З якогось часу я став коли-не-коли бувати в цьому доволі убогому кафешантані на Подолі, розташованому майже на самій набережній Дніпра. Не знаю, що там аж так привабило мене. Адже я зазвичай уникав гамірних місць у своїх щоденних блуканнях вулицями, площами, скверами і парками Києва, тримаючись здебільша тихих кварталів, де не було такого осоружного мені людського копишіння і шуму. Саме тому я так любив Дніпро, ріку, яка по́вагом, неквапливо і гідно котила свої води повз величезне чотиримільйонне місто, анітрохи не зважаючи на оглушливий гул і несамовите двигтіння його надр, його розпачливі лементи, крики тріюмфу, погрози, звинувачення, благання пощади, переможні кличі, ва́йкіт поразки, безтурботний сміх, регітню́, нескінченний гармидер, ша́рварок, ґвалт, безпричинну радість, сумнівні втіхи, вдоволення, насолоди, безглузді сварки, ко́лоти, нерозвязні суперечності, конфлікти, біль нерозуміння, розпач, гнітючу зневіру, наснаженість і нестримний рух до омріяної мети, успіхи, досягнення, народження, смерть, круговерть живого і мертвого, бо тут на набережній усе це затухало, щезало, наче мариво, як тільки-но наблизишся до води. І саме тому, певно, усі мої безцільні вештання так чи инакше завершувалися над Дніпром.
То що ж у цьому третьорядному кафешантані привабило мене? Радше за все, гадаю, мені припало до серця, що цей заклад через свою невиразність і безпретенсійність мав не надто велику популярність серед відвідувачів, і там навіть увечері не було людно, принаймні половина столиків на відкритій терасі під тінистими липами завше залишалася вільною. Отож я міг просто прийти, сісти десь в усамітнені і, замовивши келишок закарпатського коньяку чи шклянку напівсолодкого шабського вина, дивитися на деревяну, збиту з грубих дощок і пофарбовану нарожево з білими квіточками сцену, де хвацько (хоч і дещо вульґарно, як на мене) витанцьовували то в дивоглядних барвистих строях, то напівголі три танцівниці -- дві молоденькі, короткострижені, майже голомозі і одна стара з буйними кудлами рудого волосся. Танцювали вони під незмінний супровід оркестри, яка складалася з бубна, контрабаса, альта і скрипки. Музи́ки, крім скрипаля, всі були старі в помятих маринарках і грали з якимись понурими, безнадійно трагічними виразами на обличчях, і тільки скрипаль, молодий довговолосий хлопець, який зазвичай приходив у білій або в якійсь иншій ясного кольору сорочці, раз по́ раз глибокомисно посміхався, запалисто водячи смичком по струнах.
Спочатку я на Белу не звертав жодної уваги. Всі три танцівниці здавалися мені однаковими. Та й узагалі мене мало цікавило, що робиться на сцені -- всі ці вихиляси сідницями, задерті заледве не до підборідь ноги в прозористих панчохах, змахування руками, стріпування головами у капелюшках з рожевим пір’ям флямінґо. Не викликала в мене великих емоцій і невигадлива, здебільша на мотиви европейських, багато ким уже призабутих шляґерів музика, яку, не дуже вміло імпровізуючи, втім, старанно виконувала оркестра. Я просто сидів і насолоджувався загальною атмосферою, такою нехапли́вою, лінивою, без ексцесів, несподіванок, збурень. Здавалося, тут попросту не могло нічого статися надзвичайного, такого, що порушило би щоденний усталений ритм. Всі, хто приходив до кафешантану, наче підсвідомо корилися неписаним, але зрозумілим та прийнятним для всіх правилам. І навіть, якщо й виникали певні непорозуміння чи пяні сварки між відвідувачами, то без надмірностей, у приглушеній тональності, ніколи не переростаючи в щось по-справжньому дике, некероване. Тиха ностальгійність, стриманість, розміреність і навіть певного шибу статечність пронизували кожен сантиметер цього закладу, що, вочевидь, і було тим, задля чого його створювали.
Минуло, чей, з два місяці, аж поки я неспогадано зауважив, що мої очі невідхильно стежать за рудоволосою танцівницею, і саме на ній, а не на її молоденьких кумпанках концентрується моя увага. Щось у її фіґурі, лиці, манері рухатися інтриґувало мене. Я відчував, що ця вже немолода жінка (через макіяж мені ніяк не вдавалося стотно визначити її вік) чимось і дратує мене, викликає відторгнення, і водночас притягує, бентежить, змушує сумніватися в слушності своїх дразливих почуттів до неї. Я не міг збагнути, що відбувається у моєму серці, чому, дивлячись на Белу (тоді, ясна річ, я ще не знав її імени), споглядаючи, як вона танцює, як легко і вправно перебирає худими рівними ногами, як виблискують її великі, густо підведені сурмо́ю очі, як миттєво міняється міміка її обличчя, як з кожним різким рухом спалахує її вогнисте волосся, отож чому я, бачачи це все, злюся, повнюся хаотичними думками, емоціями незгоди і разом з тим мене проймає схвалення, захват, безоглядна радість, і я не можу дійти висновку, не годен визначитися зі своїм ставленням до неї. «Виходить, я не розумію її, не спроможен узяти до тями, що вона за одна?!»— шибало в моїй голові. «Але ж послухай,-- щось тут же заперечувало в мені десь в иншому місці,-- що ти там можеш аж так не розуміти в цій підстаркуватій гони́ці, яка пу́житься зупинити час?!» «Та проте, та проте…»-- знову вперто зблискувало в моїй голові.
Отож ця невизначеність не відпускала мене. І я заледве не щовечора учащав до кафешантану і звіддаля, з якогось затіненого липовим віттям затишне́нького місця пильно зорив за рудою танцівницею, не спускав з неї ока, просто пас очима кожен її рух, погляд, посмішку, вслухався в кожне слово чи фразу, які вона кидала то́му чи иншому знайомому. Цікаво, що мені навіть не спадало на думку просто підійти й запізнатися з нею, ба більше, я не робив ані найменших спроб розпитатися про неї ні у завсідників, ні в обслуговчого персоналу. І коли, бува, до мого столика хтось підсідав, то я ставав німий як риба, ніяким чином не дозволяючи втягти себе в хай там яку бесіду – відповідав коротким «так», «ні» на будь-які питання і знай тільки дивився на сцену, попиваючи коньяк чи вино. А коли сутеніло, і довкола спалахували численні кольорові лямпочки, які перетворювали чоловіків, жінок, їхні руки з цигарками, голови, плечі, коліна, ноги в найрозмаїтішому взутті, фаянсові тарілки, шкляні келихи, фляшки всяких форм, вкриті скатертинами столики, стільці, нависле згори листя лип, барвисті стрічки, надувні ку́льки -- у фантастичні тремтливі істоти, і важко було розріжнити, що стосується живих або неживих предметів, себто, коли наставало зовсім пізно, я зводився на ноги і поволі прямував до виходу. Ніхто мене не перепиняв. Нікому я не був потрібен. І я був радий цьому, бо й сам нікого не потребував.
Тож виходячи з кафешантану, де веселощі й розваги, здається, тільки-но набирали обертів, я востаннє кидав оком на сцену, на танцівниць, шукаючи голівку з буйним вогнистим віхтям, і захмелілий не так від випитого, як від тютюнового диму довго брів майже безлюдним, викладеним керамічною плиткою хідником до станції метра́ «Поштова площа», щоб дістатися на Лівий берег й звідти добиратися додому, до недолугої багатоповерхівки над трамвайною колією, де було моє нужденне житло. По дорозі я незмінно знову і знову роздумував, навіщо буваю у цьому закладі і що шукаю, що таке незвідане сподіваюся відкрити у цій танцівниці.
І так тривало до кінця літа. Я бував у кафешантані майже щодня. Сідав за столик, пив коньяк чи вино і дивився, як на сцені танцює троє жінок, одна з яких здавалася мені особливою. Я не розумів, навіщо приходжу сюди, не бачив у цьому жодного сенсу, проте приходив чи не щовечора і все повторювалося спочатку.
Може, так тяглося би й далі, якби якогось дня під час перерви, коли танцівниці й музиканти готувалися до чергового номера, і я вже зібрався було йти геть, тим паче, що погода зіпсувалася і накрапа́в дощ, до мого столика раптом підсіла якась жінка. Я спочатку не второпав, хто це. А коли до мене дійшло, що це рудоволоса танцівниця, з якої я вже кілька місяців не спускаю очей, то від збентеження довго не міг прийти до тями.
-Я на вас давно звернула увагу. Чого ви мене вистежуєте?—запитала вона, насмішкувато хмурячи брови.
-З чого ви взяли?—знітився я, намагаючись приховати, що весь тремчу.
-Не заперечуйте. Досвідчена жінка бачить чоловіка наскрізь.
-Ви досвідчена?—спробував я пожартувати.
-Мене звати Оранабела або просто Бела,-- вона простягла руку.
Я взяв її долоню. Легенько стис. Впали в очі її пальці, нерівні, дещо опухлі. Втім, червоні наманікюрені нігті були ідеальні.
-Тихін,-- відрекомендувався я.
-Тихоне, я би хотіла з тобою побалакати. Нічого, що я на «ти»?
Я уважно дивився на Белу. В її зеленавих очах не прозирало і натяку на якийсь фальш. Вони були ясні і прозористі як шкло.
-Звичайно, можна і на «ти».
-Ти міг би трохи почекати? Сьогодні ми закінчимо раніше, — вона зиркнула на мене майже з благанням.
-Добре, почекаю,-- мовив я.
Бела кивнула і, сяйнувши задоволеною посмішкою, побігла на сцену. Коли вставала, від неї війнуло запахом поту, змішаним з парфумами. Я відчув, як десь під животом одна за одною прокотилися хвилі млости, такої далекої, забутої і, здавалося, давно вже втраченої. Отож я сидів і не годен був ворухнутися, бо поперва́х навіть не розумів, що зі мною відбувається.
Десь через півтори години зі сцени оголосили, що виступи танцівниць завершено і далі гратиме тільки сама оркестра. Тут же з’явилася Бела і дала знак, щоб я йшов за нею. Ми увійшли до невеликої залі ліворуч від тераси. Тут було порожньо. Вздовж обличкованої під гебан стіни стояли складені одне на одного кілька десятків стільців.
-Ми тут перевдягаємося,-- мовила Бела.—Але дівчата вже пішли, і нам ніхто не перешкоджатиме.
Я дещо стривожено глипнув на неї і нічого не відповів.
-Сідай,-- жінка підсунула мені стільця, а сама всілася на инший і стала неквапливо знімати з себе барвисту концертну спідничку, яка стирчала вусебіч вихором і була така коротка, що заледве прикривала сідниці, потім порозщіпала гаплички камізельки із золотими зірочками, відшпилила капелюшок з перами і все це покидала до плетеного коша. Тепер вона сиділа переді мною напівгола -- лише в станику, шовкових пантальонцях і білих панчохах з вигадливим мереживом угорі на стегнах. Вогнисте волосся на її голові нависало чудернацькою копицею.
Я був дещо знічений Белиною безцеремонністю і не знав, що казати.
-Чого мовчиш?-- вона вийняла з коша жовте плаття з тонюсінької ка́мки і стала приміряти. Потім дістала друге, третє... – Тобі подобається?—вона саме приміряла біле батистове плаття, орнаментоване геометричними фіґурами.
-Ти зі всіма така безсоромна?—вицідив я з себе.
-Не намагайся здаватися йолопом!— засміялася вона.— Я певна, що ти не такий.
Я не відповідав. Утім, не почував до танцівниці неприязни. Дивився на її плоский живіт із зістареною, подекуди зморшкуватою шкірою, на такі ж самі дра́глі стегна… Особливо багато зморщок було довкола вуст, втім самі губи, доволі гарні, виразні ще не втратили своєї принадности… Дивився на всіяні міріядами дрібненьких зморщок її шию, груди аж до схованих за шти́вним стаником персів, певно, вже далеко не пружних... Однак її тіло не здавалося мені негарним, навпаки, я відчував у всіх його частинах щось особливе, навіть екзотичне, позначене правдою, яку неможливо заперечити.
-Скільки тобі років?—Бела одягла плаття з геометричними фіґурами і задоволено оглядала себе в дзеркало.
-Шістдесят три,-- відказав я й відзначив подумки, що плаття їй дуже личить.
-А мені шістдесят!— пирснула зі сміхом жінка і, повернувшись лицем до мене, вигукнула:
-То, може, нам з тобою вже досить тих соромів, га?
-А з чого ти взяла, що я маю якісь там сороми?
-Якщо б я знала, що ти їх маєш, то не привела би тебе сюди,-- Бела зробила вдавано сердиту міну.
-Ти диви, яка прониклива!-- засміявся я.
-Ну, нарешті, лід скрес,-- переможно сплеснула долонями жінка.—А тепер бери мене попід руку і підемо гуляти нічним Києвом.
Я взяв її попід руку, і ми вийшли з кафешантану.
Того вечора ми бродили десь до першої ночи. І розмовляли, розмовляли, розмовляли. Бела розповідала про себе, про своє життя, про чоловіка, який пішов до иншої, про свої гіркоти і сподівання, про свої страхи, про те, що́ любить і що́ ненавидить. Розпитувала про мене, про мою колишню дружину, дивувалася, як я можу жити в самоті, в ізоляції від людей, від їхніх мрій, захоплень, радощів, взагалі від усього того нескінченного нурту поривів і прагнень, яким сповнений світ, жити таким одноманітним, нецікавим і нудним життям.
-Я би вмерла від нудьги та туги!—вигукувала вона.—Не розумію, як ти витримуєш таке з дня на день!
-Що тут витримувати?!—відповідав я.— Здається, я тільки так і здатен жити.
-А я з того дня, як мій чоловік покинув мене й переїхав до тої курвочки, не можу довго перебувати у своїй квартирі. Мене там усе гнітить. Тож і стараюся більше спілкуватися з друзями, знайомими, бувати на людях,-- говорила вона.
-Тому і танцюєш у тому кафешантані?
-Ні, не тільки тому,-- вона закурила цигарку і, шпурнувши сірник у траву, додала:
-Танцювати – це моя професія.
-І що, чоловік не збирається повертатися до тебе?
Жінка різко зупинилася і зміряла мене поглядом.
-Ні, він загинув. Як тільки-но почалася війна на Донбасі, його вбили під Луганськом.
-Доброволець?— я глянув на дорогу. Вулицею одне за одним проносилися авта.
-Есбівець. Там з ним було ще троє офіцерів. Всі полягли,-- Бела витерла сльози.
-А діти хоч навідуються?—я старався не дивитися на неї.
-Я не маю дітей,-- Белине лице спохмурніло.— І ніколи не було.
Якийсь час ми йшли мовчки. Потім знову стали розмовляти. Втім, переважно говорила Бела. Я більше слухав. Або відповідав на її запитання. І лише зрідка щось запитував сам.
Відтоді ми зустрічалися доволі часто. Зазвичай вона приходила пополудні на набережну неподалік метра́ «Дніпро». Там після тривалих блукань київськими вулицями я завсіди відпочивав -- сидів на бетонних східцях і годинами дивився або на воду, або на пологий піщаний берег Гідропарку по той бік ріки. Бела сідала поруч, виймала з торбини невеличку фляшку коньяку і якусь їжу, пиріжки або канапки і ми розмовляли, неквапливо, не напружуючись, иноді про поезію або про якийсь кінофільм, а иноді ні про що, так, перекидаючись словами про щось, що привертало нашу увагу. А ввечері розставалися, вона йшла танцювати, а я плентався додому. До кафешантану йти мені більше не хотілося. І так тривало цілу осінь.
Треба сказати, що в той період я кілька разів побував у Бели вдома. Навіть якось ночував у неї. І це була дивна ніч, незвичайна.
Памятаю, погожого теплого дня, здається, на початку жовтня, коли дерева у Гідропарку були ще зовсім зелені і лише де-не-де на вершках відтінювало жовтиною, я тільки-но прийшов на набережну і шукав місця, де би всістися. І раптом побачив Белу. Вона йшла мені назустріч від станції метра́ усміхнена, вся світилася радістю, одягнена в тонюсіньке шовкове плаття незвичного лільово-кармазинового кольору, яке на її тілі переливалося відтінками, тремтіло і хвилювалося наче морська вода. Я на якусь мить застиг, споглядаючи її постать. Мої думки десь щезли, розвіялися, я нічого не памятав і, здається, навіть сам перестав існувати. Була тільки вона, прегарна, гожа як маків цвіт, жінка без імени, без минулого, без майбутнього, була лише зараз, цієї мити і ця мить не мала ні початку, ні кінця і тому тривала вічно.
-Ти вже давно тут?— запитала Бела, підійшовши.
Я ще не зовсім був при тямі і дивився на неї, не розуміючи, що вона каже.
-Може, ти мене хоч привітаєш?!— Бела грайливо наставила вуста для поцілунку.— От мені ще з тобою!
Я незграбно поцілував її, і ми сіли на сходи. Бела розшморгнула полотняну торбинку з зображенням моря і сонця, що заходить, з якою завсіди ходила, і вийняла невеличку плоску фляшечку.
-Цього разу питимемо рум «Неґро». Ти любиш рум?
-Я ніколи не куштував,-- пробурмотів я.—Не уявляю, що це таке.
-От і добре. Скуштуєш нарешті. Треба ж і щось нове спробувати, чи не так?—Бела підсунулася до мене ближче.
Ми сиділи майже впритул одне до одного. Я відчував тепло її тіла, її запах. Але як не дивно, того дивовижного млосного хвилювання, яке накотило на мене тоді за столиком у кафешантані, я не відчував. І скільки ми пізніше не зустрічалися з Белою чи тут на набережній, чи десь в иншому місці, цей солодкий нурт, цей паморочливий порив, який перетворював тіло в єдину існуючу реальність, більше ніколи не повторювався. «Він виник тоді як згадка, як тінь, як забутий спогад… Виринув і щез, наче його ніколи й не було»,-- думав я, втім, не почуваючи ні гіркоти, ні жалю.
-Ну як тобі рум?—запитала Бела, коли ми випили і вона подала мені канапку з голяндським сиром, ковбасою і плястерком помідора, щедро притрушених зеленою петрушкою.
-Волію все-таки коньяк,-- я відкусив шматочок канапки.
-Ти просто ще не розсмакував,-- жінка лукаво свінула очима.
-Може, і так,-- згодився я.
-Тоді запевняю, що розсмакуєш.
Я не відповідав. Та й Бела не чекала відповіди.
Ми обоє дивилися на зграйку чайок, які щойно сіли на воду якраз не дуже далеко перед нами, спостерігали, як вони похитуються на хвилях, як рухають голівками, як виблискує їхнє пір’я. І мовчали. Ми не мали потреби розмовляти, бо тут, над цією рікою, на цих бетонних сходах, коло цього мосту, де проносилися ваґони метра, і під цим ясним небом, і цим сліпучим і все ще по-літньому лагідним сонцем, почувалися невід’ємними частинками всього, що було навкруги.
Коли стало зближатися до вечора, Бела повернула до мене голову й мовила:
-А знаєш, Тихоне, мені сьогодні не треба нікуди йти.
-Так?— здивовано перепитав я. Хміль лоскотав мою свідомість, змушував думки безладно стрибати, і я не був певен, чи належно зрозумів, що вона сказала.
-Кафешантан сьогодні не працює. Прибула якась там інспекція… Пожежники чи що.
Врешті до мене дійшло, про що йдеться , і я запитливо дивився на Белу.
-А що, як цей вечір ми завершимо в мене? Ти не проти?
Я вже якось був у Белиному помешканні. Одного дня ми гуляли містом і мусили зайти на хвилинку до неї додому, щоб Бела взяла светер, бо на вулицях похолодніло. Отож я знав, що вона мешкала зовсім недалеко звідси, тільки проїхати кілька зупинок метром.
-А чого маю бути проти?! Їдьмо,-- відповів я.
Бела мала розкішну, з відмінним плянуванням квартиру у височенному, десь понад двадцять поверхів, новому будинку, яких за роки незалежности звели у Києві чимало. Мешкання було розташоване на третьому поверсі і виходило вікнами на доволі крутий схил, всуціль порослий кленами і ясенами. У підніжжі перед самим домом ріс розлогий плятан, гілля якого подекуди сягали так близько до вікон, що виразно можна було розгледіти його фіґуристі листочки.
Коли ми прийшли, вже сутеніло. Вгорі над схилом сонце пускало останні прощальні промені.
-Не засвічуй світла,-- попросив я.—Уявляєш, це те саме сонце, що було з нами над Дніпром.
-Добре,-- Бела вказала рукою, щоб я сідав на широку з мякими бильцями канапу. Вона була застелена волохатим ліжником з вельми заплутаним, ґрундзюватим орнаментом, який складався з численних брунатних, червоних та білих ромбиків. — Зараз запарю зеленого чаю.
Вона вийшла і невдовзі повернулася з деревяною тацею, на якій стояли порцеляновий чайничок і дві такі ж порцелянові піяли. І чайничок, і піяли були білосніжні, розмальовані жовтими хризантемами.
-Адже зараз осінь,-- Бела поклала тацю на столик.—Мої улюблені жовті хризантеми…
-Так, майже середина,-- я побачив, що вона дивиться у вікно.—Заходить?
-Ще трошки і його не стане,-- ледь чутно мовила Бела.
-Ще трошки…-- повторив я, стежачи за сліпучою цяткою, яка прорізала темну смугу дерев.
Бела налила чаю до піял і всілася поруч, майже торкаючись плечем мого плеча. Ми мовчали. В покої було тихо, не чулося ні поскрипувань, ні шуму води в трубах, ні навіть людських голосів зі скверу перед фасадом будинку, і в міру того, як тьмяніла сонячна цятка за вікном, приміщення огортали все густіші й густіші сутінки. Врешті цятка щезла. Покій змінився, став иншим, все в ньому: шафа з позолоченим годинником, гматані стільці з округлими спинками, старовинний, інкрустований бісером креденс, гітара на стіні, мармурове підвіконня з купою книжок, керамічний вазонок, де буяла буґенвілія, рясно обсипана ясно-лільовими квіточками набрало якогось нового затаєно-манливого вигляду і наче промовляло, демонструючи свої досі небачені фантастичні форми.
Я тримав у руках піялу і дивився на Белу, голова якої все ще була повернена туди, де зайшло сонце. Бачив обриси її лиця, вуст, полиск очей... Вона теж тримала піялу.
-Сумно,-- ледь чутно проказала Бела.
-Що зайшло сонце?—я намагався уявити вираз її обличчя.
-Не тільки.
Мені здалося, що в її очах зблисли сльози.
-Що все минуще?—я уважно вглядався у темну силюету її профілю.
Бела якийсь час не ворушилася, потім повільно повернула голову до мене.
-Иноді мені здається, що все втрачає сенс,-- вона відсьорбнула чаю і опустила піялу на коліна.
-Сенс… замислено проказав я.—За свої шістдесят три роки я так і не допетрав, чи є він узагалі.
Ми знову замовкли. Сиділи, відчуваючи дихання одне одного. І ні мені, ні їй не хотілося переривати тиші. І ця тиша була дивовижна, вона зачаровувала, оповивала нас, наче води гігантської ріки – лагідно, ніжно, скрадливо знерухомлюючи бажання рухатися, взагалі будь-що робити.
А коли всуціль стемніло і в покої вже зовсім нічого не було видно, я відчув як чиїсь руки оповили мою шию, а чиїсь теплі губи припали до моїх. Вони були мякі, ледь шерехаті, мали терпкий присмак перезрілого ґраната. Я механічно відповів поцілунком.
У скорім часі ми з Белою лежали поруч зовсім голі. Я відчував тепло її тіла, живота, стегон, ніг, моя рука гладила її перса. Все це було таке дивовижне, чудове, огорнене незвіданою радістю, тихою і ненавязливою, яка, здається, не мала ні причини, ні мети, ні до чого не закликала, не зобовязувала, ні від чого не застерігала, просто була тут і зараз. Мені хотілося, щоб це тривало нескінченно, якщо взагалі словом «хотілося» можна виразити стан, коли насправді нічого не хочеться. І все. Нічого більше. Хотілося просто відчувати цю жінку поряд, бути з нею, дихати її диханням, жити стуком її серця стеменно так, як самодостатнє тіло, звільнене від диктату «я», від тягаря думок, уяви, памяти, відчуває таке ж саме инше тіло.
І ми продовжували лежати. Мовчки. Майже без руху. Два тіла, поєднані тим невидимим звязком, який міцніший за найтвердішу крицю. Годину, дві… Хіба я знаю?!
А потім зійшов місяць-повня. Всю кімнату осяяло фосфоричне світло, дивовижне, загадкове у своїй сокровенній таїні. І ми дивилися на нього, нас лоскотав його холодний погляд, гіпнотизував, щось промовляв, але ми не розуміли його мови, і знай тільки дивилися, дивилися, дивилися… А потім заснули, навіть не зчувшись коли.
Більше я в Бели ніколи не був. Вона не пропонувала. А я не напрошувався. Взагалі після тої дивовижної ночи, вона дещо змінилася, стала мовчазніша, стриманіша. Втім, ми продовжували зустрічатися на набережній Дніпра, як і раніше. Вона приходила, ми всідалися на бетонних східцях, пили коньяк (рум вона вже не приносила) і дивилися, як тече Дніпро. Тільки тепер ми майже не розмовляли.
І так тривало до кінця осени. А коли стало холодно, і калюжі зранку щораз частіше бралися льодком, і нема, нема та й сипало снігом, усе раптом скінчилося. Бела якогось дня зателефонувала мені на мобільник й повідомила, що не прийде, бо лежить у лікарні.
-Ми вже не побачимося, Тихоне. Я не хочу. Не треба. Ми з тобою мали пречудну́ осінь. Останню осінь. Останню принаймні для мене.
-А дзвонити до тебе можна?-- запитав я, відчуваючи як до горла підступає гарячий клубок.
-Ні, не дзвони. І прощай,-- відказала вона.
З того часу я Бели ніколи більше не бачив. Утім, я і далі з дня на день тинявся вулицями Києва, а ввечері приходив на набережну Дніпра, на те саме місце, де ми сиділи з Белою. Приходив і приходитиму, бо не люблю міняти своїх звичок.
