Володимир Яворський-Волдмур : жовтня 2018

Я був десь на чотири-пять років молодший за них, цих трьох сестер, завсіди нерозлучних і таких задерикуватих і вщіпливих на язик. Вони жили на нашій вулиці зразу ж за перукарнею, поводилися зухвало, з якоюсь демонстративною вульґарністю, їхній неприємний пронизливий сміх нерідко долинав до моїх вух з вікна, коли я сидів удома за уроками. Бабуня Рися тоді завсіди вибігала зі своєї кімнати у незмінному, залатаному на рукавах атласному шляфроці і з тріском зачиняла вікно.

-Та щоб вас понесло по нетрях та болотах, прокляті!!!- лаялася вона впівголоса.- Ото ще гаспидські дочки! Ото ще на наші голови!!!

У нашому маленькому зашкарублому галицькому містечку, де всі одне одного знали, де свято трималися реліґійних традицій й правил добропорядної поведінки («треба робити, як ся належит»), недолюблювали цих трійко сестер і якщо й згадували коли в розмові, то завсіди натяками, стишуючи голос, наче змушені були говорити про щось не зовсім пристойне.

Здається, вони були близнючки, принаймні я чув таке від мами, але, як на мене, сестри зовсім не мали аж такої подібности, щоб їх не можна було розріжнити. Та й на зріст були не однакові. Старша, та, яка народилася першою, називалася Стефа. Вона була найвища, вельми язиката, мала хвилясте ясне волосся і вважалася найкапоснішою з сестер. Друга, Кароліна (Ролька, як її всі кликали) була не такою балакучою, як Стефа, але саме її пройнятий якоюсь особливою зловтіхою та їддю сміх допікав усім найбільше. Вона мала дуже гарне темне, також хвилясте волосся і здавалася мені напрочуд вродливою. Третя сестра, Маруня була найнижча з таким же доволі ясним волоссям, як і в першої сестри. А ще відзначалася замкненістю, заглибленістю в себе і дивною сповільненістю рухів, через що справляла враження безвольної. У кожному разі я так думав, бо вона була позбавлена яскравих рис і неухильно мавпувала кожен крок і манери своїх сестер.

Я одного часу був повадився стежити за сестрами, непомітно підкрадався туди, де вони сиділи в якомусь схованому від сторонніх очей прихистку, наприклад, у ліщинових заростях за старою з проваленим черепичним дахом спіжарнею Філька Безрадного, вовкуватого самотнього діда, з яким ніхто ніколи не вітався і якого всі чомусь уникали, чи ще в якомусь такого шибу затишному закапелку, яких не бракувало на нашій вулиці, і слухав, про що Стефа, Ролька і Маруня розмовляють і що вони роблять.

Здебільша сестри ховалися, щоб покурити цигарку, яку хтось з них цупив з кишені батькової куртки, коли той пяний хропів на скрипучому, вкритому облізлою рядниною тапчані. Він працював водієм екскаватора на вапняному кар’єрі і часто напивався після роботи. Иноді вони звідкись (певно, також крали вдома) приносили з собою фляшку з залишками якогось трунку, переважно дешевого кріпленого вина, званого чомусь «чорнилом», і пили його малими ковтками, зчаста корчачись від блювотних спазмів. Мене неабияк дивувало все це, і я, зачаївшись, заворожено стежив за сестрами, вслухався в кожне сказане ними слово.

Памятаю, як одного разу, сховавшись у тих ліщинових заростях, сестри видудлили майже повну фляшку «чорнила» і пустилися затято про щось сперечатися. Втративши всяку обережність, вони кричали, перебивали одна одну, сміялися і страшенно галасували. Я сидів на горищі спіжарні і бачив їх як на долоні.

-Ми будемо разом завжди!- вигукувала Ролька, пахкаючи цигаркою.

-Так, так, будемо,- повторювала Маруня, вся розчервоніла, збуджена, радісно киваючи головою.- Нам так добре втрьох!

-Та дурні ви!- горлала Стефа.- Я перша піду від вас. Вийду заміж і піду. Покохаю когось і лишу вас.

-Ніякого кохання нема!- сердито тупнула ногою Ролька.- Це все бзики!- Вона жбурнула цигарку в траву.

-Так, бзики,- скривила болісно губи Маруня.- Ти нас не лишиш, Стефцю, скажи, що не лишиш!

-Лишу,- розлючено відрубала Стефа.- Бо нема нічого над кохання.

Ці мої підгляди врешті завершилися доволі прикро для мене. Якогось дня сестри викрили мене і добряче відлупцювали. Били руками, ко́пали ногами попід боки, щипали, рвали волосся, і то з якоюсь злобною насолодою, а потім ще й здерли спідні штанці й вкинули напівголого в кропиву.

Я повернувся додому весь у синцях, пожалений, з величезними пухирями на сідницях і зі спухлими від сліз очима, але так і не зізнався мамі, що зі мною сталося насправді, набрехавши, що мене побили якісь чужі хлопці. Відтоді я більше не підглядав і взагалі уникав зустрічи з цими «гаспидськими дочками», як їх називала бабуня Рися.

А через кілька років сталася та трагедія, яка сколихнула ціле наше містечко. Стефу вбив поїзд. Їй було всього девятнадцять. Це скоїлося ввечері на майже безлюдній станції. І ніхто цього не бачив. Стефине пошматоване тіло, «попросту криваве місиво з плоти й лахів», як розповідав станційний обхідник, знайшли аж наступного ранку на колії десь за сто метрів від плятформи. Містечком потім довго снували суперечливі чутки. Одні твердили, що дівчина випадково втрапила під поїзд, другі запевняли, що вона з власної волі відібрала собі життя, а треті, і таких було найбільше, доводили, що її просто хтось навмисне штовхнув під колеса.

На мене Стефина смерть справила надзвичайно гнітюче враження. Я й досі не знаю чому. Адже я не мав ані найменших підстав ставитися ні до Стефи, ні до її сестер з приязню. Особливо після того, як вони зі мною так жорстоко розправилися за мої підгляди. Хай там що, але я ніяк не міг узяти до тями, що відбулося, чому цієї дівчини не стало, де вона поділася, де зникла та, яку так глибоко відчувало все моє єство, вона, така вся жива, запалиста, дошкульна і така справжня, яку неможливо заперечити, іґнорувати, не помічати, така дивовижно виразна у своїй реальності. Як вона могла щезнути? Як те, що є, може перестати бути? І це був перший мій досвід смерти! Болючий і нестерпний, і без відповіди. Тої відповіди не було тоді, там, у моєму далекому дитинстві, її нема і зараз, коли мені вже далеко за шістдесят.

Ролька і Маруня дуже змінилися по смерті Стефи. Вони присмирніли, колишня задерикуватість щезла, а разом з нею припинилися і їхні зухвалі витівки, які так допікали багатьом. Змінилося і ставлення до сестер жителів нашого містечка. Тепер їх здебільша просто жаліли.

Втім, я і далі уникав зустрічи із сестрами. Память про минулу кривду не відпускала мене. Але разом з тим я почував якусь дивовижну цікавість до них. І щоразу, коли навіть здаля випадково десь на вулиці чи в иншому місці бачив Рольку з Марунею (а вони завше ходили вдвох), то все моє єство проймав дивний трепет. Я застигав на місці і не міг відірвати очей від цих двох дівочих постатей. І одна й друга дуже вигарніли з лиця, стали стрункими, зграбними, тіла їхні набрали звабливих форм, себто сестри стали молоденькими дівчатами, про яких кажуть, що вони «на виданні».

Особливо вродлива була Ролька. Може, я був закоханий у неї і в підлітковій своїй простодушності навіть не усвідомлював цього. Але ні, не тільки через це мене так тягло до сестер. Було щось инше, глибше, якесь невідступне питання, що мордувало моє серце. І воно стосувалося Стефиної загибели. Мене мучила її смерть -- така неспогадана і остаточна, як вирок без права на оскарження. Ця смерть не влягалася в моїй голові. З дня на день я гризся думками, шукав, шукав, і не знаходив відповіди, за яку невидиму й непроникну завісу сховалася та, яка здавалася мені самим життям? «Як може щезнути те, що є, те, що існує, живе і нуртує тепер, зараз, цієї і наступної мити?! Якщо воно є, то як може зникнути? А якщо воно зникає, то чи існує взагалі?!»-- запитував я себе, і це моє питання гнітючим мовчанням зависало в повітрі.

Отож, ясна річ, мені хотілося взнати, а що думають, що відчувають вони, Стефині сестри, які були незрівнянно ближчі до небіжчиці, рідніші, мали з нею по-справжньому глибоке душевне повязання, себто, праг довідатися, чи вони також, як і я, угризаються серцем через цю загадку – смерть їхньої сестри?

Вочевидь, мало місце і перше – мої сердечні порухи до Рольки, але головним було все-таки друге – Стефина смерть. Отож я, хоч і побоювався сестер, тримався від них на відстані, та одночасно мимоволі шукав зустрічи з ними. І одного разу така зустріч сталася. Хоча це була і не зустріч, а просто я випадково став свідком їхньої розмови.

Це було у шафтбейні. Так усі називали наш універмаг коло міськради. Він був розташований у високому триповерховому будинку з мармуровими колонами і горорізьбою овець на фасаді. Колись ще за Австрії в цьому домі містилися офіс і крамниця фірми Йогана Шафтбейна, яка торгувала сукном й иншими тканинами, а також готовим одягом. Тепер універмаг мав офіційну назву «Іллічівський», але я ні разу не чув, щоб хтось із містян казав инакше, ніж шафтбейн.

Коли я зайшов до універмагу, то зразу зауважив Рольку і Маруню, які стояли до мене спинами і, схилившись над прилавком, дивилися на злиденне одноманіття жіночого взуття: кілька незугарних мештів, босоніжок з якимись хирявими застібками, капців на повстяній підошві, шкарадних кальошів та човганців. Вони розмовляли. Хтось з них тихо схлипував. Судячи з голосу, це була Маруня. Я як зайшов, так і прикипів на місці.

-Рольцю, мені так погано, так сумно,- говорила Маруня крізь сльози.

-Та не побивайся ти аж так,- Ролька поклала руку на шию сестри.- Думаєш, я не тужу за Стефцею?!

-Ми тепер лишилися двоє, і ми такі самотні!- Маруня припала лицем до грудей сестри.

-Ні, Маруню, ми не самотні, ми ж удвох, і завше будемо вдвох- Ролька притисла Марунину голову до себе.

-І ти ніколи мене не лишиш? Ніколи, ніколи?- шепотіла Маруня.

Ролька деякий час мовчала, наче вагаючись. А тоді твердо мовила:

-Хіба що тільки смерть нас розділить.

Маруня вся зблідла.

-Ти направду кажеш?

-Так,- відказала Ролька.

Сестри випустили одна одну з обіймів і повернулися до мене обличчями.

Я не знаю, чи побачили вони мене і чи встигли щось мовити, бо прожогом вибіг з універмагу.

А через кілька років, незадовго перед тим, як ми всі: тато з мамою, бабуня Рися, моя сестра Варуся і я переїхали жити до иншого, набагато більшого за наше міста, я довідався, що Ролька запізналася, здається, у Львові з якимсь російським джазовим саксофоністом, корейцем на імя Пак, дуже закохалася, вийшла за нього заміж (дехто запевняв, що ніякого заміжжя не було) і виїхала з ним до Москви, де по ній і слід захолов.

Так Маруня втратила й другу сестру. А через кілька місяців по тому неждано-негадано померла і її мама. Вранці її знайшли мертвою в нічній сорочці на підлозі біля ліжка. Лікар, який оглянув тіло, заявив, що смерть настала від зупинки серця. Тож дівчина тепер залишилася зовсім сама. Був, правда, ще батько. Але ні Маруня, ні її сестри ніколи не відчували його по-справжньому рідним. Вічно похмурий і відчужений від усього навкруги, він, якщо колись і звертався з чимось до дочок, то неодмінно це супроводжувалося лайками та образами. А коли дуже напивався, то ще й жорстоко бив і їх, і їхню матір. По смерті дружини він став пити ще більше, поступово втрачаючи рештки тями.

З того часу пройшло кілька десятків років, і я цілковито забув про сестер. А коли недавно мені раптом забаглося знову приїхати сюди, в це містечко, де народився і де минули мої дитячі й юні роки, і я, здибавши на середмісті коло церкви свого давнього шкільного товариша Володя Пихаля, прогулювався з ним тихою, брукованою гава́новим базальтом вуличкою, де стояла (вона й досі там є) перетворена на склад синагога, то раптом побачив стару жінку, яка сиділа на стільці біля входу до двоповерхової камяниці з облупленим тиньком і тримала на колінах білого, страшенно худющого кота. Жінка дивилася поперед себе і, як бачилося, ні на кого не звертала уваги. Вона була у полинялому сатиновому фартусі, а на голові мала старомодний чорний капелюшок з вузенькими замизґаними крисами, з під яких вибивалися віхті сивого волосся.

Мені здалося, що я знаю її.

-Хто це?- запитав я.

-А ти не впізнаєш?- здивувався Володьо.—Це ж Маруня.

Мене наче паралізувало. І я довго не міг вимовити жодного слова.

-Маруня?!- через силу вичавив я з себе.- Та, з тих трьох сестер?

-Так. Стефу вбив поїзд, а Ролька поїхала до Москви й там пропала.

-А що з нею, з Марунею? Так і лишилася сама?

-Коли ви всі виїхали, вона лишилася з татом. А той пив, пив, аж поки його не розбив інсульт. От вона його кілька років доглядала, поки не вмер.

-І що, так заміж і не вийшла?- запитав я, розглядаючи бліде, посічене в багатьох місцях зморшками лице старої, яка і далі погаслими очима дивилася кудись по той бік вулиці, нічого не помічаючи довкола себе.

-А хто її хотів?! Та її просто всі боялися й уникали. Ходила як ніч, ні тобі посміхнеться, ні зажартує! Так і прожила,- мовив Володьо і, закуривши цигарку, з шумом видихнув хмару диму.

Ми неквапливо проспацерували мимо старої. Вона навіть не повернула в наш бік голови. Сиділа як статуя, непорушна, заглиблена в себе, в свої марива. І лише кіт на її колінах ворухнувся, ліниво підвів голову і жалісливо нявкнув, наче щось просячи, втім, без найменшої надії отримати. І мені пригадався ось цей вірш:

"Було нас три сестри. Одна сказала:

-Прийде любов із першою зорею…

Та смерть прийшла й лишила нас без неї.

І жили ми удвох. Сестра казала:

-Надійде смерть і з нею час розстання.

Але її забрало в нас – кохання.

Як прагну я любити – або вмерти:

-Любов чи смерть! - я жду і закликаю,

і дотепер чекаю…"

Рафаель Альберто Аррієта

(Перекл. з ісп. Ігор Качуровський)

49. Дзеркало
http://ua-human.blogspot.com/2018/11/39.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

Володимир Яворський-Волдмур

понеділок, 22 жовтня 2018 р.

36. ЧОРНИЙ ВИНОГРАД (Життя вмлівіч)

пʼятницю, 19 жовтня 2018 р.

48. ТРИ СЕСТРИ (Нотатки мого друга Т.Р.)

неділю, 14 жовтня 2018 р.

35. ТАКИМ, ЯК ВОНИ (Життя вмлівіч)

понеділок, 22 жовтня 2018 р.