Володимир Яворський-Волдмур : квітня 2023

понеділок, 24 квітня 2023 р.

77. ТАК І РОСТУТЬ СОБІ, ЯК ЗНАЮТЬ (Життя вмлівіч)

Не памятаю…

Минуло десять, двадцять років,

коли їх садив…

Так і ростуть собі, як знають,

по всьому саду,

щовесни вигулькують

у найнеповидніших місцях…

Ось і цей тюльпан

дивоглядної барви

так неспогадано

схвилював моє серце

цього тихого вечора.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

78. Дні відходять

https://ua-human.blogspot.com/2023/05/78.html

неділю, 9 квітня 2023 р.

56. ЛЮДИНА НЕ ПРИРЕЧЕНА НА СТРАЖДАННЯ (Статті)

Його багато хто зараховує до новітніх індійських містиків і називає великим учителем людства поряд з Буддою, Лао-цзи, Бодгідгармою, Ісусом… Але для мене він найдивовижніша загадка, яка не перестає хвилювати й бентежити серце вже протягом пятдесяти років.

Джидду Крішнамурті… Народився 1895 року в Маданапалле (Індія), помер 1986 року в Огаї (Каліфорнія). В дитинстві його вважали розумово відсталим, бо мав проблеми з запамятовуванням – напр., не міг повторити за учителем навіть кілька примітивних фраз. Згодом і всі спроби здобути сяку-таку систематизовану освіту завершилися для нього повною невдачею. Десь у тридцять років (як пишуть біографи) «його розум досяг просвітління й проник за межі думки». З цього часу аж до самої смерти Крішнамурті подорожує по Індії, Европі та США й виступає з бесідами (всі вони провадилися англійською мовою) про найпекучіші проблеми життя людини, які потім у формі як авдіо- й відеозаписів, так і друкованих текстів тиражуються по всьому світі.

Книга «Перша й остання свобода» є записом таких бесід. Її видало львівське видавництво Terra Incognita у 2019 році у практично бездоганному перекладі Ігоря Карівця. В тому ж видавництві в попередні роки вийшло щонайменше десяток инших книг Крішнамурті, серед них, наскільки памятаю, і його знамениті щоденники з описами власних відчуттів на тлі природи й обставин конкретних місць. Там же Крішнамурті згадує і про свій досвід цілковитого безгоміння розуму, який називає «це благословіння» або «воно».

Учення цього чоловіка абсолютно непорівняльне ні з чим. Уперше мені потрапили до рук його тексти ще в сімдесятих роках минулого століття (вони в підросійські часи не видавалися й ходили винятково в самвидавчих зшитках). Читаю і перечитую те, що він говорив, і зараз. З благоговінням. Його міркування дивують, заворожують, наснажують, сповнюють якоїсь нуртуючої сили. Чому? Насамперед тому, гадаю, що Джидду Крішнамурті нічого не пропонує і ні до чого не закликає – ніякого ствердження чи заперечення, ніякого шляху, ніякої методики, ніякої мети. Тут абсолютно нема за що зачепитися. Жодної ідеї, світоглядної системи чи концепції. Віра в Бога, як і атеїзм рівною мірою розглядаються як самообман. Те саме і щодо всіх инших теорій – реліґійних, політичних, наукових тощо. Навіть сама думка, байдуже про що, окреслюється як полуда, головна перепона, яка заваджає бачити дійсність такою, якою вона є. І при тому Крішнамурті розмірковує вищою мірою логічно, ясно, без будь-яких загадок, містики. Йому неможливо заперечити, але неможливо також і прийняти, бо розсудок наче німіє, будучи не в змозі перетнути якусь сокровенну межу. Крішнамурті постійно і в найрозмаїтіших формах говорить про Істину, до якої нема стежок і яку кожен може і має розкрити сам без будь-яких посередників, наставників, мудрованих філософій, виснажливих практик і самодисциплін, відкинувши все знане і спілкуючись з реальністю напряму, віч-на-віч.

Тож я щоразу з неослабною увагою, затамувавши дух, стежу за рухом його думки, такої чіткої, виразної, беззаперечної… і щоразу врешті-решт втрачаю нитку розуміння і залишаюся з нічим, у повному сумятті. І тоді мій збурений розум ніяк не може оговтатися, втямити, що з ним сталося, що так сколотило його, перетворило в безрадне ніщо, і що за спопеляючий вогонь жбухнув на нього з якогось незнаного моторошного жаровища без країв?

Навіть тепер, коли я за багато років прочитав, прослухав і переглянув силу-силенну бесід Крішнамурті, можу сказати лише одне - я нічого так до пуття і не зрозумів. Утім, у його словах чи радше десь поміж його словами мені вчувається… здається, там криється ключ до загадки нашого буття… Адже не дарма Крішнамурті неодноразово то тут, то там твердить, що є правдива, неілюзорна реальність – вільна від всього того чаду, який отруює життя кожної людини. Він наче постійно повторює: людина не приречена на страждання і може бути щаслива. І як тут не згадати Будду, який, досягши просвітління під смоковницею, заявив: «Вістую вам велику Істину. Страждання можна подолати. Воно криється у вашому розумі!»

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

пʼятницю, 7 квітня 2023 р.

55. ЛІПШЕ БИ ВІН ТРИМАВСЯ МАЛОЇ ФОРМИ (Статті)

Юрій Винничук пише доволі читабельну, хоч подекуди дуже нерівну, з несподіваними відхиленнями в нудне пустослівя карикатурно-гумористичну прозу, акцентуйовану або на відвертих, зчаста вкрай гіпеболізованих еротизмах, або на буйних, вельми вигадливих, екзотичних, утім, не позбавлених певної поетичности фантасмагоріях. Вся увага в нього зосереджена на суто зовнішніх барвистих часто ексцентричних сценах життя, без будь-якого заглиблення у складний суперечливий світ його нутра, де криються невидимі спонуки й мотивації. З цієї причини герої в текстах Винничука плоскі, одномірні, внутрішньо спрощені й позбавлені яскравих, багатих художніми штрихами характерів, їхні вчинки погано вмотивовані і психологічно непереконливі, що робить їх дзеркально подібними, наче виготовленими на один фіґлярсько-комічний копил.

Тож вся принадність прози цього не позбавленого таланту автора полягає у поверховому, але вельми майстерному обігруванні винятково смішних, дивоглядних випадків з життя таких же смішних пародійних персонажів в умовно реальному, а частіше в суто вифантазованому світі. І щоразу, коли письменник відходить від цієї специфічної і природньої для нього манери письма, намагається говорити про щось серйозне, вагоме, значуще чи, скажімо, болюче або навіть за суттю своєю трагічне, то його оповідь умах починає звучати фальшиво, емоційно вихолощено, блякне її принадність, і вона набирає нудного чи, якщо йдеться про конкретний опис людського страждання, театрально-бутафорного характеру, а, отже, просто стає художньо слабкою.

І не дивно, Винничук за покликанням письменник гумористичного і тільки гумористичного жанру, і тому не мав би зраджувати себе. Адже кожне таке відхилення від власної природньої лінії – карикатурно-гумористичного опису дійсности (а це, на жаль, спостерігається в багатьох його творах, особливо великих) приводить до фатального погіршення якости тексту.

Його стихія – проза малої форми, в якій все тримається на нескінченному перебиранні смішних інтриґуючих парадоксальних епізодів з усякими дивачкуватими персонажами і яка зовсім не потребує сюжету. У прозі ж великої форми на цьому суто зовнішньому строкатому мерехтінні, на цій нескінченній експлуатації комічних або фантастичних сцен, ситуацій, дій, жестів, міміки, слів і вигуків не виїдеш. Тут без сюжету ніяк. Адже великий прозовий твір вимагає насамперед якоїсь глибинної екзистенційної проблеми, довкола якої формується і тільки й може формуватися сюжет. Нема проблеми, не може бути й сюжету - себто руху до розвязання чи спроби розвязання проблеми. А раз так, то, беручись писати романи на багато сторінок, сердешному Винничукові невідворотньо доводиться вигадувати для своїх героїв нові й нові пікантні, екстремні або екзотичні ходи, які нічим не завершуються і ні до чого не приводять, а, отже, існують як самоціль. Для великого твору це справжня біда, бо авторська фантазія рано чи пізно виснажується, починаються самоповтори, а то й просто халтура, і виникає ситуація, коли письменник просто не знає, що ще вигадати для своїх героїв. Це і спостерігаємо у всіх без винятку великих "романах" Винничука.

То ж ліпше би він і тримався малої форми, писав короткі гумористичні оповідання, новели, оповідки, гуморески, анекдоти тощо, а не замахувався на щось масштабне. Адже гумористичний жанр є цілком повноцінною частиною літератури, не гіршою від будь-якої иншої її частини, в тому числі і так званого серйозного напрямку письменства. І єдиною абсолютною вимогою тут може бути лише одне – художня досконалість тексту у рамцях свого жанру.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

56. Людина не приречена на страждання

https://ua-human.blogspot.com/2023/04/56.html