Що мого друга Гордія Сташівського, або Серена, як я його називав, не стало, я довідався десь аж через пів року. Він помер минулоріч у середині вересня, а вістку про його смерть я отримав лише у березні, і то наприкінці місяця. Якогось раннього ранку, здається, це було близько сьомої, зателефонували з села, де Серен жив. Дзвонив голова сільради, який, похапцем відрекомендувавшись (у нього було кумедне прізвище Невбиймуха), доволі неприязним гугнявим голосом повідомив:
-Згідно з заповітом Гордія Сташівського, який пів року тому помер, його хата разом з присадибною ділянкою переходить у вашу власність. Тож ви маєте негайно зайнятися оформленням спадщини.
Ця новина була настільки несподівана, що я поперва́х не годен був утямити, про що йдеться і, нервово притискаючи до вуха мобільник, хвилину-дві мовчав.
-Ви почули мене?- в голосі Невбиймухи вчувалося роздрато́вання.
-Я не зрозумів, що сталося з Сереном,- через силу видушив я з себе.
-З ким? З яким Сереном?- мало що не кричав у телефон голова сільради.
-З Гордієм Сташівським!- поправився я, згадавши, що в селі ніхто не знає, хто такий Серен.- Він справді помер?
-То ви що́, нічого не знаєте?- щиро здивувався Невбиймуха, і в його голосі з’явилися дещо тепліші нотки.- Помер вісімнадцятого вересня. Знайшли мертвого в саду. Тож приїжджайте в село, не тягніть…Якщо вчасно не оформите майно, то ризикуєте його втратити.
-Приїду, обовязково,- мовив я, відчуваючи, як пересохло у горлі.- Дякую, що зателефонували.
-До побачення!- буркнув у відповідь голова сільради.
До села я вибрався
десь аж через місяць. Добре памятаю, що це було двадцять другого квітня. Не
знаю, чому мені так запамяталася ця дата. Може, тому, що це був день народин
моєї небіжчиці-мами, дивовижної жінки, яка ніколи, навіть у найтяжчих
обставинах не втрачала життєвої наснаги?
Приїхавши в село, я взяв у сільраді ключа, але всередину до Серенової хати заходити не став – зразу пішов у сад. Мене надзвичайно вразило якесь несамовите буяння природи навкруги - все цвіло, сяяло, палахкотіло дивовижним розмаїттям, врунилося свіжими паростками, зеленіло, кричало, сміялося, витанцьовувало, і то з таким розгнузданим шаленством, з таким напором, що, здавалося, ніяка потуга спинити це не в змозі. І все це під акомпанімент безугавного співу пташок - висвистів, тьохкань, цівкань, попискувань, задерикуватих цвірінькань, протяжних трелів, глухих хугукань, поцокувань, скрекотань, охкань… Сад стрясав такий галас, таке жахливе ревище, ґвалт і репет, що я ніяк не міг прийти до тями і довго стояв нерухомий. Потім спроволока став ходити, зупиняючись біля клюмб з червоними тюльпанами, коло острівців з пишними білими нарцизами, ніжними рожевими гіяцинтами, білими духмяними конваліями… А через секунду-дві мою увагу всеціло привертав дерен, рясно всіяний цвітом, наче огорнений блідо-жовтавою хмаркою, чи кликали до себе кущі форзиції, також усуціль жовті, але з темнішим відтінком, чи запрошувала помилуватися красою рожевих квіточок жерделя, не кажучи вже про білий безмір квітучих вишень, яких у саду росло найбільше і які ніколи не щезали з очей, бо були наче тло для всього цього весняного ряснобарвя.
Гуляючи поміж деревами та кущами, весь опанований розбурханою зличнотою квітів та свіжої зелени, я водночас десь на дні свого серця нема, нема та й відчував якусь збентеженість, щось наче тривожило мене, нагадувало про себе. Я довго не міг зрозуміти, що́ це, аж поки, стоячи на березі озерця, не згадав про Серена. «Адже його нема, а сад, який він так любив, веселиться й радіє, ніби нічого не сталося.»
Ця думка мене попросту приголомшила. Додибулявши до старої грушки над озерцем і сівши на один зі стільців, я ошклілими очима дивився на воду. Тим часом всю мою істоту, наче чорною запоною, вмах огорнула невимовна печаль. Краса саду, якою я щойно так упивався, раптом зникла, розвіялася як дим. «Як таке може бути? Невже смерть Серена нічого не значить? Був і нема, й далі все йде своїм звичаєм! Чи, може, його й не було, і він лише примарився мені? Тоді і мене нема, раз так безслідно можна щезнути! Тож хто я, і що є це все: існує воно чи лише здається, що існує?»- думав я, і все глибше й глибше мене поглинала скорбота.
Ніч минула для мене в суцільних муках. Я лежав на тому ж старому ґудзуватому тапчані під вікном, де зазвичай спав, коли гостював у свого друга, і ніяк не міг заснути. Як тільки-но починав дрімати, тут же в паніці прокидався, тремтячи усім тілом й обливаючись холодним потом. Мені весь час здавалося, що в другій половині хати, перегородженої тоненькою стіною з дощок, де за грубою було Серенове залізне ліжко, чути скрип, шарудіння соломяного сінника і чиєсь чи то дихання, чи то зідхання. Иноді я схоплювався з постели і застигав, прислухаючись, бо мені марилося, що виразно почув голос Серена, який запитував, котра година або чи бачу я у вікні місяць. Одного разу я навіть щось відповів. А потім у жасі спохватився, бо згадав, що мого друга нема, і все це лише причувається мені. По тому знову падав на тапчан, вкривався з головою благеньким вовняним ліжником і безуспішно намагався заснути. І все повторювалося спочатку. Так і промучився, поки надворі не почало сіріти і з якогось далекого обійстя не долинуло кукурікання півня.
Встав, коли цілком розвиднілося, довго ходив по хаті, подивився, що́ в шафі, попорпався у двох–трьох шуфлядах, переглянув кілька книжок, які лежали на деревяній поличці, спробував, але так і не зміг, увімкнути компютер, а потім, випивши чаю і зївши куплений ще в Києві пиріжок з горохом, одягся і вийшов на село. В скорім часі я відшукав жінку, яка носила Серенові молоко, і докладно розпитав її про обставини його смерти. Ми розмовляли біля деревяної фіртки на подвірї її хати. Це була червонощока, доволі міцної статури баба під сімдесят років на імя Пріся, яка спочатку вперто віднікувалася, твердячи, що не має часу на теревені, проте потім, отримавши від мене пятдесят гривень, які, за її словами, буцімто заборгував мій друг, розповіла усе, що знала.
-Я носила йому молоко щосереди. Вранці приходила і залишала бідончик на порозі, а потім уполудне або наступного дня приходила по гроші,- розповідала вона.
-А він завжди був удома?
-Раніше весь час десь вештався… То на луках гуляє, то до лісу піде. На Десні його люди не раз бачили… Сидить на березі й дивиться на той бік. І що він там видивлявся?... А останніми роками більше в хаті сидів. Його тут у селі Сміяном називали. По імені ніхто й не знає.
-А чому Сміяном?
-Веселий такий був, привітний, любив з людьми побалакати… Бувало, як стане когось розпитувати… і все жартами… Сам сміється й инші регочуть. Ніколи його сумним не бачили,- баба Пріся посміхнулася, блиснувши металевими коронками на передніх зубах.
-А як він… часто нездужав незадовго перед смертю?
-А хто його знає… Покійний сам жив як палець. Може, і нездужав,- жінка, зробивши жалісливу міну, задумалася.- Я не бачила, щоб лежав хворий, та й не розповідав він нікому про свої болячки.
-А ви бували в нього в хаті?- запитав я і зразу пошкодував, бо Пріся враз наїжачилася, свінувши на мене лихим поглядом.
-А що я там забула?! Бачилася з ним тільки на порозі, ніколи не заходила. А як треба було забрати гроші за молоко, а в хаті його не було, то йшла в сад… Він там більше пробува́в, нипав поміж дерев, як та тінь… Або сиднем сидів під старою грушкою, там над тим озерцем, та й чаї знай ганяв… Пив з такої маленької мисочки…
-Це піяла, так ця мисочка називається,- мовив я, відчувши, як щось кольнуло в серці.- А якого кольору, білого чи червоного була та мисочка?
-Білого. Ніколи не бачила, щоб пив з червоної.
«А в Серена є ще ж чорна піяла, кольору смерти. Мабуть, душа його залишалася ясною, безшпетною до самого кінця,- подумав я, і мене наче щось відпустило всередині. Однак наступної мити серце знову стислося. « Але я ніколи не взнаю, що було з тобою насправді, мій друже. Тепер, коли ти сховався за тою таємною завісою, я тільки й можу що ставити питання, на яке нема відповіди – був ти чи тільки приснився мені?»
-Ви слухаєте чи про щось своє думаєте?- Пріся сіпнула мене за рукав.
-Слухаю, слухаю,- пробурмотів я, винувато кліпнувши очима.- То розкажіть же, як Сміян помер?
-Це було у вересні. Я вранці принесла молоко й поклала баньку на сходах. Постукала у двері, ніхто не відчиняє, зрозуміла, що хазяїн у саду. Тоді підійшла до криниці, що з того боку за хатою, й здаля гукнула, щоб дав гроші. Він сидів під грушкою і навіть не повернув голови, вдавав, що не чує, як я тоді подумала. Він і раніше так робив. Чудни́й якийсь був. Тож я махнула рукою та й пішла геть, бо корову треба було гнати на пасовисько.
-А чому, гадаєте, Сміян иноді не відзивався. Адже самі кажете, що любив балакати.
-Хто його знає,- баба Пріся поклала руку на фіртку і повернула голову до величезного вяза, який ріс посеред двору й був весь укритий молоденькими ясно-зеленими листочками.- Щось находило на нього.
-І часто таке бувало?- я також дивився на вяз, просто не міг відірвати від нього очей. Мене пойняло відчуття, що я ніколи й ніде раніше не бачив такого гарного дерева.
-Та не так, щоб часто, але…- баба на мить замовкла, наче щось згадуючи, тоді продовжила:
- Того дня десь уполудне я проходила з того боку огорожі, де озерце, і бачила, що він усе ще сидить під грушкою. На столику мисочка з чаєм, повна по вінця. Сидить якось так відкинувшись назад й ледь-ледь схиливши голову. Мене це трохи здивувало. Думаю, спить чи що? Раніше, памятаю, він завжди дивився кудись удалину або на воду.
-І що далі?
-Я зупинилася і гукнула йому, що завтра прийду по гроші за молоко. Двічі гукнула, і то голосно. Та він і оком не повів. «Насмівається з мене, бісова личина»,- подумала. Розсердилася неабияк. А наступного ранку прителіпалася до його хати, вся така зла, аж трясуся, в двері грюкаю, але за ними тихо, ніде нічичирк. Тоді гульк у сад. Дивлюся, а він любісінько сидить на тому ж стільці під грушкою. І мисочка з чаєм повна по вінця. Я до нього. «Гроші за молоко давайте!»- гаркнула. А він навіть не ворухнеться. І тут мені лячно стало. Торкнула за руку, а вона холодна. «Помер чоловік, Господи!»- скрикнула й так і застигла наче вкопана, дивлюся на нього, горопашного, і слова не можу вимовити.
-То, може, він ще тамтого дня помер?- запитав я упалим голосом. Мене опанувало на диво чітке відчуття, що Серен не пів року тому, а саме зараз, цього змигу відійшов у потойбіччя.
-Мабуть, так,- баба Пріся схлипнула й витерла брудною хустинкою сльозину,- помер ще того дня, коли я молоко принесла. А я й не знала, сердилася на небіжчика, взяла гріх на душу.
Увечері я сидів під грушкою і пив чорний чай з имбиром. З червоної піяли, тої, що завжди, коли приїжджав до Серена. Поряд на столику стояла біла піяла. Порожня. Я не можу сказати, що мені було сумно, незатишно на душі. Але й радости я не почував. Мого друга не було. Й ніколи не буде. І ця правда була абсолютна. Звичайно, все тут нагадувало Серена, і ця біла піяла, і ця грушка, і це озеро, і цей розбуялий зеленню сад, і ця хата, і все це обійстя, яке відтепер стало моїм. Але водночас усе це носило на собі печать відчуження, було иншим, не таким, коли мій друг був живий. І що уважніше я приглядався, то виразніше відчував – все навколо повільно, але неухильно позбавляється ознак повязаности з тим, кого вже нема. Мені здавалося, що я відчуваю цей процес просто фізично, всім своїм тілом, очима, вухами, носом, пальцями… Я дивився на хату, і бачив, що з кожною секундою вона тратила звязок з Сереном. Те саме відбувалося і з садом, з озерцем, грушкщю… Навіть біла піяла на столику все більше здавалася просто білою піялою і все менше мала стосунок до колишнього свого власника. А коли я дивився у небо, то й зовсім забував про свого друга. «Якогось дня все це, що поки що нагадує Серена, стане як це небо – слід небіжчика цілковито затреться, і його не буде ніде. Лишиться тільки моя память. Але що цінного в памяті?! Хіба вона не мариво марив?»- прошепотів я.
Деякий час я тихо сидів і дивився вдалину, туди, де виднілися черепичні дахи покинутих хат, ті самі черепичні дахи, які так любив споглядати мій друг. Тоді розгорнув зошит із Сереновими віршами, який знайшов у хаті на столику, де стояв компютер. Під останній віршем була дата пятнадцяте вересня минулого року, себто, за три дні до смерти Серена. І я впівголоса прочитав:
Вечірні сутінки. Холодно.
Осінній вітер із заходу…
Десь там коло залишеної хати
на чиємусь покинутому городі
ледь чутно сюрчить цвіркун
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
68. Сокровенне «тепер»
https://ua-human.blogspot.com/2021/05/68.html
Читати далі...
