Абеляр як завжди приїхав додому пізно. Сонце вже зайшло. На заході над далекими дахами будинків жевріла довга кривава смуга. Втім, він не забув, що в Кляриси сьогодні народи́ни. І як тільки ввійшов до вестибюлю, зразу попрямував до мося́жевого погруддя імператора Мельхіседека Ситого, де своїм звичаєм у надвечірніх сутінках без жодної свічки дружина сиділа на козе́тці. Погруддя затуляло її, і він бачив лише закладені одна на одну зграбні тонкі ноги в гарненьких, уцяцькованих кольоровими блискітками мештиках.
-Дорога, я памятаю,-- Абеляр нахилився, ледь торкаючись губами Клярисиної щоки.— Ось тобі подарунок.
Він простяг дружині невелику ошатну книжечку і букетик пишних стріпчатих айстр рідкісної блідо-рожевої барви.
-Певен, тобі сподобається.
Кляриса манірно закопилила губи, понюхала квіти і поклала букетик на козетку. Тоді розгорнула книжечку і, ледь ворушачи губами, тихо прочитала напис на новенькій сріблястій палітурці: «Шілядин з Асґера. Неповні квадранстеми і шість листів до Німфодо́ри. Упорядник Окти́с. Видано у Рафаґедоні року 7264 ».
-О!— вирвалося з її грудей.— Я зараз зімлію!— вона зблідла і стала хилитися на бік.
-Що, що з тобою?!— злякано скрикнув Абеляр.— Тобі погано?!
-Ні, ні, все гаразд,-- прошепотіла Кляриса, безсило поклавши голову на чоловікове плече.— Я так мріяла про це видання, просто марила… Тут зібрано всі квадранстеми Шілядина, та ще й листи.
-Ти ба, а я й у голову не покладав, що це така цінна книжка. Гадав, збірка віршів якогось собі поета з Північно-Земельного королівства,-- мовив Абеляр, сідаючи на козетку поруч з дружиною.
-Уперше в житті я отримала від тебе віру́тний подарунок,-- Кляриса скинула очима на чоловіка.— Ти наче змінився, став иншим. Раніше ти не був такий уважний.
-Та ні, з чого ти взяла,-- стену́в плечима Абеляр.— Я зовсім не змінився.
Він був неабияк збентежений такою неочікуваною реакцією дружини на його подарунок. «Ніколи не знаєш, чого від неї сподіватися -- ласки чи гніву»,-- з досадою подумав він.
За вечерею вони майже не розмовляли. Їли мовчки, кожен думаючи про щось своє. І лише зрідка перекидалися пустими фразами чи то про каву, яку слуга приніс ледь теплою, чи то про загрубо нарізані плясте́рки ковбаси, чи то про спекоту, яка так всім набридла і ніяк не скінчиться, чи то про пляму на рожевому обру́сі, яку попри всі старання так і не здолала відіпрати дужа, майже двометрова на зріст прачка Карапе́рія. Так тривало між ними вже багато років. Здавалося, що Абеляр і Кляриса живуть наче в паралельних світах. Відтоді як сім років тому Абеляр розпрощався зі своєю утриманкою Росамунтою і знову поринув з головою в роботу міністерства економіки, вони більше не сварилися, не дорікали, не висловлювали одне одному жодних претенсій. Між ними, здавалося, запанував мир і злагода. Втім, це була якась дивна злагода. Це був мир, від якого віяло пусткою. Складалося враження, що це були взаємини не живих людей, а механічних істот.
По вечері Абеляр, як це в нього було заведено віддавна, пішов до кабінету і довго сидів там, переглядаючи піврічні статистичні звіти. Він ніяк не міг знайти звітів з двох північних гірських провінцій Робіга́т і Джута́т. Переривши купи паперів на столі, ретельно оглянувши папки у всіх чотирьох шафах, він так їх і не знайшов.
«Куди ж вони в чортового батька запропастилися?! Я ж наче приносив їх минулого четверга з міністерства»,-- говорив він, розгублено низа́ючи очима по кімнаті.
У коридорі з нещодавно купленої клепси́дри тихенько прохававкав перепел, нагадуючи, що вже перша ночи. Абеляр дуже гордився цим украй складним приладом вимірювання часу, на диво химерним у своєму антагоністичному поєднанні властивостей звичайної води, безформної і безопірної з мудрованою системою численних крицевих вальни́ць, розмаїтих мосяжевих динд, три́бів, то́локів, цви́ків, відпру́жників і рихв, які, скріплені му́трами та шво́рнями кожен у відповідній чару́нці відповідної шпу́ги довкола довжелезного титанового шпи́нделя, змушували виготовленого із численних срібних, глинцевих та іри́дієвих деталей перепела перебирати лапками, тріпотіти крильми і, роззявивши широко дзьоба, щогодини викрикувати тихеньке «ха-вав» уночі і голосне «подь-полоть» удень.
«Добре, завтра розберуся з цими звітами»,-- Абеляр витер хустинкою спітніле чоло і вийшов з кабінету.
Проходячи мимо Клярисиної спальні, зауважив, що там світиться. На мить зупинився і заглянув у напіввідчинені двері. Дружина не спала. Вона сиділа на ліжку у задертій аж до живота блакитній нічній сорочці. Її худющі стегна і тоненькі ноги, густо вкриті колись темними, а тепер якимись безбарвними і непомітними волосками, були повністю оголені. Ліва Клярисина нога була на підлозі, а праву, зігнуту в коліні вона поклала на ліжко. Внизу з-під живота нема, нема та й вирисовувався краєчок темної плямки міжніжжя. Дружина тримала в руці мініятюрний пензлик і уважно, з якоюсь особливою кукі́бною старанністю розфарбовувала нігті на нозі. Судячи із запаху, який сочився з кімнати, вона розмальовувала нігті новим поко́стом. Це був не той дорогий, звичний йому, чорний, синій чи червоний з численними відтінками барвник із ароматом нарду, вживаний Клярисою продовж багатьох років, а якийсь зовсім инший, з різким пахотом берґамо́ти та ґерани.
«Чого вона не спить, що її так вічно мучить ночами й не дає склепити очей?»— думав Абеляр, йдучи далі коридором.
Уже в себе в спальні, коли Абеляр роздягався і лягав до ліжка, його довго не покидало дивне почуття, що він наче мав щось зробити, пригорнути дружину, сказати їй якісь теплі слова… Втім, він не хотів цього. В його серці не жевріло анінайменшого бажання бачити її бліде жовтаве тіло і короткострижену голову з глибокими зморшками під очима, величезні зіниці яких безперевно міняться, палахкотять то нестямою, то образою, то розпачем.
«Невже я став таким бездушним?»—запитував він себе.
Засинаючи, перед ним ще довго зринав образ дружини, яка сидить на ліжку й фарбує нігті на ногах. Він також згадував її і молодою, потім старшою, в усяких обставинах, радісних і прикрих, згадував усе їхнє прожите життя, всі спільні радощі і смутки, але відповіди на питання, що ж вразило його сьогодні в Клярисі, він так і не знайшов. Ні, вона не будила в ньому любосних порухів, його чоловіче єство мовчало, наче перед ним була не жива жінка, а бездушна світлина жінки. Не було це також ні співчуття до її прикрощів, ні співпереживання гіркот і надломів її примарного внутрішнього світу, сповненого ейфорійних піднесень і переборщених трагедій. Просто якимсь непояснимим чином Клярисина худенька, зігнута в коліні нога, її низенько схилена короткострижена голова, рука з пензликом – цей такий нічим непримітний своєю буденністю образ, чомусь ні сіло ні впало глибоко запав у свідомість Абеляра, породжуючи в його сумлінні цілі міріяди бентежних передчуттів та тривог.
«Господи, я ж зовсім не відчуваю в ній жінки, зовсім. Вона мертва. І я, здається, теж. Ми обидвоє мертві».
Від цієї думки Абелярові відібрало сон, і він до самого ранку так і не зміг заснути, перевертаючись з боку на бік і прислухаючись то до гавкоту псів на сусідніх віллах, то до гуркоту запізнілих екіпажів по вулиці Тюльпанів, де був розташований його величезний будинок, родовий маєток Сагіта́тів.
Кляриса віддавна мала звичку кудись зникати, нікому нічого не кажучи. Иноді її не було вдома по кілька днів, а то й тижнів. Абеляр ніколи не розпитувався, де вона пропадала. Він сприймав ці й инші численні дивацтва дружини доволі спокійно, вважаючи їх неуникненною жертвою на вівтарі химерного Клярисиного характеру. Не те, щоб йому було байдуже до дружини, до її вчинків, часто скандальних, за які доводилося розплачуватися не однією сотнею імперіялів, просто в нього не було иншого виходу, позаяк у минулі роки всі спроби стримати дивачні Клярисині пориви, напоумити її хоч трохи завершувалися жахливими сценами гістерики, що не виправляло ситуації, а навпаки робило її ще гіршою. І Абеляр змирився, дозволяючи Клярисі робити все, що їй заманеться. З року в рік він жив у якомусь душевному оціпенінні, віддаючи свою енерґію винятково для роботи в міністерстві економіки і цілковито відсікаючи від себе все инше.
Цього вечора (це було десь через тиждень після того, як Абеляра так вразив образ дружини, зайнятої педикюром) Кляриса приїхала додому каретою з чужим, найнятим у місті машталіром і кіньми, геть змиленими від далекої та виснажливої подорожи. У вестибюлі вона навіть не глянула на Абеляра, який в адама́шковому шляфро́ці, орнаментованому срібними нитками, спускався сходами, щоб привітатися з нею. Відразу побігла до своєї кімнати, тримаючи в руках невеличкий оксамитний куфе́рок. Її не було вдома цілих чотири дні. Втім, Абеляр не збирався ні про що розпитувати дружину, його навіть анітрохи не образила її неввічливість. Продовж років він звик до всього.
-Розпряжіть коней, нагодуйте і відведіть до стайні,-- наказав Абеляр слугам, вийшовши надвір.
-Пане, ваша дружина винна мені три імперія́ли. Я не можу так довго чекати,-мовив машталір, який привіз Клярису. Він уклонився.
-На, пять імперіялів і забирайся геть,-- Абеляр вийняв гроші.
-Дякую, пане,-- машталір знову вклонився.
Абеляр зробив кислу міну і мовчки рушив назад до будинку.
Кляриса на вечерю до їдальні не з’явилася. Так і сиділа у себе, не вистромлюючи носа. Служниця принесла вечеряти до її покою. Абеляр вечеряв сам і не почував з цього приводу анінайменшого дискомфорту. Здається, йому було абсолютно байдуже, є дружина поряд чи нема. «Що мені з її присутности? Адже ми впритул не бачимо одне одного!»,-- думав він, безживно поглядаючи на порожній, із штудерно вигнутою мякою спинкою Клярисин стілець по той бік столу і, енерґійно орудуючи видельцем, клав до рота один за одним соковиті шматочки тушкованого в розмариновій олії лина і час від часу попиваючи прохолодне біле вино із нефритового келиха. Иноді Абеляр підносив угору вказівний палець, і тоді слуга, що стояв у нього за спиною у білосніжному, густо накрохмаленому фартусі, миттю поповнював келих вином з фіґуристої з довжелезною шийкою фляшки.
-Ти не забув про сиґару, Моде́сте?—питав Абеляр, запихаючи до рота черговий шматочок риби.
-Чого мав би забути, пане? Ось вона, в скриньці на столику до гри в карти,-- відповідав слуга.
-А тютюн вардхама́нський? Ти, йолопе, не поплутав, як минулого разу?— Абеляр сердито зиркнув на Модеста.
-Та що ви, пане?— збентежено закрутив головою той.— Звичайно, що вардхама́н, і ніщо инше.
По вечері Абеляр знову почував дивний неспокій, який вже продовж не одного року без всякої причини раптово накочувався на нього. Цього разу неспокій не відпускав його довго, то наростав, то щезав, втім, повністю не покидав до самої ночи. Абеляр у такі хвилини нічим не міг зайнятися, все, за що не брався, миттю ставало нецікавим й обридало йому. Навіть чотири улюблені пасьянси, які він силкувався сьогодні розкласти, жоден не зійшовся. В такому збентеженому стані він і поклигав до своєї спальні, роздягся (сам без допомоги Модеста, бо навіть слуги не хотів бачити), задув золотий, з ажурним переплетенням свічник на чотири ду́чки і ліг до ліжка. В темряві йому стало ніби легше. Його голова лежала на мякій подушці, напахченій чебрецем, а тіло, вкрите легеньким бавовняним ко́цом, огортало приємне тепло і воно поволі поринало в сон. Що спливало в його уяві? Так, знову той дивний Клярисин образ, коли вона робила педикюр. Зараз, перебуваючи у напівсні, Абеляр бачив дружину цілком як живу, і його вуста раз за разом шепотіли: «Клярисо, я ніколи тебе не розумів, ти завжди була для мене загадкою».
Раптом Абелярові здалося, наче він чує Клярисин голос.
-Я знаю, Абеляре.
-О, ти завжди знала щось більше, ніж я,-- ледь чутно прошамотів Абеляр.
-Так, більше, ніж ти,-- знову почувся Клярисин голос.
Абеляр збентежено перевернувся на бік. «Я розмовляю сам з собою, чую голоси... Чи не рішився я розуму?» Він розплющив очі і побачив у вікні тонюсінький серпик місяця. Втім, у спальні все ще панувала темрява. «Я знову не зможу заснути, і завтра в міністерстві мене знову болітиме голова». Він ліг горілиць і став розглядати позолочений канделябр, на якому тьмяно ряхтіли нечисленні искорки слабенького місячного світла. Він спробував полічити искорки, але це йому не вдавалося, бо вони весь час то виникали, то зникали і годі було встигнути за їхнім рухом. І цієї мити у покої знову ще виразніше пролунав голос Кляриси:
-Я тебе вже не хвилюю як жінка?
Абеляр весь здриґнувся. Він не розумів, чи йому причувається, чи це справді говорить Кляриса. І не міг видушити з себе ані слова.
-Невже я для тебе зовсім ніщо?— знову почувся голос дружини. Він долинав десь з найтемнішого кутка спальні.
-Це ти, Клярисо?— вичавив із себе Абеляр. Він вже не сумнівався, що дружина зачаїлася десь поряд.
-Так, це я.
-Я мушу запалити свічник,-- Абеляр звівся на ноги.
Коли з’явилося світло, Абеляр побачив Клярису, яка сиділа на плетеному кріслі-гойдалці у невеликій ніші між двома шафами на одяг. Там все було приглушене сутінками, але Абеляр виразно бачив її худе виснажене тіло, тонкі ноги з гострими колінами, довгу шию, всіяну зморшками під підборіддям, якісь жовтаві майже прозорі руки, які безрадно лежали десь там між непропорційно випуклим животом і венериним пагорком, і ще гарну округлу голову з пе́лехами фарбованого хною волосся, яке здавалося ще коротшим ніж було тиждень тому. Кляриса була зовсім гола, якщо не брати до уваги мяких пли́сових чо́вганців на ногах. На пиптиках її невеличких грудей висіли золоті сережки з діямантами. Це були єдині прикраси на її тілі. Навіть кульчиків на вухах, і тих не було.
«Її ідіотична манера ховатися по всяких закапелках, усяких затінених місцях і сховках, щоб потім несподівано звідти вигулькувати, мене колись таки доконає»,-- зі злістю подумав Абеляр і мовив:
-Ти хоч би попередила, що прийдеш.
-Я не хотіла,-- Кляриса зухвало сві́нула очима і поклала ногу на ногу.
Абеляр мовчав, спостерігаючи, як дружина погойдує ногою.
-Я тебе вже не збуджую?— знову запитала Кляриса.
-Я не знаю,-- Абеляр дивився не на дружину, а у вікно, де блищала крива, байдужа до всього смужка місяця.—Я нічого не почуваю, здається, в моєму нутрі все омертвіло.
-О, а колись ти мене так жадав…
-Це було давно,-- майже пошепки відказав Абеляр.
-Я хочу лягти поруч,-- Кляриса встала з крісла.
-Добре,-- Абеляр кивнув головою. Тоді став коло ліжка і дивився на дружину, яка повільно, ледь переступаючи ногами, наближалася до нього. Свічки, в міру того як Кляриса підходила, щораз яскравіше освітлювали її постать. Тепер було видно кожну Клярисину рисочку, кожну зайву ямку і випуклість на її тілі, кожну жовтаву чи синяву плямку, драглистість, нездорову обре́зклість. І раптом його наче осяяло, він нарешті зрозумів, що так вразило його тоді в дружині, коли вона робила собі педикюр. Він побачив, що це вже не та Кляриса, що була, а якась зовсім инша жінка – втомлена, постаріла, сповнена якихось незнаних досі внутрішніх порухів. Урешті все це для нього вже не мало значення, бо й сам він був инший, погаслий, перегорілий, спраглий лише за одним – за тишею, себто за дивним станом, коли нічого не відбувається.
Вони лягли до ліжка. Кляриса взяла чоловіка за руку.
-Нам ніколи не було добре вдвох,-- безбарвним голосом проказала вона.
-Так, ніколи,-- Абеляр почував якийсь дивовижний глибинний спокій. Ніщо не бентежило його, жодна думка не тривожила його серце.
-Але чому, Абеляре? Що, що було з нами не так?— голос Кляриси раптом затремтів.
-Не знаю, Клярисо? Цього, здається, ніхто не знає,-- прошепотів Абеляр і повернув голову до дружини.
З її очей текли сльози. А з грудей не виринало жодного звуку, навіть найменшого скімління. Вишита соснівкою батистова подушка, на якій лежала її голова, вже зовсім змокріла, а сльози не переставали литися. Абелярова рука залишалася в Клярисиній руці. Абеляр повернув голову до вікна й знову став дивитися на тонюсінький серпик місяця, який, піднявшись у небі трохи вище, тепер, здавалося, світив набагато яскравіше.
Немає коментарів:
Дописати коментар