Сонце повільно заходило, граючи червонуватим промінням у верховітті акацій. Крізь відчинене вікно до кімнати проникало холодне повітря, напоєне запахом весняного листя. Професор Даґетал, одягнений у зозулястий шляфрок із мякої бумазе́ї, сидів у зеленому фотелі і читав трактат меволога Марсіда́ла «Ексцита́ції цифр», довкола якого в науковому світі вже два роки не вщухали запеклі дискусії. Але це лише здавалося, що він читає, насправді Даґетал байдуже ковзав очима по рядках, перебігав від однієї літери до другої, зовсім не розуміючи та й не намагаючись розуміти значення слів. На його думку, уся ця писанина була ні чим иншим, як переливанням з пустого в порожнє. «Що ще можна сказати нового, коли я відкрив саму суть буття? Мерехтіння незчисленних форм, хоч би яким воно було дивоглядним, не цікавить мене».
Минуло вже майже чотири роки, як Даґетал, опублікувавши свою фундаментальну філософську працю «Пірамідальна структура вищої єдности», усамітнився у своєму двоповерховому будинку на Загубленій вулиці. За цей час він жодного разу не переступив порога університету, де цілих десять років читав студентам лекції з філософії, не побував на жодному науковому симпозіюмі чи семінарі, не написав жодної статті, доповіди чи реферату і навіть ні разу не зустрівся із своїм давнім приятелем професором Мо́ком, з яким раніше часто полюбляв дискутувати на абстрактні теми. Ба більше, Даґетал перестав бачитися не тільки із ученими імперії, а й з будь-ким із знайомих і навіть з найближчою ріднею. І якщо б не поодинокі візити до імператора Балтазара Другого на наради (бувати на них Даґетала зобовязувало звання імператорського мудреця), він, певно, зовсім не показувався би на люди, і ніхто в Седіолані, крім двох Даґеталових слуг, узагалі не знав би, живий він чи мертвий.
Цілими днями просиджуючи у своїй кімнаті із шістьма стінами, вщерть заповненій книжками, альбомами, папками з рисунками вимерлих тварин, грубезними стосами старовинних креслень, гербаріями реліктових рослин, тростиновими сувоями з древніми письменами, пожовклими від часу мапами, кольоровими літографіями тощо, Даґетал існував наче вві сні. Все, що він робив, на що дивився чи до чого торкався, здавалося йому нецікавим і мертвим. Даґетал сливе́ зовсім утратив інтерес до життя. Їв, пив, щоб угамувати голод та спрагу, але особливої насолоди від споживання їжі не відчував, дивився на білі хмарини, які пропливали у небі, але це не тішило його, дослухався до співу птахів, які перегукувалися за вікнами найдивовижнішими голосами, але серце його залишалося німим, занурювався у спогади про минуле, але щоразу, коли повертався до дійсности, душу його огортала гіркота, брався читати книжки, але жодна з них не викликала в нього живої зацікавлености. Не хвилювали його і повідомлення про війни, які раз за разом спалахували між Діямантовою імперією та Королівством Північної Землі, і навіть телевізійні репортажі про жахіття недавнього землетрусу в провінції Руміна лише на мить вивели його зі звичного стану байдужости. Все навколо здавалося йому нестерпно нудним і нецікавим. У всьому він відчував присмак затхлости, чогось такого, що вже колись він бачив раніше. Нудьга оволоділа всім його єством. І це, як він уважав, якраз і було суттю його найбільшого філософського відкриття, яка полягала в тому, що він, обрахувавши головні закони вічного руху, виявив у бутті основу всіх речей — всеєдину порожнечу. «Не Бог, не якась там енерґетична субстанція, як досьогодні помилково вважали всі філософи світу, а всеєдина порожнеча. З неї все починається, нею все живе і в неї все повертається. І якою ж безглуздою здається вся ця людська метушня, всі ці прагнення, заздрощі, успіхи й невдачі, коли знаєш, що вони всього-на-всього виблискування незчисленних форм-ілюзій всеєдиної порожнечі»,-- думав він, дедалі глибше й глибше занурюючись у цю порожнечу й западаючи в щораз більше оціпеніння й нудьгу.
Проте була одна незначна річ, яка дещо дисонувала із гігантською, на диво досконалою філософською системою професора Даґетала. Це були його еротичні почуття. Даґетал зауважив, що жінки і далі збуджують у ньому стійку цікавість. Иноді споглядання вродливої жінки навіть могло на тривалий час вивести його з оціпеніння. Правда, пізніше Даґетала неминуче огортала апатія. Але все-таки це було дивно, бо наводило на думку, що в світі поза всеєдиною порожнечею є ще щось. А цього, здавалося, ніяк не мало бути. І Даґетал намагався пояснити еротичний феномен деякими частковостями, які він не опрацював у своїй системі. «Ця річ не може мати якоїсь иншої природи, ніж всеєдина порожнеча. Очевидно, вона є особливо концентрованим її згустком. І при уважному спостереженні неминуче виявиться її вторинність. Треба просто бути пильнішим, і я рано чи пізно побачу, що в еротичному почутті немає нічого нового, і воно таке саме затхле, як і всі инші речі. Зосереджений погляд обовязково виявить у ньому ту ж всеєдину порожнечу, і жінки миттю стануть для мене такими ж нецікавими, як і все инше», — міркував він. Однак час ішов, а Даґеталові еротичні порухи не втрачали своєї сили, і це бентежило філософа щораз більше.
-Це ти, Ва́фене?! — запитав Даґетал, почувши, що хтось увійшов до кімнати. — Чого тобі? — повторив він, не відриваючи очей від книжки. Друковані літери викликали в нього химерні асоціяції, і він утішався тим, що стежив, як вони виникають, рухаються і зникають десь у надрах його памяти.
-Твій слуга спить унизу на кріслі, — пролунав насмішкуватий жіночий голос.
Даґетал повернув голову і закляк від здивування. Перед ним була його дружина, яка пять з половиною років тому покинула його, зійшовшись з капралом Фіраном.
-Лю́на? Ти повернулася? — здушеним голосом скрикнув він. Книжка вислизла йому з рук і шелепнулася на підлогу.
-Ні, я прийшла забрати деякі свої речі, — холодно відказала Люна. Вона стояла обіч масивної брондзової фіґури носорога і намагалася вставити срібного ключика в дірочку під його хвостом. Цей брондзовий носоріг був хитромудрим сейфом з десятками потайних шуфлядок, які відмикалися кожна з иншого місця. У ньому Люна зберігала свої найдорожчі прикраси -- браслети, кулони, персні, кульчики оздоблені діямантами, рубінами, сапфірами, смарагдами, аквамаринами й иншими коштовними каменями.
-Я гадав, що ти тоді забрала все, — Даґетал дивився на Люну. У його вицвілих очах блиснули і тут же згасли живі искорки.
-Ні, прикраси я тоді не взяла, — Люна стрілила очима на професора. Шнурочок її чорних брів заломився, і маленькі, фарбовані амарантом губи розтулилися в іронічній посмішці. — А ти, бачу, й далі марудишся зі своїми дивовижами. — Вона нарешті встромила ключика і повернула його. Почулося легке поклацування, потім протяжний металевий скрегіт, і з-під черева носорога висунулася невелика шуфлядка.
-Ніколи не думав, що й там є сховок, — прошепотів Даґетал. Він підняв книжку і поклав її на столик, де лежало кілька ілюстрованих журналів і свіжий номер столичної газети «Звізда імперії». На її першій сторінці грубим шрифтом було надруковано: «Нові злочини банди Амулета в провінціях Брай, Джута́т і Робіга́т».
-Наша поліція, здається, зовсім безпорадна перед цим Амулетом, — мовив Даґетал і, поклавши руку на столик, нервово затарабанив пальцями. На його блідому, дещо опухлому обличчі не прозирало жодної живої риски. Воно здавалося закамянілим.
-Перед ким? — Люна стояла навколішки і виймала з шуфлядки невеличкі ріжнокольорові пуделка.
-Перед Амулетом, — повторив Даґетал, — ватажком зграї горлорізів, які вже півроку тримають в страсі мало що не всіх жителів північно-західних провінцій.
-Можна подумати, що ти дуже переймаєшся їхньою долею,-- пхикнула Люна. Вона саме розкрила подовгасте чорне пуделко, інкрустоване срібними ромбиками, і вийняла з нього золотого браслета, уцяцькованого малюсінькими рубінами, які під промінням призахіднього сонця відразу заряхтіли криваво-червоною барвою.
-Я просто констатую факт, — буркнув Даґетал.
-А ти більше ні на що й нездатний, хіба що констатувати факти, — раптом зі злістю зи́кнула Люна і, примірявши браслет на руку й побачивши, що він завеликий, зідхнула:
-От прокляття, знову не зможу його носити.
Тоді сіла на підлогу й додала зі сміхом:
-Хіба що так, — і закотивши спідницю до коліна, наділа браслет на ногу. — Ну? — вона загонисто глянула на професора.
-Гадаю, тобі личить, — промимрив Даґетал.
Він дивився на Люну і бачив її тонку зграбну ногу з браслетом на кісточках, вузькі стегна із маленькими сідницями, схованими під тісною люстриновою сукнею, довгу шию із невеличкою жо́вною під горлом, гарну круглу голову, обрамлену коротенькими русявими кучериками, великі розчахнуті очі, маленький ніс, делікатні губи. І хоча Люна ніколи не здавалася йому красунею, проте щоразу, коли він дивився на неї, вона викликала в нього нестримне бажання близькости. Але це бажання не було простою хіттю, а радше якимсь подивом, якимсь замішанням від напливу емоцій, які потьмарювали його розум. Хіть огортала його пізніше. Проте це вже не мало для нього великого значення. Адже все, що приходило потім, було просто любосним шаленством, яке ріжнилося лише більшою чи меншою інтенсивністю. Такого шибу еротичні почуття Даґетал переживав з багатьма жінками, але тільки Люна викликала в нього справжнє сумяття в свідомості. Це був абсолютно неповторний стан, якому він ніяк не міг дати чіткого визначення.
-«Личить» у твоїх вустах звучить як «тріщить», — сердито зауважила Люна. — Просто дивуюся твоїй здібності все умертвлювати.
-Якщо я тебе образив, то прошу вибачення, — знічено мовив Даґетал.
-Не турбуйся, я давно вже не сприймаю твоїх слів за образу. Ти такий, який є, і ніколи не змінишся. Але це мене вже не хвилює.
Люна розкрила шкіряну торбину і поскладала туди свої пуделка з коштовностями. Коли вона рушила до дверей, Даґетал відчув, як від неї війнуло таким до болю знайомим йому запахом екзохорди з камфоро́ю, екстракту, яким Люна завжди напахчувалася, коли виходила на люди. Даґетал увесь затремтів, розсудок його миттю розпався на малесенькі розріжнені частки, і невдовзі його «я» щезло в океані хаотичних мерехтінь. Тепер він зовсім не володів собою, хоча зовні все ще здавався спокійним.
-Чи не могла би ти трохи зачекати? — Даґетал впявся очима в Люну. Його обличчя стало ще блідішим, ніж було.
-Навіщо? — Люна зупинилася і присіла на деревяний стілець з круглою оксамитовою подушечкою. Торбину вона поклала собі на коліна.
-Ну, як тобі там з твоїм капралом? — безбарвним голосом запитав Даґетал. Йому тільки тепер впало в очі, що Люна дуже змарніла на лиці й стала ще худішою, ніж була.
-У всякому разі він справжній мужчина! — відрубала Люна. Видно було, що її ця розмова дратує.
-Тобі з ним краще, ніж було зі мною? — знову запитав Даґетал. Він говорив тихо, і далі дивлячись на Люну.
-Уяви собі, що краще. — Люна закинула ногу на ногу і зухвало глянула на Даґетала. — З ним принаймні я почуваюся в безпеці.
-У безпеці?
-Так, у безпеці. Я знаю, шо він завжди захистить мене.
-І це все?
-Цього цілком досить, — сердито відказала Люна і встала зі стільця. — Вибач, але я не маю часу.
Даґетал мовчки зорив на Люну, через силу стримуючи дріж. Люна рвучко рушила до дверей і вийшла з кімнати. Даґетал продовжував сидіти на фотелі. Він слухав її кроки, які все віддалялися внизу на сходах, аж поки не скрипнули вхідні двері і не стало зовсім тихо.
-Пішла, — прошепотів він. Тоді взяв зі столу газету і став читати. Минула година, друга, а він усе читав і читав, навіть не помічаючи, що тримає газету догори дри́ґом. Так з газетою його і застав слуга Вафен, який приніс свічки у срібному свічнику, бо в кімнаті вже зовсім стемніло.
-Засвітити, пане професоре? — знудженим голосом запитав він, чухаючи ліву сідницю.
Даґетал, не відриваючись від газети, буркнув:
-Бувають, Вафене, рідкісні випадки, коли світло при читанні зайве.
На це слуга тільки здвигнув плечима і з ледь прихованою зловтіхою пробурчав:
-Ось до чого доводить уся ця ваша вченість.
І знову почухавши сідницю, поклигав до дверей.
А тим часом Люна, вийшовши з Даґеталового будинку, звернула ліворуч і швидкими кроками попрямувала камяним хідником. У нічній темряві її тонку фіґуру майже не було видно, бо акації, які росли по обидва боки вулиці, подекуди цілковито заслоняли тьмяве світло гасових ліхтарів. Люна йшла сягнистими кроками, голосно цокаючи підборами. З-під її чорного кожушка вибивався білий мусліновий шалик.
Коли Люна дійшла до повороту на вулицю Суху, з-за рогу високого цегляного будинку виїхала коляса із закритим шкіряним верхом. Візник, побачивши Люну, тут же зупинив коней, і з коляси вистрибнув капрал Фіран. Він був у новому френчі, чисто виголений і здавався трохи розгубленим.
-Ну що, все гаразд? — Фіран обняв Люну.
-Так, любий, — Люна підставила губи для поцілунку. — Я так боялася цієї зустрічи.
-Він щось розпитував? — капрал поцілував Люну в розтулені вуста.
-Питався, чи мені добре з тобою.
-І що ти?
-Сказала, що я почуваюся наче в раю.
-Ти так і сказала?
-А ти не віриш? — Люна кокетливо нахмурила брови.
-Не знаю, — Фіран озирнувся. Вулицю переходив поранений пес, який через силу пересував ноги. За ним по бруківці тягся кривавий слід.
-Що не знаєш? — перепитала Люна й, уздрівши пса, зойкнула:
-О, Боже! Хтось покалічив його!
-Ходімо, у кожного свої порахунки з життям.
Фіран узяв Люну за стан і поволі повів до коляси. Вона покірно йшла, схиливши голову йому на плече.
-Який недобрий знак! І в таку хвилину, таку хвилину!-- раз у раз бідкалася вона.
Поки Фіран з Люною розмовляли, візник сидів на козлах і незворушно курив люльку, раз поза раз пускаючи з рота невеличкі сизі хмарки диму. Люлька, як бачилося, була натоптана вардхама́ном, неймовірно міцним і смердючим тютюном, вирощуваним у Партиципі́йській провінції. Дим мав такий гидотний запах, що Люна аж закашлялася, коли сідала до коляси.
-Що за паскудство він курить? — скривилася вона.
-Слухай, ти б не міг погасити свою люльку? — гукнув Фіран до візника. — Адже я заплатив тобі чотири срібні імперіяли не на те, щоб ти труїв нас.
Візник зробив чергову затяжку й видихнув дим. Тоді повагом вибив попіл з люльки об каблук чобота, сховав люльку до кишені і, дивлячись не на Фірана, а кудись позад нього, запитав:
-Куди накажете їхати, пане?
-Їдь на той бік Седи, до Конві́тума, на Тигрову вулицю, — Фіран усівся на мяке сидіння побіч Люни.
-Ти будеш цієї ночи зі мною? — Люна припала лицем до його грудей. Голова її паморочилася від запаху його військового однострою. Цей терпкий запах завжди діяв на неї надзвичайно збудливо.
-Можливо, — Фіран зачинив дверцята і коляса рушила. Якщо, звичайно, капітан Лорвик знову не викличе мене вночі на службу.
-Як минулого разу? — Люна вся горіла від збудження. Її руки сповзли з Фіранової спини і вчепилися в його шкіряний ремінь.
-Так, — Фіран куйовдив рукою Люнине кучеряве волосся і дивився на освітлені вікна будинків, повз які проїжджала коляса. Це були здебільшого гарні двоповерхові вілли, відділені від вулиці чавунними огорожами, за якими на терасованих клюмбах з глиняними вазонами найвигадливіших конфіґурацій уже цвіли перші весняні квіти, переважно червоні тюльпани й білі пахучі клі́нуси.
-Одержувати чергову партію бабефу, так? — прошепотіла Люна. — Невже це не можна зробити вдень?
-На жаль, ні, — зідхнув Фіран. — Згідно з інструкцією начальника Таємної служби Теодора цю надпотужну вибухівку дозволено перевозити лише вночі. Всі вважають, що королівські шпигуни вже давно б вивідали секрет виготовлення бабефу, якби його транспортували вдень.
Коляса виїхала на широкий залізний міст через Седу. Це був знаменитий Сонячний міст, збудований імператором Мельхіседеком Ситим сто вісім років тому, щоб сполучити праву й ліву частини столиці. Він був яскраво освітлений електролямпами, які на вигнутих мосяжевих прутах звисали ґірляндами високо згори. Внизу під мостом повільно линула ріка. Час від часу чувся тихий хлюпіт хвиль об могутні бетоновані опори.
-Отак би й щезнути в цій водяній хлані, — раптом сказав Фіран, удивляючись у ріку. В темряві він добре бачив її широченне фіолетове плесо, яке що ближче до берега, то більше набирало холодного сталевого полиску.
-Ну що це з тобою?! — стривожено мовила Люна.
-А що, чим ця смерть гірша за смерть на війні?! — Фіран мучено посміхнувся.
-Якщо б я тебе не знала, то подумала би, що ти просто боягуз, — відказала Люна.
-Боягуз, сміливець... Чи така вже між ними велика ріжниця?-- Фіран і далі дивився на ріку.
-Иноді я тебе зовсім не розумію, — Люна поправила шалик, тепліше кутаючи шию, бо від води раптом повіяло холодом.
-Пробач, це щось найшло на мене, — Фіран пригорнув Люну до себе. — Я кохаю тебе, — прошепотів він, цілуючи її у вухо.
-Говори мені тільки такі слова, милий, — прошепотіла Люна, підставляючи Фіранові друге вухо.
Коляса переїхала міст і з гуркотом покотилася по широченному бетонованому проспекті Леґіонерів. Потім перетнула площу імператора Балтазара Першого, де на самій середині стримів сорокаметровий оливяний памятник Балтазарові Першому на коні, і помчала проспектом Бойових слонів, управно оминаючи ватаги пяних леґіонерів, які горлали сороміцьких пісень, иноді вплітаючи в них сирвенти про воєнні подвиги і навіть перші кілька фраз державного гимну «Рука Господня над тобою, Діямантова імперіє!». Щоразу, коли коляса обїжджала таку ватагу, леґіонери несамовито ревіли й шпурляли в неї порожніми фляшками, камінням і всім, що потрапляло під руку. Візник щодуху гнав коней, благаючи Бога лише про одне -- аби йому нічим важким не влучили в голову. І коли який-небудь камінь або фляшка глухо вдарялися об шкіряне напяття коляси і, відбившись від нього, з грюком гепалися на бетонну дорогу, він стискав у руці невеличкий мідний оберіг й гаряче дякував Богові, що той урятував його від неминучого каліцтва чи навіть смерти.
Біля собору Святого Маркуса (це була дивовижної краси споруда із чорного туфу, кольорового шкла та глинцю), коляса змушена була зупинитися. Кілька десятків леґіонерів із запаленими смолоскипами перегородили весь проспект, вигукуючи погрози на адресу командувача Першої імперської армії генерала Язо́на. Всі вони були пяні і аж не тямилися від люти.
-Де наша зарплатня?! Де ти подів наші гроші, падлюко?!-- викрикували вони, вимахуючи смолоскипами.
Побачивши колясу, в якій їхали Фіран з Люною, леґіонери з ревом кинулися до неї. Одні з них схопили коней за вуздечки, другі вчепилися руками за ковані колеса, а якийсь червонопикий здоровань, розхристаний, у френчі з обірваними ґудзиками, вистрибнув на приступку коляси і стусаном скинув переляканого візника з козлів. Той бебехнувся на бруківку, наче лантух картоплі, і залишився там лежати, не подаючи жодних ознак життя.
-Що тут за ша́рварок?! — гаркнув капрал Фіран, вилізаючи з коляси.
-А ти хто такий?! — визвірився до нього червонопикий леґіонер, який уже стояв на козлах.
-Я капрал двадцять сьомого леґіону Шостої імперської армії Фіран. Мій леґіон зараз перебуває тут, у столиці на переозброєнні, — крикнув Фіран, зблідши і відчувши, як щось всередині напружилося в ньому, наче сталева пружина. Ліву руку він тримав у кишені, міцно стискаючи «маґнон», подарований йому чотирнадцять років тому генералом Опанасом після бою над Чорною затокою.
-Зараз ми побачимо, що ти за капрал! — загорлав червонопикий леґіонер і, сплигнувши з козлів, кинувся на Фірана з да́ґою в руці. Ця коротка бойова шабля була найпопулярнішою холодною зброєю серед леґіонерів Першої імперської армії.
Фіран відскочив на півкроку ліворуч й, щасливо ухилившись від удару даґи, щосили затопив червонопикого леґіонера в скроню руківям «маґнона». Той кумедно стріпнув руками, випустив з рук даґу і повалився долілиць. З його носа і рота бризнули струмені крови.
-Хто ще хоче?! — заволав Фіран і вистрілив у повітря. Очі його хижо виблискували. Було видно, що він готовий розірвати на шматки кожного, хто стане йому поперек дороги.
Леґіонери стояли, наче вкопані й мовчали. Чути було лише, як полумя потріскує на їхніх смолоскипах.
-Вставай, телепню! — Фіран підійшов до візника, який все ще лежав біля коляси, й штурхнув його носаком чобота.
Візник миттю прийшов до тями й хутко видерся на козли. Він був блідий, наче смерть. Нижня його щелепа безупину сіпалася і здавалося, що він безугаву щось говорить сам до себе.
-Рушай, — гукнув Фіран до візника й, не опускаючи руки з «маґноном», стрибнув до коляси.
Візник уперіщив коней батогом, леґіонери покірно розступилися, і коляса помчала далі проспектом. Люна, яка бачила всю цю жахливу сцену, довгий час не могла вимовити ані слова. Вона сиділа, забившись у куток, і безтямними очима дивилася на Фірана. А він, сховавши револьвера до кобури, сидів у протилежному кутку і похмуро дивився на нічну вулицю. Незабаром коляса звернула з проспекту Бойових слонів і виїхала на Тигрову вулицю.
-Ще трохи і ми вдома, — мовив Фіран до Люни, не повертаючи голови. — Ти не дуже налякалася?
Люна деякий час дивилася на нього, наче не розуміючи, що він каже, а тоді раптом кинулася йому на груди й розридалася. Її сльози крапали йому на руки, гарячими струменями заливали френч. А вона ніяк не могла зупинитися і аж заходилася плачем.
-Я заледве не вмерла зі страху, розумієш, заледве не вмерла!-- раз у раз уривцем повторювала вона.
-Ну, не плач, не плач, усе закінчилося добре, — заспокоював її Фіран.
А коляса тим часом повільно вїжджала на брудне, з численними калюжами подвір’я так званого вояцького дому, де вже майже місяць мешкали Фіран та Люна.
У Конвітумі (так називалася та частина столиці, яка розкинулася по лівому боці Седи) завжди перебувало дуже багато вояків. Тут було розташовано аж шість військових касарень. Крім того, тут у спеціяльно побудованих на державний кошт домах мешкали сімї багатьох офіцерів, а також леґіонерів, які прослужили імператорові не менше двадцяти років. Капрал Фіран, який приїхав з Люною з Брайбінара, теж одержав тимчасову квартиру у Конвітумі. Це була невеличка кімната на останньому поверсі гидезного чотириповерхового з облупленими стінами будинку на Тигровій вулиці. На щастя, від вуличного гамору дім захищали крислаті тамари́нди, які росли вздовж деревяної огорожі. А позаяк Фіранова кімната виходила вікнами не на вулицю, а до глухої стіни сусіднього будинку, то у квартирі було доволі-таки затишно.
Було вже запівніч, коли Фіран та Люна висіли з коляси і, піднявшись на четвертий поверх, увійшли до свого помешкання.
-Нарешті! — мовила Люна, кидаючи свою торбину на підлогу. Нарешті ми вдома.
-Либонь, хочеш чогось випити? — Фіран відчинив невеличку шафу, що стояла обіч вікна, і вийняв звідти фляшку і два келишки.
-Що це? — Люна сіла на залізне ліжко, накрите темним покривалом з верблюдячої шерсти.
-Авло́мський коньяк. Ми пили його минулої неділі, коли вернулися з Імператорського музею старовини, — сказав Фіран.
-Налий мені півкелишка, — Люна скинула мешти і лягла на спину.
-На, — Фіран простяг келишок з коньяком.
Люна взяла келишок і, надпивши трохи, поклала його на стілець біля ліжка.
-Як добре, я просто щаслива.
Фіран налив собі коньяку і випив. Тоді підійшов до вікна й став дивитися в темряву.
-Що ти там бачиш? — Люна перевернулася на бік і ніби ненароком закотила плаття, оголивши свої худі з синіми прожилками стегна.
-Тишу, — Фіран підійшов до Люни. — Ти любиш тишу?
-Ні, я люблю тільки тебе. Йди до мене, — Люна дивилася на Фірана з неприхованим бажанням.
-Зараз, — Фіран скинув френч, штани і ліг на ліжко. Тоді обернувся до Люни, обняв її й притяг до себе.
Вона нервовими рухами стягала з ніг панчохи й звільнялася від пантальонів. На шиї в неї виблискував золотий кулон у вигляді сердечка із невеличким смарагдом.
-Швидше, милий, бо я зараз здурію, — прошепотіла Люна.
Фіран перевернув її на спину, розвів ноги і легко увійшов у неї. Він кохав її довго, виконував усі її найчудернацькіші забаганки. А Люна звивалася всім тілом, стогнала і все просила, щоб він продовжував. Фіран рухався легко й швидко і разом з тим почував себе невтомним. Иноді йому здавалося, що він може ковзатися у її лоні цілу вічність. Він бачив, як Люна навісніє від насолоди, і це тішило його самолюбство. Але сам він не міг повністю віддатися пристрасті. Та й взагалі, чи відчував він коли-небудь цю пристрасть по-справжньому? Адже вона ніколи не проймала його повністю, ніколи не заволодівала ним до кінця. Жодного разу навіть на мить він не втрачав самовлади, постійно почуваючи себе ніби збоку, ніби це відбувається не з ним. Ось і зараз йому здавалося, що це не він стискає й товче це гаряче жіноче тіло, а хтось инший. Любосні почуття, які він зазнавав при цьому, були якісь притуплені і наче чужі йому. Він, як не старався, не міг віддатися їм безоглядно. Він намагався і не міг. Врешті він зрозумів, що і цього разу все завершиться кількома невиразними подриґами. І він пришвидшив свої рухи, щоб хутчіше все закінчилося.
-Роби ще, ще, якщо можеш, — Люна впилася нігтями в його спину.
-Я більше не можу, — Фіран відчув, як під животом щось судорожно затріпотіло і тут же розтало. Він перевернувся на спину. Люна обвила його руками, вдячно цілуючи в лице. А він байдуже лежав, спустошений і мовчав.
-Тобі було добре? — шепотіла Люна, пестячи його долонями.
-Як завжди, — шепотів Фіран, не відповідаючи на її пестощі.
-Чому ти ніколи не скажеш мені, що тобі було добре?-- запитувала Люна.
-Бо я не знаю, що це таке, — відповідав Фіран.
-Але ж тобі було добре, хіба ні?
-Я не можу сказати ні так, ні ні.
-А з иншими жінками тобі бувало краще?
-Ні.
-Знаєш, мені дедалі частіше починає здаватися, що ти мене просто не любиш, — Люна ледве стримувала сльози.
-Що таке любов? — Фіран сів на ліжку, опустивши ноги на підлогу. — Чи не ілюзія це, як і багато иншого, чим люди обманюють себе?
-Ні, це не ілюзія! Це найпрекрасніше почуття на світі!-- крикнула розгнівано Люна і, впавши лицем на по́душку, заплакала.
Фіран устав з ліжка, вийняв із шуфляди стола саморобну глиняну люльку й кілька секунд розглядав її. Цю люльку він виготовив напередодні свого першого бою, кривавого бою над Чорною затокою під час Феліційської війни. «З нашої чоти тоді вціліло лише двоє», — сумно прошепотів Фіран. Тоді сховав люльку до шуфляди й, повернувши голову до Люни, сказав голосно:
-А втім, я, здається, не вартий любови.
Але Люна не чула цього. Вона продовжувала тихенько плакати, зарившись лицем у подушку.
Немає коментарів:
Дописати коментар