понеділок, 30 липня 2018 р.

31. ТІЛЬКИ ПОПІЛ (Життя вмлівіч)

 
          Прокинувшись, як завжди, на самому світанку, я вийшов з хати в сад. Те, що я побачив, було насправді. Втім, нічого особливого. Дерева, небо… Я дивився на все це і бачив усе це. Але щ́о це, я не знаю. В памяті моїй воно не залишило жодного знаку́. Тільки попіл. І описати те, що бачив, я не годен. Фальшива память. Фальшиві слова. 

                                   З-за старої берези
                                   майнула тінь –
                                   на болота полетіла
                                   сіра чапля.
                                   Неквапливо встає
                                   за вільшаником сонце –
                                   ряхтять розмаїттям барв
                                   краплини роси на траві.
                                   Нікого ніде.
                                   Вдалині
                                   серед буйної зелени вишень
                                   сіріє покрівля хати,
                                   де ніхто не живе.




32. І так буде завжди 
http://ua-human.blogspot.com/2018/08/32_6.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

суботу, 28 липня 2018 р.

30. СОЙКА (Життя вмлівіч)

                                           До вечора усе ближче…
                                           З-за густих попелястих хмар
                                           cонце ледь пробивається…
                                           Десь угорі серед віття вяза
                                           нема, нема та й озивається
                                           своїм гидким скрипучим криком
                                           сойка.



31. Тільки попіл 
http://ua-human.blogspot.com/2018/07/31.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 


 
Читати далі...

пʼятницю, 27 липня 2018 р.

29. ПАПОРОТЬ (Життя вмлівіч)

                                           
                                            І все-таки,
                                            яке воно печальне,
                                            це життя людини –
                                            чогось хотіти, прагнути,
                                            намагатися щось здобути,
                                            знайти
                                            і врешті-решт стати
                                            листям папороти.



СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 

Читати далі...

середу, 25 липня 2018 р.

28. ТЕ, ЩО ТІЛЬКИ І Є (Життя вмлівіч)

                                             Нагідки розцвіли…
                                             Сяє, палахкотить на сонці
                                             сліпуча помаранчева грань…
                                             Дивлюся, очима прикипів,
                                             і навіть на гадку не спаде,
                                             що їх внезабарі не стане.
                                             Певно, смерть і справді –
                                             це лише мана!

          ***
          Грань - жар, розпечені жарини.


СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

вівторок, 24 липня 2018 р.

27. НЕ ЗНАЄ НІХТО (Життя вмлівіч)

                                                 Глупа ніч.
                                                 З-поза хмар
                                                 сяє місяць напі́дповні,
                                                 блідо-жовте світло
                                                 проникає крізь вікно.
                                                 Лежу і не можу заснути,
                                                 перевертаюся з боку на бік.
                                                 Що тривожить мене,
                                                 не знає ніхто,
                                                 навіть ти, моя тіне,
                                                 що десь там,
                                                 далеко ген-ген.



28. Те, що тільки і є 
http://ua-human.blogspot.com/2018/07/28.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 


 
Читати далі...

понеділок, 23 липня 2018 р.

26. КАЛИНОВІ КЕТЯГИ (Життя вмлівіч)

                                              Калинові ке́тяги над водою,
                                              що не день, то червоніші.
                                              В озерці побачиш кожну хмарину.
                                              Голоси людей долинають
                                              з того кінця села.
                                              Якої ж відповіди шукаєш –
                                              ти, неприкаяний, невгомонний,
                                              що подібний на дзеркало?



27. Не знає ніхто 
http://ua-human.blogspot.com/2018/07/27.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

суботу, 21 липня 2018 р.

25. ТІЛЬКИ ДИВЛЮСЯ (Життя вмлівіч)

                                      Похмурий ранок над озерцем.
                                      Тихо,
                                      не ворухнеться ні листочок, ні травинка.
                                      І навіть зозуля зі своїм смутним «ку-ку»
                                      перестала озиватися з вільшаника.
                                      Піяла з чаєм давно вже вистигла, чекає…
                                      А я лиш дивлюся, дивлюся…
                                      За тобою, тіне моя,
                                      розщемілося сьогодні серце.



26. Калинові кетяги 
http://ua-human.blogspot.com/2018/07/26.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

середу, 18 липня 2018 р.

24. ЛИПНЕВИЙ СВІТАНОК (Життя вмлівіч)

                                               Ще тільки світає,
                                               а вивільга в заростях вишняку
                                               аж заливається
                                               своїм схвильованим «піу-а́-піу́»!
                                               У розчинене вікно
                                               крізь листочки сума́ха
                                               сочаться до хати
                                               перші сонячні зблиски!



25. Тільки дивлюся 
http://ua-human.blogspot.com/2018/07/25.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

четвер, 12 липня 2018 р.

23. О, ЦЯ МОЯ ГЛУХОТА! (Життя вмлівіч)

                                                Піщана коса…
                                                Застигла силюета чаплі
                                                біліє на відмілині…
                                                Розпачливі крики чайок…
                                                Про що говориш мені, Д́есно?
                                                Навіщо марно розповідаєш?
                                                Адже я сливе́, що глухий,
                                                мови твоєї не розумію!



24. Ці мої літні світанки 
http://ua-human.blogspot.com/2018/07/24.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

неділю, 8 липня 2018 р.

22. ФЛЬОКСИ І МОЯ ТІНЬ (Життя вмлівіч)

                                          Вечір. Сад.
                                          Озерце з вербами.
                                          Сонце сідає там ген-ген…
                                          Паморочливий пахіт фльоксів…
                                          Тіне моя, ти вже далеко!..
                                          Я навіть не знаю,
                                          була ти чи ні.



23. О, ця моя глухота! 
http://ua-human.blogspot.com/2018/07/23.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

пʼятницю, 6 липня 2018 р.

46. ПЕТРОВІ БАТОГИ (Нотатки мого друга Т.Р.)

          Ці дивовижні дикорослі квіти називаються петрові батоги. Їхній виразний яскраво-блакитний колір просто не може не привертати уваги. Ось і зараз ці прегарні я́хонтові зірочки, які, здавало би ся, просто висять в повітрі нічим не прикріплені до своїх тонких майже безлистих стебел, яскріють і посміхаються до мене. 
          Минулого літа на цьому ж самому місці вони також цвіли. Я йшов на луки, в бік боліт, порослих верболозами. Праворуч від дороги, якраз навпроти розквітлого куща петрових батогів стояла стара хата під бляшаним, фарбованим брунатною манією дахом, остання хата в цьому кутку села. Ні ліворуч, ні далі дорогою не було більше осель. Я зупинився і довго стояв прикутий очима до блаватних пелюсток. Вони були такі ж живі і радісні, як і зараз. 
          Я не знаю, що змусило мене тоді перевести погляд на хату. Але я добре відчув, що щось наче торкнулося мого плеча. І я озирнувся і рушив до деревяної фіртки. Вона була замкнена зсередини на засувку. Я притулив голову до прогалини між штахетами. На відкритому ґанку, який мав такий же, як і хата, бляшаний дах, стояв хазяїн дому Іван, або Ваньстер як зазвичай називали його в селі. Він стояв спиною, засунувши руки в кишені штанів, рукави його білої сорочки були розщіплені, і вітерець нема, нема та й потріпував їхніми краями. 
          -Добрий день, Ваньстере,- гукнув я, але той навіть не ворухнувся, аби відповісти на привітання. 
          Зізнаюся, мене це анітрохи ні не здивувало, ні не розсердило. Адже з Ваньстером я ніколи не розмовляв, зустрічався лише випадково на вулиці, коли він їхав ровером (чи як в селі казали «їхав на лисапеті»). І щоразу мені здавалося, що він ніколи не був радий нашій зустрічі. Я казав йому «добрий день», а він буркав щось невиразне у відповідь і тут же ховав очі, хутко проїжджаючи мимо, наче боявся, що я можу зупинитися й заговорити до нього. Це мене щоразу неабияк смішило. «Ти ба, боїться мене як чорт ладана!»-- сміявся я подумки. 
          Десь три чи чотири роки тому, коли я проживав у селі лише в теплу пору року, у Ваньстера була жінка, сухоребра, з негарним, вкритим ряботинням лицем, вічно чогось насуплена. Я зчаста бачив, як вони обидвоє дибуляють вулицею до крамниці, понурі, ніколи не розмовляючи одне з одним. Потім вона щезла. Казали, що поїхала до Києва і зійшлася там з якимсь підстаркуватим удівцем, який торгував на базарі медом. З того часу Ваньстер жив сам. 
          -Добрий день,-- повторив я голосніше. 
          Але Ваньстер і далі стояв до мене спиною і, судячи зі всього, навіть не чув мене. Я добре бачив його ноги, плечі, спину, проте майже не бачив голови, бо з піддашшя її затуляла штудерно вирізана з деревяних дощечок оздоба. Втім, мені зразу впало ввічі і вельми здивувало, що в нього якась неприродньо перехняблена потилиця.
          -Що за мара?!- пробурмотів я. Тоді, дотягшись рукою до засувки, відчинив фіртку й увійшов на подвір’я.
          Ступивши кілька кроків, я хотів був знову окликнути Ваньстера, але слова застрягли в горлі, бо раптом збагнув, що переді мною повішеник. Його шию оповивав чорний кабель, кінець якого було привязано вгорі до балки, а його босі ноги торкалися підлоги. Фактично Ваньстер стояв на ній. Поряд лежали акуратно покладені рвані кросівки із запханими всередину шкарпетками. Коло входу на столику, вкритому пожовклою газетою, білів літровий слоїк, ущерть наповнений молоком. 
          Я мовчки вийшов з двору і, сам не тямлячи, що роблю, поплентався туди, куди збирався - на луки.
          Зараз, коли минув рік, я знову тут і знову дивлюся на розквітлий кущ петрових батогів. Він палахкоче ясно-синіми квіточками стеменно так, як і тоді, коли Ваньстер наклав на себе руки. Про що шепочуть ці квіточки, про що так радісно сповіщають? Може, щось про мене? Чи, може, про себе? Про що? Може, про те, що все відходить, а вони ще є? Але чи довго? 
          По самогубстві Ваньстера його хата цілий рік так і стояла пусткою. Та й зараз там ніхто не мешкає. А на ґанку, на тій балці й досі чорніє оцупок кабелю. Та я не дивлюся туди, не хочу дивитися.

47. На небі гладитимуть твої вушка 

https://ua-human.blogspot.com/2021/03/62.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...