Принц Осіян та ще двоє його кумпа́нів, син графа Ороса Ялдаба́ф і син графа Музурі́ї Керега́т сиділи, чи слушніше напівлежали на оксамитових, облямованих бісером по́душках під тінистою мірабелею, з якої безустанно осипався дрібний білий цвіт. На розкішному килимі з мудрованим червоно-біло-чорним орнаментом виблискували порцелянові тарелі з печеними тетеруками й щонайменше з десяток всякого розміру й конфіґурації фляшок з люрмським вином, а також на самій середині пишніла висока фіо́ла з блакитним „Пентакулом”, знакомитим навіть за межами Північно-Земельного королівства коньяком.
Було тепло. Від опалих пелюсточок аж рябіло в очах. Пахучі білі плато́чки пістрявіли всюди: на килимі, на тарелях, мальованих горнятках, кришталевих келишках, на срібних видельцях, ножах, на головах, плечах, колінах бенкетувальників. Складалося враження, що і мірабеля, і люди під нею, й зелена трава і все, що лежало на килимі й обіч нього становило собою єдине нерозривне ціле.
-То ти вважаєш, що ко́цура спровадив на той світ таки стариган?-- Ялдабаф здув пелюстку, що впала йому на руку.—Чому ж королева Зісіґара й досі свято вірить, що життя „сердешній тваринці” відібрали злі духи?— На його румяному лиці, де тільки-но просівався заріст, майнула злостива посмішка.
-А що тут дивного?! Моя матуся давно хибнулася розумом. З дня смерти її „милого котика” минуло вже півтора року, а вона все побивається за ним.-- Осіян хильнув з фляшки вина і вів далі, перевернувшись на спину:
-Що ж до старигана, то я запевняю, що це його робота. Королю їсти не дай, а дозволь лише вчинити яку-небудь капость, особливо дрібну й безглузду.
-Чого ти так вївся на нього?—мовив Керегат, який лежав на боці склюбачившись. Він мав хвилясту мідно-рудяву бороду й жваві блискучі очі, які зрідка нервово покліпували.—Можна подумати, що Рафанаїл неабияк тебе скривдив!
-Що ти верзеш?!—розсердився принц і сів, схрестивши ноги.-- Хіба ти не знаєш, що король підозрює мене в зазіханні на його трон?! Тому й тримає біля себе, щоб постійно мати на оці.—Він налив собі півчарки „пентакулу”.— Я вже не кажу про його патологічну скнарість. Про неї, як ти знаєш, у королівстві складено не одну сотню анекдот. Скільки разів я звертався до нього, щоб виділив мені із своїх незміренних статків хоч що-небудь, наприклад, кобальтову ру́дню або, скажімо, гама́рню в Сатаяні, де витоплюють крицю і гартують дуле́вину для мечів, чи хоч би якусь задрипану гарбарню, в якій тільки й уміють що виправляти шкіри для жовнірських чобіт і яких довкола Рафаґедона, наче грибів. Ні, навіть слухати не хоче. Добре розуміє, шка́рідь, що без грошей я нікчемний о́ник і тому можна крутити мною, як циган сонцем.
-А я просив би в короля ґуральню,-- посміхнувся Керегат.—Горілки́, ви́на ніколи не втратять попиту, то й завжди будуть грошенята.
-Ти краще скажи, як там ся має вельмишановний граф Музурія,-- Ялдабаф настромив на виделець шматок мяса і налив до келиха червоного вина.— І далі безвиїзно сидить у своєму похмурому холодному замку біля Боголима? Не збирається ще лаштувати вози в далеку дорогу?
-Керегатові легко пащекувати,-- мовив Осіян з погано прихованим роздрато́ванням у голосі.—Його татусеві вже вісімдесят. Він будь-якої мити може зійти в могилу й залишити всі статки (а вони за обсягом чи не на другому місці по королівських) своєму єдиному синові. Отож Керегат і не думає ні про що. Инша річ я,-- принц знову приліг на подушку, випроставши ноги, взуті в легкі літні мешти.—Постійно мушу бути пильним, бо ніколи не знаєш, що в старигана на думці. Ану ж він замислив мене вколошкати! Згадайте, скільки він уже стратив ні в чому невинних людей, зокрема родовитих шляхтичів із великими заслугами перед королівством, не кажучи вже про просту челядь. І все через свою сатанинську намисли́вість.
-Чи не перебільшуєш ти небезпеку?—Ялдабаф поналивав у кришталеві келихи „пентакулу” і дав кожному по келиху.—Отож, випиймо, щоб ніяка напасть не спіткала нас.
Всі троє дружньо гарикнули „Будьмо!” і вихилили келихи.
-Ні, анітрохи не перебільшую,-- Осіян поставив келиха і підсунув до себе таріль з тетеручим мясом.—Два тижні тому у Мідному палаці я просив короля, щоб дав мені грошей і відпустив у подорож по світах. І що ви гадаєте?! Стариган задовольнив мою просьбу? А дідька лисого! Він відмовився, заявивши зі своєю гидотною посмішкою, що я потрібен йому тут. Отже, панове, він явно щось замислив. Адже і виділити мені якусь мізерну частку з маєтків не хоче, і з Рафаґедона не відпускає.
-І що ж ти збираєшся робити?—запитав Керегат.
-Щось придумаю,-- принц жваво блиснув очима.—Не буду ж я ждати, поки кат Еліюд відділить мою голову від тулуба, а потім стариган всім оголосить, що так було завжди.
По цих Осіянових словах всі троє вибухли гучним реготом.
-Виходить, що з нас трьох найбільше поталанило Керегатові,-- засміявся Ялдабаф. Від вина й „пентакулу” він уже добряче захмелів, і його румяне лице стало майже пурпуровим.—Граф Музурія через старість та хвороби вже просто невдатний на жодні витівки́. Сидить собі у замку, ні з ким не бачиться, нікого не рухає...
-Та мій татко може просидіти там і до ста років,-- з пяним сміхом заперечив Керегат.— Крім того, я щось не зауважив, щоб йому надто дошкуляли якісь недуги.
-А я не вважаю, що граф зовсім уже не годен упарити яку-небудь каверзу,-- желіпну́в на все горло Осіян.—Моя матінка, королева Зісіґара розповідала, що у Рафаґедоні всі вважали графа Музурію неспромо́жцем і дуже жаліли, особливо жінки, бо він був гожий із себе та ще й багатій, яких мало. І тут раптом, як грім з ясного неба, новина -- граф, якому на той час було далеко за пятдесят, оженився на панянці з якогось збіднілого шляхетського роду. Ба більше, за чотири місяці по шлюбі молода графиня народила хлопчика, якому дали імя Керегат. – Принц змовницьки підморгнув Керегатові, який мовчки цмулив вино з кухлика й курив довгу смугасту цигарку.—Отож, я так легко не списував би графа Музурію з рахунку. А поталанило Керегатові тільки в одному, що його батечко достатньо пізно виявив можливості свого прутня.
Всі знову весело зареготали. Потім учергове приклалися до „пентакулу”.
-А мій татусь, хоч і не прагне мене звести зі світу, проте допікає иншим. Він, прошу вас, замислив спасти мене від упливів лихих людей,-- мовив спроволока Ялдабаф, у якого вже явно заплітався язик.
-І як він збирається тебе спасати?— вискалив зуби Керегат.
-Хоче відправити на службу до війська у ранзі підхорунжого. Каже, що це єдина надія зробити з мене добропристойного чоловіка.
-Ну, сумніваюся, що з такого гультіпаки, як ти, зможуть зробити щось путнє якісь там королівські солдафони,-- загіготав басом Керегат.
-До речі, Ялдабафе,-- принц повернув голову до Ялдабафа,-- твоєму батькові графові Оросові король уже надав звання фельдмаршала, як колись обіцяв, чи він і далі залишається генералом?
-Надав. Десь місяць тому,—відказав Ялдабаф.— Старий телепень тепер неабияк пишається собою.
-О, гляньте, клигають затхлі матраци!— вигукнув Осіян і вказав рукою на липовий про́сад, по якому дибали теософ Йосафат і астролог Зоровавель.
Учені мужі, звично нічого не помічаючи довкола себе, про щось запекло сперечалися. Збуджено жестикулюючи, чи радше несамовито вимахуючи руками перед носами один одного, вони инколи зупинялися і тоді зчинявся такий дикий ґвалт, що при́путні, які сиділи на верхівках лип, з жахом зривалися зі своїх місць і бе́збач летіли геть. Ніяк не можливо було втямити, про що сперечаються теософ та астролог. Здавалося, що вони попросту вигукують якісь окремі високорозумні слова й фрази.
-Божественне світло!—верещав Йосафат, час від часу виймаючи з-під пахви бі́булу в грубій шкіряній оправі і стрясаючи нею, як хоругвою.
-Всеєдиний закон природи!—волав Зоровавель.
-Бог є істина!—аж трясся від обурення Йосафат
-Математичні розрахунки!—затято стояв на своєму Зоровавель
Так, репетуючи й по-півнячи насідаючи один на одного (инколи навіть штрикаючи пальцями заледве що не в очі), вони наблизилися до мірабелі, під якою влаштували гульбище принц Осіян й молоді графи Ялдабаф та Керегат. Тут теософ та астролог, все ще нікого не помічаючи, зовсім пустилися берега. Забувши про всяку добропристойність, вони почали обзивати один одного шпетними словами. І що далі, то лайливі вислови ставали дошкульнішими. І ця гризотня між ними тривала доти, доки Зоровавель не назвав Йосафата старим невігласом, а той, не витримавши образи, не зацідив астролога бі́булою по голові.
До тями одного й другого привів нестримний регіт трійці гульвіс, які весь цей час з чималою втіхою стежили за сварнею служителів науки, які, крім того, були ще й давніми друзями. Удар святим письмом по голові, який несподівано завдав супротивникові Йосафат, так розвеселив їх, що всі троє аж катулялися зо сміху.
-Оце так зух! Оце так відчаяка!—хапався за боки принц Осіян і раз у раз гамселив кулаками по траві.—Та за такого вихователя я ладен і у вогонь, і у воду.
-Ха-ха-ха, я також хочу до нього на виховання!—гіготав Ялдабаф, тупаючи ногами й вимахуючи порожньою фляшкою.
-Осіяне, скажи королю, що і я, і Ялдабаф дуже хочемо, щоб і нам призначили вихователем Йосафата!— аж заходився сміхом Керегат.
А винуватці цих веселощів теософ Йосафат та астролог Зоровавель остовпіло дивилися на розгукану компанію і похнюплено мовчали. Потім теософ, який аж паленів від сорому (адже король Рафанаїл нещодавно доручив йому виховувати принца) повернувся і ви́дрібцем побіг геть. За ним, ховаючи очі, поплентався й астролог.
Тиждень по тому король стратив Йосафата за нібито зраду (як подейкували) державної таємниці, а згодом наклав на себе руки і Зоровавель, чи то з горя за загиблим другом, чи то тому, що його теж запідозрили у державній зраді, про що писали всі газети, зокрема „Королівський кур’єр”.
Немає коментарів:
Дописати коментар