Професор Даґетал, філософ, єдиний, хто одержав від імператора Балтазара Другого звання імперського мудреця, вже другий тиждень поспіль не покидав своєї вілли на Загубленій вулиці. Він навіть не спускався ночувати до спальні, а всі дні і ночі збавляв на другому поверсі у шестистінній кімнаті, куняючи на зеленому фотелі навпроти телевізора або дрімаючи на невеликому зачовганому дивані, оббитому попелястою шкірою. Місяць тому слуга Вафен перетяг цей диван (він стояв під полицями з творами Святого Андрона) до стіни, де була шафа, напхом напхана папками з рисунками вимерлих тварин. «Мені цей Андрон тисне на мозок. Ліпше розглядати дивоглядних звірів, птахів чи риб, аніж перебирати шереги нудних Андронових сентенцій»,-- пояснював Даґетал слузі своє бажання перемістити диван на нове місце. Втім, професор за місяць навіть ні разу і не глянув до жодної з папок. Він і на шафу не дивився. Щоразу, коли лягав, то заплющував очі, а голову повертав у бік телевізора. Вафена це анітрохи не дивувало. Він був певен, що професор давно вже зїхав з глузду.
Зараз Даґетал також сидів у фотелі. Проте він дивився не в телевізор, а у вікно. Над червоними черепичними дахами серед цегляних димарів літали го́луби. Вони то здіймалися в повітря, то знову сідали. Сонце, яке вже піднялося високо, сповнювало все навкруж сліпучим світлом. Здавалося, що і черепичні дахи, і димарі, і голуби струменіють якоюсь невидимою радістю. Ця радість непостере́жно вливалася і до Даґеталового серця, і він не годен був відірвати очей від вікна. Ще б пак, живучи вже стільки років збайдужілий до всього, опанований переконанням, що нічого нового в цьому світі для нього не існує і все, що відбувається, це лише повторення давно забутого старого, і те, що було, те, що є, і те, що буде – це всього-на-всього видозміни всеєдиної порожнечі, професор раптом відчув, що його омертвіле серце скобоче щось напрочуд свіже, нове, досі незнане й незвідане. Це не було уявою, якимись образами чи почуттями минулого, не було породженням його памяти, його знесилений, опанований бездією розум мовчав, не продукуючи жодної думки, але те, що він бачив у вікні було таким живим, таким справжнім, таким рельєфним у своїй щонайреальнішій присутності, що у Даґетала не виникало найменшого бажання ні аналізувати, ні тим паче щось робити – лише дивитися, дивитися, дивитися, впиваючись безпричинною радістю баченого. І він дивився нерухомий, затаєний, зовсім не тямлячи, що з ним відбувається.
-Ти знаєш, Вафене, що́ я сьогодні довідався?— мовив професор, коли через якийсь час до покою зайшов слуга, тримаючи в руках фернамбу́кову тацю, на якій пишніли розмальоване жовтими хризантемами порцелянове горнятко з чорною кавою, срібна, до блиску начищена цукерничка і мацюпуські канапки з маслом, твердим сиром, помідорами та січеною селерою, штуде́рно викладені на зеленавому шкляному тарелі у формі лопуха.
-Та де ж я це можу знати, пане!— зніяковіло наморщив чоло Вафен і поклав тацю на столик.— Прошу, каву щойно заварено.
-Ану, глянь, що там бачиш у вікні?— Даґетал узяв горнятко.
Слуга подивився у вікно. Тоді повернув голову до свого господаря.
-Нічого, пане. Я нічого не бачу. Дахи. Голуби літають над дахами.
-У тім то й річ, що дахи й голуби. Але які дахи і які голуби!!!— професор устав з фотеля і ступив кілька кроків, тримаючи горнятко в руці.— Ти що́, не бачиш чогось незвичного?
-Не бачу, пане,-- слуга збентежено дивився на Даґетала, не знаючи що думати.
-Гай, гай… і я не бачив, -- професор поклав горнятко на столик і взяв канапку.
Вафен і далі оторопіло дивився на Даґетала і мовчав.
-Ти розумієш, що́ я сьогодні з’ясував?!— професор на мить замовк, утелющивши очі у вікно.— Я з’ясував, що ніякої всеєдиної порожнечі не існує!
-Як?!— вирвався з грудей слуги здивований зойк. Він, ясна річ, не знав, про що йдеться, але всім своїм єством відчував, що Даґетал говорить про щось вельми важливе.
-Так, не існує,-- повторив професор.— І вся моя багаторічна праця, усі ці пять, написаних мною томів з претенсійною назвою «Пірамідальна структура вищої єдности» є ніщо, о́ник, звичайнісінька собі мана…
З цими словами Даґетал сів у фотель і закрив обличчя долонями. Тіло його здриґалося. Але не від ридання, а від сміху.
Наступного дня професор знову сидів у фотелі і дивився у вікно. Небо було захмарене. Вночі випав дощ і черепичні дахи будинків лисніли водяними патьоками. Голуби більше не літали над дахами. Димарі здавалися заглибленими в себе, мовчазними і байдужими. В Даґеталовому серці не було навіть натяку на вчорашню радість. Лише тупе, звичне продовж років оціпеніння.
-Де ж усе поділося?—прошепотів професор.— Адже я дуже виразно памятаю цю дивовижну наповненість, цю тріюмфуючу самодостатність у всьому… Адже вона була, була тут учора ця невидима всепоглинуща радість.
Він устав з фотеля і підійшов до вікна. Постояв трохи, вдивляючись у дахи й димарі.
-Застиглі, мертві. Наче позбавлені життя.
Він знову сів у фотель і повернув голову до телевізора. На екрані пробігали документальні кадри кривавих боїв за острови Святого Йова, Дикий і Злий, які точилися півтора року тому і завершилися поразкою Діямантової імперії. Картини запеклих сутичок імператорських леґіонерів із королівськими солдатами на вулицях Люсцинії, головного міста островів, спалахи гарматних ви́палів, чорні стовпи від вибухів бомб, руїни будинків, димовища, трупи вояків, понівечених коней, калюжі крови, потрощені панцерники, полишені на землі скоростріли, рушниці, бойові галяба́рди й мечі час від часу змінювалися величезним кривавим написом - НЕ ЗАБУДЕМО!
-Мертві тут і мертві там! Мертві скрізь!— Даґетал звівся на ноги.— Але де ж тоді живі?! Ось в чім питання!
Він підійшов до дверей і, ко́пнувши їх ногою, розчинив.
-Вафене, де ти, матері твоїй хрін!
-Я тут, пане!— почувся з першого поверху заспаний голос. Відразу по тому донісся гуркіт, наче на підлогу впало щось важке.
-Що ти там робиш, идолів сину?
-Нічого, пане! Це я спіткнувся об вішак.
-Скажи, хай Батрахім готує карету. Я їду на нараду до імператора.
Сьогодні в Блакитному палаці мав відбутися диспут з доволі ґрундзюва́того питання. Імператор Балтазар Другий поклав собі з’ясувати, що́ таке страждання і чи може людина від нього звільнитися. Крім Даґетала, неабияк шанованого в науковому світі філософа, на диспут було запрошено багато инших учених, зосібна математиків, фізиків, ботаніків, орнітологів, астрологів, альхе́міків, хіромантів, а також теософів, релігійних мислителів, містиків, маноці́вників, провидців, хи́мородників, характерників тощо, мав прибути із Сервійської провінції і знаменитий проповідник Єфрем, який вісімнадцять років прожив відлюдником у Драконових горах, а потім, повернувшись звідти, став провіщати Велику Сутність, чим здобув славу святого серед простого люду, насамперед селян, величезну популярність серед студентської молоди, а також неабияку шанобу в середовищі поетів, письменників, драматургів, акторів, кінорежисерів, ма́лярів, скульпторів, архітекторів, музикантів, композиторів, еквілібристів, приборкувачів звірів, кльовнів й инших представників вільних професій. Утім, до Єфрема Даґетал ставився (байдуже, що на його проповіді стікалися величезні людські юрмища) доволі скептично і відверто називав його пройдисвітом. Він навіть хотів був знайти якийсь привід і не піти на диспут, на «це збіговисько марнославства», як говорив поза очі, і вже був повідомив імперську канцелярію, що неспога́дано занедужав, але вчорашнє почуття, пережите при спогляданні дахів, димарів і голубів цілковито змінило його заміри. Професор постановив, що обовязково піде. Адже засумнівавшись у своєму відкритті про всеєдину порожнечу, увергнутий у глибоке сумяття, він був тепер готовий слухати будь-кого. «Якщо відкрилося, що мої знання про дійсність -- омана, то це означає, що я не знаю, якою є дійсність, а, отже, моя свідомість чиста від знань і тим самим здатна сприйняти нові, істинні знання. Перебуваючи у невіданні, я маю шанс довідатися. Отож, не варто нехтувати нікого й ніщо, позаяк істина може критися всюди, навіть у найневідповіднішому, здавало би ся, місці. Бо ж не дарма існує ця народна мудрість: «Що старше за розум? Увага»,-- розмірковував він.
Карета (це був старомодний фаетон, верх якого згортався за допомогою ручної корби) страшенно скрипіла, пищала, охкала і подекуди здавалося, що в ній чи то ла́нва спала, чи й узагалі трісла стельва́га або й вісь.
-Батрахі́ме, що з повозом, чого він так черги́нькає?—сердито запитував Даґетал, стоячи обіч карети й чекаючи, поки машталір, весь зіпрілий і засапаний зачинить обидві половинки важких чавунних воріт, геть заиржавілих і вкритих вуличною пилюкою, які теж немилосердно скрипіли.
-А бо ж то що?—відказував візник, повернувши подзьобане віспою лице до професора і не розуміючи, що той від нього хоче.
-Чому не полагодиш фаетона, гаспидський сину, ось що!— зи́кнув на нього Даґетал.
-Та бо то що з фаетоном, пане?!— Батрахім дивився на свого господаря, витріщивши каламутні очі. В них не прозирало ані найменшого натяку на тяму.
«От тупа худобина!-- подумав зі злістю Даґетал,-- І чого я стільки років терплю його і досі ще не прогнав?!»
-Ти не забув, куди ми їдемо, бісова личино?— гукнув професор, сідаючи до карети і відчуваючи, як його охоплює якась дивна чи то втома, чи то безнадія й апатія.
-Та ж бо до Блакитного палацу, пане,-- машталір заліз на козли і, взявши віжки, цмокнув до коней, щоб ішли. Карета важко зі скреготом рушила.
Даґетал повернув голову до вілли. Дикий виноград, який густо оповивав камяний мур, сяяв пречудними багряними відтінками. Здавалося, що його фіґуристі листочки ще ніколи не були такими гарними, такими вишуканими, такими чарівними як зараз. За муром виднілися верхівки дерев. Вони теж були позначені золотистими осінніми барвами і світилися, ледь колихаючись на вітрі.
«І чого я їду? Що я почую нового на тому диспуті? Краще би я зараз тинявся по саду, вдихав запах хризантем, розглядав червоні кружала ґеорґінь, куштував ягоди глоду, зривав терпкі калинові кетяги, стояв над озером і дивився на воду, де гасають водомірки, потім довго сидів на лавці під старою яблунею, думав ні про що, споглядаючи білі хмарки в небі, аніж нудитися серед старих спорохнявілих пик і слухати їхні глибокомудрі слова, сотні, тисячі слів, від яких ніколи нічого не зміниться»,-- зідхнув Даґетал і, відкинувшись на мякому, обшитому чорним оксамитом сидінні, поринув у звичну для себе бездумну напівдрімоту.
У Білій залі, де мав відбутися диспут, уже було повно людей. Усі чекали на імператора Балтазара Другого. Втім, його величність запізнювався. Казали, що він у бібліотеці і ніяк не може завершити ворожіння на кипарисових паличках. Даґетал, неуважно відповідаючи на численні привітання зусебіч, пройшовся по залі і зупинився коло викладеного білим мармуром басейну з величезними коропами. Спершись ліктями на полірований парапет, він задивився у воду.
-Професоре, вас кличуть,-- хтось потермоси́в його за плече.
Даґетал повернув голову. Перед ним стояла Кляриса, дружина міністра економіки Абеляра, худюща жінка з блідим як папір лицем і глибокими темними очима, в яких чаїлися нестяма і розпач.
-Всі з нетерпінням чекають, що ви уласкавитеся до бесіди з пресвятим Єфремом,-- мучено усміхнулася Кляриса. При цьому вона вклонилася, манірно змахнула руками, а її довга темно-синя сукня, що щільно облягала фіґуру, сяйнула мяким, наче давно забутий спогад, вилиском на випуклостях вузьких стегон.
-Де він?—розгублено закліпав очима Даґетал, який зовсім не мав бажання вести з кимось теревенів.
-Там,-- кивнула Кляриса і вказала рукою вглиб залі. Другою рукою вона любовно притисла до грудей невелику книжку в розкішній ту́ркусовій палітурці.
-Що це у вас?— запитав Даґетал.
-Сонети, професоре, сонети! О, Боже, які це сонети!— зідхнула Кляриса, закотивши зволожілі від перечулення очі.
-А чиї? Що за поет?— запитав він сухим байдужим голосом.
-Не поет, а поетеса,-- Клярисині брови невдоволено сіпнулися,-- Поетеса Ляу́ра!
-Ет!—зніяковіло махнув рукою Даґетал і рушив углиб залі.
Єфрем сидів на високому стільці в оточенні цілої юрби філософів, мислителів і вчених, які запалисто сперечалися між собою. Серед вигуків та криків нічого не можна було второпати. Єфрем не брав участи в суперечці і мовчав. Його виснажене лице з білою, коротко підстриженою бородою і сірими геть вицвілими очима було повернуте до виходу із залі. Складалося враження, що це лице мерця, таке воно було застигле, без жодного виразу і біле, як полотно. Втім Єфремові очі світилися, струменіли життям, і на тлі білини обличчя здавалися на диво пильними й чутливими.
Коли Даґетал привітався, Єфрем перший до нього мовив:
-Ти став иншим, ніж був. Скидаєшся на того, хто вийшов з дому і забув дорогу назад. Що ти хочеш запитати в мене?
-Те, що я знав, виявилося оманою. Я був нещасний зі своїм знанням, а тепер я ще нещасніший без нього. Якщо ти володієш істинним знанням, то, прошу, відкрий його мені.
-Я не маю того, що ти хочеш,-- відказав Єфрем. Він дивився на Даґетала спокійно з незворушністю людини, яка нічого не потребує.
Професор відчув збентеження. «Ну, що це я… запобігаю ласки… та й що цей про́йда може таке знати, чого не знаю я?»
-Свідомість того, який пізнав Велику Сутність, про яку ти проповідуєш… Що це за свідомість?— запитав Даґетал, докладаючи чималих зусиль, щоб опанувати себе.
-Це твоя свідомість,-- Єфремові очі залишалися незворушними. Здавалося, в них, як у безкрайому океані, уміщалося все.
-Хіба свідомість того, хто осяг і того, хто не осяг, тотожні?
-Нема ні того, хто осяг, ні того, хто не осяг.
-Що ж тоді таке Велика Сутність, яку ти проповідуєш?
-Ти близький до неї. Бо вона з тими, хто не знає, а не з тими, хто знає.
Даґетал удивлявся у Єфремові очі, затамувавши дух. Він весь перетворився на увагу.
-Є лише одне,-- мовив Єфрем,-- що може і має робити твій мозок, – бути цілковито тихим і спокійним. Цей спокій не сон чи лінь. Твій мозок має бути надзвичайно чутливий, і щоб залишатися чутливим, без своїх звичних самозахисних поривань, без осуду, схвалення, єдине, що він може зробити, це бути абсолютно спокійним – а це означає лише одне -- стан зречення, повної відмови від себе, від своєї діяльности. І ось у цьому стані зречення твій мозок може побачити Велику Сутність.*
-Але хіба може мозок зректися сам себе?— прошепотів Даґетал,-- Адже це означає зупинку його головної функції – процесу мислення, а, отже, його фактичну смерть.
-Життя виникає зі смерти. Смерть виникає із життя. Вони йдуть завжди поруч, професоре,-- Єфремові очі здавалися застиглими, наче глибока вода, без жодного поруху, без найменшого зблиску і водночас сміялися.
-Але ж це неможливо!!!— скрикнув Даґетал.— Як можна жити без цього нескінченного руху думок і образів?
-Ось це ти і маєш з’ясувати, професоре,-- Єфремові очі прошивали Даґетала наскрізь наче розпеченими дротинами.
Даґетал дивився на Єфрема і мовчав. Він був немовби паралізований. Хотів щось запитати, заперечити, але його розум не годен був сформулювати жодної думки.
* Розповідь Єфрема про те, яким має бути мозок, щоб пізнати Велику Сутність, узято із самвидавчого збірника проповідей (80-ті роки минул.ст.) невідомого, здогадно індуського містика 20-го сторіччя.
Немає коментарів:
Дописати коментар