58. ФІҐОЛЬ (Нотатки мого друга Т.Р.)

Я не знаю, чи Фіґо́ль був другом мого тата, радше просто приятелем. У кожному разі до нас додому він ніколи не приходив. І тато з ним найчастіше бачився у кавярні «Біла липа», яка в нашому маленькому компактному, вельми типовому для Галичини містечку Б., мала славу такого собі неофіційного культурного закладу, куди навідувалися випити кави й потеревенити про новини представники місцевої інтеліґенції, насамперед ті, які не бажали замикатися у вузьких рамках свого фаху і прагли дещо ширших горизонтів, цікавилися всякими світоглядно-екзистенційними питаннями, літературою, мистецтвом, музикою тощо. А позаяк, крім кави, у «Білій липі» з алькогольних напоїв був лише коньяк, ні горілки, ні тим більше «чорнила», як у ті часи називали дешеві кріплені вина, тут не продавали, то розмаїті сповідники шкляного божка, всякі пияки, брагуни, пиворізи, мочиморди  й викінчені алькоголіки, звані ще синяками або сивушниками  оминали кавярню стороною.

Фіґоль був ма́ляр. По-моєму, єдиний справжній маляр на ціле містечко. Він  малював картини, як мистецькі витвори, для задоволення, як вияв власної душі, а не як десятки инших художників-ремісників, які працювали винятково для заробітку і бралися за все, що приносило хоч якийсь гріш, байдуже, чи це були замовні портрети з чорно-білих світлин, зазвичай небіжчиків, чи панно з комуністичними символами, чи образи́ святих. Знаю також зі слів тата, що Фіґоль творив лише олійними або темперними фарбами, які здебільша сам і виготовляв. І то малював винятково на полотні, заґрунтованому і натягнутому на деревяну раму. Ні картон, ні дикту, ні якийсь инший матеріял не використовував.

Я часто бачив його на нашій вулиці, коли він з тоненьким ліщиновим ціпком і шкіряною торбиною на плечі йшов гуляти на луки. З західного боку за містом розкинулися, куди око сягало, пологі узвишшя і пагорби, усуціль порослі мі́тлицею, низенькою шорсткою травою. Колись за Австрії, як розповідала моя бабуня Рися, там випасали цілі стада овець та кіз.

Фіґоль був високий, худорлявий, і, скільки памятаю, завсіди ходив при краватці. Але одяг на ньому був  украй зношений, кишені на піджаку обвислі, рукави на ліктях випирали. Його сорочка, хоч і чиста, випрана, проте на комірі й рукавах була протерта до дірок, такою ж старою, багато разів праною  і місцями почухраною до основи була і краватка. Иноді він забував поголитися, і на його підборідді сріблилася ледь помітна щетина. Пригадую, мене неабияк смішила його голова, вона від чола і на цілій маківці була лиса, а далі звисало сиве аж до шиї волосся. Коли маляр ішов вулицею, вітер ворушив, куйовдив і збивав волосся вгору, і здавалося, наче за головою у нього двиготить біла курява.

До Фіґоля в містечку ставилися загалом доброзичливо, хоч і вважали диваком. Правда, були й такі, які його побоювалися, запевняючи, що на нього коли-не-коли находить не́стям, і треба бути пильним, аби не втрапити в яку-небудь халепу.

Утім, дивацтва у нього справді були. Наприклад, він і вліті, і взимі ходив без шапки, не вживав мяса, мешкав сам, без жінки і, здається, навіть не шукав супутниці життя. А ще ніколи не торгувався за свої картини, віддавав їх за безцінь, коли хтось хотів купити.  Це, однак, ставалося дуже рідко. Зазвичай купували приїжджі зі Львова чи Києва як  місцеву екзотику. І я не знаю, щоб хтось колись з жителів нашого міста придбав за гроші у нього хоч якесь мальо́вання. А щодо численних приятелів, не кажучи вже про друзів, то  їм Фіґоль просто дарував свої роботи. Втім,  найбільшим дивацтвом Фіґоля були все-таки ці його укриті таємницею багатогодинні вала́ндання по безкраїх луках. Навіщо він ходив туди і що сподівався знайти там, на пустинних горбо́винах, пересохлих, безводних, де не було хоч якогось малесенького джерельця, з якого можна було напитися, і де, крім низенької трави, зеленої навесні і рудої продовж літа й осени, росли лише поодинокі кущики терну і глоду? Це питання «навіщо і що там шукав?» залишалося загадкою, чей, для всіх, у тім числі й для мене.

Хоча я Фіґоля доволі часто бачив у місті, а от розмовляти з ним мені не доводилося. Та й про що йому було балакати зі мною, малим хлопям?! Утім, одного разу він до мене таки заговорив. І цієї розмови я не забуду повік.

Це сталося, як памятаю, восени, на вулицях тільки-но почало вечоріти. Я прийшов до кавярні «Біла липа» по тата, бо мама наказала мені його привести.

-Іди до «Білої липи», і скажеш татові, щоб притьма́ йшов додому.

Мені не хотілося нікуди йти, бо я грав у перегони іграшкових машинок з сусідським хлопчиком Даньом, батько якого був директором гу́тні, де виготовляли шкляні новорічні прикраси. Це була вельми захоплива гра – ми спускали машинки з гірки, спеціяльно спорудженої з книжок.

-Не піду,- відкаскувався я,- не хочу, потім, хіба не бачиш, що я бавлюся.

Але мама таки змусила мене йти, і я зі сльозами поплентався до «Білої липи».

Кавярня була дуже простенька. На великій вітрині красувався напис білими літерами «КАВА», назви ж «Біла липа» не було, бо багато років тому хтось розбив вивіску, а нової так і не повісили. Всередині стояв скромний деревяний шинква́с, з виставленими за ним на полицях фляшками з коньяком, розмаїтими келихами й фаянсовими горнятками. Стільців не було, лише високі металеві столики. Тож відвідувачі пили каву навстоячки. За одним з таких столиків я й побачив тата. Він тримав у руці горнятко з кавою і щось запалисто пояснював своєму кумпа́нові. Це був Фіґоль. Я зразу впізнав його.

-О, а ти чого тут?!- тато здивовано зиркнув на мене.

-Мама сказала, щоб ти…- почав був я, але тато не дослухав і знову заговорив до маляра.

-Пане Фіґоль, але згодьтеся, людина не може просто жити, мусить чогось прагнути, мати якусь мету, мрію…

Не певен,- маляр сьорбнув кави і поклав горнятко.- Ну скажіть, яку таку мрію має троянда чи, скажімо, са́рна в лісі?

-Е ні!,- заперечив тато,- не прирівнюйте людину до рослини чи тварини.

-Хіба між ними є аж така суттєва ріжниця?- засміявся Фіґоль.

Я звернув увагу, що в нього справа бракує одного чи двох зубів. І взагалі його лице було якесь помяте, бліде й нездорове.

-Тільки не кажіть, що не бачите тої ріжниці, бо не повірю,- свінув очима тато і перевів розмову на инше.

Я не зважувався перебивати їхньої бесіди, тож стояв і чекав слушної мити, аби сказати татові, що мама мене прислала по нього.

-То як з картиною, даєте мені?- запитав тато.

Маляр поправив свою зелену краватку, з якої стирчали розкошлані нитки, байдуже, що вона була старанно припрасована. На рукаві його піджака хилитнувся сливе́ зовсім відірваний ґудзик. Тоді глянув під ноги, де стояла загорнена в пі́стрю картина доволі великих розмірів, і мовив:

-Ще маю дещо доробити, буквально кілька мазків. І обовязково отримаєте її.

-Коли?

-Гадаю, десь за тиждень.

-Що ж, вірю вам, пане Фіґоль, на слово.

І тут маляр повернув голову до мене:

-А ти, Тихоне… адже так, здається, називаєшся…, ти маєш якусь мрію?

-Він ще малий, не знає,- втрутився тато, бачачи моє збентеження.

-Ні, не малий він, хай сам скаже,- Фіґоль унурив у мене свої глибокі й на диво живі очі.

Від його погляду я вмах позбувся всякого страху і задьористо вигукнув:

-Хочу бути шофером!

-Ти ба, а я й не знав, Тисю, що маєш таку мрію,- насмішкувато зауважив тато.

-Ну тепер всі знатимуть,- і собі посміхнувся Фіґоль.

-А яка твоя мрія? Я також хочу знати,- крикнув я з викликом.

Маляр ураз споважнів, щось сумне промайнуло на його втомленому обличчі.

-Ти справді хочеш це знати, малий?- мовив він.

-Так, хочу!- відрубав я, відчуваючи, як палають мої щоки.

-Моя мрія…- Фіґоль проказав ці слова ледь чутно і замовк.

Я чекав і дивився на нього, затамувавши дух.

-Я хочу померти там за містом на тих узвишшях,- проказав він урешті. Тоді взяв картину, попрощався з татом і вийшов з кавярні.

А за тиждень ця картина вже була в нас вдома. Тато якогось дня приніс її і повісив у своїй кімнаті навпроти ліжка. На ній була зображена гола товстелезна з гігантськими цицьками жінка, яка лежала боком на старому пожолобленому дивані і спала.

Я тоді був певен, що саме та картина і була причиною нескінченних, подеколи вкрай брутальних сварок між моїми татом і мамою. Мама картину люто ненавиділа, називала її  не инакше, як «це голе бабисько», і вимагала, щоб тато викинув її на смітник. Якось навіть була спробувала пошматувати полотно, але тато не дав. І цей колот тривав не один тиждень, аж поки  Фіґолеве мальовидло десь не щезло, і лиш тоді в нашій сімї запанував мир. З того часу, памятаю, тато якось дуже присмирнів, став мовчазним, і що далі, то більше замикався в собі. Втім, тепер-то я розумію, що зовсім не картина була кісткою звади між татом і мамою, а зовсім щось инше.

Минуло два чи три роки. Я геть чисто забув, що́ сказав мені Фіґоль в «Білій липі» про свою мрію. Врешті ні я, ні тато, ні хтось инший в містечку не сприйняли наповажне його слова. І щоразу, коли хтось переповідав сказане, то це розцінювали як дурний жарт або як чергове Фіґолеве дивацтво. І от одного дня навесні містечком прокотилася звістка, що маляра знайшли на луках мертвого.

Коли саме він помер, ніхто достеменно не міг сказати. Припускають, що це сталося укінці березня, коли раптом різко потепліло і за кілька днів сніги майже скрізь станули. Тоді востаннє і бачили Фіґоля. Бабуня Рися твердила, що також уздріла його на вулиці в саме полудне, коли він ішов із ціпком та торбиною на ті узвишшя. А ввечері того ж дня пустився  страшенний снігопад, кушпе́лило, чей, цілий тиждень, всі вулиці  завалило снігом, годі було проїхати, а що вже казати про дороги за містом. Згодом, як на біду, ще й ударили морози. Не дивно, що у нікого й гадки не було, аби шукати за горопашним малярем. Пропав та й пропав чоловік.

Тож знайшли Фіґоля аж усередині квітня, коли на узвишшях повністю зійшли сніги. Він лежав на одному з найвищих пагорбів горілиць і був зовсім голий. Очі мав розплющені, і здавалося, що дивиться в небо. Десь на відлеглості ста метрів під терновим кущем лежав рівненько складений його одяг, а поруч черевики, ліщиновий ціпок і шкіряна торбина. Жодної посмертної записки не було ні біля небіжчика, ні серед його  речей.

Мене, малого вельми тоді вразила смерть Фіґоля. Я й зараз часто думаю про нього. Запитую себе, чому він так помер, і не знаходжу відповіди. Втім, тепер можу запевнити кожного – мрії таки збуваються, коли дуже захотіти.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

59. Зламана сосна

https://ua-human.blogspot.com/2020/03/46_6.html

Читати далі...

133. БІДА́РКА (Напівсонні листи. Питання без відповіди)

Останній тиждень листопада видався незвично холодним. Щоночі у калюжках на доріжці, яка вела від вілли до заиржавілих чавунних воріт, замерзала вода, в саду вкривалися памороззю гілки розлогих  іле́мів, білим мереживом яскріло віття вишень, морель, чагарі шипшини й глоду,   опале листя на землі також вилискувало прозористою білиною. 

Професор Даґетал, автор знаменитого філософського трактату «Структура вищої єдности», якому навесні добігло сімдесят, не памятав, щоб у Седіолані так рано починалися холоди. «Далебі́, ще й снігом сипоне якогось дня»,- пробурмотів він, стоячи побіч вікна й унуривши очі в сад .

Він перебував сам у своєму просторому кабінеті з шістьма стінами, які від самої підлоги аж до стелі були закладені книжками, щільно згромадженими на міцних дубових полицях. Слуга Вафен унизу порався на кухні, заварюючи ранкову каву й розігріваючи булочки з меленим имбиром. Пахіт кави охві́тно лоскотав Даґеталові ніздрі, проте він  не мав ні бажання, ні сил підганяти Вафена – знав, що той принесе сніданок, коли сам схоче, а на кожне його дорікання, чому так забарно все робить, злосливо відповість: «Найміть собі, пане, когось молодшого, то й буде вам хутчіше!». Врешті слуга мав рацію, бо в свої сімдесят чотири вельми знемощів, ледь пересував ноги і кожного змигу міг переставитися на той світ. Тож, усвідомлюючи це, професор боявся і самої думки позбутися Вафена, який служив у нього ось уже кілька десятиліть. Адже, міркував, хай там що, але новий слуга може бути ще гірший.

Даґетал, який уже багато років як не брав участи у філософських диспутах, обговореннях,  не виступав з лекціями, який за останні двадцять років не опублікував жодної статті, не висловив жодної свіжої ідеї,  ба більше, який навіть перестав зустрічатися з колеґами, жив усамітнено і наче в напівсні – його що далі, то менше цікавили навколишні події: що́ відбувається в світі, імперії, Седіолані, імператорському дворі... З якогось часу він зовсім перестав читати, і то не лише белетристику, а взагалі книги… в тім числі й з філософії,  не кажучи вже про всякі наукові журнали, часописи, альманахи… Змінилося його ставлення і до власних роздумів, узагалі до цілеспрямованого мислення, яке неабияк цінував раніше і якому колись з такою зага́рою віддавався. Тепер це все виклика́ло в нього лише осору́гу. Більше того, своє вчення про Всеєдину Порожнечу як основу буття, яку двадцять сім років тому виклав у пятитомному трактаті «Структура вищої єдности» і завдяки якому здобув славу, Даґетал тепер уважав оманою і вельми дратувався, коли хтось згадував про нього як автора.

Тож день у день його звязки з людьми слабли, і він щораз глибше поринав у самоту і відчуження. Єдиною ниточкою, яка ще донедавна  сяк-так поєднувала професора зі світом, був телевізор - Даґетал нема, нема та й переглядав телевізійні новини, сидячи в зеленому фотелі й бездумно упявши очі в екран. Але врешті і це втратило для нього принадність, і він одного ранку наказав Вафенові винести телевізор на горище, де зберігався всякий старий мотлох.

У чому ж професор знаходив розраду? Що́ наснажувало його, давало сили хоч якось існувати в цьому незатишному світі, та ще й коли, нічого не прагнеш, ні до чого не пориваєшся, ні на що не сподіваєшся, не маєш жодної ціли, до якої баглося би йти?  

Здається, Даґетал просто скнів, тягнув злиденне існування, застиглий, нерухомий, як нечутенна колода з глибоко схованою десь у найдальших за́сторонках серця скорботою.  Безрух або неквапливі, а то й  запізнілі відгуки  на щоденні за́пити життя були його звичною реакцією. Він устіль віддав волю інстинктам, узадоволяючи потреби тіла механічно, без вибору, без оцінки, згідно з закладеною Небом програмою, суголосно з тим, як билося його серце, як дихали його легені, як перетравлював їжу шлунок, як нуртувала в жилах кров, як рухалися його руки й ноги, як очі бачили форми й кольори, як вуха чули звуки, як ніс уловлював запахи, як пальці мацали обриси предметів, як розум урухомлював думку, аби  спо́ріше угонобля́ти потреби в їжі, питті, теплі, прохолоді, рухові, чистоті, сні, безпеці тощо. Втім, щоразу, коли думка пробувала створювати якусь ціль, намагалася стати дороговказом життя, спонукаючи до гонитви за чимось чи втечі від чогось, то не отримувала підживлення і помирала, вочевидь, тому, що її душила скорбота, затаєна в Даґеталовому серці.

Фактично професор жив спі́льженим, притупленим самоусвідомленням, його розум не був вільний, не був пильний, не був уважний до дійсности, себто функціонував на суто вжитковому рівні, в сфері механічної взаємодії тіла і думки, десь на межі живої і неживої природи. Всі Даґеталові почуття як гіркі, так і солодкі були великою мірою приглушені, мляві, невиразні. Тож з боку ніхто не міг стотно визначити, як насправді почуває себе Даґетал, бо він не робив враження ні щасливої, ні нещасної людини.

Утім, як не дивно, загальна професорова оспалість, загальмованість, ослабленість  контакту  з живою дійсністю коли-не-коли переривалася потужними спалахами загостреної уваги до того, що траплялося йому на очі. Це ставалося без будь-якої причини чи зусиль з його боку. Раптові спалахи уваги неможливо було передбачити. Вони приходили, коли хотіли, і відходили, коли їм баглося. Їхню появу не можна було ні чимось спонукати, ні виблагати, їхній відхід не можна було ні сповільнити, ні затримати. Ці спалахи можна було лише здумі́ло споглядати, завмерши, не відволікаючись ні на що, перетворившись на саму увагу. У такі змиги все єство Даґетала спочатку розворушувалося до найглибших закутків, а потім западало в спокій, в тишу без початку й кінця, й ця тиша була жива, не мертва.   А пізніше, коли все припинялося,  Даґетал не годен був підібрати слів, аби описати те, що тоді відчував, бо в памяті нічого не залишалося: ні найменшого спогаду, ні туманного враження, ні навіть натяку на щось, що можна було би повязати з тим, що було. Розум же його мовчав, так, наче перед ним постало питання, на яке не існує відповіди.

Чи ці дивні спалахи якимось чином мали дотичність до того, як жив Даґетал, до його усамітнення, відсторонености від світу? Хтозна!  Утім, хай там як, але ніхто не заперечить, що життя на самоті таки  мимоволі привертає нашу увагу до найдрібніших окрушин дійсности, яка нас  оточує, до того, що є поряд, зараз, цієї мити, наприклад, до росинки на листочку подорожника чи до відблиску призахіднього сонця на цинкованій ринві. Разом з тим це ніяк не забезпечує  такого захвату, такого потужного загострення й скупчення емоцій, які ставалися невідь-чому з професором.  Тим паче, що він жив з притлумленими почуттями, в стані напівсну і цілком задоволявся цим станом, принаймні не праг щось змінювати.

Професор ще трохи знуджено постояв біля вікна і, відчувши, що безлисті дерева в саду навівають на нього лише гнітючу тугу,  перейшов до иншого покою, звідки було видно вулицю. Вона була холодна, мокра і цілком безлюдна. По той бік за невисоким деревяним подекуди без штахет парканом не було жодної пристойної будівлі, лише старі низенькі хати під замшілою черепицею, призначені на злам. Утім у густому тумані і їх важко було розгледіти.

«Загублена. Ти ба, ця вулиця стотно відповідає своїй назві»,- прошепотів Даґетал. Він відчув, що його непереборно тягне спуститися вниз, вийти на вулицю  і прогулятися викладеним камяною плиткою хідником уздовж цього трухлого паркана. Але щось стримувало його, і він продовжував дивитися у вікно, спершись ліктями на широке мармурове підвіконня.

Дзеленькнув дзвоник, який сповіщав, що сніданок готовий. Відразу по тому долинув хрипкий голос слуги:

-Пане, все на столі.

Професор не рухався, і далі глядів на вулицю. Мяка поволока туману, яка нависала згори й заповнював всі закутки, робила вулицю вельми незвичною, надавала їй якогось особливого чару.

Знову, але цього разу вже довше і наполегливіше задзеленчав дзвоник.

-Пане, сніданок чекає,- у голосі Вафена вчувалася нетерплячка. Слуга ще щось пробурмотів нерозбірливе, схоже на лайку.

-Та йду, йду вже, идолів сину,- гукнув Даґетал, востаннє окинувши оком вулицю, на яку йому так охвітно було дивитися.

Тоді неквапливо, часто зупиняючись й спираючись грудьми на пору́ччя, зійшов сходами   і попрямував до їдальні, де на вкритому білим обрусом столі його чекала кава в порцеляновому горнятку, розмальованому разка́ми золотистих пільних коників, три запашні булочки, присипані цукром-пудрою і тарільчик з білим сиром, перемішаним з тертим миґдалем та родзинками.

-Кава заледве тепла,- професор невдоволено зморщився.

Вафен з камяним лицем стояв збоку і мовчав. Його підсліпуваті очі  сльозилися, і це робило враження, що він плаче. Шовкова червона сорочка на ньому була поплямлена, замизґана на комірі й рукавах.

-Хіба ти не маєш сорочок, що ходиш в брудній?- Даґетал відкусив шматочок булочки, сьорбнув кави і срібною ложечкою набрав з тарільчика сиру.

-Маю. Але всі вони зелені або сині,- відказав слуга.

-Ну то й що?!- професор поклав сир до рота і знову сьорбнув кави.

-А те, що я ходжу тільки в червоних. І ви це знали, коли замовляли сорочки,- Вафен скорчив ображену ґримасу.

-Ти ба, який ти вередливий,- він поклав горнятко на стіл і, побачивши, що нема ножа, мовив:

-Знов нема ножа. Чим я намащу сир на булочку?

-Зараз принесу,- буркнув слуга і рушив до привідчинених дверей, з яких потягало холодом з вітальні.

По сніданні професор якийсь час безцільно вештався по віллі (це був гарний двоповерховий дім з високою оглядовою вежею), заходив то в один, то в другий покій, не знаючи, чим зайнятися і де себе подіти. Спочатку він спробував пограти в кармалю́ка, але, зробивши один удар по кулі, втратив всяку охоту до гри і поклав кия на стіл. «Нецікаво, дурна забава»,- процідив крізь зуби і вийшов у коридор, де стояв тмоси́вий глиняний ґавзу́н з пишно розквітлим абути́льоном. Деревце було всіяне гарненькими ясно-жовтими дзвониками. «Навіть не зауважив, коли абути́льон зацвів. І так щоосени,- майнуло в голові.- Дні такі одноманітні».

-Вафене, ти підливав абути́льон?- Даґетал помацав землю.

Слуга висунув голову із своєї кімнати і заспаним голосом пробелькотів:

-Ви щось хотіли, пане?!

-Підлий деревце,- роздратовано відказав професор і, одягши пальто, вийшов з будинку.

Небо було сіре, ніде ані найменшого проблиску сонця, але дощ уже майже не сіявся. Даґетал зійшов з ґанку і рушив доріжкою до саду. Біля широко розрослої  свиди́ни на мить зупинився. Її гілочки здалися йому не просто червоними, а якимись пурпуровими, як свіжа кров. Він відвів очі. «Цей кущ ніколи мені не подобався. Але чому? Невже цим своїм зловісним кольором пагонів?» Професор знову глянув на свидину. «Фу, яка гидота!» - скрикнув він і рушив углиб саду, який був украй занедбаний, зарослий бур’янами, на багатьох плодових деревах то тут, то там стирчали всохлі галузки, деякі зламані гілляки лежали на землі. 

Даґетал кілька разів пройшовся вузенькою стежкою поміж дерев до невеличкого озера туди й назад, потім до муру, де росла стара дуплава яблуня, до клюмби, де влітку цвіли білі троянди, подивився на глід, чи є ще там гніздечко, звите навесні якоюсь пташкою, постояв над озером, марно удивляючись у темну воду в надії побачити рибок… Все тут було якесь похмуре, нужденне… і наче замкнене в собі, очужіле… «І тут те саме, що скрізь… пусте, нецікаве… Тоді навіщо я сюди приплентався? Що шукаю? А де ж бути? Куди йти, коли ніде нема прихистку? Мушу ж я десь бути! Поки ще бється це змучене серце!»  І він поклигав назад до вілли. 

Втім, дійшовши до ґанку, професор повернув не до будинку, а потьопав до воріт і вийшов на вулицю. Він не знав, чому так зробив. Та й не замислювався над цим. Просто перейшов на той бік і подибуляв камяним хідником попід старим деревяним парканом.

На вулиці було порожньо. Ніде ні душі. А він повільно все йшов  уперед.

І тут з’явилася та розхряпана біда́рка на двох великих колесах з покривленими цвоняками. Миршава конячка, яка тягла її, йшла за́кладом, ледве переставляла ноги і, здавалося, кожної мити може зупинитися. Візник, який сидів на якомусь облізлому шкура́ті згорблений, з опущеною вділ головою не дивився на дорогу.

Даґетал стишив ходу, потім зовсім перестав йти і здивовано дивився на бідарку,  яка повільно пропливала повз нього. Він не міг відірвати очей. Все в ньому зупинилося. Рух думки, почуттів, усвідомлення, що́ з ним. Був ніби зачарований. Але те, що бачив, було надзвичайно виразним, живим, реальним - копита ступали по мокрій жорстві, передні-задні, передні-задні, вісь в ма́точинах  коліс поскрипувала, чиргик-чик-чик, чиргик-чик-чик, візник, що скидався на заполо́ху… похитувався в такт коліс, хить-хилить, хить-хилить…

Професор стояв і заворожено дивився, а бідарка все віддалялася, віддалялася… Її оповивало туманом… І що далі, то її обриси ставали все більш нечіткими, розмитими… Проте він бачив її, але не тільки її… Перед ним було все: і бідарка, і порожня вулиця, і туман, і дерева, і мур по той бік, і трухлий деревяний паркан по той… Лишень його, Даґетала не було, наче він став цим усім, сам щезнувши безслідно.

Коли професор прийшов до тями, то зауважив, що стоїть нерухомо на хіднику і дивиться кудись углиб вулиці. «Знову найшло на мене»,- знічено прошепотів він і поплентався назад до своєї вілли.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

134. Тріснуте дзеркало

https://ua-human.blogspot.com/2020/01/blog-post.html

Читати далі...