею розмовляю щиро, відверто, без остраху, що мене не зрозуміють, тільки в неї запитую про найпотаємніше і від неї, тільки від неї єдиної отримую відповіді, які дають мені сили ще сяк-так жити. Иноді мені навіть здається, що лише йому, Дніпрові, його темним мовчазним водам я міг би довірити і свій останній акт – сховатися за ту непроникну завісу, за якою безслідно щезне кожен з нас. 
          Звідси, з Києва я нікуди (якщо не рахувати нечасті поїздки в село до Серена, якого принамні для себе вважав своїм єдиним другом) не виїжджав щонайменше останні шість років, не мав жодного бажання кудись їхати, щось бачити нове, незнане, взагалі міняти звичні обставини свого побуту, бо все, що мені було потрібно, я знаходив тут, у столиці, і тому анітрохи не розумію, гублюся у бентежних думках, здогадах від дивної загадки, чому цього літа мені так нестримно забаглося поїхати туди, до цього далекого і майже забутого, зовсім тепер для мене як мариво містечка Б., де я народився, пішов до школи і яке з такою розпачливою гіркотою колись полиша́в, сидячи в кузові вантажівки. 
          Що ж я там сподівався віднайти? Що так нездоланно манило мене туди? Які забуті мертві тіні ворушилися в моєму серці і змушували всупереч здоровому глуздові шукати те, чого нема? Та й не відомо, чи було воно взагалі, адже тепер, на схилі віку я добре знаю, що навіть про те, що є зараз, цієї мити, про цю дивовужну сліпучу дійсність тут, і там, і скрізь, яка й досі не перестає вабити й хвилювати моє серце, не можна сказати, ні, що вона є, ані, що її нема. Та хай там як, але я не міг опиратися цьому дивному нездоланному поривові, який опанував мою душу і мій розум. Це було сильніше за мене. 
          Отож якогось дня на початку липня я приїхав поїздом до Львова, потім сів на автобус і невдовзі вже був у далекому забутому містечку свого дитинства. 
          Воно зустріло мене повною байдужістю. Я йшов вулицею в бік площі, де виднілися блакитні бані церкви, такої знайомої, баченої незліченну кількість разів і водночас такої чужої, незнаної тепер. Взагалі всі камяниці, будівлі, стара пожежна вежа, ресторація з ліпниною риб на фасаді, мощені все тою ж темною бруківкою вулиці, обсаджені акаціями, порохнявими, покорченими і лише подекуди вцілілими, і навіть моя рідна фарбована, як і колись, брудно-рожевою фарбою школа, куди я пішов насамперед, як тільки-но висів з автобуса, -- все це було на диво чуже і цілковито байдуже до мене, так, наче я тут ніколи не жив і це було якесь зовсім инше місто, якого я ніколи не знав. А щодо людей, які йшли хідником назустріч, то вони не звертали на мене жодної уваги, здавалося, я для них був ніщо, тінь, ефемерія. Та й не дивно, звідки вони могли знати, хто я, та й чи могли би впізнати по стількох роках, якби й знали мене колись. 
          «Чуже місто… Я тут ніколи не був, ніколи не жив, я не знаю, що це за місто і навіщо я сюди приїхав?»-- бурмотів я, простуючи до площі і витираючи час від часу лице хустинкою, бо сонце з неба пражило немилосердно. 
          На площі я побачив літню кавяреньку, яка тулилася під старезним тінистим горіхом. Тут було кілька столиків, укритих скатертинами в червону крапинку, далеко не чистими, подекуди навіть з плямами. Я кинув на найближчий стілець свою дорожню торбину і підійшов до прилавка, за яким стояла молоденька продавчиня з наманікюреними насиньо нігтями. Цей холодний колір неприємно разив і зовсім їй не личив, принаймні мені так здавалося. Вона про щось розмовляла з огрядним чоловіком у дженджикуватому соломяному брилі з орлиним пером. Я бачив його зі спини. Впало в очі, що він зіпрів і льняна сорочка під його пахвами взялася мокрими плямами. 
          -Ви щось бажаєте?-- писклявим голосом звернулася до мене дівчина і кумедно зморщила носа. 
          Вона чомусь здалася мені подібною на мишеня. І я мало не розсміявся. 
          -Тільки води. 
          -Без газу? 
          Я кивнув. 
          -Слухай, це ти чи не ти?!— раптом вигукнув товстун і ступив мені назустріч. 
          Я довго вдивлявся в його кругле, одутлувате обличчя. Врешті згадав. Так, це був мій шкільний товариш Володьо Пихаль. 
          -Ну а хто ж іще!-- ошелешено відповів я.-- Як ти мене впізнав? 
          -За голосом. Ти так змінився, що я ніколи не подумав би, що це ти. Та ще й з цією борідкою,-- відказав Володьо. На його обличчі розплилася щаслива посмішка. 
          -Любцю, дай нам коньяку. Уявляєш, це мій товариш зі школи, якого я не бачив пятдесят років,-- він повернувся до продавчині. 
          -«Закарпатського»?—дівчина стрілила до мене цікавим поглядом і посміхнулася. 
          -Так, «Закарпатського», ти ж знаєш мої смаки́. 
          Ми взяли фляшку, два келишки і сіли за столик. Нам було про що поговорити, ми згадали всі наші пригоди, шкільних друзів, розповіли одне одному про себе, про своє життя-буття і так пробалакали аж до пізнього вечора. 
          Виявилося, що Володьо вже багато років, як працює зубним лікарем, ставить протези і користується неабиякою популярністю в містечку, одружений, мешкає з дружиною у двоповерховій віллі, яку збудував за власним проектом, має трьох доньок, і всі вони заміжні, живуть у Львові і часто приїжджають до нього з дітьми на літо. 
          -Ти ба, та тобі непогано ведеться!—зауважив я. 
          -Не нарікаю, хоча могло би бути й ліпше!—він ду́шком вихилив свій коньяк і поклав келишок на стіл.—А що ж тобі так не щастить? Сумно, певно, жити отак самому?! 
          -Я звик. Та й не заздрю я нікому,-- відказав я. 
          Залишивши кавярню, ми обидва перетнули площу і біля церкви розпрощалися. Володьо пішов додому, а я рушив до готелю, де збирався переночувати, а вранці першим же автобусом їхати геть. «Що мені тут робити?—думав я.—Все чуже, і ця моя поїздка -- суща авантура, непотрібна і безглузда». 
          Уже в ліжку в готельному номері я лежав горілиць і довго не міг заснути, дивився на стіну, де була кимось пришпилена вирізана з журналу світлина з усміхненим вусатим вояком на тлі посіченого кулями синьо-жовтого прапора, і перебирав у памяті все, що розповідав мені Володьо, -- здебільша історї про наших одноклясників, і взагалі про людей, яких я колись знав, про їхні долі, такі типові і мало чим примітні. Загалом печальні історії, адже навіть смішні епізоди в цих історіях мали, як мені здавалося, якусь невимовну поволоку суму. І що більше я слухав розповіді Володя, якому коньяк аж надто розвязав язика, то глибша, пекучіша скорбота згнічувала моє серце. Мені здавалося, що життя людей, всі їхні сподівання, дрібязкові радощі і такі ж самі плиткі́ страждання абсолютно пусті, позбавлені всякого сенсу, попросту безглузді, і що моє власне життя таке ж саме, нічим не краще. 
          Розповів Володьо і про Галю Райтер, і я слухав його з хвилюванням, яке не годен був приховати. З’ясувалося, що вона покохала якогось вірменина з Москви, який приторговував діямантами й иншими коштовностями, проти волі рідних вийшла за нього заміж, народила двох хлопчиків, і, як твердили всі, почувалася щасливою. Згодом її чоловік поїхав кудись у бізнесових справах і більше не повернувся, говорили, що чи то наклав на себе руки, чи то його вбили десь аж у Будапешті. Синів виховувала сама. Жила разом з батьком-матір’ю в тому ж самому будинку, який я добре памятаю. І заміж удруге так і не вийшла. Подейкували, що не хотіла, хоча претендентів начебто вистачало. І от якогось дня після тривалого і безуспішного лікування у лікарнях померла на рак шлунку Галина мати. А по якомусь часі не стало і її батька, панотця Бориса, який неждано-негадано помер від сердечного нападу в переповненій людьми церкві. Найбільше ж горе спіткало Галю позаторік, коли надійшла звістка, що обидва її сини, які пішли добровольцями на війну, загинули під Словянськом, підірвавшись на міні. Це стало для неї ударом, від якого вона так і не змогла оговтатися. Відтоді замкнулася в собі, відмовилася від будь-яких стосунків із друзями та знайомими, ні з ким не розмовляла, не бачилася, нікуди без крайньої потреби не вибиралася і взагалі рідко виходила навіть на подвір’я чи в сад – жила сама у величезному будинку, і ніхто до пуття не знав, що з нею і як вона себе почуває. Та й люди її сторонилися, навіть побоювалися, бо вона легко втрачала самовладу, спалахувала від усякого необережно сказаного слова, тож від неї можна було сподіватися найнесамовитіших учинків. 
          -Уявляєш, зовсім недавно Галя накинулася з кулаками на Остапа Сушка, власника крамниці готового одягу, ти маєш памятати його, підбила йому око й порвала всі ґудзики на маринарці!— розповідав Володьо.- І знаєш чому? 
          -Чому?— я слухав, ловлячи кожне слово. 
          -Бо він, бачте, посмів запитати, для кого вона вибирає чоловічі костюми. 
          -Певно, їй здалося, що він глузує з неї,-- зауважив я. 
          -З чого ти взяв?— видивився на мене Володьо.—Він і не думав глузувати. Просто спитав з цікавости. 
          -А їй здалося, що це такий собі кручено-закручений натяк… що, мовляв, її синів нема вживих,-- мене злило, що Володьо не розуміє. 
          -Ну, знаєш,-- він сплюнув на землю і затер ногою,-- не можна ж так невідь-що намислювати про людей у бога-духа винних! 
          -А я їй зовсім і не дивуюся… Втратити всіх… чоловіка, тата з мамою, і навіть найдорожче -- синів!—зідхнув я. 
          -І все-таки, сподіваюся, ти розумієш, що це за зіллячко, ця Галя Райтер?— на лиці Володя з’явилася злослива ґримаса.-- Її ніхто і знати не хоче. 
          -Вона просто нещасна жінка,-- мовив я сумно. 
          -Нещасна то нещасна, та проте… -- він не доказав і махнув рукою, як на щось безнадійне.
          Отож я лежав у готельному номері вельми пригнічений, і мене гризла, наче иржавий цвях у мозку, одна й та сама невідступна думка – якщо життя людини таке гірке, сповнене незчисленних страждань, якщо воно є «долина сліз і розпачу», як написано у біблії, якщо кожен чоловік чи жінка приречені на муки і їх нічого иншого не чекає, а лише нові муки і врешті смерть, то ради чого жити, ради чого змагатися за своє місце під сонцем, навіщо боротися за те, що не дає жодного прихистку від гіркот, відчаю і скорботи? Навіщо? Яка цінність у всіх цих наших цілях, пустих сподіваннях, бажаннях, ілюзорних насолодах, прагненнях того, чого нема і неможливо досягти? Який сенс у всій цій виснажливій гонитві за маривами успіху? І чи є взагалі відповідь на це? Адже навіть Бог, до якого всі так вперто апелюють і про якого, однак, ніхто нічого не може до ладу́ сказати, є тим же самим маривом -- уявою, плодом думки, мислення, як і все инше, в тому числі і всі ці найрозмаїтіші цілі, втіхи і радощі, якими живуть люди. 
          З такими важкими роздумами я і заснув, часто перевертаючись з боку на бік серед ночі спітнілий, бо в кімнаті було душно, байдуже на відчинені вікна. А наступного дня прокинувся дуже рано, ще тільки-но благословлялося на світ, встав з ліжка, вийшов з готелю, навіть не вмившись і не поснідавши, і побрів бездумно кудись порожніми, застиглими у затаєній тиші вулицями. І навіть сам не зчувся, коли опинився перед будинком Галі Райтер. 
          Важка поиржавіла фіртка зі скрипом розчинилася, тільки-но я торкнувся клямки, наче запрошуючи увійти. Троянди на фасаді будинку буяли, їх було так багато і від них точився такий аромат, що аж паморочилося в голові. Я звернув увагу, що особливо багато було білих, жовтих і блідо-рожевих. «А раніше, здається, переважали червоні»,-- майнуло в голові. 
          Коли я підійшов до вхідних дверей, масивних, дубових і почорнілих від часу, то побачив, що вони незамкнені. Увійшов досередини, прочалапав просторим коридором. Мої кроки ледь чулися на гладенькому паркеті, бо ноги були у мяких кросівках. У домі було тихо, здавалося, він вимер, і тут давно ніхто не живе. Десь з лазнички чулося, як ритмічно крапає вода з крана, і це були єдині звуки, які вловлювали мої вуха. Я проминув одні, другі двері, ступив ще кілька кроків і застиг навпроти дверей, які були широко розчинені. За ними посеред просторого покою трохи боком до мене стояла висока жінка, повністю гола, з розпущеним волоссям, стояла зовсім нерухомо, як статуя, і дивилася на стіну, де висіла невелика кольорова картина у рамі. Я добре не бачив, але певен, там на картині були дві фіґури -- вояки в шоломах і з автоматами в руках, за спинами їхніми щось горіло, чи то танк, чи якась зруйнована будівля. Я перевів погляд на жінку. Дра́глі сідниці з численними горбиками та ямками, такі ж самі стегна та ноги, ще доволі стрункі, але рясно вкриті нездоровими синіми прожилками, руки, якісь неприродньо білі, знемощілі, на спині червоні плями з підозрілими цятками, і перса, які ще не до кінця втратили форму, але вже позначені згасанням і не мають навіть натяку на знадливість, а найгірше лице, воно здавалося землисто-блідим і мало вираз маски у стані оціпення, – все це виклика́ло в мені опір, непояснимий внутрішній протест і відчуття якоїсь сатанинської несправедливости. Я дивився на жінку і почував мало що не фізичний біль, ніяк не міг прийняти, згодитися з тим, що вона і є та Галя, моя одноклясниця, така вродлива, така гожа всіма сторонами дівчина, яку я кохав і якою марив колись у далекі шкільні роки. 
          Але це була таки вона, Галя Райтер, чи радше її тінь, те, що з нею зробив час. 
          Жінка поворухнулася і піднесла до безбарвних, порізаних глибокими зморшками вуст цигарку, яку тримала весь час у руці. Хмарка диму, яку вона видихнула, окутала її безживне померхле волосся із пасмами сивини і потяглася, поволі танучи, до розчиненого вікна, за яким удалині привітно зеленіли пологі узвишшя і пагорби. Ліворуч під стіною, я бачив, стояло ліжко, незастелене, зі зібганою ковдрою, а на підлозі валялися чорні мешти на високих тонких підборах. У покої майже не було меблів, лише шафа на одяг і один-єдиний стілець, на якому лежали кинуті жужмом зімяте плаття, панчохи, шовкові пантальоники, станик. Вся обстава тут мала на собі печать якоїсь необжитости, тимчасовости, неприкаяности, робила враження душевної пустки й нужденности. 
          Мені було нестерпно далі залишатися в цьому домі, але я чомусь ніяк не міг зрушити з місця, щоб піти геть. Дивно, адже мене тут нічого не тримало, все було чуже, далеке і навіть близько не нагадувало того, що я знав і любив раніше – ні це містечко, ні цей такий дорогий мені колись будинок, ні навіть ця жінка, яка чомусь називалася Галя Райтер. «Навіщо я тут, який стосунок має ця чужа, незнана мені жінка до моєї одноклясниці Галі, яку я колись кохав?»-- прошепотів я. 
          І цієї мити жінка повернулася до мене лицем. Вона нітрохи не здивувалася, побачивши мене, жодна риска на її обличчі не змінилася – воно як було так і залишалося маскою з виразом оціпеніння. 
          -Хто ви?—запитала жінка тягучим голосом. І це не був голос Галі Райтер, це був зовсім инший голос, якого я ніколи не чув і не міг чути раніше. 
          -Вибачте, я зайшов сюди помилково,-- промимрив я, через силу стримуючи сумяття, яке раптово накрило мене. 
          Жінка уважно дивилася. Знову затяглася цигаркою і, випустивши клуб диму, ще раз запитала: 
          -Навіщо ви сюди прийшли?
          -Я не знаю,-- пролепетав я. Мене всього трясло. 
          -Тоді йдіть геть,-- мовила жінка.—Мені ніхто не потрібен. 
          -Так, я знаю, вибачте,-- видушив я з себе і прожогом вибіг на вулицю. 
          У поїзді, вертаючись до Києва, я за цілу ніч так і не склепив очей. Думки одні за одними роїлися в моїй голові, збивалися, множилися і не давали мені заснути ані на мить. А вранці, вже на київському залізничному двірці, геть знесилений безсонням вийшовши з ваґона, я мовив до себе: «Ну, що, чоловіче, може, ти хоч тепер утямиш, що минуле -- мертве, його нема, і воно ніколи не повернеться, а раз так, то й цінности в памяті про минуле також нема ніякої, і не треба за цю память чіплятися, ліпше скупчити увагу на тому, що є, на живому, і у ньому пошукати відповіді на твої питання, якщо ці відповіді взагалі існують!»


43. Моє таке-сяке виправдання 
http://ua-human.blogspot.com/2018/03/36.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
                                           
Читати далі...

понеділок, 5 лютого 2018 р.

41. КАРТИНА (Нотатки мого друга Т.Р.)

          Ще тоді, коли ми жили в тому невеличкому містечку Б. в Галичині, мені дуже запамяталася ця картина. Я й зараз її памятаю. Заплющу очі і бачу наче наяву. А минуло, прошу вас, понад пятдесят років з того часу. Куди ділася вона, навіть і не втямлю. У кожному разі, коли ми переїхали на нове житло до міста С., то за картиною й слід простиг. Немовби й не було її. І ніхто, ні моя мама, ні тато, ні бабуня Рися, ні сестра Варуся ніколи не згадували про неї. Це було в нашій сімї свого роду табу, щось заборонене і неприйнятне до обговорення. 
          А з’явилася вона неспогадано і за доволі дивних обставин. Це було тоді, коли мій тато ні сіло ні впало не захотів більше ночувати в кімнаті з мамою і перейшов спати до невеличкого покоїка, розташованого між кухнею і лазничкою. Навпроти якраз були двері до вбиральні, щойно відремонтованої, з рожевою плиткою на стінах і новеньким сяючим унітазом, над яким високо вгорі нависав зливний бачок з нікельованим ланцюжком і керамічною бамбулькою на кінці. 
          -Чому ти перейшов сюди спати?—питав я тата. 
          -Як ти, Тисю, не розумієш?!—сміявся тато.—Та тому, що з покоїка ближче до вбиральні. 
          Я, ясна річ, не вірив татові, неабияк сердився на нього, і біг до мами. Вона зазвичай сиділа коло вікна за швейною машинкою і щось шила. На підлозі лежали клапті тканини, спутані нитки… Я підходив ззаду і тицявся носом у мамині плечі. Мати невдоволено оберталася і хмурилася. 
          -Що ти хочеш?—її бліді вуста болісно кривилися. 
          -А чому тато тепер спить у покоїку?—вередливо гугнив я і морщив носа. 
          -У нього спитай!— відказувала мама з погано прихованим роздрато́ванням і знову бралася до шиття. 
          -А він не каже!—не відставав я. 
          -Не заваджай, а то дістанеш!—мати різко відпихала мене, натискала педалю, і машинка починала голосно строчити, якось нервово, навіть злосливо, як мені здавалося. Та ще й иноді під здушене хихотіння Варусі, яка тільки й робила, що трималася за мамину спідницю. 
          Я ішов геть. Мене душила образа на всіх: і на тата, і на маму, і на сестру, і навіть на бабуню Рисю, якої я побоювався і тому рідко щось питав. Утім, вона не була зла, просто вельми богомільна. І не любила, коли її турбували без причини, особливо, коли молилася перед спеціяльно облаштованим вівтарем з іконами та лямпадками у темному кутку її доволі просторого покою. Там за цим вівтарем стояла масивна шафа і вишиваний барвистим геометричним орнаментом параван, за яким бабуня переодягалася. Вона взагалі не любила, щоб до неї хтось заходив. І я одного разу дістав доброго прочухана, коли чогось навідався до бабуні і побачив, як вона стоїть біля розчиненої шафи і щось пє з мініятюрного кришталевого келишка. В повітрі пахло таким чимось солодкаво-духмяним, що мені аж засвербіло в носі. 
          -Бабуню, а що ти таке там пєш?—мовив я і рушив було до неї. 
          -А тебе що то обходить?!—бабуня вся аж здриґнулася з несподіванки. 
          Її нестямний вигук мене так налякав, що я кулею вибіг геть і більше ніколи не заходив до бабуні без дозволу. Згодом, коли всі обідали, тато з характерною для нього безцеремонністю на моє питання «Що пила тоді бабуня Рися» відповів так: 
          -Та вона там у шафі має рум, ото потайки від усіх нас і дудлить! 
          Ці татові слова ви́кликали чергову бучу, і то вельми велику, бо, мушу зізнатися, сварки в нас вдома ставалися доволі часто. Отож обід було зіпсовано. Бабуня облишила качине крильце на своїй тарілці неторканим, розлючено кинула виделець на підлогу і вибігла з кухні. А мати кричала на всі за́води, обзивала тата негідником і садистом. Він огризався, але говорив мало. Потім мама плакала, проклинала свою гірку долю, а я разом з Варусею також рюмсали, обіймали маму і ніяк не могли її заспокоїти. В такі хвилини я тата ненавидів. 
          Ось у ті дні тато якось і приніс додому ту картину. Це було доволі велике полотно у посрібленій гладкій рамі, на якому художник зобразив товстелезну оголену жінку з гігантськими персами, доволі безформну, з обвислим животом, важкими горбистими стегнами. Жінка була підстаркувата, з коротким чорним волоссям і лежала боком на старому, доволі шкарадному дивані, оббитому квітчастим гобеленом, поклавши голову на бічний мякий валик, порваний зі споду. Жінка спала. Її лице, одутлувате й негарне здавалося отупілим і байдужим до всього. 
          Тато приніс картину, загорненою у пі́стрю, і нікому її не показав. Повідомив тільки мамі, що це подарунок Фіґоля, його приятеля-художника, з яким час від часу зустрічався у місті в кавярні «Крива липа». І зразу пішов до свого покоїка, де повісив картину на стіні навпроти свого ліжка. А коли вийшов, то жартівливим тоном заявив, що тепер йому не буде так нудно. 
          І от відтоді, як появилася та картина, сварки в нас вдома ставалися заледве не щодня. І вранці, і вполудне, і ввечері, будь-якої мити знай спалахував гирк, колот, гризотня між татом та мамою. І то за найменшу дрібницю або взагалі без причини. Бабуня участи в цьому не брала. Вона сиділа в своєму покої, не показуючи й носа, там же обідала і виходила лише тоді, коли мала йти до церкви чи потребувала залагодити якісь справи у місті. Я також, коли тато з мамою сварилися, забивався десь у куток і тихенько там хлипав. Я не розумів, у чому причина такої запеклої заїдні́ між татом і мамою і дуже тяжко це переживав. І хоча я загалом був по руку мами, та все-таки мені було шкода і тата, бо десь у глибині свого дитячого серця відчував, що він попри позірну браваду нещасніший за маму. Втім, це не заваджало мені иноді його ненавидіти, особливо, коли я бачив його бездушне ставлення до мами, до її розпачливих голосінь, з яких він иноді дозволяв собі відверто глузувати. Загалом же мені було шкода обох. 
          Памятаю, як якось (Варусі з бабунею якраз не було вдома) я запитав маму: 
          -А чому тато тримає це «голе бабисько» у своєму покої? 
          Вислів «голе бабисько» я перейняв від мами, бо вона инакше і не називала ту картину. І завжди при тому її лице перекошувалося від огиди. 
          Отож почувши мої слова, мати, яка сиділа на стільчику біля кахельної печи, курила ароматну цигарку і видихала дим у розчинені чавунні дверцята, вся аж стрепенулася, наче її ударило електрострумом. Мені здалося, що вона навіть змінилася на виду. 
          -Бо це «голе бабисько» його ідеал жінки, -- вїдливо відказала вона. 
          І в її словах я відчув таку бездонну зневагу, що мене охопив страх. Не зважившись ще щось питати, я відійшов убік і мовчки сів за столик, за яким робив уроки. Там лежала моя улюблена книжка «Коли ще звірі говорили» Івана Франка, і я розгорнув її, але читати не зміг, так і сидів, унурившись у мертві ряди літер. 
          На біду тато якраз був у вбиральні і все чув. Він спустив в унітазі воду і, рвучко розчинивши на розпаш двері, вийшов. 
          -Це «бабисько» таки ліпше за тебе, бо принаймні мовчить,-- зи́кнув тато. Він стояв і виклично дивився на маму. Я ніколи не бачив його таким розлюченим. 
          -Ти не мужчина, ти шмата, ти навіть не можеш завести собі коханку,-- вереснула мама. Вона, вся побуряковівши від гніву, зірвалася на ноги. 
          -Так, не можу,—тато криво посміхнувся.—І не хочу. Але що тобі до моєї картини?! Чим це «бабисько» аж так тобі не вгодило? 
          -Я спалю її, поріжу на дрібні кусочки!— на все горло зажеліпа́ла мама і кинулася до татового покою. 
          -Не смій!-- тато перепинив її, схопивши за волосся, і замахнувся кулаком.
          Я заплющив очі. Але кулак, вочевидь, так і не опустився на мамину голову. Я лише почув, що тато схопив пальто і, грюкнувши дверима, вибіг з помешкання. А коли я знову розплющив очі, то побачив маму, яка сиділа на стільці коло кахельної печи, тихо скімлила і раз за разом витирала сльози зовсім уже мокрою хустинкою. Я дивився на маму і не міг поворухнутися. Здавалося, що все в мені омертвіло. 
          По цій жахливій сварці тато й мама два тижні не розмовляли, ніби були одне одному цілковито чужі. І вдома запанувала важка гнітюча мовчанка. Але поступово лід між татом і мамою став розтавати, вони нема, нема та й перекидалися словами. А ще за якийсь час почали і розмовляти. Врешті спілкування між ними повністю відновилося. Втім, це вже було якесь зовсім инше спілкування, в ньому бракувало чогось дуже важливого, чогось живого, щирого і близького. Здавалося, це були взаємини двох людей, які змирилися із гіркими обставинами, але внутрішньо так їх і не прийняли. 
          Щодо мене, то я дуже зрадів примиренню мами й тата, а коли якогось дня виявилося, що тато знову ночує у маминій кімнаті, і картина з «голим бабиськом» уже не висить у колишньому татовому покоїку, то щастю моєму просто не було меж, і я не памятаю в своєму житті жодної мити, щоб я так радів, так несамовито тішився, тріюмфував, як тоді. 
          Що ж, я був дитиною і багато чого не бачив. Але тепер, коли минуло стільки років, я добре розумію, що саме після цієї сварки і пізнішого примирення з моїм татом і сталася ця загадкова зміна, яка так дивувала і бентежила мене аж до самої татової смерти. Адже він хоч ніколи і не був балакучий, але відновивши взаємини з мамою, став чогось ще мовчазнішим. Він наче поринув у самого себе і жив у якомусь особливому світі, до якого ніхто не мав доступу. 
          Що він думав? На що сподівався? Чи мав якісь бажання, мрії? Ні я, ні хтось инший цього не знав, та й ніхто його не розпитував про це. Хай там як, але тато що далі, то ставав понуріший, і все більше втрачав інтерес до радощів та утіх, яким віддається більшість людей. А коли він удвох з мамою переїхали до цього містечка під Києвом в ошатний будиночок, успадкований по бабуні Рисі (вона на той час уже померла), то я взагалі перестав його розуміти – настільки він бував відсторонений від усього. Адже тато зовсім перестав спілкуватися з людьми, навіть з мамою майже не розмовляв, а лише мовчки, з якоюсь тупою покірністю слухав і слухав її нескінченні теревені про внуків, родичів, сусідів, політичні новини, телесеріяли, всякі безглузді чутки, а також її спогади про молодість, про Другу світову війну, «нашу партизанку», УПА, взагалі про минулі часи. І якщо й казав щось, то це стосувалося винятково суто побутових проблем. 
          Цілими днями він самотою просиджував у придорожньому кафе, яке було розташоване неподалік їхнього будинку, і дивився на далекі темні, нічим не примітні узвишшя, де тільки й було руху, що зрідка прилітали зграї гайворонів. І на столику перед ним незмінно стояв келишок з недопитим коньяком. І скільки памятаю, щоразу, коли я приїжджав автом з Києва, аби відвідати тата, то той його келишок завсіди був недопитий. 
          Мені було не легко спілкуватися з татом. Він не мав бажання говорити про себе. Тільки коротко, сухими фразами відповідав на мої питання. І я кожного разу відїжджав з почуттям ніяковости і гіркоти. Тато так і вмер там за столиком якогось дня. І це був єдиний день, коли келишок виявився порожнім.



СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

 
 
Читати далі...