Пополудні небо прояснилося і виглянуло сонце. Всюди на вулицях і площах Рафаґедона заблискотіли численні калюжі. Першу половину вересня у столиці Королівства Північної Землі безперестану лив дощ. Осінь цього року мала бути мокра й холодна. «Тільки шість днів у середині жовтня будуть сухими»,-- попереджав придворний астролог Зоровавель у своєму щоквартальному астрологічному звіті, надрукованому двадцятого серпня у газеті «Королівський кур’єр». Номер цієї газети, незважаючи на дуже високу ціну (за нього вимагали три срібні рафени, в той час як звичайні номери коштували всього двадцять пять мідяків), рафаґедонці розкупили з яток за лічені хвилини. Астрологічний звіт був найпопулярнішим чи́танням у місті. І ніщо, навіть оповідки про любовні пригоди короля Ґаліро́туша, на яких столичні видавництва з року в рік заробляли непогані гроші, і близько не мало такого попиту, як науковий витвір Зоровавеля. І в цьому не було нічого дивного. Адже у другій частині звіту містився спеціяльний гороскоп для мешканців столиці з прогностичними оцінками не тільки на дні та ночі, а й на кожну годину й хвилину останніх чотирьох місяців року. Ясна річ, що без уважного вивчення гороскопу ніхто у місті не розпочинав навіть найдрібнішої справи, і газета із прогнозами Зоровавеля уважалася конче потрібною річчю в кожному домі.
Королівський лікар Савадок теж мав цю газету. Він завжди носив її зі собою у внутрішній кишені піджака. Але Савадок, певно, єдиний у Рафаґедоні зовсім не цікавився гороскопом. Інтерес до витвору Зоровавеля у нього викликали инші речі. Його заворожували химерні розрахунки руху далеких плянет, визначення фаз місяця, які спричиняють лунатизм, подекуди званий ще снохіддям, фантастичний опис багатоступеневого розташування позаземних галяктик, числове обґрунтування появи нових звізд, дивовижні траєкторії метеоритів, які у певні дні четвертого кварталу мали щезнути в космічному просторі. Все це містилося у розлогій вступній частині Зоровавелевого звіту. Правда, ця частина була надрукована таким шрифтом-дрібцем, що читати її можна було лише за допомогою лю́пи.
Савадок сидів за столиком у ресторації «Срібний бегемот» і, тримаючи в руці масивну кварцову люпу, уважно читав у астрологічному звіті опис таємничої звізди Помпі́дус, яка, за твердженням Зоровавеля, мала з’явитися у небі королівства через чотириста пятдесят два роки і на цілих два дні затьмарити своїм світлом сонце. «Якими щасливцями будуть люди, які житимуть у сім тисяч сімсот другому році і спостерігатимуть цю чудесну звізду!» — із заздрістю подумав Савадок. Тоді відклав газету і миттю повернувся до невеселих реалій свого життя. На великому круглому годинникові, що висів над входом до ресторації, стрілки показували вже двадцять пять хвилин по першій, а Лії й досі не було. Відколи два роки тому він на залізничному двірці познайомився з цією химерною жінкою, дружиною драматурга Веніямина, і став з нею таємно зустрічатися, його невідступно мучив якийсь дивний страх перед нею. Вона була вкрай примхлива й непостійна у бажаннях, часто запізнювалася на побачення, а деколи й узагалі могла не прийти. Проте Савадок ніколи не відважувався їй за це дорікнути. «Вона заміжня жінка, яке я маю право до неї?» — зі сумом думав він, коли Лія раптом телефонувала до нього і, нічого не пояснюючи, чому не прийшла минулого разу, призначала иншу дату зустрічи.
Цього разу, як усе свідчило, Лія знову через якусь свою примху не з’явилася на побачення. Савадок подивився у вікно. На вулиці туди-сюди снували пішохідці, проїжджали карети, форкали коні, покрикували візники. Савадок вилив до келишка остатки чорного «Пента́кула» (свого улюбленого коньяку), які ще залишалися у високій глиняній фляшці, і встав з-за столу. «Треба йти геть». Він підніс келишок до губ і випив. Тоді знову глянув у вікно. Пишного білявого волосся у червоному капелюшку ніде не було видно. «Так і не прийшла», — засмучено пробурмотів Савадок і вийняв з кишені пачку цигарок із зображенням фазана. Прикуривши одну, він випустив з рота хмару диму, й повільно рушив до виходу.
Ресторація «Срібний бегемот» була розташована на вулиці Святого Мака́брії, яка мала широкі, викладені лязуритовою плиткою хідники і була дуже людна. На ній містилося безліч розважальних закладів, особливо таких як каси́но, залі з гральними автоматами, кавярні, де можна було покурити люльку із забороненим у королівстві мевовим зіллям, стриптиз-бари, кінотеатри, де демонструвалися фільми, повні еротики, сотні крамничок з найчудернацькішими товарами, починаючи від мініятюрного жіночого дзиґа́рика, який двічі на добу кукурікав, й кінчаючи пахучою цафе́тикою з мірандового дерева, що росте в Ча́ві, далекій пустелі на південному сході Діямантової імперії.
Савадок, вийшовши з ресторації, відразу опинився у шумній людській юрбі. Дві-три секунди він вагався у який бік іти, тоді зідхнув і побрів у напрямку Королівської площі. Йшов, нічого не чуючи й не бачачи перед собою. Низькі двоповерхові будинки під черепицею, квіти у клюмбах перед кожними парадними дверима, осяйні вітрини, фарбовані чавунні стовпи з гасовими ліхтарями, нескінченні ряди вивісок, написів, реклямних щитів з афішами, чоловіки й жінки із самовдоволеними мінами — все це він уже стільки разів бачив. «Господи, яке нудне життя!» — шепотів Савадок, відчуваючи як щось колюче й холодне стискає його серце.
До самого вечора він проблукав вулицями Рафаґедона, марно намагаючись сховатися від туги, яка вже кілька років невідступно мучила його, і врешті опинився за містом, по той бік ріки Рафи. Тут, біля Північного мосту було зовсім безлюдно. Савадок часто навідувався сюди, коли хотів побути на самоті.
Сонце вже сідало. На заході, там, де воно збиралося сховатися, простягалася довга темно-зелена смуга лісу.
Савадок роззувся і пішов по піску над самою водою. Легкий вітерець дув йому в спину. Час від часу з берега з гучним лопотінням злітала сполошена синя атавка́рія і пронизливо свистіла: «Ий-яув, ий-яув». Савадок завжди дивувався, як ця велетенських розмірів качка може здійматися в повітря та ще й так добре літати. Він підкотив холоші і зайшов у воду по коліна. Течії майже не відчувалося. Вода була прозора. На дні в мулі виднілися блакитні, білі й чорні камінчики. Над ними плавали зграйки рибок. Иноді котрась з рибок робила різкий рух і тоді на сонці зблискував її сріблястий бік. Савадок, наче заворожений, стежив за рибками. Він забув усе на світі. Туга щезла. Перед ним були лише темні спинки рибок й кольорові камінчики на дні.
Тим часом сонце сідало щораз нижче за смугою лісу. Вода у ріці тьмяніла і спостерігати за рибками ставало щораз важче. Проте Савадок продовжував нерухомо стояти, впинивши очі у воду.
-Чи не золотого рафена ви там згубили? — почувся раптом чийсь голос і придушене хихотіння.
Савадок обернувся і побачив худого чоловіка під сорок років, який тримав у руці фляшку з вином і посміхався. Незнайомець був зовсім голий. На голові у нього був лише соломяний бриль.
-Що ви там у воді шукаєте? — все ще посміхаючись, повторив незнайомець і сів на камінь, біля якого валялося синювате лушпиння яйця атавкарії.
-Я розглядав рибок, — зніяковіло відказав Савадок. Він вийшов з води і взув мешти.
Незнайомець деякий час мовчки дивився на нього. Очі його були спокійні й проникливі.
-Якщо би ви прийшли вдосвіта, то могли би там побачити величезного сонячного окуня, який живе під цим мостом. Я йому иноді приношу вареного рижу, і він підпливає під самий берег. Цьому окуневі не менше двохсот років.
-А ви часто тут буваєте? — запитав Савадок.
-Майже щодня, — незнайомець потеребив пальцями свою коротку із сивиною бороду. — Це одне з небагатьох місць, де я ще можу віддаватися своїй улюбленій справі.
-Якій, якщо це, звичайно, не таємниця? — запитав Савадок.
-Віршуванню. Я складаю вірші, — мовив незнайомець, і його лице враз набрало мрійливого виразу.
-То ви поет?
-Так, шановний добродію, — незнайомець привстав, торкнувся рукою бриля і, схиливши у легкому поклоні голову, відрекомендувався:
-Ахі́м, поет з волі Господньої.
Така поважність здавалася дещо кумедною, коли врахувати, що він був зовсім голий.
-Савадок, придворний лікар його величности короля Рафанаїла, — у свою чергу відрекомендувався Савадок і сів на пісок.
-О, то ви живете в королівському палаці! — вигукнув Ахім. — Хочете скуштувати? — він простяг фляшку.
-Що це?
-Вино! Чудесне люрмське вино!
-Я надаю перевагу коньякам, — мовив Савадок, але все таки взяв фляшку і хильнув трохи. Вино було солодким і мало приємний, трошки терпкуватий присмак. Такі вина дуже полюбляли придворні дами.
-Справді чудове вино, — Савадок повернув фляшку Ахімові й став дивитися на ріку. Там плив білий вітрильник. Він поважно розтинав води Рафи, рухаючись униз по течії.
-Схожий на лебедя, чи не так? — Ахім кивнув у бік корабля.
-Можливо, — байдуже згодився Савадок, відчуваючи, як його знову огортає туга. Все довкола -- і ріка, і вітрильник, і міст, і побагровіла смуга лісу на заході, і дивакуватий поет Ахім, здавалися йому далекими й чужими.
-Пийте вино, — Ахім поставив фляшку на пісок.
-Дякую, — Савадок узяв фляшку і приклав до губ.
Ахім повернув голову до ріки і став спостерігати за вітрильником, що саме проходив під мостом. Численні рожевуваті плямки світла, які пробивалися крізь мереживо залізних рейок, пливли по білих вітрилах і корпусі корабля.
-Це просто чудо! — захоплено скрикнув Ахім і звівся на ноги. Він навіть зняв бриля, щоб краще бачити.
Савадок зиркнув на вітрильник, а потім на Ахіма і пхикнув:
-Не бачу ніякого чуда.
Проте Ахім його не чув. Він щось сам до себе впівголоса говорив, дивлячись услід кораблю. Ритмічність фраз указувала, що він складає вірша. Очі в нього були хоч і розплющені, але нічого не бачили. Праву руку Ахім трохи підняв догори і вона злегка тремтіла. Він весь поринув у себе і цілою своєю постаттю дуже нагадував сновиду. Але це був сновида не місяця, а призахіднього сонця. Його сліпучий краєчок ще випинався вдалині над лісом і червонив голі спину, сідниці та ноги Ахіма.
Савадок устав, обтрусив штани від піску й побрів далі вздовж берега. Коли він пройшов кілька десятків метрів, то побачив біля старої порохнявої колоди чиїсь кинуті жужмом речі. Там була помята біла сорочка, сукняні штани, сандалі з мідними защіпками і полотняна торбинка, з якої визирала книжка в золотистій палітурці, а також кілька аркушів списаного паперу й олівець. Савадок нагнувся і підняв книжку. На обкладинці було витиснено великими червоними літерами: «У ПОШУКАХ ГОЛОСУ БОГА Ахім з Амосу». Савадок розгорнув книжку. Це виявилася збірка віршів.
-Цікаво, про що він пише, — подумав Савадок і прочитав один катре́н:
Дощ, що прошумів!
Як серце моє він розтривожив!
Келих вина мій друг
мовчки мені подав.
Савадок згорнув книжку і засунув її до торбинки. Вірш не викликав у нього жодного почуття. А туга щораз сильніше стискала серце. Невдовзі він відчув, що не може більше ні хвилини залишатися на місці. «Годподи, звільни мене від усього цього!» — крикнув він і кинувся бігти кудись понад берегом.
Немає коментарів:
Дописати коментар