«Авжеж, капрал Фіран таки мав, мав слушність»,-- зі скрухою у голосі проказав Вузципілон, абшито́ваний два роки тому з армії у ранзі чотаря. Він уже півгодини стояв і дивився на телефонну будку з повибиваними шибками і ніяк не міг зважитися зняти мося́жеву слухавку й подзвонити до Кили́ни. Після того, як ця примхлива й зати́нчлива вдова заявила, що не хоче його бачити, він уже третій день приходив сюди на набережну Седи, щоб зателефонувати до неї, розповісти, як кохає її, як сумує за нею й страждає і не годен без неї жити, але щоразу повертався додому з нічим, так і не подзвонивши. Здавалося, що підняти слухавку було понад його сили.
«Чому я не можу зателефонувати? Чого боюся?»-- знай запитував він себе, і в його уяві щоразу виникав образ Килини, пишногрудої з соковитими повними губами молодиці з густими й чорними, як смола косами, яка протинала його холодним недовірливим поглядом. І цей погляд паралізовував усе його чоловіче єство. Йому хотілося розтопити цю недовіру, позбутися цього холоду в її очах, пробитися до її серця, але все було марно. Наче якесь прокляття висіло над ним. За два місяці знайомства йому так і не вдалося вийти на щиру сердечну розмову з Килиною. Душа її залишалася замкненою і далекою. І що далі, то було гірше, вдова ставала щораз мовчазнішою, зчаста похмурою, навіть дратівливою і врешті зовсім відмовилася приходити на побачення. «О, як небіжчик Фіран сьогодні глузував би, як би висмівав мене! Адже він терпіти не міг усякого зайвого пафосу, фальшивого красномовства, нестриманої розчулености й особливо, може, чи не найбільше всіх цих переборщених сентиментів, повязаних з коханням! І таки мав рацію! Так, мав! Але чому я, усті́ль згоджуючись з ним, визнаючи йому цілковиту слушність, не можу позбутися цих ґрундзюва́тих ефемерій, званих жіночими чарами?! Чому знову і знову втрапляю в їхні зрадливі си́ла? Адже я вже давно начебто не вірю ні в що -- ні у людську справедливість, ні у вояцьку честь, ні в самовіддану дружбу побратимів, ні у героїзм та звитягу імператорських леґіонів, а велич Діямантової імперії й навіть повен хвали і слави маєста́т самого імператора вже не викликають у мене ані найменшого захвату, не зворушують, не наснажуюють і не додають життєвих сил, проте я й досі не годен ви́гарбатися з любовної мани і щоразу знову і знову шукаю спасіння в химеріях чергового знадливого личка. О, так, Фіран мав рацію, він не вірив ні в що і був вільний від будь-яких злуд, я ж залишаюся в путах тої чи не найбільшої і, здається, нездоланної для мене злуди»,-- думав Вузципілон і відчував, як крається його серце.
-Не пошкодуйте кількох мідяків інвалідові, воякові його імператорської величности!— почувся чийсь гугнявий голос.
Вузципілон обернувся й побачив безногого чоловіка на милицях. З правої кишені його вицвілого френча стирчала заткана ґумовим корком пло́ска із зеленавого шкла.
-І не соромно жебрати!? Ти ж леґіонер, дій його кату!— невдоволено буркнув Вузципілон.
-Дайте інвалідові!— знову повторив чоловік, наче не чуючи. Його очі дивилися на Вузципілона з затятою злобою.
Вузципілон витяг з кишені одного мідного і два залізні імпери.
-На, -- він кинув монети до заяложеного з напіввідірваною кокардою кашкета, якого чоловік тримав у руці. Вона була понівечена, без трьох пальців і безперервно подриґувалася.— Сумніваюся, що це тобі допоможе.
Інвалід мовчки, з ображеною ґримасою сховав гроші і, надсадно кашляючи, пошкандибав геть. Вузципілон деякий час знічено дивився йому вслід. Потім повільно рушив по вимощеній кімберлі́товим гру́зом набережній уздовж иржавої чавунної огорожі, за якою з незворушною гідністю неквапливо несла свої води Седа. Про що він думав? Так, про що ж ще він міг думати, як не про ріку. Його заворужувала її відсторонена, необтяжена навіть натяком на якусь тиранію потуга, її спокій і певність себе. Ця величезна могутня ріка не потребувала нікого і нічого. Вона була абсолютно незалежна у всьому, жила сама в собі, гідна і самодостатня, поза стражданнями і радощами. Здавалося, ніщо не могло ні збентежити, ні злякати її. Тисячі років день у день текла вона рівнинами Седійської провінції, впадаючи в Рожеву затоку і зливаючись з безкраїм Гіяцинтовим океаном. «Мене не буде, а Седа і далі протікатиме тут, на цій набережній. Як би я хотів уподібнитися до неї, спокійної, затаєної в своєму сокровенному знанні про вічне! Що знаєш ти, Седо, таке, чого не знаю я, який стільки разів зазирав смерті ввічі?! І що варта вся ця вояцька правда мого життя супроти твоєї великої правди, Седо?! І чи ж поділишся ти зі мною колись своєю великою істиною, чи ж відкриєш мені свою предвічну таїну́?!» Такі думки роїлися у Вузципілоновій голові, а його очі зачаровано все вдивлялися і вдивлялися в чисту водяну гладінь. На всій величезній просторіні аж до далекого, ледь видимого в тумані протилежного берега ріка вся тріюмфувала, двигтіла якоюсь непогамовною радістю, сяяла й искрилася найнезрівняннішими барвами під яскравими променями осіннього, але ще доволі-таки теплого сонця.
Повернувшись додому на вулицю Білого майвця до свого невеличкого покоїку, Вузципілон відчув, що його знову опановує загадкова тривога. Він уже був забув про неї. І ось вона знову з’явилася. Це було дивне почуття непевности, якоїсь унутрішньої хисткости, наче з-під його ніг вислизає долівка і він залишається без опори. Відтоді, як два роки тому він покинув військову службу й оселився тут, у Конвітумі, цьому районі Седіолана, заселеному переважно абшитованими вояками, ця тривога щораз частіше заволодівала його серцем. Вона, здавалося, не мала жодної видимої причини. Приходила несподівано і так само несподівано полишала його, але полишала не повністю, а затаївшись десь у найглибших за́сторонках його істоти. Вузципілон постійно відчував її. Вона крилася у кожній його думці, образові, памяті, у цілій його свідомості, у всьому, на що могла сконцентруватися його увага. І годі було втямити, що саме раптом збуджувало її, розбурхувало, змушувало прудко поширюватися і, нестримно виринаючи із затаєних сховків, безперешкодно просочуватися у всі найпотаємніші закапелки Вузципілонової душі. Иноді це для нього було настільки нестерпним, що він у нестямі починав метатися й, кидаючи все, біг кудись бе́збач. І єдине, що Вузципілон міг більш-менш сто́тно сказати, то це те, що перед її виникненням він спочатку завжди впадав у якусь безпричинну печаль. І спонукати до неї могло все, на що він дивився чи про що думав, будь-який предмет, живий чи неживий, а то й просто який-небудь спогад. Присадкуватий лисий голяр з бритвою у дверях перукарні; стара жінка в старомодній плісо́ваній спідниці з карлючкуватим костурем у руці, що переходить вулицю; здоровенний білий кіт, що розлігся на моріжку під катальпою; порожня деревяна лавочка у парку; вазонок з пишно розквітлою брова́лією на підвіконні; загублений кимось ґудзик; помаранчева шкірка на хіднику; голубина пір’їна, знята в повітря вітром -- усе це могло ні сіло ні впало ввергнути Вузципілона в печаль, яка згодом переростала в нестерпну, пекучу до безпамяття тривогу.
Зараз він стояв коло вікна і охоплений безпричинною печаллю дивився на вулицю, по якій їхала валка возів, наладована мішками із борошном для Першої імперської армії, розквартированої в Конвітумі. Вози були вкриті зеленим та́шем. Фірмани у капелюхах найхиморо́дніших стьо́нів сиділи на козлах мовчазні, насуплені й понуро дивилися поперед себе. Коні з начищеними мідними брязку́льками біля вух важко ступали ногами по бруківці, і цокіт їхніх копит заглушував усі инші звуки. Здавалося, зараз на вулиці Білого ма́йвця нема нічого важливішого за валку з возами. Вузципілон прикипів очима до вулиці і відчував, як печаль у його серці повільно переростає в непоясниму тривогу і ця тривога щораз глибше і глибше охоплює все його нутро. «Звідки вона виникає, звідки береться? Від возів, на які я зараз дивлюся? Від цих дужих коней-ваговозів, які їх тягнуть? Від цих фірманів з тупими пиками? Чи, може, вона сидить у мені, і вози, і коні, і фірмани лише пробуджують її зі сну? Що є вона, ця тривога? І чому мене щоразу опановує такий панічний страх, коли вона з’являється? Я не можу ні зупинити її, ні втекти від неї»,-- думав Вузципілон і продовжував стояти коло вікна. Він ще міг стояти, міг ще стримувати себе, але тривога наростала щораз більше. Ось ще трохи і він не витримає і кинеться бігти, бігти кудись, не знаючи куди. «А, може, я божеволію? Що зі мною, Господи! Зглянься наді мною!»-- скрикнув Вузципілон і, повен жаху, в нестямі рвучко кинувся до дверей.
На вулиці він не йшов, а майже біг. Без кашкета, з розкуйовдженим волоссям, поли його незастебнутого френча розліталися в боки, наче крила, очі сторопле́но палали. Пішохідці на хіднику злякано сахалися в боки, одні здивовано озиралися, другі обурено лаялися йому вслід. Утім Вузципілон ні на що не зважав і продовжував по́хіпко рухатися величезними сягнистими кроками вперед. Хутчіше, хутчіше звідси, байдуже куди, аби лиш подалі від цієї пекучої тривоги! Він перебирав ногами щораз швидше і врешті став бігти. Вузципілон тікав. Тікав від страху перед невідомим, тікав від втрати орієнтирів, втрати будь-яких берегів, опори, прихистку. Життя, все довкілля перетворилося для нього в океан хаосу, в якому не існувало нічого, на що можна було спертися, відпочити серцем. Усе було непевним, чужим, ворожим, ні в чому не було безпеки. Він прагнув позбутися цього всього, все його єство робило неймовірні зусилля, щоб утекти, вирватися із коловороту бе́зладу, з цієї жахливої непевности життя. Але куди він поривався? До кого? До чого? І чи можна було втекти від неї? І чи існувало взагалі щось инше, крім цієї непевности? Цього Вузципілон не знав, не міг ні знати, ні думати про це, бо був весь пройнятий непереборним жахом і його єдиним жаданням було лише одне – втекти, знайти хоч якийсь пристані́вок.
Вулиця Соколиного кличу, на якій Вузципілон опинився зараз, була майже безлюдна. Охоплений безумом він промчав цілу Рушничну, пробіг ще якимись вулицями, аж поки завернув сюди. Від бігу Вузципілон страшенно втомився, засапався, йому аж дух забивало, більше він не годен був бігти і тепер просто брів, ледве пересуваючи ноги. Минув кілька облуплених хат з миршавими городами, новозбудовану капличку з білого каменю, покинуту бляха́рню, провалений дах якої скидався на роззявлену кабанячу голову, і, врешті звернувши праворуч у якийсь тісний провулок, вийшов до Седи. Тут понад берегом розкинулося чимале пустирище, подекуди поросле заростями олеа́ндру. Вузципілон важко дибуляв ногами по поруділій, вигорілій за літо траві, намагаючись триматися подалі від заростей, аби, бува, не забило памороки від отруйних олеандрових випарів. Раптом над рікою, десь під могутніми крислатими осокорами почулися голоси і сміх. Вузципілон підійшов ближче і побачив зграю хлопчаків, які грали в кани́цю. Їх було шестеро. Коли вони помітили його, то тут же припинили гру й стали перемовлятися між собою, задерикувато підсміюючись.
-Чого не граєте?— запитав Вузципілон.— Мене злякалися, га?
-А зовсім і ні,-- зухвало вишкірив зуби найстарший хлопець, якому було років з дванадцять. Він мав на голові червоного берета.
-То продовжуйте,-- силувано посміхнувся Вузципілон. Його всього трусило.
-А ми не хочемо!— вигукнув другий хлопчина, блиснувши очима. Він мав на лиці ластовиння і був дещо молодший, за першого хлопця.— Не хочемо і все.
-То що, так і будете стояти?
Хлопчаки мовчали. Вузципілон глянув на найстаршого:
-А скажи-но, ким ти хочеш бути?
-Я?— хлопець у червоному береті гордо окинув кумпа́нів поглядом.— Я хочу бути моряком. Плавати на галеоні з гарматами.
-А я хочу бути підхорунжим, як мій тато!— вигукнув хлопець з ластовинням.
-А я поручником, - мовив третій хлопець.
-А я піду до війська і дослужуся до полковника!— гордо заявив четвертий.
-А я стану генералом!— переможно крикнув пятий.
-А ти? Чого ти мовчиш?— запитав Вузципілон наймолодшого хлопчика, якому було не більше шести років. Він був геть замурзаний і, сидячи на траві, нема, нема та й посвистував у глиняного сви́щика у формі пташки.
-А він не знає,- глузливо скривив губи найстарший хлопець. Він зняв берета і високо підкинув його догори.
-Не питайте, він пришелепуватий,-- засміявся хлопець з ластовинням.
-А його мама зизува́та,-- додав хлопець, що хотів бути поручником.
-А ще він тата не має,-- гукнув хлопець, що мріяв стати полковником.
-Не говоріть з ним. Це Фі́льцьо Пришелепуватий. Мама знайшла його в лопухах,-- вигукнув хлопець, який хотів стати генералом, і щосили штурхонув Фільця під бік, аж у того випав з рук свищик.
-Що ти бєшся?!- плаксиво закопилив губу Фільцьо, підіймаючи з землі свищика й витираючи його об штани.— Зараз скажу цьому дядьові і він тобі дасть.
-То ким би ти хотів бути, скажи мені, Фільцю?— Вузципілон лагідно погладив малого по голівці. Його біляве волоссячко було напрочуд мякеньке і ніжне.
Хлопчик задумався, а потім глянув своїми гарними блакитними очками на Вузципілона і сказав:
-Я хотів би бути о́дудом.
Вся зграя вибухла гучним реготом. Хлопчаки сміялися, аж заходилися від сміху, а кілька з них, регочучи, аж попадали долі.
-А чому, чому ти хотів би бути одудом?— запитав Вузципілон, відчувши, як щось наче кольнуло його в серці. Йому анітрохи не було смішно.— Можеш пояснити мені?
-А бо в нього такий гарний чубчик!— простодушно відказав Фільцьо і, приклавши свищика до вуст, засвистів. Здавалося, в його душі зовсім не було образи на своїх старших товаришів за їхні глузи й знущання.
Вузципілона неабияк вразило те, що сказав
маленький Фільцьо. «Бути одудом. От і все. Це ж так правдиво, так просто, і так очевидно. Що можна ще хотіти? Що може
бути сто́тніше? Від цього ні відняти, ні додати. Воістину ця дитина висловила
найсокровенніше. Отож, чи не в цьому ключ до розгадки таїни життя?» Вузципілон
повертався додому весь поглинений в почуте від Фільця. Тривога відступила від нього. Її не було
ніде. І ні в чому. Але чи надовго?
Немає коментарів:
Дописати коментар