Сонце стояло вже доволі високо і припікало щораз дужче. Король Рафанаїл в адамашковому шальо́ні, обшитому білою та чорною місю́рою на закотах та закавра́шах, стояв о́каряч над невеличкою грядкою і лиховісно поглядав у бік дубового про́саду, звідки мав надійти слуга Харумаф із комісаром Служби безпеки Йорамом, який ось уже півроку був одночасно і головним королівським радником, замінивши на цій посаді бідаку Сібехая, висланого на острів Амос управителем каторги.
Король не тямився від люти. Його побагровіле, вкрите численними темно-фіолетовими шкалу́бинами лице було настільки страхітливе, що букавча́к, який перед тим бадьоро виспівував своє нескінченне «пінь-пінь-пінь» неподалік на довгій, усипаній дрібненьким рожевим цвітом галузці бужде́ревена, перестав співати і насторожено зиркав на короля своїми мацюпісінькими темними очками.
Коли Харумаф та блідий як смерть Йорам врешті з’явилися і, важко дихаючи від швидкої ходи, схилилися в поклоні перед своїм повелителем, той указав тростиною на грядку і чавунним голосом запитав Йорама:
-То ти й далі стверджуватимеш, що це ні що инше, а таки ме́ва?
Йорам пробував ворушити губами, але з його горла не видобулося ані звуку, і він лише з німим благанням дивився на короля.
-Що це таке?—Рафанаїл торкнувся тростиною перисто-розділених лянцетуватих листочків напрочуд глибокої яскраво-зеленої барви, які галузилися на ще невисокому, але вже достатньо грубому червонавому стеблі.— Я питаю тебе, що це таке?—В очах короля спалахнули колючі иржаві искорки.
Комісар стояв окамянілий і, здавалося, його душа ось-ось вилетить з тіла.
-Харумафе, скажи мені, що це таке?—Рафанаїл звернувся до слуги і щосили хвосьнув тростиною по рослині.
-Це…, ваша величносте,… болиголо́в,-- заїкаючись, хрипко проказав слуга, на голомозій голові якого від спеки чи може ще більше від страху залисніли краплі поту.
-То що ж ти, виплодку, привіз мені, га!?—несамовито зи́кнув король, повернувшись до комісара.—Ти гадав обдурити мене? Замісць меви підсунув зернята болиголову, цієї отруйної гидоти, яку в Діямантовій імперії називають цику́тою? Так?
-Змилуйтесь, я не винен,-- через силу пролепетав Йорам і повалився долі просто під ноги Рафанаїлові.
Він упав лицем на грядку. Руки його розчепіреними пальцями вгризлися в розпушений ґрунт. З-під грудок тут же виповзло кілька величезних фіолетових бздил і повітря сповнилося нестерпним смородом, яким ці гидкі жуки зазвичай відлякували від себе ирджо́ків, пергачів і навіть таких запеклих комахоїдів як труха́ни.
-Ходімо звідси,-- мовив король, відчуваючи, що його може знудити, і сягнистими кроками рушив геть. За ним трохи позаду нео́глядки подріботів Харумаф, раз за разом витираючи лисину зозулястою хустинкою.
При вході до Крицевого палацу з покрученими у формі зиґзаґів і густо повитими плющем колонами, Рафанаїл на порозі заледве не зіткнувся з королевою Зісіґарою.
-О!—скрикнула королева і поточилася назад, хапаючись за одвірок.
-Лишенько!— писнула фрейліна И́за, яка йшла позаду королеви.
-Боженьку!-- повторила за нею фрейліна И́ца, яка йшла позаду Изи.
Обидві фрейліни, худющі, цибаті, в лискучих бордових сукнях, з дивачно круглими, наче в ляльок, головами на тоненьких шиях при́тьма підхопили Зісіґару, щоб та не впала.
Відтоді, як наступник королівського трону принц Осіян два роки тому пограбував державну скарбницю й утік з королівства, Иза й Ица стали найдовіренішими особами королеви й з дня на день, наче тіні, невідступно перебували разом з нею. Вони були на кілька років старші за королеву і на диво були подібними з лиця, хоча зовсім не доводилися одна одній сестрами. Королева нерідко плутала їх і щоб якось розріжняти наказала Изі фарбувати волосся в рожевий колір, а Иці – в блакитний. Проте це мало що помагало, бо вона цілий час забувала, яка з фрейлін має рожеве волосся, а яка блакитне.
Ось і зараз Зісіґара мовила до Изи, думаючи, що це Ица:
-Ицуню, а ну візьми-но мого кошика з зіллям.
-Я Иза, ваша величносте,-- солоденьким голоском шепнула на вухо королеві Иза, беручи невеличкий кошик, вщерть напханий бульбуватим корінням зі сухими чорними бадилинами, схожими на очерет.
-Байдуже,-- зідхнула Зісіґара, млосно закотивши очі, наче її покидали останні сили.
Рафанаїл, який весь цей час з невдоволеною міною нетерпляче чекав, поки королева прийде до тями, мовив придушеним голосом:
-Вибачте, королево, я не хотів вас налякати.
-Ет,-- безрадно махнула рукою Зісіґара,-- я ні на що инше від вас, ваша величносте, вже давно не сподіваюся.
Вона вийняла сніжно-білу ґлясову хустинку, яка під повівами вітру затріпотіла в її пальцях як жива, і витерла з ока сльозину.
«Зараз почне розпускати патьоки! Цього мені ще бракувало»,-- з досадою подумав король і відчув, як у ньому піднімається нова хвиля люти.
-Там вас чекає якийсь офіцер,-- Зісіґара забрала кошика в Изи і, не дивлячись на Рафанаїла, рушила мармуровими сходами вниз до саду.
Король деякий час з похмурою міною зорив услід королеві, спостерігаючи як з-під її широченної розпушеної сукні, декорованої барвистими балхва́ми, оборками та френзлями, раз за разом вигулькують прюнелеві мештики, штудерно розцвічані малюпісінькими сріблястими стокротками. А коли Зісіґара разом зі своїми фрейлінами щезла за лільовими куделями квітучої вістерії і звідти стали долинати лише збуджені голоси Изи й Ици, коли-не-коли переривані гістеричним сміхом королеви, Рафанаїл повернувся до Харумафа, тицьнув йому свою тростину й увійшов до палацу. В коридорі, під триметровою оливяною статуєю короля Вешаїла Другого, чверть століття тому підступно вбитого на болоті Боа́з в Хіра́мі, шанобливо клякши на одне коліно, стовбичив у новенькому парадному мундирі при всіх нагородах, полковник Бенхаїл.
-Чого тобі?—Рафанаїл зупинився, ледь повернувши голову. Його губи стислися у вузеньку бліду смужку, що нічого доброго не віщувало. Він знову взяв у Харумафа свою тростину і, помахуючи нею перед самим полковниковим носом, повторив:
-Чого тобі?
-Ваша величносте, фельдмаршал Орос просить вислати на підмогу ще щонайменше двадцять дивізій. Инакше втримати в наших руках півострів Митридат, а тим паче закріпити й розвинути досягнутий успіх на північно-східному узбережжі Діямантової імперії буде неможливо,-- чітко вимовляючи кожне слово, відрапортував полковник.
-І це все, що він хоче?—король перестав махати тростиною.
-Так, ваша величносте,-- відказав Бенхаїл і замовк, схиливши біляву короткострижену голову.
-А це що?—Рафанаїл торкнувся тростиною чималенької червонявої ґулі, яка красувалася над правим полковниковим вухом.
-Навко́пить друзком ґранати мазнуло,-- хрипко пролепетав Бенхаїл, не підводячи голови й почервонівши як рак, бо насправді ґуля була наслідком його вчорашнього невдалого залицяння до доньки генерала Леона. Знаменитий генерал авіяції Леон, прозваний Кульгавим уже два роки через хворобу був на демісії і жив на віллі недалеко від Рафаґедона під опікою своєї доньки Азалії, двадцятирічної дівулі, збіса гарної, а ще більше норовистої, як подейкували в офіцерських колах.
-Передай фельдмаршалові, що дивізії прибудуть не раніше, ніж за три тижні.— Король проказав ці слова, внуривши очі кудись укінець коридору, де в пітьмі тьмяно блимали смолоскипи.—Якщо, ясна річ, на наших корабельнях устигнуть добудувати ще три нові, панцеровані інкалоєвими латами дредновти,-- додав він. Тоді, спроквола рушив далі коридором, помахуючи тростиною. Харумаф поплентався за ним.
А тим часом королева Зісіґара з фрейлінами перетнула сад, пройшла тінистою дубовою алеєю і невзабарі опинилася на величезному городі, порізаному на численні великі та малі грядки, де для королівської кухні двораки вирощували найрозмаїтішу городину, починаючи від звичайної капусти й кінчаючи такими екзотичними овочами як трихоза́нта, батат чи сми́кавець, подекуди званий ще земляним миґдалем. Усі троє, попідбиравши подоли, щоб не порвати суконь об тернові колючки, тьопали вузенькою стежкою аж поки не дійшли до чималої ділянки, дбайливо обгородженої невеличким деревяним парканцем, де росла сила-силенна всякого дивоглядного зілля, і повітря пахтіло таким багатством запахів, що аж паморочилося в голові. Тут Зісіґара вже другий рік плекала прянощі, гострі та гіркі корені на спеції, рослини, що містили ароматні етерні олії, а також всі можливі види лікарських зел, зокрема таких отруйних як аконіт, беладона чи олеандeр. А все почалося із «Захмарних розмислів» Святого Неферту́ма, де вона вичитала, що, змішавши певні трави у відповідних пропорціях, можна отримати так званий провіщий еліксир, і що, той, хто випє його спроможен буде прозирати людські долі. Зісіґара поклала собі, хай там що, виготовити це чар-зілля і за допомогою його чудесних властивостей довідатися про долю свого сина принца Осіяна, про якого вже два роки не було жодних вістей.
-О, чую пахіт ке́рбелю!—мовила королева.—Це вперше він пробився крізь усі запахи.— Вона погладила долонею невисокі зілини з гарними біленькими суцвіттями на взір парасольок, які рядочками росли обіч навислого зверху, густого, темно-зеленого муру конопель. – Треба ці коноплі трохи прорідити, а то зовсім затінюють сонце,-- додала вона.
-А я, здається, чую коляндровий дух,-- заплескала в долоні Иза. Вона стояла і, заплющивши очі, з шумом втягала носом повітря.
-Яка ж це коля́ндра?— заперечила Ица.—Це радше аромат базили́ки. Хіба ти не годна відріжнити базилику від коляндри?
-А ти стань сюди, на моє місце,-- Иза ображено стрілила очима до подруги.—Хіба не так пахне коляндра, ваша величносте?
-Дурненькі!—пхикнула Зісіґара, сідаючи на траву і кладучи кошика поруч себе. Сукню вона закотила високо за коліна, щоб сонячні промені вільно могли пестити її голі ноги.—Запахи весь час міняються. Залежно від вітру і пори дня. Адже одне зілля пахне вранці, друге вдень, а третє ввечері, а деяке взагалі тільки вночі. Ви обоє мали би вже це знати.
-Ви такі розумні, ваша величносте,-- Иза шанобливо схилила голову перед королевою.
-І такі добрі, -- вклонилася Ица.
-Ну, так,-- засміялася Зісіґара, лоскотячи щиколотки пальцями,-- як би не я, то ви би давно пересварилися.
-А ось і ні, ваша величносте,-- мовила Иза.—Адже ми так любимо одна одну. Правда, Ицо?!—Вона закохано глянула на подругу.
-Так, Изо, ми як одне ціле, як дві половинки однієї помаранчі,-- Ица ніжно обняла Изу і поцілувала в губи.
«Господи, які вони щасливі! А я?! Яка нещасна я?!-- кольнуло в Зісіґариному серці.—Мало того, що маю такого безсердечного чоловіка, я ще й утратила єдиного сина!»
-Де ти, синочку мій?!— прошепотіла королева і затулила лице долонями.
-Що з вами, ваша величносте!?—скрикнули Иза й Ица майже одночасно й кинулися до Зісіґари.
-Нічого, любі мої,-- королева відсторонила руками фрейлін.—Так, найшли деякі спогади. Але забудьмо про це.-- Вона холодно посміхнулася, показавши дещо скривлені зуби.—Сідайте поруч.
Иза й Ица мовчки сіли оба́поли своєї повелительки. Ні перша, ні друга не зважувалися порушити тиші. Зісіґара дивилася в далечінь і теж мовчала. Її коротке чорне волосся, яке від частого фарбування втратило полиск і було вкрите сизою поволокою, мляво ворушилося на вітрі.
-Ну, що ж, ходімо далі,-- врешті мовила королева і звелася на ноги.
І всі неквапно рушили стежкою вздовж грядок. Иноді вони зупинялися і щось говорили. Зісіґара вказувала то на одне, то на друге зілля і запитувала фрейлін, як воно називається. Ті здебільшого не знали назв, часто плутали їх, не кажучи вже, щоб пояснити, яка частина тої чи иншої рослини використовується. Тоді королева з чималим запалом бралася розповідати фрейлінам усе, що знала. І розповідь ця могла тривати годинами, викликаючи врешті у фрейлін нестерпну нудоту, яку вони, проте, віртуозно приховували.
-Ось, гляньте, тут росте леву́рда,-- тицяла вона пальцем на невеликий клаптик землі.—Зараз тут наче нічого нема, бо літо, а прийдіть сюди навесні, тільки-но стане сніг і ви побачите пишні зелені листки до півметра заввишки. А це знаєте як називається?— Зісіґара торкнулася рукою височенного, з доволі грубим стеблом і великими розсіченими листками деревця.— Це рици́на. Зовні як дерево, а насправді трава. Вона є важливим елементом провіщого еліксиру.
-Ваша величносте, а які ще рослини входять до його складу?— запитала Иза, прикриваючи рота, щоб не позіхнути.
-А я знаю,-- вигукнула Ица, злодійкувато змигнувши оком,-- дозвольте сказати, ваша величносте.
-Ну, кажи, тільки нічого не прибріхуй,-- нахмурила брови королева.
-Рута і піме́нта,-- одним духом випалила Ица.
-Ти забула ще шавлію, елетарію, ефедру та, що найголовніше, имбир,-- додала Зісіґара.—Але похвально, що ти й це знаєш.
-Дякую, ваша величносте,-- відказала Ица.—Я так люблю слухати, як ви оповідаєте про всі ці трави.
-І я, і я,-- запищала Иза, нога якої раптом провалилася в бабакову нору. Від страху вона не переставала пищати й далі, не розуміючи, що з нею сталося.
-Дивися, куди ступаєш,-- роздратовано мовила королева. — Добре, що цю нору вирив бабак, а не ведмідь. А ти,-- повернулася вона до Ици,-- чого вирячила очі, допоможи посестрі витягти ногу!?
-Ваша величносте,-- заскімлила Ица,-- я не знаю, як!-- і схопивши Изу за руку, стала смикати до себе. Але Иза несамовито верещала і не давала себе зрушити з місця.
-Не треба, ти відірвеш мені руку!-- лементувала вона.
-А що мені робити, Изуню?— бризнувши слізьми, заголосила Ица.
-Ну що ви такі безпорадні!—розсердилася Зісіґара.—Тільки й можете, що базікати й сльози лити.
З цими словами вона відштовхнула Ицу і, схопивши тоненьку Изину ногу за литку, вирвала її з нори, стеменно так, як досвідчений городник висмикує з землі моркву або ріпу.
-Ось як треба допомагати посестрі,-- крикнула королева, обтріпуючи руки й поділ плаття.— А тепер ходімо садити имбир, адже це, чей, найголовніший складник провіщого еліксиру, чи не так?— вона насмішкувато глянула на фрейлін, які задихані, розкуйовджені, зі спухлими заплаканими обличчями, в помятих сукнях (в Изи навіть в попереку трісло шво) щасливо посміхалися й помагали одна одній привести себе до ладу.
-Так, ваша величносте,-- кивнула Иза, стріпнувши рожевими кучериками.
-Звісно, що так,-- кивнула Ица, і собі труснувши своїми блакитними льоконами.
Зісіґара взяла кошика і бадьорими кроками рушила далі, часами кумедно дриґаючи великими вихлюватими, наче студенець, стегнами, коли її нога раптом натрапляла на горбок чи камінець. Фрейліни, побравшись, наче школярки, за руки і розчулено поглядаючи одна на одну, попленталися за королевою. За мить всі троє стояли коло невеличкої грядочки, яку напередодні старший городник ретельно спушив грабельками, а ще раніше за його розпорядженням землю щедро удобрили сумішшю голубиного посліду, озокериту та попелу з кедрових шишок.
-Ця грядочка якась дуже тмоси́ва,-- мовила королева, сівши навпочіпки.—Це, мабуть, забагато дали попелу.—Вона копирснула шпо́лочкою землю.—І чи не засухо?
-Таж потім можна полити,-- Иза присіла обіч Зісіґари.
-Ось і кадіб з водою і відерце приготовано,-- Ица постукала пальцем по мідному відерцю, яке висіло, настромлене на осиковий кілок поруч з кадубом.
-Имбир дуже вологолюбний. Може не прийнятися,-- ледь чутно прошепотіла королева і стала обережно виймати з кошика почорнілі стебла з брунатно-жовтими бульбуватими оцупками кореневищ.— Волога і тепло йому потрібні. Не дарма ж цей корінь росте в південних провінціях Діямантової імперії.
-Що вона говорить,-- запитала Иза, нахилившись до Ици.
-Молиться,-- шепотом відповіла та.
-Чи довго?
-Та то вже як їй ляже на серце,-- Ица нахмурилася і, насварившись до подруги пальцем, відвернулася.
А Зісіґара і далі розмовляла напівшепотом сама з собою. Вона настільки була поглинута тим, що збиралася робити, що зовсім забула і про фрейлін, і взагалі про все навколо. Її очі бачили лише имбир, а голову гризла одна єдина думка -- «Прийметься чи ні цей чудо-корінь в умовах холодного підсо́ння Північно-Земельного королівства». Адже имбир згідно з рецептом мав складати чи не половину ваги усього провіщого еліксиру.
Бульбокоренів у кошику було рівно вісім. Королева срібними ножицями обережно відрізала висохлі стебла з листям від кожної бульбини і перш ніж садити до ямки довго розглядала біленькі плоскі плямки бруньок, які мали згодом прорости. Бруньки здавалися Зісіґарі до болю гарними. Вони наче приязно посміхалися до неї. Зісіґара підносила кожну бульбину до губ і ніжно цілувала. Тоді зідхала, клала до ямки і дбайливо загортала землею. І весь цей час сльози безупину крапали з її очей, змішуючись з водою, якою Иза й Ица раз за разом старанно поливали грядку.
Увечері королева сиділа у своєму покої зовсім сама. Вона сперлася руками на півкруглий секретер і непорушно дивилася на невеличке поличчя Осіяна в деревяній рамці, оздобленій червоним товченим коралем. На її драглій, посіченій дрібненькими брижками шиї висів разок коралів такої ж барви. Все вільне місце на секретері було заповнене незліченною кількістю бляшанок, баньок, пудликів, коробочок та флящинок з насінням найріжноманітніших трав. У повітрі стояв нестерпучий запах шавлії, яка росла в довгих керамічних коритцях попід усіма чотирма стінами і саме зараз цвіла. Шавлія, як вірила Зісіґара, була найнадійнішим засобом проти злих духів. Проте через її запах у період цвітіння ніхто, крім королеви, не годен був більше кількох хвилин витримати у цьому покої. Навіть Иза й Ица, які вважалися серед придворних найстійкішими до будь-яких запахів, мліли тут і слугам иноді доводилося виводити їх попід руки.
Королева дивилася на поличчя вже другу годину. Гарні пещені Осіянові риси заворожували її, викликаючи численні солодкі спогади про сина. І ніщо не могло її відволікти, та й ніхто цієї мити не наважився би її потурбувати.
«Де ти, синочку мій?! У яких краях?! І чи живий ще на цьому світі?!»-- безперестану запитувала вона. Її губи ледь ворушилися. І якщо би зараз хтось був поруч, то подумав би, що королева мовчить, заглиблена в себе. Проте самій королеві здавалося, що вона кричить, волає не своїм голосом, і тому її брав подив, що ніхто досі не стривожився цими розпачливими криками.
Наступного дня палац сколихнула нечувана новина. Король Рафанаїл неждано-негадано помилував комісара Йорама. Всі в королівському дворі тільки й переповідали один одному, як кат Еліюд вже був замахнувся, щоб стяти бідаці голову, коли до катівні влетів розхристаний і весь запінений Харумаф з вигуками: «Помилував! Помилував! Його величність помилував Йорама!».
-Не може бути,-- з невдоволеною ґримасою обернувся до нього кат, не опускаючи сокири,— такого ще ніколи не було, щоб король касував свої вироки.
-На ось, дивися,-- Харумаф тицьнув під ніс Еліюдові клапоть зашмугляного пергамену.
-А де ж печатка?—Еліюд нахабно закопилив губу.
-Що, підписові короля не віриш?!— люто гаркнув Харумаф.
Кат злякано відсахнувся і деякий час стояв ні в сих, ні в тих. А тоді, повернувши голову в куток, де лежала складана шибениця, скриня з набором зашморгів, залізні щипці, деревяні лещата й инше таке катівське причандалля, сердито буркнув:
-Та добре, а мені то що!—і пожбурив сокиру на бетоновану долівку. Сокира дзенькнула, двічі перевернулася і застигла сторчма під цебром з вугіллям.
Але, певно, найбільше ця новина схвилювала Зісіґару. Вона негайно побігла до своєї каплиці, розташованої у внутрішньому дворі Крицевого палацу, де зазвичай молилася, і, клякнувши на коліна перед образом Іязеса, почала благати, обливаючись гарячими слізьми:
«Господи, щось сталося з Рафанаїлом. Він уперше за стільки років помилував засудженого до страти. Невже, ти, Господи, напоумив його?! Може, Господи, він простить і мого бідного хлопчика? Зроби так, Господи, благаю Тебе!»
81. Нарада
http://ua-human.blogspot.com/2015/03/80.html
Немає коментарів:
Дописати коментар