Вивільгу чути,
зозуля кує десь у вільхах,
на яворі зеленіють молоді листочки…
Ще трохи,
зовсім небагато днів,
і весна добіжить кінця.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
59. Коли щезають усі сенси
https://ua-human.blogspot.com/2021/06/59.html
Читати далі...
Минуло девять місяців відтоді, як я, отримавши посвідку на проживання в реґіоні Арекіпа на півдні Перу (моє імя Тихін чомусь у документі перекрутили на Takkien!) виїхав з міста Мольєндо на узбережжі Тихого океану в ці гори. Діставшись автобусом до селища Котаґвасе з його камяними, випаленими сонцем вулицями і валько́ваними з бурої місцевої глини хатами, я найняв провідника з мулом і рушив пішки вздож глибочезного каньйону, де текла бурхлива річка, далі на схід в Анди, аж поки не опинився тут у цій безлюдній бідній рослинністю скелястій місцевості над потічком Кімса́рум, що на мові індіянців ке́чва означає Три камені. Довкруж на схилах буйно ріс поліле́піс, посухотривке дерево з покривленим стовбуром і гіллям, зрідка траплялися кущі альґаро́бо, стручки з бобами якого споживали не тільки ґванако й вікуньї, а й люди, також подекуди у вологих улоговинах можна було надибати кущики дикої вишні ґрумича́ми і невеличкі деревця каваху́ку, здебільша напівусохлі через брак вологи. А ще звідси відкривався пречудовий краєвид на стрімкі бе́скети Чіріорґо, а в добру погоду можна було навіть споглядати, як ген далеко за цією горою сріблиться засніжена вершина вулкану Коропуна. Місцина мене просто заворожила красою, якимсь незрушним безгомінням і тим, що була цілковито дика (найближче село Тулеа було відлегле звідси на два дні переходу пішки), тож я і поклав оселитися тут.
Тривалий час я не міг звикнути до місцевого підсоння. В Західних Кордильєрах, особливо тут у високогірї перуанських Анд з багатокілометровими посушливими високо́рівнями, солончаками, камянистими пустелями, неглибокими ущелинами, зазвичай безводними і лише зрідка з невеличкими струмками й озерцями, які поповнювалися талою водою льодовиків з гігантського гірського масиву Коропуни й часто пересихали, практично не було таких часових ознак, як пори року. Цілорічно вдень дошкуляла страшенна спека, а вночі температура різко опускалася десь до 5-7 градусів плюс. І лише в сезон дощів, який тривав протягом січня-березня, вдень бувало дещо прохолодніше, а вночі могло доходити навіть до нуля і нижче. Утім, сніг тут ніколи не падав, його можна було побачити лише на Коропуні і найвищих що́вбах гір довкола неї.
За кілька тижнів я збудував хатину з полілепісових колод, каміння та глини, покривши її жмуттям сухого, дуже жорсткого вівсяку-чилі́гуа, сплів з тонких прутів та́ри двері, пробив у стіні зі східного боку віконце, а також вимурував з нетесаного каміння та глини невеличку грубку. Продовж цього часу довелося разів пять навідатися до Тулеа, щоб привезти деякі будівельні компоненти, зосібна, невеличку чавунну плиту, шкло на шиби, завіси, мо́тень дроту, а також деякі інструменти, як от сталеві кліщики й молоток, а ще посуд, глиняний та алюмінієвий, кілька грубих коців з ламячої вовни, новеньке пончо, три бляшані пуделка чаю-ма́те, маїсове борошно, мішок коржів з кі́нвового зерна і бобів альґаробо тощо. Все це я доправляв додому мулом у супроводі старого індіянця на ймення Уваман’я́на, який носив на голові шапку-чу́льо, прикрашену великим перлямутровим ґудзиком. І за все я розплачувався доларами. Гроші танули на очах, тож я дуже хутко зрозумів, що якогось дня залишуся без будь-яких коштів, якщо не економитиму. Утім, це не так уже мене й лякало. Я мав якусь непоясниму певність, що на все погане буде якась рада, і навіть у найбезнадійнішій ситуації невідхильно відкриється вихід. «Адже я приїхав сюди не розкошувати,- твердив я собі,- а знайти спокій своїй бентежній душі».
Безпричинна тривога, сумяття, страх невідь-чого були моїми невід’ємними атрибутами ще з дитинства. Бувало, зрапта на мене щось находило, я зупинявся і завмирав. У такі хвилини я наче переставав існувати, все, що знав, утрачало сенс, здавалося фальшивим, світ поставав переді мною як хаос, я не розумів його, він був для мене загадкою, до якої нема ключа. Втім, це ніколи не тривало довго. За хвилину-дві мене проймали пориви щось робити, і відчуття хаосу відступало – світ знову ставав упорядкованим і зрозумілим. І я жив, як усі – в утіхах, прагненнях, захопленнях, радів, коли щось удавалося, печалився, коли не вдавалося. Так минали дні, тижні, місяці… аж поки мене не опановувало гнітюче відчуття, що я тікаю від чогось, від чого неможливо втекти. І тоді знову накочувалося на мене це «щось», я зупинявся, завмирав…
Ці загадкові стани, в яких була увага, але не було цілеспрямованого руху, супроводжували мене, чей, продовж усього життя. Наслідком стало те, що я з’ясував для себе одну важливу правду - коли дивишся, і ніякі думки не відволікають, то перебуваєш у дійсності, в живому, в тому, що існує. Коли ж свідомість потьмарюють думки, то перебуваєш в уяві, в мертвому, в тому, що не існує.
І от одного дня, коли я ще жив у Києві разом зі своєю дружиною Даркою, мені раптом відкрилося (і це було воістину приголомшливе відкриття!), що моя душа з року в рік тужить і ніяк не може заспокоїтися тому, що прагне бути в живому, у світі речей та явищ, однак я, обставини мого життя, мій бізнес, звички змушують її бути в мертвому, у світі думок та уяви. І саме ця туга душі, яка з роками наростала й ставала нестерпнішою, врешті-решт і змусила мене покинути все і виїхати з України аж на край світу.
Утім, коли я тільки-но приїхав у ці гори, то був повен віри, що душа моя нарешті знайде спочинок. Але, на жаль, сподівання мої виявилися марними.
Зараз я сидів на ослінчику, зробленому з дерева тари біля своєї хатини і попивав ма́те з рожевого, розписаного білими лілеями керамічного кухлика, купленого колись на автостанції в Мольєндо. Тінь від величезної прямовисної скелі, в розколинах якої зеленіли густі кущі чі́лена і ховалися виска́чі, ці маленькі полохливі звірятка, схожі на кролів, добре захищала від палючого сонця. Тут я пересиджував найспекотніші години і навчений за девять місяців життя в Андах гірким досвідом ніколи вдень, коли сонце пряжило немилосердно, далеко не відходив від свого житла.
З того місця, де я сидів, до потічка було не більше пятдесяти метрів, але я його не бачив, а лише чув, бо Кімсарум протікав у доволі глибокій камяній ущелині. Шум його води мене заворожував, вчувався мені як музика, розмаїта, багатотональна… Це була ціла оркестра звуків: і крики, і сміх, і плач, і гнів, і розпач, і гупання барабанів, і цигикання скрипок, і вищання вальторн, і висвисти флейт - все перемішане: людські голоси зі звуками інструментів, радість зі смутком, життя зі смертю. Я слухав це багатство звуків, забувши про мате.
Та невдовзі зрозумів, що насправді не чую шуму потоку, а всі ці звуки витворені моєю уявою, їх не існує, вони мертві. І тоді до моїх вух долинув справжній шум води. Це був просто глухий клекіт. В ньому не було ніяких инших звуків. Але цей клекіт мав у собі щось особливе, був нерухомий і водночас повен руху. Його хотілося слухати. І я засміявся. Не знаю чому, але мені було смішно. Може, тому, що потік наче розмовляв зі мною як живий із живим, щось повідомляв, застерігав, просив. Але я нічого з того не розумів, і лише посміхався, посміхався… і слухав. Урешті незчувся, як знову з’явилися ті дивовижні звуки, ціла оркестра звуків: голосів, завивань, ухкань, дзенькань, бемкань, висвистів… І мертве знову заслонило живе.
Иноді я намагався вловити той змиг, коли увага щезає, і думки, о́брази, уява займають місце дійсности. Але це мені ніколи не вдавалося. Щоразу, коли я робив зусилля втримати увагу, вона вмах покидала мене. Складалося враження, що зусилля не тільки не затримує уваги, а навпаки, пришвидшує її втрату. «Чому?- думав я.- Чому так важко бути з тим, чого прагне моя душа?»
Та ба, відповіди не було. І в мені щораз більше зростала певність, що я просто безрадна іграшка могутніх стихій, від якої нічого не залежить. «Тоді на що́ маю сподіватися? На щасливий випадок? Не велика розрада!»- робив я сумний висновок. Утім, спонукуваний якоюсь затятістю, непояснимою й алогічною продовжував з дня на день стежити за всім, що відбувалося. І то без будь-яких сподівань, без віри, без розуміння навіщо, просто гнаний непереборною цікавістю розібратися в таїні свого життя, байдуже до чого це може привести.
Одного ранку, коли відтоді минуло десь два тижні, я сидів коло невеличкої ватри і деревяною ложкою помішував у казанку. У ньому варилася юшка з оре́стіяса, невеликої рибини, спійманої у потоці на мудровану сизалеву хапку, в якій за принаду були личинки куку́пина (так називали тут метелика з похмурим буро-фіолетовим забарвленням крилець). Раптом, звівши голову, я побачив двох чоловіків - одного високого, другого низького. Вони неквапливо, з по́вагом спускалися камянистою стежкою просто до мене. Обидва в обчухраних пончо, на головах чульо, а за спинами у кожного рушниця.
Я дивився то на незнайомців, то на свою юшку. Вони були ще далеко. Юшка перестала кипіти, і я підкинув сухого чіленового паліччя. Знову дивився на чоловіків з рушницями. Вони щось несли. Здається мішок. І зрідка зиркали в мій бік. Нижчий чоловік указав рукою кудись на ущелену, де тік Кімсарум. На якусь секуду-дві чоловіки зупинилися. Тоді знову рушили. У казанку забулькало сильніше, я помішав ложкою, прибрав одну з головешок, щоб зменшити жар. Потім знову стежив за чоловіками, які наближалися. Глянув у казанок. Юшка ледь кипіла. Незнайомці були вже зовсім близько. Я чітко розріжняв їхні смагляві, обвітрені індіянські обличчя. Вищий здавався молодшим, нижчий – старшим. Обидвоє на ногах мали ахо́таси, цупкі сандалі, зроблені з автомобільних шин.
Мені було на диво легко на серці. Ніщо не тривожило, жодна думка чи спогад. Я бачив двох чоловіків, які йшли до мене, і юшку в казанку, яка вже майже була готова. Чоловіків і юшку, а, може, ще десь далеко, краєм ока прекрасні, вкриті снігом вершини гір. Я не відав, що́ незнайомці хочуть, що́ від них сподіватися. Та й не думав про це. Вони були для мене такими ж, як усе навкруги: юшка, ватра, моя хатчина, каменяччя тут і там, скелі, ущелина з потоком, далекі гірські вершини, ясне небо, себто, вся ця проста жива правда життя без заперечень, схвалень, оцінок, ставлення… правда, про яку неможливо думати, позаяк вона стосується винятково теперішнього, того, що є.
Коли я зняв казанок з вогню і поставив на камінь
стигнути, двоє індіянців уже стояли поруч. Мішок тримали в руках. Худі, виснажені, схожі на тіні. І мовчали. Я теж не говорив ні слова.
-Soq'oita q'owai[1],- врешті мовив той, що був старший і нижчий на зріст, хрипким знеможеним голосом.
-Mikunata q'owai[2],- майже водночас зі своїм кумпаном благально мовив другий, який був молодший і вищий.
По тому індіянці поклали мішок на землю, втім і далі мовчки стояли з рушницями за спинами. Зі скамянілими ґримасами дивилися на мене і буквально свердлили очима.
І цього змигу все змінилося. Я нічого не тямив. В голові запанував безлад, одні думки накочувалися на инші, з’являлися всякі о́брази, які викликали тривогу. Я був збентежений, наляканий, весь тремтів. Де й поділася легкість на серці, що була нещодавно. Все поблякло, втратило красу, силу, глибину, стало плитким, хирявим. Дійсність наче звузилася до невеличкої щілини, застигла, омертвіла, закрилася від мене. Безрадно кліпаючи очима, я глядів на приходьків і мовчав.
-Yaku munani, t'antata munani[3],- молодший індіянець торкнувся пальцями вуст і посміхнувся якоюсь мученою посмішкою.
І тут я згадав, що "yaku" кечванською мовою означає вода, а «t'anta» - маїсовий хліб. Індіянці просили води та хліба.
- Ari[4],- я вказав на великий глиняний бутлик з маїсовим узваром і казанок з юшкою.
-Imata?[5]- запитав старший індіянець. Він зняв рушницю і сів на землю. Молодший зробив те саме.
- Aswa,- відказав я і подав гостям бутлик,- Challwa[6],- я підсунув до них казанок з двома ложками.
-Añau, аñau![7]- закивали вони головами і без зайвих церемоній взялися пожадливо пити та їсти.
Я сидів збоку і дивився, як двоє чоловіків, голосно сьорбаючи і плямкаючи, випивають мій маїсовий узвар і поїдають мою юшку з риби. Ні, мені зовсім не було шкода, що лишуся без сніданку. Я й забув про це. Бо ж сталося дещо важливіше. До мене неспогадано повернувся той благословенний спокій, свідомість прояснилася, дійсність знову відкрилася для мене - вся, як є, безмежна, цілісна, вічно нова, свіжа. І ці індіянці, мисливці за дикими ламами (цих тварин тут називали ґванако або вікуньями), як я зрозумів з напакованої в мішку вовни, були невід’ємною частиною цієї дійсности, чистої, незаплямленої, і були вони стотно такі ж живі, повні краси й сили, як і все навколо.
Та в короткому часі моя голова знову сповнилася думками, я перестав бачити, чути, і мертва частина мого єства вчергове подолала її живу частину. Я навіть не укмітив, коли індіянці перестали їсти і звелися на ноги. Вони щось белькотіли до мене, вимахуючи руками, але я нічого не розумів і лише дурнувато кивав головою. Врешті вони пішли. Я стояв і довго дивився їм услід.
Наступного дня на світанку я рушив униз понад ущелиною, де протікав Кімсарум, збирати ґрумичаму. Ця дика вишня була дуже солодка, кислини́ майже не відчувалося. Смак нагадував черешні, і я любив їсти ці ягоди. А часто, назбиравши багато, варив з ґрумичами узвар, сушив, навіть робив настоянку.
Місцина, де росли ці вишні, була доволі далеко, і я, щоб скоротити дорогу, поклав пройти через піщану, випалену сонцем високорівню, де зрідка траплялися лише розплястані на землі кущі криптокарпусу. Тож я звернув убік і небавом брів величезним безводним пустищем, час від часу зупинявся, ловлячи себе на тому, що зовсім не стежу за дорогою і рухаюся бе́збач, куди ноги ведуть, поглинутий маривами про минуле і навіть веду діялог з якимсь уявним співрозмовником.
Усі спроби привести себе до тями нічого не давали. Я знову і знову втрачав звязок з живим «тепер» і опинявся в полоні марив.
Врешті, після чергового повернення до тями, я побачив, що заблудився. Місцевість була незнайома, якась похмура, байдужа. Тут траплялися солончаки, подекуди високі з голими брудно-зеленими стеблами кущі ефедри. Я якийсь час ішов навмання, гадаючи, що кудись таки вийду. Але забрів у ще пустельніше місце, де не було взагалі ніякої рослинности. Зупинився. Став роззиратися, шукати хоч якогось орієнтира. Та навіть вершини Чіріорґо не міг знайти. Всі гори здавалися незнайомими, чужими. І мене охопив страх. Я кинувся бігти, сам не знаючи куди. Захекавшись, знову зупинився. Сів на землю. Заплющив очі. На деякий час завмер, не рухався. А коли розплющив очі, то відчув, що щось неподалік сяє, і таке яскраве, що аж сліпить. І цього змигу все довкола перемінилося, стало зовсім иншим – живим, радісним, повним незрушного спокою і невимовної краси. Думки щезли, покинули мене. Я весь перетворився в суцільну увагу – переді мною палахкотіла андська валеріяна, пять чи шість приплюснутих до землі білих кружалець, оточених темно-зеленими лянцетуватими листочками. Я не міг відірвати від цих кружалець очей. Не міг і не хотів. Мене наче не існувало. Але я все бачив, і квіти, і трохи далі миршаві купини з ковили-ічу, і вкриті імлою громаддя гір, і блакить ясного неба.
Я не знаю, скільки протривало це дивовижне перебування в «тепер». Кілька секунд, хвилину, дві хвилини? Але воно покинуло мене. І думки, спогади, о́брази, картини минулого знову завирували в моїй голові, а разом з цим щезла вся потуга і краса того, що було. Я звівся на ноги і просто перед собою уздрів гору Чіріорґо. «Як же я не бачив її?»- скрикнув голосно. Виявилося, що я лише трохи збився зі шляху. Тож наснажений цим, я сягнистими кроками рушив уперед і невдовзі вже ходив серед ґрумичамових кущів і рвав темно-червоні ягоди, кидаючи їх до кошика.
Вертався я до хатини вздовж потоку. Це був довший шлях, але надійніший. І весь час, поки йшов, роздумував про загадку сокровенного «тепер», яке то з’являлося, то полишало мене. «Виходить, що воно не залежить ні від місця, ні від умов, ні від обставин, ні від волі людини. До нього нема стежок. Його неможливо ні виблагати молитвами, ні здобути жертвами. Воно приходить і відходить, як саме собі знає, і завсіди неспогадано, раптово, як спалах. Тож я можу лише безрадно роззиратися довкруж і чекати, чекати, чекати - без надії, без будь-якої певности, що воно навідає мене. Втім, це я й роблю з дня на день вже девять місяців у цих горах...»
[1] Soq'oita q'owai – дай щось попити (мова кечва).
[2] Mikunata q'oiwai – дай щось поїсти (мова кечва).
[3] Yaku munani - хочу води; t'antata munani – хочу хліба (мова кечва).
[4] Arí – так (мова кечва).
[5] Imata? – що це? (мова кечва).
[6] Aswa - вода; challwa – риба (мова кечва).
[7] Añau – добре, чудово (мова кечва).
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
69. Так, наче тіло відділилося від мене
Австрійський письменник Роберт Музіль писав свій роман «Людина без властивостей» усе життя, проте так і не завершив його. Колись сорок років тому ще в підросійські часи я дуже хотів прочитати цю книжку, та ба, знайти її було неможливо – ні російською, ні навіть польською, не кажучи вже про українську.
І от нарешті я прочитав цей роман українською в перекладі Олекси Логвиненка. Три грубі томи. 1300 сторінок. Видавництво Жупанського, Київ, 2010-2011 р. Зізнаюся, чекав від роману чогось зовсім иншого. Втім, так завсіди буває, позаяк дійсність ніколи не відповідає нашим уявленням про неї.
«Людина без властивостей», такими словами автор сконцентровано характеризує свого головного героя Ульріха, довкола якого все відбувається і ради розкриття душевної сутности якого і написано роман.
Ульріх, як я зрозумів з твору Музіля, це людина без виразних морально-етичних наставлень, яка все піддає сумнівам, проте, будучи вихована на певних суспільних цінностях, дотримується на суто зовнішньому рівні загальноприйнятих правил поведінки. Всі колізії, в тому числі і любовні, які повязані з десятками инших персонажів, так чи инакше слугують для увипуклення образу Ульріха. Для мене дивним (і вельми цікавим!!!) є те, що головний герой, який не має ні мети, ні чітких життєвих орієнтирів і який з цієї причини мав би стати забавкою власних, часто суперечливих емоцій зі всіма небезпечними наслідками цього, живе зовні цілком добропорядним життям і при тому не надто страждає від душевного дискомфорту.
Що ж тоді дає йому сили жити, в чому черпає він наснагу? На це питання Музіль так і не відповів. Вочевидь, тому, що смерть перешкодила дописати роман.
Цікаво, що багато хто з літературознавців вважає, що «Людина без властивостей» - це сатира на Австрійську імперію напередодні розпаду, і Ульріх такий собі символ цього – форма, що втратила зміст.
Може, і так, всі ці довжелезні і нудні «інтелектульні» розмови й дискусії між персонажами твору, особливо у вищих колах суспільства (напр., комічна своєю серйозністю затія з «паралельною акцією», покликаною віднайти істинну місію Австрії!) дають підстави так стверджувати.
Але хіба тільки ради цього Музіль написав свій роман, і хіба в цьому його художня потуга?!
Ні, звичайно. Цей текст притягує насамперед правдивими, на диво яскравими характерами персонажів, кожен з яких має власне лице. Взаємини між ними інтриґують, привертають увагу, захоплюють та викликають повну довіру, бо психологічно вельми переконливі. Саме завдяки емоціям, ілюзіям і вчинкам цих персонажів, які то тут, то там перетинаються з Ульріхом, стає зрозумілішим і його внутрішній світ, його душа. На жаль, далеко не повністю, бо, нагадую, письменник не встиг твір закінчити.
На завершення хочу дати пораду тим, хто зважиться читати цей безумовно великий твір австрійської і світової літератури. У ньому є певні підводні рифи, які можуть відбити у вас охоту до читання – це нестерпно довгі розмови і роздуми персонажів на далекі від живого життя теми, всякі судження і мудрування, пусті за своєю суттю. Не знаю, навіщо автор так переборщено довго, иноді на пять-шість сторінок розтягує суто умоглядні міркування своїх героїв. Так, наче він навмисне хоче, аби роман був важкочитабельний.
Тож безоглядно пропускайте все, що не стосується безпосередньо конкретних живих почуттів і вчинків дійових осіб роману. Адже саме в цих почуттях і вчинках вся його краса, і саме у них криється його екзистенційний смисл, який, на мою думку, полягає в спробі Музіля довести, що людина може доволі комфортно жити без будь-яких переконань, себто, безцільно.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
40. Дещо з приводу фільму «Земля кочовиків»
https://ua-human.blogspot.com/2021/06/40.html
Читати далі...
