Східна тераса Літнього палацу була укоханою місциною принцеси Ніоби, де вона на самоті часто збавляла час, читаючи романи, деклямуючи вірші улюблених поетів, співаючи пісні про кохання або граючи на лютні витончені канцонети, рапсодії, баркаролі, вишиваючи гладдю екзотичні квіти, роблячи витинанки з кольорового паперу або й просто мрійливо споглядаючи злично́ти саду, повного найдивоглядніших дерев, чагарників, ліян, стелюхових кущиків та розмаїтих мохів. Часто з її легкої руки тут збиралися митці з цілого Седіолана, які влаштовували поетичні турніри, читання розмаїтих оповідок, музичні концерти, виставки картин, а також обговорювали театральні вистави, нові музичні пєси, дискутували на літературні й инші теми, зосібна, про призначення митця і сенс життя людини.
Цього пополудне Ніоба також була тут. Вона сиділа на плетеному кріслі-гойдалці з лютнею в руках і дивилася на пишний кущ клю́зії. Він буйно розрісся і весь виблискував ніжними листочками, які тільки-но почали розвиватися. Кожна гілочка була рясно всипана бруньками, які десь за тиждень-півтора мали вибухнути пречудними білувато-рожевими квітами. Весна цьогоріч трохи забарилася, і клюзія, яка в инші роки в цей час уже цвіла, ще лишень прокидалася від зимового сну.
Принцеса не відводила очей від клюзії і насолоджувалася весняною свіжістю. Її довге золотаве волосся було заплетене в косу, яка вся мерехтіла ряснобарвям крихітних лелі́ток.
-Вам також припала до серця ця канцонета, Ляуро?— мовила вона, продовжуючи дивитися на клюзію.
-Ви граєте так проникливо, що просто неможливо залишатися байдужою,-- відказала поетеса Ляура, яка теж сиділа на плетеному кріслі-гойдалці. В руках вона тримала букетик червоних тюльпанів.
-Назва канцонети така бентежна…-- Ніоба повернула голову до Ляури і, ледь ворушачи пухкими губками, прошепотіла: «Моє кохання розквітло, як вранішня рожа…»!!!
-Це слова з катрену Шавсіка́ї. Уявляєте, вона написала його за тиждень до смерти,-- Ляура розчулено глянула на Ніобу.
-А вам, Мельхіоре? Вам сподобалася канцонета?— принцеса насмішкувато примружила очі.
-Все, що ви робите, принцесо, божисте, як і ви самі! Я просто не маю слів! Я в захваті!— художник Мельхіор, який сидів на мармуровій балюстраді, вмах звівся на ноги і, склавши руки, манірно вклонився. При цьому з його фарбованої чорної бороди випурхнув малесенький фіолетовий метелик і, спо́ро метляючи крильми, полетів у сад.
-Ах, який ви кумедний, Мельхіоре!-- засміялася Ніоба, кладучи лютню на балюстраду і спостерігаючи за метеликом, який небавом щез серед зеленого віття.
-Невже Мельхіор не може хоч раз обійтися без усіх цих блазеньських витівок?!— скривила Ляура свої повні, щедро намащені ана́товою помадою губи.
-Якщо вам, Ляуро, щось не довподоби, то я готовий попросити вибачення,-- мовив художник з підкресленою поштивістю в голосі.— Ви дозволите, принцесо?— він повернув голову до Ніоби.
-Та облиште! Знайшли за що сваритися!— Ніоба нахмурила брови.— Ану негайно помиріться.
-А я й не ображалася,-- пхикнула поетеса.
-Дякую, Ляуро,-- художник з пересадною запопадливістю схилив голову.-- Я завжди вірив у вашу шляхетність.
«Блазень»,-- подумала Ляура, холодно киваючи у відповідь.
Деякий час усі мовчали. Ніоба знову замріяно утупилася в кущ клюзії, Ляура ніжно пестила пальцями чашечки тюльпанів, а Мельхіор, спершись ліктями на балюстраду, курив люльку і знуджено зиркав то у сад, то на носаки своїх начищених до блиску ю́хтових чобіт.
-А як його величність? І далі ні пари з вуст? Адже вже минуло, здається, девять місяців, як він отримав мого «Печального аконі́та»,- перервала мовчанку поетеса і глянула на Ніобу з майже неприхованим розпачем.
-Я якось натякала Балтаза́рові про вашу поему, але його величність відповів мені так туманно, що я не зважуюся більше його турбувати. Ви ж бо знаєте, що він ніколи не мав особливого сентименту до поезії…
-…якщо не сказати гірше,-- зідхнула Ляура і притисла тюльпани до обличчя.-- Який у них чудовий освіжущий запах! Це аромат весни і…-- вона замовкла, не договоривши.
-…і ?— Ніоба запитливо свінула очима.
-... і кохання,-- Ляура опустила букетик і витерла хустинкою сльозу.
-Його величність імператор Балтазар Другий!— голосно повідомив лакей, і на терасі з’явився імператор.
Він був у драґунському однострої, мав на собі сніжнобілий ки́вер і такого ж кольору вузькі порти́ з синіми лямпасами. Високий сторчовий комір, кишені і закавра́ші рукавів на кивері були облямовані золотими ґалунами. Балтазарове чорне волосся, густо намащене товщем рака-пекілоґамаруса лисніло сталевим відтінком, а гарні чоколядові очі світилися тим специфічним спокоєм, який зчаста називають романтичною задумою. За пів кроку позаду від імператора стояла служниця Солюксія із сорґовим бальзамом у кришталевій кара́фі. Вона з’явилася при дворі лише рік тому, але встигла за цей час настільки завоювати імператорову прихильність, що стала майже його тінню. Він не розлучався з нею ні вдень, ні вночі.
-Сподіваюся, принцесо, я не перешкодив вашим заняттям?!— Балтазар Другий зручно вмостився на вільне крісло-гойдалку, яке стояло коло самого входу на терасу.
-Ну що ви, ваша величносте, ми завжди вам раді,-- відказала Ніоба.— Ми саме розмовляли про одну поему, яку…
-Ах, так, я памятаю,-- імператор ски́нув оком на Ляуру.
Поетеса опустила очі. Її наче обсипало при́ском.
-Я ще не читав,-- мовив у задумі Балтазар Другий і раптом відчув, що йому хочеться дивитися на Ляуру. Особливо на її яскраво-червоні губи, густо намащені помадою. Це було дивно для нього, бо ще жодна жінка не викликала в нього нічого такого.
-Я буду така щаслива, якщо ваша величність прочитає,-- мовила Ляура тремтячим голосом. Вона на мить звела очі і знову опустила їх.
-Що це в тебе за помада?— запитав імператор. Тоді злегка ворухнув головою до служниці. Та взяла карафу і за мить подала йому келих, по вінця наповнений бальзамом. Її рухи були швидкі і напрочуд стотні, а обличчя при тому залишалося цілковито незворушним, майже камяним.
-Це ана́то,-- прошепотіла Ляура.
-Анато,-- тихо повторив Балтазар Другий.— Такий гарний колір.
Невдовзі на терасі з′явилася дружина міністра економіки Кляриса, худа, довгошия, дуже бліда на лиці, одягнена в обтислу сукню з чорного кашеміру. Вона мала читати вірші Ахіма Амоського. Десь через дві-три хвилини після неї, човгаючи ногами в стоптаних пантофлях (про ці пантофлі було складено не одну анекдоту), з′явився і композитор Авесалом. Він був у брунатному лу́довому каптані, на голові мав новенький ка́лап, з під якого вибивалося довге сиве волосся, яке лягало на плечі. Композитор збирався виконати на спіне́ті свій новий твір – баркаролю «Весняний туман». Ніоба з нетерпінням чекала обидвох, бо Кляриса та Авесалом сьогодні мали бути в центрі уваги. Отож, як тільки вони прийшли, принцеса радісно заплескала в долоні і вигукнула:
-Ну, нарешті, ви вже тут, Клярисо, і ви, Авесаломе! Всі давно чекають на вас!
Утім, деклямація віршів довго не могла розпочатися, бо імператор чогось вовтузився, вередував, скаржився, що йому муляє в спину, аж урешті наказав постелити на крісло улюблений мякий ліжни́к, розцвічений чорними фіґурками мавп, а вгорі підкласти під голову пухового я́ська із золотими кута́сиками. Однак усівшись, йому забаглося, щоб Солюксія ще й розтерла литки маззю з надо́шника, а потім невідь-чого викликав канцлера Друїда і чи не цілу годину розпитував його то про перебіг минулорічної Пафельнаумської воєнної кампанії, то про банду відомого розбійника Амулета, який навівав жах на жителів північних провінцій, то про недавній руйнівний землетрус у провінції Румі́на і ще казна про що. Сімдесятисемирічний згорблений у дугу канцлер терпеливо, скрипучим безбарвним голосом, в якому неможливо було вловити жодної емоції, детально відповідав на кожне імператорове питання, втім, анітрохи не розуміючи що від нього хочуть, і подумки благаючи Бога лише про одне – аби Той відвів від нього Балтазарів гнів і допоміг якнайскоріше повернутися до свого затишного кабінету, мякого стільця і секретера з численними шуфлядками, де зберігалися найважливіші державні документи, до ріжноманітного письмового приладдя, пер, каламарів, печаток, стосів паперу з імперськими гербовими знаками, а також до таких любих його серцю довжелезних рядів книг на полицях -- здебільша енциклопедій, географічних атласів, природничих ілюстрованих альбомів, всіляких словників та довідників.
-То, кажеш, наша фльота тоді так і не здолала взяти штурмом Пафельнаум?—імператор хильнув трохи сорґового бальзаму і поставив келих на столик.
-Ні, не здолала, ваша величносте,… через негоду. Були сильні вітри. Про це є докладна реляція маршала Хризостома,-- мовив Друїд, винувато кліпаючи своїми тьмяними очима, які, здавалося, вже зовсім нічого не бачили.
-Вітри?— замислено перепитав Балтазар Другий. Він дивився на згорблену фіґуру канцлера і бачив лише його великі бліді вуха. «Чому в нього такі великі вуха?»
-Так, ваша величносте, вітри, дуже сильні,-- підтвердив Друїд, відчуваючи як надсадно тьохкає його серце.
-Ти ба, вітри,-- імператор продовжував дивитися на канцлерові вуха.-- А що з тим Амулетом? Його вже зловили нарешті? Що чути від мегапентарха Зефіра?
-По тому кривавому пограбуванні банку «І́бікус-плюс» в Удінарі і спроби напасти на віллу капітана Лорвика вся поліція Бра́йської провінції на ногах. Негідника і його зграю вже вистежили біля ріки Ва́ша. Йому не вдасться втекти.
-Ти певен?— Балтазар Другий поправив пасмо волосся, яке зсунулося на чоло.
-Зефір в цьому не сумнівається. Принаймні так повідомляється в його донесенні, ваша величносте,-- Друїд переступив з ноги на ногу, бо відчув що ліва стопа геть затерпла.
-А я не певен!— мовив імператор з легким роздрато́ванням в голосі.
Канцлер застиг, потупивши очі.
-Не певен! Ти чуєш?-- раптом люто вереснув Балтазар Другий і, відкинувшись на кріслі, заплющив очі.
Всі присутні на терасі пригнічено мовчали. Друїд стояв як закамянілий. Він був такий блідий, що, здавалося, зараз знепритомніє і гепнеться долі. Солюксія долила до келиха бальзаму і подала Балтазарові.
-Випийте, ваша величносте.
Імператор розплющив очі і якось невпевнено тремтячою рукою взяв келиха.
-А що там у провінції Руміна?
-Землетрус, ваша величносте,-- через силу прохарамаркав канцлер.
-І багато загиблих?
-Багато, ваша величносте.
-Добре, можеш іти,-- імператор важко зідхнув. Тоді підніс до вуст келих і став довго, маленькими ковтками пити освіжущий трунок, аж поки не випив усе.
Віддавши келиха Солюксії, Балтазар вигідно вмостився на кріслі і дав рукою знак, що можна починати деклямацію.
Кляриса мовчки встала зі свого крісла, підійшла до балюстради і спочатку деякий час замріяно дивилася в сад, а потім, повернувшись лицем до присутніх, стала деклямувати рівним спокійним голосом:
Холодний ранок.
Тюльпани червоніють.
Десь у заростях вишняку
хугу́кає при́путень.
~~~
«Пію́-пію́-пій!!!»--
співає ви́вільга
на ясені.
Пахіт деревянистої півонії
такий витончений…
Спекотливий день
уже минув.
~~~
Такий студений ранок…
Десь там далеко
сонце пробивається
крізь гілля акацій…
На пурпуровій троянді
заклякла від холоду ба́бка.
~~~
Вітер стишився,
над безкраїми луками
сонце щораз нижче…
Обіч вузенької стежки
над пожовклою травою
що там сяйнуло?
Червоні ягідки спа́ржі.
Не встигла Кляриса дочитати цього останнього вірша, як почувся несамовитий крик імператора.
-Ктир! Ктир!— верещав Балтазар Другий, наче настала його остання година, і конвульсивно махав руками, вказуючи на столик, де стояла карафа з бальзамом.
Там, на самому вершечку карафи, на фіґуристому чопку сидів гігантський, щонайменше сім сантиметрів завдовжки червле́ний ктир, надзвичайно кусючий ріжновид комах-хижаків, яких садівникам попри всі старання ніяк не вдавалося віднадити від палацу. Ктир зрідка змахував крильми і ретельно збирав зцукрілі залишки сорґового бальзаму, які мацюпусінькими крапочками запеклися на чопку.
-Убийте, убийте його!— не переставав желіпа́ти імператор, який, здавалося, вже зовсім утратив тяму від ляку.
На цей лемент на терасу влетів, розчахнувши навстіж обидві половинки шкляних дверей, начальник палацової охорони сотник Фолюсперій з шаблею наголо, а за ним ще пятеро ґвардійців з карабінами. Сотник, байдуже, що був грубезний, як бочка, по́хіпко прискочив до Балтазара Другого і блискавичним ударом шаблі розтяв ктира разом з карафою та срібною тацею, на якій вона стояла, на дві рівні половинки. Бальзам тут же залив весь столик і тонкими цівками став стікати на підлогу.
-Все, я впорав його, він мертвий, ваша величносте!-- гаркнув сотник і хвацько сховав шаблю до піхов.
-Ох!— з полегкістю зідхнув імператор і безсило поклав голову на ясьок. Його руки повільно, наче він утратив над ними владу, сповзли на коліна і ледь помітно подриґувалися. На вказівному пальці його правої руки тьмяно блищав знаменитий діямант «Око безодні».
Принцеса Ніоба і всі решта присутніх на терасі дивилися на імператора, витріщивши очі, і не знали, що чинити. Тим часом Балтазар Другий напівлежав на своєму кріслі-гойдалці з виразом повного умиротворення і мовчав, поринувши в себе. І це тривало доволі довго, аж поки Ніоба, яка перша прийшла до тями, не перервала мовчанку. Вона звернула погляд до Авесалома і мовила:
-То, може, ви нам заграєте свою баркаролю?
-Не знаю, не знаю, щось наче не лежить серце,-- відказав композитор голосом, який дуже нагадував шелест висохлого очерету.
Утім, він таки звівся на ноги і спроволо́ка рушив до лискучого, покритого гава́новим поко́стом спін́ета, який стояв ліворуч у найдальшому кутку тераси. У тому місці, зразу за балюстрадою росла стара лавровишня, яка вже подекуди біліла цвітом, і при кожному повіві вітерця на полірованій поверхні спінета віддзеркалювалися тремтливі білі плямки. Авесалом зняв з голови ка́лап і поклав його на підставку для нот. Тоді сів на дзи́ґлик і, притисши руки до грудей, унурив очі в клявіші, як робив це завжди перед тим, як почати грати. Всі чекали. Ось зараз, зараз плавко опустятьтся його руки і злинуть перші тихі акорди. Але руки не опускалися.
-Я не можу грати, я все забув,-- Авесалом затулив обличчя долонями.
Почувся чийсь гістеричний сміх. Це сміялася Кляриса. Її лице було спотворене болісною ґримасою. Книжка з віршами Ахіма Амоського, яка лежала на її колінах, з шумом шелепнулася на долівку.
-Боже, що за жахливий день!— заломивши руки, вигукнула поетеса Ляура.
-Справді, хай йому грець!— дурнувато посміхаючись, процідив крізь зуби художник Мельхіор.
Принцеса Ніоба встала зі свого крісла-гойдалки, обвела всіх розпачливим поглядом і, ридаючи покинула терасу.
А імператор Балтазар Другий нічого цього не бачив. Він спав.
Немає коментарів:
Дописати коментар