Золоту медалю Брайбінарської битви вручав капралові Фіранові командувач Шостої армії генерал Байзель у супроводі імператорського намісника північно-східних провінцій мегапентарха Зефі́ра. З раннього ранку двадцять сьомий леґіон і ще кілька леґіонів, які особливо відзначилися в боях з військами короля Рафанаїла, були вишикувані на центральній площі Брайбінара перед пофарбованим у ядучо-жовтий колір палацом намісника імператора. Сірі френчі леґіонерів рівними, наче струни шерегами, тяглися через усю площу. Здалека здавалося, що це не ряди вояків, а яскравіють блакитні стрічки, протягнені з одного кінця майдану до другого. А навколо площі попід будинками тислися юрмища брайбінарців, які хотіли бачити, як нагороджуватимуть героїв.
Леґіонерам довелося чекати генерала Байзеля й мегапентарха Зефіра майже чотири години. Літнє сонце вже високо піднялося над дахами будинків і почало добряче припікати, коли нарешті з гучномовців пролунала команда: «Леґіони, пильність! До середини глянь!». Командувач двадцять сьомого леґіону капітан Лорвик, який увесь цей час нервово походжав уздовж шерег своїх вояків, стрепенувся і, гучно цокнувши підборами начищених до блиску чобіт, вихопив шаблю наголо. Леґіонери миттю виструнчилися й повернули голови до палацу, де з бокових воріт повільно виплила пишна, вишневого кольору карета зі срібними імперськими емблемами на дверях, запряжена четвіркою білих коней.
Проїхавши трохи площею, карета зупинилася. Першим з неї вийшов генерал Байзель, високий чоловік з чорними, закрученими догори вусами, одягнений у новенький, бездоганно скроєний блакитний мундир. Генерал не мав ще й сорока років. Він весь пашів здоровям, рухи його були енерґійні та впевнені.
Після генерала з карети виліз мегапентарх Зефір. Це був підстаркуватий і неймовірно товстий черевань з обвислими щоками, на яких червоніли плямки нездорового румянцю. У дверях він за щось зачепився краєм штанини і, незважаючи на відчайдушні спроби трьох слуг у білих сурдутах допомогти йому, довго не міг відірвати праву ногу з приступки і зійти на землю. Коли штанину врешті було звільнено і намісник вибрався з карети, слуги при́тьма кинулися розправляти довгі поли його чорного камзола, потім подали йому капелюха з лискучого лему́ру і тоненький ціпок. Надівши капелюха, Зефір удоволено роззирнувся, кілька разів хвацько крутнув ціпком і рушив до деревяного помосту, де його вже чекав генерал Байзель.
Не встиг мегапентарх ступити на поміст, як генерал, скрививши лице в люту ґримасу, гаркнув на все горло: «Слава героям імперії!» У відповідь з кількох тисяч горлянок тричі прогриміло: «Слава Балтазарові Другому!» Зразу після цього повітря розтяв оглушливий гарматний ви́пал. Він зігнав з навколишніх дахів цілу хмару гайвороння. Перелякані птахи з голосним лементом знялися в небо й закружляли над площею. До пташиного ґвалту небавом долучилися й брайбінарці, які, ошалівши від захвату, зчинили несусвітнє ревище зі сміхом, свистом, диким вищанням, підкиданням капелюхів, парасольок, рукавичок, а подекуди й жіночих блюзок, запасок з відірваними застібками, чоловічих камізельок і навіть (як згодом повідомляла столична газета «Звізда імперії») елементів спідньої білизни, як-от: підвязки, шлейки, портки́, підштанці, бретельки, видерті підти́чки і станики.
Церемонія вручення медаль тривала досить довго, бо імператорський намісник Зефір кожному нагородженому леґіонерові мусив зачитувати ще й спеціяльне «напутнє слово імператора», текст якого був чималенький. Отож, вояки добряче нудилися і, знемагаючи під пекучим сонцем, тільки те й робили, що раз у раз позіхали, переступали з ноги на ногу, пчихали, сякали носи й без кінця чухалися, наче їх кусали блохи. Від цього у повітрі здіймався дивний гу́гіт, який затухав лише на коротку мить, коли генерал Байзель прикріпляв медалю черговому леґіонерові і той вигукував завчену фразу з військового статуту про відданість імператорові.
Зближалося полудне. Сонце пражило немилосердно. Нарешті генерал і мегапентарх підійшли зовсім близько до місця, де стояли капрал Фіран і леґіонер Вузципілон.
-Готуйся, зараз уручатимуть тобі!» — радісно шепнув Вузципілон Фіранові.
-Швидше би вже, а то я здурію! — відказав капрал з неприхованою злістю в голосі.
Саме цієї мити капітан Лорвик представив до нагороди кремезного, як дуб, леґіонера Лу́каша, який був у тій самій чоті, що Вузципілон та Фіран.
-Пане генерале, це леґіонер Лукаш! Вояк, який не знає страху! — гордо сказав капітан Лорвик. — Справжній лицар! Він один з перших удерся на позиції ворога і власноручно зарубав двосічною сокирою пятьох королівських солдатів!
-Як, хіба ці сокири ще й досі на озброєнні наших військ? — зробив великі очі генерал Байзель, пришпилюючи медалю до Лукашевого френча.
-Ні, пане генерале, згідно з приписом їх давно знято,-- мовив капітан Лорвик. — Але я сам клопотався, щоб для Лукаша зробили виняток. Він у мистецтві бою на сокирах досяг нечуваної досконалости. Навряд чи хтось у цілій імперії зрівняється з ним у володінні цим видом зброї.
Поки вони перемовлялися, Зефір швидко читав «напутнє слово імператора». Він був короткозорий і мусив тримати папір з текстом біля самих очей. У його гугнявому харама́рканні не можна було розріжнити жодного слова. Час від часу мегапентарх витирав великою строкатою хустинкою лоба, з якого градом стікав піт. Але його старання були марні, краплі поту все одно потрапляли на папір, і на ньому давно вже не залишалося жодного сухого місця.
Вузципілон зі щирим захватом спостерігав за процедурою нагородження леґіонерів і не мав у своєму серці й тіни заздрости до нагороджуваних. Він був безмежно щасливим уже тільки тим, що брав участь у славній Брайбінарській битві. Йому недавно минуло лише двадцять років, і Двомісячна війна була першою війною у його житті.
Вузципілон дивився на виструнчену постать леґіонера Лукаша і нічого не бачив, крім його щасливих очей та сяєва золотої медалі на його сірому френчі. Йому здавалося, що тисячі гарячих промінчиків, які палахкотять на цій медалі, єднають серця всіх леґіонерів імперії із серцем імператора. Одночасно він відчував, що у нього вливається якась велика незвідана сила, яка сповнює його невимовним щастям, шаленим тріюмфом, змушує тремтіти усе його єство, пориває на подвиги і навіть на смерть задля блага імперії, імператора і його леґіонів.
Коли мегапентарх Зефір закінчив читати «напутнє слово» і звів голову, леґіонер Лукаш, мов навіжений, прогорлав: «Моє життя — імператорові!» і, гучно карбуючи крок своїми величезними чоботиськами, став у шерегу. Цієї ж мити Вузципілон почув, як хтось поряд глузливо хихотнув. Голос явно належав капралові Фіранові. Вузципілон здивовано глянув на свого друга.
-Ти що, вважаєш, що Лукаш незаслужено дістав медалю?
-Та ні, заслужено, — зробив кислу міну Фіран.
-У чім же тоді річ?
-Надто тупий у нього вираз обличчя, — сердито відказав Фіран. Тоді вийняв з кишені саморобну глиняну люльку й додав:
-Я зробив її вісім років тому під час першого свого бою. Це було над Чорною затокою. Тоді з нашої чоти залишилося зовсім небагато вояків.
-Ти її завжди зі собою носиш? — запитав Вузципілон.
-Так, це мій оберіг, — капрал сховав люльку до кишені. — Але, здається, він мені вже не потрібний, — у його голосі пробринів невиразний присмак смутку.
Лице капрала Фірана, коли генерал Байзель вручав йому золоту медалю, здавалося камяним. Жодна рисочка не ворухнулася на ньому. «Як можна бути таким бездушним»,-- чудувався Вузципілон, спостерігаючи за капралом.
-Один з найнадійніших вояків леґіону, — говорив капітан Лорвик про Фірана, поки генерал Байзель, виймав зі скриньки медалю. — Уже брав участь не в одній воєнній кампанії. Такі, як він — це опора нашої армії.
-А чим він себе проявив під час Брайбінарської битви?-- раптом перервав своє бубоніння «напутнього слова» Зефір.
-Рій капрала Фірана відбив вісім атак ворожої кінноти і ні на крок не відступив з позицій, ваша ясносте, — відказав капітан.
-О, ми просто непереможні, маючи таких вояків! — вражено скрикнув мегапентарх і тільки-но хотів продовжити читання «напутнього слова», як капрал Фіран надтріснутим голосом прокричав: «Моє життя — імператорові!» і, блиснувши медалею на грудях, повернувся в шерегу. Намісник імператора невдоволено глипнув на Фірана, але, побачивши, що вже немає сенсу закінчувати читання, безнадійно махнув рукою і разом з генералом Байзелем та капітаном Лорвиком рушив далі вздовж вояцьких рядів.
Весь час, поки Фіран одержував медалю, Вузципілон відчував у повітрі якийсь неприємний запах. Иноді цей запах ставав такий нестерпний, що Вузципілонові доводилося затуляти носа, аби не зблювати.
-Ти не знаєш, звідки цей проклятущий запах? — запитав Вузципілон Фірана, коли той став у шерегу, а генерал Байзель уже прикріпляв медалю иншому леґіонерові.
-Ха! — реготнув Фіран. — Та це смердить з рота в мегапентарха Зефіра.
-Так не може тхнути з людського рота, — заперечив Вузципілон.
-Може, друже мій, все може бути в нашому невеселому світі! — відказав Фіран, глибоко зідхаючи і поплескуючи Вузципілона по плечі.
Увечері Фіран та Вузципілон сиділи у невеликій портовій таверні й пили рум «Амо́к», надзвичайно міцний напій з мишачої тростини, вирощуваної на полях півострова Митрида́та. Перед одним і другим на фаянсовій тарілці лежали смажені стегна дикого индика і салат з варених буряків, моркви та гороху, незмінна страва, яку у цьому закладі подавали вже кілька десятків років.
У таверні було страшенно накурено й гамірно. Тут щовечора проводили своє дозвілля матроси торговельних суден, портові вантажники, солдати, пачкарі, картярі, злодії й инший такого ши́бу люд. Крутилися тут також і місцеві повії, яких легко можна було пізнати за малесенькими срібними сердечками у вухах.
Капрал Фіран, тримаючи в руках индичаче стегно, відкушував запашні шматки і слухав уже добряче підпилого Вузципілона, який без кінця згадував усе нові й нові, пережиті ним героїчні епізоди Брайбінарської битви. Иноді капрал перебивав його, пропонуючи випити за імператора. Тоді Вузципілон на якийсь час замовкав і, осушивши свій келишок, брався до индичачого стегна. По його пальцях стікав товщ, капав йому на коліна, але він цього не помічав, бо весь був у полоні своїх воєнних споминів. А тим часом Фіран, хильнувши руму, повертав голову ліворуч до невеличкого деревяного кону, на якому виступали артисти.
Зараз там звивалася тілом дебела фарбована бльондинка, яка під веселе цигикання довготелесого скрипаля у білому жабо́, пошму́гляному фраці та циліндрі з продавленим верхом уже встигла зняти зі себе смугастий жакет, потім червону мушко́ву спідницю та сріблясту блюзку і тепер залишалася лише в тоненьких дірчастих панчохах і а́спідному станику. Чоловіки, які сиділи за столиками, зривалися з місць, захоплено вигукували й плескали в долоні, заохочуючи її скидати все инше. Танцівниця кокетливо посміхалася товстими, підмальованими кармі́ном губами, всім посилала рукою поцілунки, звабливо стрясала персами, які ледве вміщалися в станику, вигиналася в ріжні боки торсом, високо піднімала ноги й ритмічно рухала масивними стегнами. А Фіран з якимсь тупим смутком в очах невідривно дивився на неї і при тому не виявляв на лиці найменших почуттів, наче перед ним була не жива вродлива жінка, а якась мертва лялька. Тулуб його легко похитувався в такт музики, змушуючи раз у раз поблискувати золоту медалю на грудях.
-Вона сяє, як сонце! — піднесено сказав Вузципілон, витираючи серветкою товщ на пальцях. — Як я радий, що імператор не забув про тебе! Адже тільки завдяки твоїй твердості ми тоді витримали восьму атаку кавалерії полковника Бенхаїла. Памятаєш, як тобі довелося застрілити цього боягуза Кля́взвиця, що весь обісцявся зі страху, коли королівські кіннотники прорвали нам ліве крило?
Фіран повернув голову. Танцівниця цієї мити саме скинула станик і вся таверна заревіла в дикому захваті.
-Він був непоганий хлопець, цей Клявзвиць, — похмуро відказав капрал.
-Але він зрадив нас! Через нього могла загинути вся наша чота! — скрикнув Вузципілон і, поглитнувшись крабячою салатою, закашлявся.
-Не годиться так говорити про покійника, — Фіран налив у келишки руму. Руки його тремтіли. Він дивився не на Вузципілона, а кудись на підлогу, де лежала розчавлена чиєюсь ногою помаранча. Тоді підвів голову й сказав:
-Він був з якогось гірського села і чудово грав на віолі.
Але Вузципілон вже не слухав капрала. Він знову захоплено розглядав Фіранову медалю.
-Фіране, вона мене просто заворожує! — вигукнув він і, простягши руку, погладив її пальцями.
Медаля була досить велика, мала сім сантиметрів у засязі. На її лицевій стороні були викарбувані три концентричні кола, в центрі яких світилося червоне діямантове сонце. На задній стороні медалі була вибита емблема імперії, яку обрамлював напис «Брайбінарська битва, 17 квітня 7248 року».
-Бачу, ця ґондзо́лька зовсім потьмарила тобі розум? — насмішкувато мовив капрал.
-Як ти так можеш говорити?! — спалахнув Вузципілон. Адже у кожній такій медалі кров і звитяга наших побратимів!
-Не надривай горло, друже! — холодно мовив Фіран. — Мене цим уже давно не візьмеш.
-Але ж ти сам виявив героїзм під час тої битви! — Вузципілон спантеличено глянув на капрала.
-Це тільки для тебе героїзм, а для мене просто ремесло. І далеко не найкраще. — Фіран вийняв свою глиняну люльку й закурив. На кілька секунд його лице закрила хмара диму.
-Я тебе не розумію, Фіране, — знічено мовив Вузципілон.
-Випиймо краще, — капрал наповнив келишки.
-За імператора! — Вузципілон підняв свого келишка.
Фіран мовчки випив і, поклавши келишок на стіл, знову став дивитися на танцівницю. Вона вже була без станика і все ще продовжувала танцювати. А присутні в таверні шаленіли щораз більше. Номер мав завершитися тим, що танцівниця позбувалася останнього, що на ній ще залишалося — тонкої рожевої смужки, яка прикривала її міжніжжя. По тому на кілька секунд гасло світло і жінка у темряві зникала з кону.
Фіран і Вузципілон залишили таверну далеко запівніч. Випитий рум шумував, искрився й спалахував у їхніх головах фіолетовими кружальцями, еліпсами, трикутниками, квадратами, конусами, зімкненими й розімкненими лініями… Хміль подвоював і навіть потроював перед їхніми очима кожен предмет -- невеличкі явори з густими кулястими кронами, стовпи, на яких висіли гасові ліхтарі, запізнілих пішохідців, білі, блакитні та яскраво-червоні карети, коней із дорогою збруєю, обдерті брички з сонними візниками, лискучі, схожі на равликів автомобілі, зачинені чавунні ворота, вікна будинків, у більшості з яких давно вже не світилося, а також зірки й сяючий з неба місяць.
Фіран з Вузципілоном ще цілу годину блукали нічними вулицями Брайбінара, безупину про щось сперечалися і ніяк не могли розійтися. І вони, певно, так ходили би до ранку, якби Вузципілон загадковим чином раптом не щез.
Сталося це біля великої крамниці, у яскраво освітленій вітрині якої кількадесят плястмасових манекенів демонстрували найчудернацькіші стьо́ни жіночої білизни, починаючи від мережаних корсетів, стаників, крепдешинових комбінацій з візерунками і кінчаючаючи довгими й короткими пі́двязками, шлейками із коштовними застібками, елястичними поясами, мініятюрними шовковими приторо́чками і тонкими, як павутинка, панчохами найвишуканіших кольорів та відтінків.
Фіран та Вузципілон стояли, обернувшись спинами до крамниці, і дивилися в небо.
-Що за мара! — мовив Фіран. — Я бачу на небі два місяці!
-Та ні, там їх, здається, аж три, — заперечив Вузципілон.
-Але ж має бути один! — Фіран отетеріло глядів угору. Клянуся Джізейсом, тут щось не те! — він повернув голову до друга і закляк від здивування. Вузципілона поруч не було.
-Де ти, друже! — гукнув капрал і став роззиратися довкола.
Проте Вузципілона наче язиком злизало.
-Нечиста сила вхопила його чи що! — збентежено пробурмотів Фіран і знову гукнув:
-Ну що за жарти, Вузципілоне! Де ти пропав?!
Але на нічній вулиці було тихо й безлюдно.
-Де ти?! Відізвися ж нарешті! — кричав капрал знову і знову, відчуваючи, як його поймає страх.
Він ще майже півгодини стояв біля крамниці і, прислухаючись до кожного звуку, не переставав кликати Вузципілона. Але все було намарно. Вузципілон пропав безслідно. Врешті, Фіран упевнив себе, що його друга забрала нечиста сила, і в розпачі подибав геть. Він пішов, так і не зауваживши за кілька кроків від себе зсунутої чавунної кришки каналізаційного колодязя, звідки долинало ледь чутне скимління. Це стогнав Вузципілон, який провалився в колодязь і тепер лежав напівпритомний на його дні, задихаючись випарами стічних вод.
Фіран, кілька годин поблудивши на самоті нічним містом, поступово отверезів від випитого руму і невдовзі став почувати у голові таку незвичайну ясність, яка рідко коли навідувала його. Все навколо сприймалося напрочуд чітко і з якоюсь особливою гостротою. Будинки, запалені ліхтарі, фіякри із куняючими візниками, автомобілі, скулені постаті волоцюг на лавках — все це було дуже виразне, ясне, огорнене якимсь невимовним чаром і співало. Навіть зовсім дрібні предмети, як-от: недокурок на пішоході, обгортка цукерки чи загублений кимось ґудзик на східцях магазину були наче живими.
Тепер капрал зовсім инакше пояснював собі зникнення Вузципілона. Він був переконаний, що той просто втнув з ним злий жарт і зараз спить собі солодким сном у касарні. «Ну, нічого, я йому цього не подарую!» — бурмотів Фіран, перетинаючи сквер з невеличкими фонтанами у формі ріжноманітних жаб, и́риць та ящірок, із роззявлених пащ яких дзюркотіли водяні струмені.
У нього не було ані найменшого бажання вертатися до місця постою леґіону, і Фіран вирішив навідати Сире́ну. Це була багата повія, з якою він познайомився у Брайбінарі взимку, перед самим початком Двомісячної війни. З того часу, всякий раз, коли капрала раптом огортала туга за жіночою ласкою, він незмінно відвідував її. Їхні стосунки були невимушені і зовсім позбавлені того клубка обтяжливих узаємних претенсій, які неодмінно виникали у нього з иншими жінками. Небавом Фіранові навіть почало здаватися, що він почуває до Сирени щось схоже на кохання.
Бордель, у якому працювала Сирена, називався «Райський закуток» і вважався найдорожчим у Брайбінарі. Фіран ніколи туди не ходив, бо це було не на його кишеню. Він зустрічався із Сиреною у її помешканні, де вона таємно від власниці борделю, сімдесятирічної баронеси Стриптицидія́ди приймала незаконних клієнтів, переважно багатих чоловіків, які не бажали, щоб їх хтось ненароком побачив у будинку розпусти. З кожного з них Сирена лупила грубі гроші, але з Фірана брала зовсім мало — двадцять пять срібних імперіялів, вважаючи його не так клієнтом, як коханцем, чи, слушніше, якоюсь химерною забаганкою свого серця. Однак це не означало, що Сирена почувала до нього особливу любовну пристрасть. Просто у його поведінці, манері себе тримати вона бачила щось дивне, інтриґуюче, щось таке, що збурювало її душу, лоскотало нерви і саме це цікавило її у ньому найбільше.
Цієї ночи Сирена мала бути вдома. У «Райському закутку» вона працювала лише тричі на тиждень. Більше працювати у цьому борделі було заборонено. Баронеса Стриптицидіяда ретельно стежила, щоб її дівчатка не виснажували себе роботою, бо саме на відмінній фізичній формі повій тримався високий престиж і дорога ціна її закладу.
Фіран ще з вулиці побачив, що у вікнах Сирениного помешкання світиться. Він піднявся на другий поверх червоного цегляного будинку з білими ту́фовими колонами і смикнув посріблений ланцюжок дзвоника. Двері відчинила стара сива служниця у білому фартусі. Вона тримала на руках товстелезного рудого кота, який неприємним грубим голосом нявкав.
-Господиня нікого не приймає, — сердито сказала вона й тільки-но хотіла зачинити двері, як за її спиною почувся голос Сирени:
-Впусти його, Релі́кто, це Фіран!
Сирена стояла боса, спершись рукою об столик з телефоном, й злегка похитувалася. На ній був розкішний квітчастий шляфрок із золотим гапто́ванням. Поли шляфрока були незащіплені. З кожним її похитуванням поли розходилися, і капрал міг бачити овали Сирениних грудей, затиснутих у синій станик, білу плямку живота і худі довгі ноги в чорних панчохах.
-Ви ж самі сказали нікого не впускати, — пробурчала служниця, замикаючи за Фіраном двері. Кота вона шпурнула на підлогу і він, ображено блискаючи жовтими очима, довго вищав під стіною.
-Прошу вибачення за пізню візиту, — капрал підійшов до Сирени й поцілував її в руку. У ніс йому відразу вдарив сильний запах малинового лікеру. Це був її найулюбленіший напій, яким вона иноді обпивалася до безпамятства.
-Я щойно вернулася з поминок, — Сирена затяглася димом ароматної цигарки. За її помутнілими очами можна було пізнати, що вона випила не одну фляшку лікеру.
-А хто помер? — Фіран обхопив Сирену за талію і вони рушили до покою.
-Наша сердешна Еле́ктра! — Сирена змахнула з ока сльозу. Ми її сьогодні поховали. Яби ти тільки бачив, як плакали на цвинтарі наші дівчатка!
-Що ж з нею сталося? — капрал увійшов із Сиреною до покою.
Там, на самій середині стояло широке ліжко з лискучими коричневими побічницями, вкрите прегарним бежевим покривалом. Всюди на підлозі були розстелені мякі килими. На стінах висіли картини. На кожній з них була намальована оголена господиня дому. Ма́ляр зобразив її у найзвабливіших позах і на тлі фантастичних пейзажів. Фіранові особливо припала до серця картина, де у лісових хащах гола Сирена, по коліна завіяна снігом, обнімає стовбур евкаліпта. Картина називалася «Кохання безсмертне».
Вони сіли на мяку отоманку біля гігантськго дзеркала, яке сягало трохи не до стелі.
-Це все через цього вашого божевільного генерала, який у квітні застрілився у нашому борделі! — відказала Сирена.
-Ти маєш на увазі генерала Опанаса? — Фіран дивився на картину, де Сирена обнімає евкаліпт.
-Так, цей Опанас тоді учинив жахливий дебош. Ми були певні, що він нас усіх перестріляє! Особливо перелякалася крихітка Електра. Вона так і не оклигала після цього жахіття. Півтора місяця пролежала у лікарні. Усе марила, що бачить розбризкану генералову кров і мозок на стінах. А кілька днів тому померла, сердешна.
-Трагічна історія, — капрал перевів погляд з картини на нефритовий абажур, де горіло кількадесят лямпочок, яскраво освітлюючи покій.
-Але я рада, що ти прийшов, — Сирена посміхнулася, показавши рівні, але трохи великі зуби. — Мені було так тоскно, що я, певно, здуріла би до ранку тут сама.
Фіран зняв френч і повісив його на високу спинку стільця, що стояв збоку.
-Я не взяв зі собою грошей.
-Нічого, ти мене ніколи не обманював, — Сирена встала і, скинувши шляфрок, сіла на ліжко. Вона мала довгу шию, худі стегна і тонкі кістляві руки. Але її тіло, хоч би там як, усе одно було знадливе.
Капрал підійшов до Сирени і розстебнув їй станик. Її груди відразу опустилися. Вони були великі, але добряче обвислі. Станик упав на підлогу.
-Так краще, — мовив він.
-Ти хочеш у тій самій позі, що й завжди? — запитала вона.
-Так.
Сирена повернулася до нього спиною й нахилилася, впершись ліктями на ліжко. Її сідниці й стегна заокруглилися, ставши схожими на величезний гладенький гарбуз. Фіран обнав ззаду Сирену і незабаром відчув, що повільно входить у неї.
Це було дивне почуття. Майже без хвилювання, без емоцій. Як і багато разів перед тим, пристрасть ніколи повністю не опановувала його. Він завжди залишався ніби збоку. Всі його спроби з головою віддатися любосному поривові залишалися марними. Він ніколи не міг цілком утекти від себе, від свого відчуження. Тому втіхи кохання і навіть найвигадливіші жіночі ласки жодного разу не приносили йому повного задоволення. І він, спостерігаючи неймовірне шаленство й страждання, з яким чоловіки та жінки иноді домагалися одне одного, з болем у серці думав: «Чому ж я не спроможний зазнати від кохання тієї радости, яку так просто одержують инші?»
Коли все завершилося, Фіран ліг на ліжко і мовчки дивився в стелю. Він не почував себе ні погано, ні добре. Йому було байдуже. І нічого не хотілося робити. Якщо б зараз хтось захотів його вбити, він і пальцем не ворухнув би на свій захист.
-Ти задоволений? — Сирена погладила його по руці.
-Як завжди, — ледь ворухнув головою Фіран.
Сирена накинула на себе шляфрок і, підсівши до дзеркала, стала підводити чорним олівцем очі. За вікном уже сіріло.
-Що це в тебе за медаля? — запитала вона.
-Вчора нагородили за участь у Брайбінарській битві,-- Фіран продовжував нерухомо лежати на ліжку.
-Ти що, не радий, що її одержав? — Сирена повернулася до Фірана. З вікна пробилися перші ранкові промені.
-Я не знаю, — капрал устав з ліжка й одяг френч. — Я мушу йти.
-Приходь, коли знову захочеш, — Сирена звелася на ноги. Її обличчя було втомлене і бліде.
-До побачення, — Фіран уклонився і швидко вийшов з кімнати.
На вулиці він кілька кварталів пройшов пішки. Йти до касарні не хотілося. Не хотілося нічого взагалі. Він зупинився. Весь час щось страшенно стукотіло. Прислухався. Стукіт був зовсім поруч. Це калатало його власне серце.
Немає коментарів:
Дописати коментар